Березень 1991 року: історично важливий крок до незалежності України
На межі 1990–1991 років ситуація у СРСР була тривожною, а спроби центральної влади її розрулити видавалися безпорадними. Про це виразно засвідчив парад суверенітетів, виходу республік на прямі договори та економічні зв’язки. У Києві часто бували з візитами урядові делегації з інших республіканських столиць, а, своєю чергою, українські делегації, оминаючи Москву, здійснювали поїздки для ділових зустрічей і діалогів зі своїми колегами зі союзних республік.
До України увага московського центру була підвищеною, особливою. Він міг допустити вихід із СРСР прибалтійських республік, але аж ніяк не України, бо це з усією очевидністю вело до остаточного розпаду «нерушимого Союзу». Під час вирішення ключового для існування радянсько-російської імперії «українського питання» московські можновладці готові були застосувати різні варіанти, також силовий. Але в зимово-весняні дні 35 років тому вони ще вирішили піти мирним шляхом – через спрямований на порятунок Союзу референдум. Правда, у цій затії для України був підготовлений підступний попереджувальний «кримський удар». Про події тих днів, які досі болями, втратами, тривогами відлунюються в українському житті, розповімо далі.
РЕАЛЬНА ЗАГРОЗА ДИКТАТУРИ
У цій розповіді варто нагадати про інцидент, який трапився на московській Красній площі під час жовтневої демонстрації 1990-го року. У колоні демонстрантів раптом виявилася людина з обрізом – 38-літній Олександр Шмонов. Наблизившись до трибуни над мавзолеєм, він вийняв обріз і прицілився в Горбачова (до нього була невелика відстань – менше ніж сто метрів). Першого (і останнього) президента СРСР урятував сержант міліції Андрій Мильников, який опинився тоді за два кроки від Шмонова і встиг у момент пострілу вдарити по прикладу. Куля полетіла вгору. Міліціонер схопив і розвернув нападника, тож друга куля полетіла в бік ГУМу. А вже після цього підоспіли кадебешники, скрутивши Шмонова і вивівши з колон демонстрантів. Чи стояв хто-небудь за ним? Нетривале слідство дійшло висновку, що діяв Шмонов без спільників. Однак навряд чи це було правдою. З’ясувалося, зокрема, що нападник перебував під наглядом КДБ, що йому дали дозвіл на придбання рушниці, з якої він зробив обріз і здійснив два постріли на Красній площі.
Резонансною в ті дні стала відставка міністра закордонних справ СРСР, члена Політбюро ЦК КПРС Едуарда Шеварднадзе. Він оголосив її публічно, 20 грудня 1990 року, з трибуни IV з’їзду народних депутатів СРСР. Потім Горбачов скаже, що заяву міністра закордонних справ сприйняв як особисту образу, як зраду, бо ніколи не сподівався, що той зробить такий крок. До того ж привселюдно, на очах усього світу, перед цим не порадившись з ним, адже Горбачов вважав його своїм другом.
І річ навіть не тільки в самому цьому рішенні Шеварднадзе, а в тих аргументах, які він виклав у своєму виступі. У ньому прозвучало серйозне попередження про небезпеку реваншу консервативно-ортодоксальних сил, зокрема військових, силовиків, про їхні наміри зупинити демократичні процеси і повернути країну до диктаторських часів. Він так і сказав: над країною нависла загроза диктатури. Через вісім місяців це попередження Шеварднадзе пригадалося, коли в СРСР таки був здійснений державний переворот. На щастя, невдалий. Його тоді очолювала відома вісімка декачепістів, до якої входили, зокрема, міністр оборони СРСР Дмитро Язов і шеф КДБ СРСР Володимир Крючков. До речі, на згаданому з’їзді народних депутатів СРСР обоє вони здивували журналістів своєю публічною активністю, провівши у фоє Кремлівського палацу з’їздів пресконференції. «До чого б це?» – ставили собі питання журналісти. Виступ Шеварднадзе 20 грудня частково відповів на нього.
Та найбільшим потрясінням були події в січні 1991 р. у Вільнюсі. Литва стала тоді епіцентром демонстрації сили центральної влади. З історії відомо, що литовці втратили незалежність улітку 1940 року, коли їхню країну окупував Радянський Союз. Спочатку, у жовтні 1939-го, коли вже розгорялася Друга світова війна, Литва під тиском Москви змушена була підписати так званий договір про взаємодопомогу, який давав право розмістити на литовській землі радянські військові бази. Але цього агресорові було замало. У 1940-му Литві нав’язали вибори, результати яких легко було передбачити: в умовах силового тиску й за сфальсифікованими результатами обрано «народний парламент», який звернувся до СРСР із проханням прийняти Литву до його складу.
Через 50 років, наприкінці 1980-х – початку 1990-х, у світі й насамперед у Радянському Союзі була інша геополітична ситуація, за якої Литва рішуче заявила про вихід із Союзу. Першим кроком на цьому шляху став ухвалений 11 березня 1990 р. Верховною Радою Литовської РСР акт «Про відновлення незалежності Литовської держави». Причому одноголосно. Цим актом відмінено на території республіки дію союзної Конституції й оголошено про вихід Литви з СРСР. Імперія завдала удар у відповідь, розпочавши енергетичну блокаду Литви. Під цим тиском литовський парламент змушений був відкласти дату набуття чинності акта про відновлення незалежності.
У перші дні 1991 року уряд, який очолювала Казимира Прунскене, оголосив про початок економічних реформ, важливим пунктом яких стала лібералізація цін, що спричинило їхнє зростання. Цим скористалися промосковські сили, які організували мітинги протесту й навіть спробували увірватися в парламент. На його захист, а по суті на захист незалежності Литви, за закликом голови Верховної Ради республіки Вітаутаса Ландсбергіса, вийшли десятки тисяч литовських патріотів. Під стінами парламенту вони організували живу стіну, а біля телецентру – масовий мітинг. У відповідь були введені десантні війська та спецпідрозділ КДБ «Альфа», які захопили телецентр, Будинок друку, ЦК Компартії Литви, інші важливі об’єкти. Проти беззбройних демонстрантів були застосовані БТРи, танки й вогнепальна зброя, унаслідок чого 14 чоловік загинуло, а 150 поранено.
Кривава розправа 13 січня у Вільнюсі потрясла світ. Михайло Горбачов зняв із себе відповідальність за ці події, назвавши їх «перегинами на місцях». Однак усі розуміли, що без команди з Москви силу не застосували б. Так само було зрозуміло, що рубікон перейдено, і в Литві настав кінець радянській владі. Обурені литовці зажадали негайно провести референдум про незалежність Литви. Він відбувся 9 лютого й підтвердив рішучість і незборимий дух литовського народу: 91 відсоток учасників референдуму проголосував за відновлення незалежності Литви. Через два дні Верховна рада республіки ухвалила Закон «Про Литовську державу». Союзний центр оголосив підсумки референдуму й ухвалений закон юридично нікчемними. Але це був очевидний, неспростовний і доконаний факт: Литва стала першою республікою, яка вийшла зі складу СРСР.
РЕФЕРЕНДУМ У КРИМУ ЯК БОМБА СПОВІЛЬНЕНОЇ ДІЇ
В Україні з підвищеною увагою стежили за розвитком подій у Литві та в Прибалтиці загалом. І не тільки стежили. Десятки українців були в ті січневі дні у Вільнюсі пліч-о-пліч з литовцями, які вийшли проти танків і БТРів (одинадцятьом із них Президент Литви Гітанас Науседа вручив 11 січня 2020 року медалі за участь в обороні незалежної Литовської Республіки).
Події в Литві різко активізували відцентрові процеси. І в Союзі загалом, і в Україні зокрема. За словами Леоніда Кравчука, у той час голови Верховної Ради УРСР, кількість противників збереження Союзу зростала щодня. «Особисто я також був упевнений у тому, що Україна потребує більшої незалежності, і в тому, що народ підтримає розбудову суверенітету, – зазначив він у своїх спогадах. – Натомість мені здавалося, що не варто наражатися на небажані загострення відносин між Києвом і Москвою, що слід уникати конфронтації і в самій Україні. Я відчував, що будь-яка надзвичайна ситуація здатна спровокувати центр на силове вирішення «українського питання»… Україна, порівняно з Литвою, була в набагато складнішій ситуації».
Додамо до цих слів, що союзний центр чи не найбільше боявся в Україні «ланцюгової реакції» від литовських подій. Тому й почав застосовувати неприкриті і приховані превентивні заходи. Одним із них стало проведення в січні 1991 року референдуму в Криму. На перший погляд, ішлося про крок назустріч кримськотатарському народу, про створення на півострові Кримської АРСР. Але кримські татари відразу зрозуміли підступну сутність цього референдуму. Вона була «схована» у питанні, яке містив опитувальний бюлетень: «Вы за воссоздание Крымской Автономной Советской Социалистической Республики как субъекта Союза ССР и участника Союзного договора?».
Підсумки референдуму неважко було передбачити: російська більшість населення Криму проголосувала за Кримську автономію у складі СРСР та ще й як рівноправну учасницю намічуваного за сценарієм Москви союзного договору. На думку голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова, так 35 років тому на півострові була «законодавчо встановлена монополія російської етнічної більшості за абсолютного придушення прав кримських татар й етнічних українців». Інспірований Москвою референдум проводився із чітким стратегічним прицілом, ставши згодом бомбою сповільненої дії для суверенітету України. Утім, Верховна Рада УРСР тоді затвердила його підсумки переважною більшістю голосів. У ті дні ці загрози територіальній цілісності України видавалися небезпечними аж ніяк не всім, бо накочувався дев’ятий вал набагато серйозніших небезпек і подій.
«МИ ВТОМИЛИСЯ ЖИТИ У ЗЛИДНЯХ»
Економіка України, як і всього Союзу, була серйозно хвора. У ній особливо проявилася й далася взнаки хибна орієнтація на випереджальний розвиток важкої індустрії на шкоду галузям, що випускали товари для людей. До цього додалося повсюдне порушення господарських зв’язків, розбалансування товарообігу. Через деформації в оплаті праці в населення нагромадилося багато вільних грошей: попит істотно випереджав пропозиції. Бал у магазинах правив дефіцит. Невдоволення людей часто виливалося у страйки, інші форми протестів.
Союзні владні органи вже не справляються з валом цих проблем, щоразу частіше перекладаючи їхнє розв’язання на республіки. Як у тій ситуації діяла Україна? В умовах жорстокого ресурсного дефіциту був зроблений акцент на підтримку агропромислового комплексу. Бо постала загроза голоду, і на перший план вийшло завдання забезпечити населення продовольчими товарами. В ухваленому на 1991 рік республіканському бюджеті на АПК було виділено 71 відсоток всіх централізованих капіталовкладень.
Слід зазначити, що тоді в республіці вперше був затверджений план, який мав не директивний, а індикативний (рекомендований) характер. На першому місці в ньому були економічні регулятори господарського стимулювання. Це відкривало ширший простір для ініціатив трудових колективів і для активнішого впровадження ринкових відносин.
Правда, було очевидно, що ринок – і це дуже переконливо показала шокова терапія в тогочасній Польщі – несе найбільші загрози і страждання для рядових людей, особливо тих, хто потрапив за межу бідності. «Ми втомилися жити в злиднях» – волав один з тогочасних лозунгів, які вивісили протестанти на Хрещатику. Побоюючись народних заворушень, український уряд не форсував тоді впровадження ринкових цін. Курс було взято на відпрацювання і введення механізму соціального захисту людей. Утім, компенсаційних ресурсів не вистачало. Тому було вирішено підтримати тих, у кого дохід на члена сім’ї не перевищував 110 карбованців на місяць.
Тоді вперше з’явилися купони. Вони якоюсь мірою пригасили напругу на внутрішньому ринку, впорядкували торгівлю і розподіл товарів між громадянами. Але це спричинило шалений спротив спекулянтів, ділків тіньової економіки, хабарників. Відчувши, що їхні можливості реалізувати свої мільйони стали обмеженими, вони йшли на все, щоб дискредитувати і зганьбити цю систему, почали шукати і знаходити лобістів скрізь, також серед депутатів Верховної Ради України. Простий люд був розгублений, не розумів, що відбувається і яка доля його чекає.
Подібна ситуація склалася не тільки в Україні. Радянська система розпадалася, втрачаючи довіру в людей. Імперія нагадувала смертельно пораненого, загнаного, а від цього ще більш небезпечного звіра. На поверхню час від часу проривалися й оберталися кровопролиттями громадянські, міжетнічні конфлікти: Карабах, Фергана, Сумгаїт, Баку, Тбілісі, Вільнюс…
Михайло Горбачов під час перебування в лютому 1991 року в Білорусі намагається перекласти загострення ситуації в Союзі на демократичні рухи в республіках, стверджуючи, що «гасла, якими надихалися деякі активні перебудовні сили, значною мірою виявилися вихолощеними, переінакшеними, використовувалися для прикриття далекосяжних цілей, що в низці випадків народилися в чужих наукових центрах та чужих головах». Знайома пісня: свою неспроможність, банкрутство власної політики списати на підступи зовнішнього ворога, який «причаївся» в Західній Європі, за Атлантичним океаном. Ці пісні й донині звучать на російських просторах й особливо гучно упродовж чотирьох років агресії Росії проти України.
Тридцять п’ять років тому московський центр вирішив здійснити ще один маневр: було ухвалене рішення про проведення референдуму стосовно збереження «оновленої федерації». Інакше кажучи – про порятунок імперії. Референдум мав відбутися 17 березня 1991 року. Республіки Прибалтики відразу заявили, що участі в ньому не братимуть. І це не було дивним. Сенсаційною виявилася неучасть у референдумі Вірменії, Грузії і Молдавії.
ГАЛИЦЬКА РЕПЕТИЦІЯ ГОЛОСУВАННЯ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ В БЕРЕЗНІ 1991 РОКУ
Україна ще не була готова до такого демаршу. Однак і в ній не все складалося так, як би хотілося Москві. По-перше, три обласні ради – Івано-Франківська, Львівська і Тернопільська – ухвалили рішення щодо проведення власного плебісциту, на який було поставлене питання про повну державну самостійність України.
Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук мав щодо московського референдуму свої плани. Він на початку березня поїхав до Львова, щоб роз’яснити їх і здобути там підтримку. У своїх спогадах про цю поїздку він писав: «Відверто кажучи, мене приємно здивувала тепла зустріч, яку влаштував голова облради В’ячеслав Чорновіл. До того ж В’ячеслава Максимовича складно було запідозрити у дружньому ставленні до мене». Чорновіл тоді заявив, що з розумінням ставиться до позиції Кравчука, хоча й має власні застереження. Кравчукові так і не вдалося переконати місцевих депутатів перенести «галичанський референдум» на інший день. Не вплинула на думку галичан і заява координаційної ради Руху, яка закликала крайові проводи НРУ Івано-Франківщини, Львівщини і Тернопільщини «переглянути своє рішення щодо позиції в референдумі».
Перегляду не відбулося. Ініціатори й організатори Галицького референдуму виконали рішення спільної сесії трьох обласних рад – Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської, – яка 16 лютого 1991 року в приміщенні Львівського оперного театру розглянула питання «Про політичну ситуацію в регіоні і всесоюзний референдум». Виступаючи на ній, народний депутат України Ігор Юхновський заявив, що «розпад Союзу на незалежні держави є неминучою перспективою». А В’ячеслав Чорновіл наголосив, що спроби зберегти мертву структуру під виглядом «оновленої федерації» за допомогою фіктивного референдуму – історично неспроможні і приречені. Він також застеріг: «Якщо нас дуже прагнуть відмежувати від решти України, то ми повинні дбати про те, щоб спільно цей рів засипати».
Отже, 17 березня 1991 року, відповідно до рішень Спільної сесії жителі трьох західних областей отримали для голосування, поряд із загальносоюзним – білим і республіканським – сірим, ще й регіональний бюлетень – рожевого кольору. У ньому було питання «Чи хочете ви, щоб Україна стала незалежною державою, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої і зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадянам, незалежно від національної та релігійної приналежності?». Відповідь «Так» дали 88,3 % виборців цих трьох областей. Це голосування увійшло в сучасну українську історію як генеральна репетиція Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, у якому всі області, а також Крим, більшістю голосів підтримали Акт проголошення незалежності України.
УКРАЇНСЬКИЙ БЮЛЕТЕНЬ ПРОТИ МОСКОВСЬКОГО
Але повернімось до референдуму 17 березня. Верховна Рада України 27 лютого 1991 р. більшістю голосів вирішила долучитися до нього, але паралельно ввести й «український бюлетень» з таким запитанням: «Чи згодні ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?». Розрахунок полягав у тому, що кількість тих, хто відповість так на це питання, виявиться більшою, ніж кількість прихильників збереження Союзу. Навіть без трьох західноукраїнських областей – Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської – республіканський бюлетень виявився переможцем. За нього віддали голоси 80,17 відсотка тих, хто взяв участь у голосуванні (25,2 мільйона), тоді як за московський бюлетень, за збереження Союзу проголосували тоді 70,16 відсотка (22,1 мільйона). Слід сказати, що явка на референдум була доволі високою – 83,5 відсотка загальної кількості виборців.
Варто зауважити, що з дев’яти республік, де відбулося голосування, в Україні показник підтримки московського бюлетеня виявився найнижчим (у РФСР він становив 71,3, у Білорусі – 82,7, у Казахстані – 88,2, а далі – в Азербайджані, Казахстані, Киргизії, Таджикистані, Туркменії, Узбекистані – понад 90 відсотків.)
Прибічники Союзу могли себе тішити думкою, що 70 відсотків учасників референдуму в Україні висловилися за його збереження. Але за більш глибокого аналізу статистичних підсумків не можна було не помітити, що більше ніж третину їхніх опонентів становила молодь. І вже зовсім тривожною для влади була тенденція зростання опозиціонерів Союзу в «цитаделі» радянської імперії – КПРС. Масового характеру набрав добровільний вихід з партії. У 1990-му таке рішення ухвалила для себе в Україні 251 тисяча комуністів, тоді як заяви про вступ подали 11,4 тисячі.
І, звісно, не міг не привернути увагу зміст українського бюлетеня. У ньому, по-перше, було посилання на Декларацію про державний суверенітет України, у якій недвозначно було проголошено «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». Отже, йшлося про те, що Декларація вища за законодавство союзної держави. По-друге, у бюлетені було записано про зовсім іншу союзну державу – не Союз Радянських Соціалістичних, а Союз Суверенних Республік. По-третє, поняття «соціалізм» не було у формулюванні. Інакше кажучи, питання в українському бюлетені заперечувало зміст союзного референдуму.
Отже, це був серйозний, надзвичайно важливий крок України до незалежності. У березневі дні тридцятип’ятилітньої давності український народ висловився за свій суверенний шлях поступу й розвитку. Мине менше ніж дев’ять місяців – і на Всеукраїнському референдумі сповна використають досвід березневого голосування і зафіксують ще більш переконливі цифри загальнонародної підтримки курсу на незалежність. Правда, ці місяці ще потрібно було прожити й пережити.
Михайло Сорока, заслужений журналіст України
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства