Сім рівнів війни 7.0: доля Великої Європи

Завершився ще один шестимісячний проміжок між публікаціями оновлень концепції семи рівнів війни. Публікації попередніх версій розтягнулися на період з 2014-го року до сьогодні. Кожен із семи рівнів протистояння, в якому бере участь українська спільнота, еволюціонував по-своєму, як через зовнішні чинники (наприклад, зміна політичних еліт в США), так і через внутрішню еволюцію української візії світу.

Сім рівнів війни – це один з підходів до аналізу процесів, що відбуваються у різних площинах протистояння. Останні шість місяців, що минули з моменту публікації попередньої версії семи рівнів війни, продемонстрували підтвердження зроблених прогнозів та тяглість процесів без кардинальних змін. Позиції різних геополітичних гравців проявилися і підтвердилися, що дає можливість додати більше визначеності до формування візії виживання та перемоги, якщо не на усіх рівнях війни, то на ключових з них.

► Рівень 1: БОРОТЬБА УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ЗА СВОЄ МАЙБУТНЄ

Українство бореться за своє виживання не тільки у фізичному просторі, а і за право бути самими собою та визначати, ким ми хочемо бути. Українська ідентичність та самоусвідомлення не тільки демонструє феноменальну стійкість до зовнішнього тиску, але і підтверджує спроможність балансувати внутрішні процеси прямою соціальною дією (“картонковий майдан”).

Підтвердженням позитивного розвитку ситуації у цій царині є масивні державні процеси перезапуску дискусії про інвестування уваги та ресурсів у сферу розбудови української ідентичності.

Після згортання ідеї міністерства національної єдності ці процеси перемістилися інфраструктурно в Офіс Президента України та міністерств культури та стратегічних комунікацій й молоді і спорту. Обговорюється амбітна ідея 1000 годин українського контенту. На базі міністерства цифрової трансформації розгортаються робочі групи щодо розвитку української Large Language Model (LLM) за активної участі представників компанії Kyivstar. По суті, наявність власної LLM невдовзі стане невід’ємною ознакою наявності рис суверенітету держави. Міністерство закордонних справ переформатовує внутрішні стратегії публічної дипломатії та зовнішньої комунікації зі світом.

Нарешті у багатьох спільнотах вже впевнено чути тези про недієвість “протидії дезінформації” та інструментів, що сконцентровані навколо цієї концепції, для формування громадської думки за кордоном.

Натомість іде достатньо масштабна робота над генерацією візій про те, хто такі українці, якими є їх візія реальності та поведінка в ній, за рахунок яких внутрішніх сил вони можуть досягти перемоги, та чим вони можуть відрізнятися від інших, і що можуть дати світові.

Центральною подією останнього півріччя на цьому рівні став “картонковий майдан”. Якщо відкинути дискусії навколо його політичних передумов та наслідків, можна констатувати, що будь-яка суб’єктна дія невизначеного кола мотивованих людей, яка змогла залишитися в запланованих рамках та досягти своєї мети – це чергове посилення внутрішньої спроможності української ідентичності. Це чергове тренування своєї віри у спроможність здійснювати позитивний вплив на світ та досягати своїх цілей. Дуже небагато суспільств можуть похизуватися цією спроможністю. Тому можна констатувати, що посилення народу України на цьому рівні йде поступально та в правильному напрямку, не зважаючи на перепони. Важливо не зупинятися та шукати нові ідеї і підходи.

Так, наприклад, якщо можливо було б об’єднати напрямки роботи розбудови української ідентичності, виробництва контенту, розвитку української LLM та українського ШІ-контенту, а також стратегії публічної дипломатії – то синергетичний ефект від об’єднання цих зусиль зміг би нас здивувати.

► Рівень 2: УСУНЕННЯ ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНОЇ ЗАГРОЗИ З БОКУ РОСІЇ

На другому рівні протистояння не все настільки райдужно, оскільки робота по розбудові української ідентичності хоч і напряму пов’язана з відбиттям агресії, однак не конвертується автоматично у спроможності адміністративного, мобілізаційного, технологічного, воєнного та економічного вимірів. Управлінсько-адміністративна спроможність органів влади проходить реконструкцію у зв’язку зі зміною прем’єр-міністра.

Для України, яка є парламентсько-президентською державою – це є тектонічна зміна, хоч пріоритет прийняття рішень і залишається в ОПУ, а не в Кабміні. Водночас в останні шість місяців українська владна вертикаль занурилася у неявну політичну кризу, яка є наслідком протистоянь всередині діючої владної команди. Причинами, ймовірно, є накопичення претензій один до одного, постійна конкуренція за вплив та ілюзія про теоретичну близькість виборів.

Внутрішня політична криза на сьогодні є найбільшим викликом на цьому рівні протистояння з Росією, оскільки події відбуваються на короткостроковому горизонті. А успіхи армії безпосередньо залежать від управлінської спроможності політичної системи.

Відбиття російської агресії очікувано трансформувалося в стан stalemate (пат) при неспроможності Володимира Путіна ухвалити рішення про зупинення вогню та відмови Володимира Зеленського іти на будь-який обмін територіями.

Росія обрала своєю стратегічною метою стирання української ідентичності зі світового простору. А отже, ні припинення вогню, ні домовленість про зупинення війни на лінії розмежування, ні гарантії від західних партнерів – не зможуть подолати екзистенційну загрозу від продовження існування Росії у поточному вигляді. Саме тому цей рівень носить назву не “війна з Росією”, а “усунення екзистенційної загрози”.

Війна з Росією чи її вірогідність зникне тільки тоді, коли Росія перестане бути такою загрозою для майбутніх поколінь українців. Однак на цьому рівні протистояння цього досягти не можливо, оскільки закінчити війну в Москві воєнним шляхом Україна не в змозі. Україна не може забезпечити і вихід на свої кордони 1991 року. А очікування “розвалу Росії” є небезпечним самонавіюванням.

Таким чином, єдиний шанс вплинути на цей рівень протистояння на користь України – це досягати перемог на наступних рівнях війни, щоб зміни на цьому рівні вже втратили свою екзистенційну важливість.

► Рівень 3: ВІЙНА ЗА ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ВИБІР

У попередніх версіях моделі семи рівнів війни цей рівень називався “протистоянням між НАТО та пост-СРСР”. Вважалося, що оскільки президент РФ Володимир Путін свідомо чи підсвідомо хоче відновлення потуги СРСР і отримання контролю над Україною для цієї мети, то відповідно, воєнно-політичний альянс НАТО може опонувати йому, якщо не збройним важелем, то морально-політичним.

Однак НАТО так і не з’явилося на цей бій, а після першого півріччя президентства Дональда Трампа вже стоїть питання про саму спроможність НАТО як організації. Особливо у світлі дискусій про потенційний напад армії РФ на країни Балтії чи Фінляндію, оскільки частини та підрозділи російської армії, що розташовані у Ленінградській та Псковській областях постійно посилюються. Укріплюється спроможність Північно-західного федерального округу РФ. Здійснюються повітряні провокації в Балтійському регіоні.

Таким чином, в моделі семи рівнів війни – ця умовна конфігурація “НАТО vs. пост-СРСР” проявила свою невідповідність реальності.

Натомість стала очевидною інша конфігурація цього рівня. Виступаючи на засіданні дискусійного клубу “Валдай” на початку жовтня 2025 року Володимир Путін сказав одну з ключових речей, яка відображає хід його мислення.

Путін вже неодноразово просував на подібних майданчиках риторику щодо визначення Росії як держави-цивілізації, або навіть “цивілізації цивілізацій” (зважаючи на багатонаціональну, нібито, форму існування РФ). Однак на цей раз Путін напряму зацитував (не називаючи їх) західних авторів Самуеля Гантінгтона та Арнольда Тойнбі, які розробили візію протистояння між цивілізаціями.

Таким чином, це підтверджує той факт, що Володимир Путін та його оточення, фактично, повністю перебрали та повторюють китайську риторику бачення світової реальності.

Так, наприклад, навесні 2023 року голова КНР Сі Цзіньпін на конференції за участі комуністичної партії Китаю та національних партій інших країн висунув Глобальну ініціативу цивілізацій, яка є частиною екосистеми концептуальних китайських документів, починаючи з “Ініціативи пояса та шляху” (Belt and Road Initiative, BRI), яка відображає економічний базис китайського бачення світу через концепцію “Один пояс – один шлях”. До речі, Путін у своїх промовах також неодноразово говорив, що Росія духовно і психологічно підтримує логіку концепції “Один пояс – один шлях”, а не тільки економічно.

Крім того, на іншому боці планети також частково поділяють бачення про зіткнення цивілізацій. У статті “Онтологічна війна: диспозиція сторін” я детально описую цю конструкцію.

Аналітичний звіт “Global Trends 2040” 2021 року, який ми постійно згадуємо у наших аналітичних публікаціях, серед інших сценаріїв розвитку людства описував сценарій “Separate Silos”, який ми також багаторазово описували.

Вказаний сценарій говорить про розпад світу на своєрідні глобальні кластери, всередині яких буде розвиватися економічна співпраця та технологічний, інформаційний і науковий обмін. Лідирувати у кластерах будуть глобальні країни-гравці, а країнам поменше доведеться приймати рішення про приєднання до того чи іншого кластеру.

Слід додати, що новопризначена директорка національної розвідки США Тулсі Габбард доклала усіх зусиль, щоб розформувати підрозділ “Strategic Futures Group” (SFG), який готував згаданий звіт “Global Trends 2040”, та максимально дискредитувати його роботу заявами про порушення професійних аналітичних стандартів та невідповідність пріоритетам національної безпеки чинного президента Дональда Трампа. Однак це лише доводить той факт, що вказаний документ мав досить високе політичне значення. А нового такого високорівневого документу американська адміністрація створити ще не змогла. Чи не хоче його оприлюднювати.

Така концепція абсолютно відповідає російській візії глобальних макрорегіонів. Російські спікери на конференціях постійно повторюють публічно, що світ починає поділ на ряд макрорегіонів, всередині яких буде продовжуватися розвиток. А тому Росія має думати про здобуття певного регіонального лідерства в одному з таких макрорегіонів.

Насправді ж Росія повільно, але впевнено і невідворотньо стає вассалом Китаю, про що говорять усі економічні тренди і політичні документи. Так, в “Концепції зовнішньої політики Російської Федерації” (затверджена у 2023 році) вказується:

“Більш ніж тисячолітній досвід самостійної державності, культурна спадщина попередньої епохи, глибокі історичні зв'язки з традиційною європейською культурою та іншими культурами Євразії, вироблене за багато століть вміння забезпечувати на спільній території гармонійне співіснування різних народів, етнічних, релігійних та мовних груп визначають особливе становище Росії як самобутньої держави-цивілізації, обширної євразійської та євро-тихоокеанської держави, що згуртувала російський народ та інші народи, що становлять культурно-цивілізаційну спільність Російського світу”.

Ця ж концепція, але у набагато більш агресивному вигляді відображена у статтях придворного російського “мислителя” Сергія Караганова. Так, у статті “Логистика для большой Евразии”, Караганов пропонує шляхи відриву Росії від європейського макрорегіону та наближення до китайського, повторюючи тези китайської концепції “Belt and Road Initiative”.

Зрештою, новий роман російського автора Олександра Проханова “Лемнер”, хоч і має вкрай низьку літературну і культурну цінність, привідкриває дверцята, щоб поглянути на перверзивну картину світу з того боку.

Весь сюжет книги зводиться до протистояння прозахідних та антизахідних сил всередині Росії. А сюжетна лінія головного героя книги, який списаний з образу Євгенія Пригожина, описує тонкощі цього протистояння.

Таким чином, враховуючи викладене про те, як різні глобальні сили бачать сучасний реальний світ, можна сказати, що ми з вами живемо в глобальних процесах концентрації “цивілізаційних островів” на планеті. Лідерами цих островів в онтологічному та економічному сенсах є США, Китай та за певних умов – Європейський Союз, якщо всередині ЄС народиться така амбіція. Адже попередня сценарна вісь, яка поєднувала США та ЄС, практично, більше не існує.

Україна, в даний момент, вимушена грати за слабку команду, продовжуючи балансувати зв’язок між США та ЄС, спонукаючи США вірити в те, що умовною третьою силою, яка могла б встати між США та Китаєм, є не Росія (як цього хоче Путін), а саме Європа. Союз США та Європи, таким чином, міг би бути спроможним продовжити форматувати світ за своєю візією.

Однак Європа боїться і не має достатніх амбіцій. Тому США розглядають її радше як паливо для власного сценарію, а не як гравця. А тому Україна не має іншого вибору, як продовжувати працювати зі США як з ключовим донором безпекового простору. Оскільки Україна відіграє дві ключові ролі – по-перше, джерело тиску на Росію, яка має відмовитися посилювати Китай, в обмін на те, що США будуть регулювати ступінь тиску, озброюючи чи не озброюючи Україну. По-друге, Україна – це мультифронтир Європи як макрорегіону.

Очевидно, така конфігурація диктує нам відповідну роль у війні за цивілізаційний вибір. І ця роль не є роллю першого плану. І взагалі, чесно кажучи, представляє собою розхідний матеріал сюжету. Єдиний шанс змінити цю роль – це змінити всю гру, і весь сюжет. А тому, на цьому рівні нам також буде дуже важко перемогти. Треба підніматися вище.

► Рівень 4: БОРОТЬБА МІЖ СТАТУС-КВО ТА НЕВИЗНАЧЕНИМ МАЙБУТНІМ

Протистояння між прихильниками консервативного погляду на світовий статус-кво та тими, хто обирає невизначене майбутнє, через те, що статус-кво їм не подобається, або вони розуміють, що скоро він зміниться незалежно від їхнього бажання, є традиційним видом протистояння на усіх рівнях і в різні часи.

В даний момент це протистояння продиктоване фактичним закінченням попереднього технологічного періоду (укладу), який почався двома світовими війнами та великою економічною депресією в США, а потім конвертувався у глобальне лідерство США в економічному та торговельному плані.

Виступ віцепрезидента США Джей Ді Венса, який має тісний зв’язок з американським техно-олігархом Пітером Тілєм, на Паризькому Саміті з питань дій у сфері ШІ в лютому 2025 року показав одну зі сторін поточної стратегії США в технологічній сфері.

Якщо коротко, вона полягає в тому, що в новій технологічній конкуренції кожен – сам за себе, а взаємодія будуватиметься виключно на жорсткій конкуренції, в якій США прагнуть знову здобути лідерство.

Тобто таким чином консервативне бачення статус-кво полягатиме у бажанні зберегти існуючу кон’юнктуру світу, в якому США грає першу скрипку, Глобальний захід, фактично, йде у фарватері США, а решта світу грають “роль тих, хто доганяє”.

Однак Китай та Росія дуже успішно грають на глобальному спротиві цьому сценарію, оскільки він давно не влаштовує велику кількість суб’єктів, які за останні 50-70 років змінили якість своєї глобальної гри та представленості в економічному світі.

Тобто фактично протистояння на цьому рівні відбувається між концепціями двополярного (Китай-США), триполярного (Китай-США-Росія) та багатополярного світу.

На мою думку, найкращим для нас варіантом було б боротися за триполярний світ (Китай-Європа-США), в якому Європа є балансиром для обох концептів. Однак для цього в Європі має з’явитися критична кількість прихильників боротьби за невизначене майбутнє. А поки що – там панує критична кількість людей, які зубами тримаються за свій консервативний статус-кво, перебуваючи у страху втратити все. І, по суті, це і є зараз нашою головною стратегічною проблемою.

Хорошою новиною для нас за останнє півріччя стало те, що роль ключового генератора невизначеності на планеті перебрав на себе президент США Дональд Трамп, забравши її у Володимира Путіна. Путін всіляко намагається підняти ставки, демонструючи свій “Бурєвєстнік”. Однак процеси формування двополярного світу вже запущено Трампом. А Сі Цзіньпін у будь-якому випадку отримує фактичний контроль над російськими ресурсами.

Налаштованість на генерацію невизначеності Дональдом Трампом спричинили на Європу набагато більший вплив, аніж путінська війна. Ми маємо зважати на цей аспект та вивчити принципи його дії.

► Рівень 5: СТРАТЕГІЧНЕ ПРОТИСТОЯННЯ МІЖ США ТА КИТАЄМ

Конкуренція між США та Китаєм за світову гегемонію і право диктувати свою візію реальності іншим країнам на планеті є найбільш недовивченою нами цариною. В Україні мало експертів по США, і ще менше по Китаю. У процесі технологічного переходу, в якому ми з вами знаходимося, дві держави (системи) конкурують за лідерство у наступному сторічному циклі. У нас немає і не буде іншого виходу, окрім як шукати своє місце в майбутній конфігурації цього протистояння.

Чим раніше ми включимося у формування своєї пропозиції в цій грі, тим кращу позицію отримаємо, коли Трамп та Цзіньпін домовляться за спиною Путіна і доведуть йому своє рішення. Проблема в тому, що це рішення може бути не тільки неприємне для Путіна, але й неприйнятне для нас.

Стратегія США щодо Китаю та Росії, яку американські аналітики назвали концепцією “реверсивного Кісінджера” (reversed Kissinger) чи “реверсивного Ніксона”, очевидно і очікувано провалилася.

Зустріч Трампа і Сі Цзіньпіна є ключовою для розвитку торговельних відносин між США і КНР, а також для потенційного впливу на війну в Україні. Проте не варто очікувати радикальних домовленостей, швидше – зміцнення діалогу і встановлення базису для подальшої співпраці, хоча великі виклики залишаються. При цьому Китай утримується від великих поступок і зберігає обережну позицію.

► Рівень 6: ГЕОПОЛІТИКА ПРОТИ ГЕОЕКОНОМІКИ

Конкуренція між концепціями “світу кордонів” та “світу доріг” (як символічно можна визначити геополітичний та геоекономічний вектори) так само змінюється з часом. Зміни конфігурації продиктовані тектонічними зрушеннями на третьому та четвертому рівні протистояння. Тепер обидва світи будуть інтегруватися один в оден і форматувати поведінку ключових світових лідерів.

Існуюча торгівельна екосистема світу, очевидно, не відображає політичних амбіції її суб’єктів. При чому як з боку консервативного погляду, так і з боку тих, хто хоче змін статус-кво.

Російська агресія пришвидшила розвиток сценарію “separate silos” (макрорегіонів), а слова Путіна про концепцію “Один пояс – один шлях” і вся російська риторика це тільки підкреслюють. Агресивна діяльність військ США на венесуельському напрямку (який вони вважають своїм “заднім двором”) тільки підтверджує загальну конструкцію, про яку ми ведемо мову. Геополітичний контроль конвертується у економічні здобутки, а економічні успіхи дають можливість посилювати політичний контроль за рахунок технологій “soft power”.

Таким чином, з одного боку, світ, ймовірно, стане менш зв’язаним. Формування макрорегіонів (separate silos) вже активно в процесі через санкційну політику та тарифні війни. Так, наприклад, Росія дуже покладається на інтенсивний розвиток об’єднання БРІКС. Якщо тверезо оцінити його розгортання, то це платформа, яка, фактично, повторює економічне об’єднання G20, але за виключенням західних країн.

Країни, що розвиваються, вирішили створити свою власну платформу діалогу про економічні питання розвитку та бізнес. Однією з причин, можливо можна назвати той факт, що західні країни G20 продовжували використовувати цю платформу для порушення і політичних питань, як права людини, чи недопустимість агресивних дій щодо України.

Платформи на кшталт ШОС (Шанхайської організації співробітництва) та БРІКС активно підтримуються Китаєм. В той час як європейські країни продовжують відігравати достатньо пасивну позицію. Хоч і сформували “Коаліцію охочих”, яка поки що не демонструє певних результатів.

Зіткнення світів геополітики та геоекономіки відбулося і в серці ЄС – Брюсселі. Там нещодавно не змогли прийняти рішення про використання арештованих російських активів для підтримки України. Важко сказати, чи це є результат впливу російської агентури в серці ЄС, чи це традиційний страх єврочиновників? Бельгія відмовилася підтримати прийняття рішення через свої вимоги більших гарантій від країн ЄС. Причини рішення є складними, але загалом воно відображає цей рівень протистояння.

Враховуючи це, Україна не має іншого вибору як грати в обох вимірах – і геоекономічному, пропонуючи свої ідеї збагачення та добробуту для всіх, та геополітичному. Найголовніше, необхідна чітка модель того, як геополітичні суб’єкти зможуть отримати користь та прибуток від поразки Володимира Путіна.

► Рівень 7: ОНТОЛОГІЧНА ВІЙНА

За останні шість місяців, запропонована у попередній версії семи рівнів війни концепція “онтологічної війни” кристалізувалася та оформилася, доводячи правильність обраного вектора.

Онтологічна війна – є сьомим, найвищим, рівнем стратегічного протистояння, яке спрямоване на підрив чи нав’язування фундаментальних уявлень про буття, ідентичність, сенси та легітимність політичного і соціального порядку. Боротьба за право визначати реальність.

На цей момент диспозиція сил на театрі онтологічної війни вже описана. Основною задачею зараз є сформулювати, що є перемогою на цьому рівні, а це можна зробити зібравши візії попередніх рівнів.

Перемогою України на першому рівні протистояння буде не тільки утвердження української ідентичності на території України, але і експансія цінностей, які ми поділяємо, на максимально великий простір ноосфери. Це означає, що Україна як ідея існування вільного демократичного суспільства у тих формах, які ми відтворюємо, має стати пріоритетною для існування на території всієї Європи.

Причому нам необхідно “перевинайти”, що ми розуміємо під територією всієї Європи? Чи вона закінчується на лінії бойового зіткнення в даний момент, чи на східному кордоні України 1991 року, чи на хребті Уральських гір, як з 17-18-го сторіччя оцінювали глобальну Європу науковці та письменники.

Ми вже писали про стиль існування на цьому просторі та загрози, з якими стикається наша візія реальності. Ми усвідомлюємо, що ми є частиною європейської культурної та онтологічної парадигми. І ми претендуємо на її експансію.

Експансія європейської онтологічної платформи є абсолютно необхідною для здобуття успіху на другому рівні протистояння – усунення екзистенціальної загрози з боку Росії. Як вже неодноразово говорилося, зупинка війни на лінії бойового зіткнення або на кордонах 1991 року не змінить і не усуне екзистенційну загрозу.

Сліпа віра в дезінтеграцію Росії на окремі суб’єкти є приємною, але небезпечною, оскільки концентрує зусилля тільки на одному сценарії.

Існування Росії у тому стані, в якому вона перебуває зараз – продовжуватиме нести екзистенційну загрозу для всієї Європи. Навіть не через Росію саму, а через амбіції Китаю.

Тому єдиним виходом є експансія європейської онтологічної платформи на територію Росії, яка може конвертуватися у будь-яку адміністративно-управлінську форму. В тому числі і конфедеративну, або співдружність незалежних держав.

Такий формат диктує стратегію на третьому рівні війни – війни за цивілізаційний вибір. Поведінка США та Китаю, як світових гегемонів, та Росії, як суб’єкта, який необгрунтовано претендує на входження в клуб гегемонів, залишає тільки один тонкий звивистий шлях для нас.

Це формування Великої Європи як геополітичного гравця з амбіціями здійснювати свою культурну, онтологічну експансію того стилю існування та тих цінностей, які ми вважаємо своїми.

Щоб цього досягти потрібні очевидні дії на четвертому рівні війни між прихильниками статус-кво (умовного “business as usual”) та прихильниками гри в умовах невизначеності. На цьому рівні війни до України вже приєдналися країни Балтії та Скандинавії. Формат “Nordic-Baltic” на даний момент приносить нам найбільші політичні дивіденди. Велика Британія нараз також намагається не відставати, але має глибокі внутрішні політичні кризи, які можуть конвертуватися у зміну правлячої еліти.

Слід враховувати, що іншого “цивілізаційного острову” у нас з вами немає. І якщо на цьому острові потрібно буде домовлятися з представниками ультраправих партій, які мали певне тяжіння до логіки Володимира Путіна, – то доведеться працювати над тим, щоб їх переконувати та наближати виконання Європою своєї історичної місії.

Мета цієї місії продиктована ситуацією на наступному рівні протистояння – США vs. Китай. Очевидно, що останні геополітичні процеси свідчать, що ми є всього на всього гральною фішкою на дошці і для Вашингтону, і для Пекіну. Це розуміють в європейських столицях, і тому почали інтенсивне зближення з українською риторикою.

Таким чином Україна як “ідея” повинна претендувати на моральне і ціннісне лідерство в європейській онтологічній платформі та домогтися формування триполярного світу США-Європа-Китай, де Європі відводиться роль балансира та захисника загальнолюдських цінностей і прав людини. В той час, коли інші два геополітичні гравці не проти пожертвувати цими питаннями.

Однак для здобуття такого статусу Європі потрібні дуже значні ресурси. Оскільки і США, і Китай переважають Європу за цими показниками і за геополітичною рішучістю.

Це означає, що підґрунтям для онтологічної платформи Великої Європи має бути економічна модель, яка, серед іншого, грунтується на експансії європейської культурної парадигми на схід, як до східних кордонів України, так і далі.

Така експансія не може не включати перемогу в онтологічній війні, що полягатиме у підриві маніпулятивних уявлень про реальність, які зараз намагаються продукувати кремлівські ідеологи. Та нав’язування уявлення (а фактично, повернення до...) фундаментальних уявлень про буття, ідентичність, сенси та легітимність політичного і соціального порядку для людей, які мешкають на території Великої Європи. Безвідносно того, в якій формі адміністративно-державного устрою вони живуть, вони повинні сприймати реальність та взаємодіяти з нею в тій онтологічній парадигмі, в які це відбувається в європейській історичній традиції.

Коли це відбудеться, відкриються можливості для формування геоекономічного простору та ресурсної бази. З’явиться суб’єкт, який зможе на одному рівні говорити з США та Китаєм. Такий суб’єкт отримає можливість стати генератором невизначеності для інших, що створюватиме масивні можливості для забезпечення безпеки. Він буде пропонувати іншим цивілізаційний вибір, а не стояти перед таким вибором. Екзистенційна загроза Росії зникне. А українська суб’єктність та ідентичність утвердиться як лідерська модель на всьому просторі Великої Європи.

Дмитро Золотухін, експерт з питань інформаційних воєн та конкурентної розвідки

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства