Рішучий і визначний крок до незалежності

День 16 липня 1990 року назавжди вписаний в українську історію. Його тоді рішенням Верховної Ради проголосили в Україні загальнонародним святом. Підставою для цього стало прийняття того дня документа, в якому проголошувався державний суверенітет України. На той час СРСР переживав небачену кризу, яка зрештою привела до його розпаду. Перед цим розпався Варшавський договір і так званий соціалістичний табір. Та найбільш небезпечними для радянської імперії стали руйнівні процеси в самому «нерушимому Союзі». Його потрясали не тільки економічні, фінансові, соціальні негаразди, а й гострі міжетнічні конфлікти: спочатку в Казахстані, а згодом у Нагірному Карабаху, Грузії, Узбекистані. В березні 1990-го проголосила свою незалежність від СРСР Литва. На цей шлях стали її прибалтійські сусідки – Естонія і Латвія. А 12 червня 1990 року з метою перерозподілу власності й владних повноважень від імперського центру до республік була прийнята Декларація про державний суверенітет РРФСР.

ЧИМ ВІДПОВІЛА УКРАЇНА?

Суспільне життя в Україні теж було далеким від спокою. На його політичній арені виділилися і протистояли одна одній дві сили – правляча КПУ та опозиційний Народний рух України за перебудову. У червні 1990 р. Компартія провела свій XXVIII з’їзд, на якому не могла не відреагувати на збурення і відцентрові процеси в СРСР, що, зокрема, проявилося в прийнятій делегатами резолюції «Про державний суверенітет Української РСР». Отже, підтримка депутатами-комуністами у Верховній Раді проєкту Декларації про державний суверенітет України фактично була виконанням цієї резолюції.

Саме український парламент став головною сценою протистоянь між КПУ і НРУ. Домінували на ній комуністи та їхні прихильники, які утворили так звану групу «239» (за кількістю депутатських місць). До опозиційного Демократичного блоку, який сформував у парламенті Народну Раду, увійшло 125 народних депутатів. Але у підготовці проєкту Декларації про державний суверенітет України домінуючій більшості не вдалося повністю виконати резолюцію свого партійного з’їзду. І в результаті українська Декларація виявилася більш радикальною за російську. 

Про українські прогресивні новації скажемо пізніше. А зараз відзначимо неабияку активність, тактичну й стратегічну мудрість учасників роботи над проєктом від опозиції. При цьому слід додати, що їм сприяла ситуація в керівництві Верховною Радою. Прокомуністичною більшістю на пост голови парламенту у травні 1990 р. був обраний Володимир Івашко, перший секретар ЦК КПУ. Але йому не вдалося впоратися з керуванням ВР, особливо під час пленарних засідань. За словами Леоніда Кравчука, В. Івашко був скоріше апаратником, ніж парламентарієм. Він не раз скаржився, що його нудить від необхідності слідкувати за регламентом, увімкнути чи вимкнути мікрофон, по кілька разів зачитувати галасливому залу тексти постанов. Він болісно реагував на критику на свою адресу. До всього цього додався від’їзд Івашка в Москву на XXVIII з’їзд КПРС. І саме в ті дні, коли у Верховній Раді почався розгляд проєкту Декларації про державний суверенітет України. 

На депутатський корпус, а насамперед – на його комуністичних представників це справило шокуюче враження. За негайне повернення спікера проголосувала більшість депутатів. З них – понад 200 комуністів. Івашко написав заяву про відставку, поскаржившись, що «у Верховній Раді не має надійної опори». Михайло Горбачов запропонував йому тоді посаду заступника Генерального секретаря ЦК КПРС. «Суто по-людськи я зрозумів Володимира Антоновича, – розповів згодом про цю ситуацію Леонід Кравчук. – Посада, що запропонував йому Горбачов, виглядала значно спокійнішою і набагато зрозумілішою для нього, як для апаратника. Але втеча Івашка була абсолютною несподіванкою для всіх, як у Верховній Раді, так і в Компартії України». На спроби переконати «втікача» повернутися в парламент, він лише повторював: «Я туди більше не піду!»

Тим часом робота над проєктом Декларації тривала. Вона розтяглася майже на два тижні. На обговорення було запропоновано дванадцять проєктів, більшість з яких були авторськими. Над підготовкою офіційного проєкту працювали дві комісії – Тимчасова комісія, створена Президією Верховної Ради, і парламентська Комісія з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин. Зрештою, підсумковий текст Декларації став компромісним між варіантами від першої з названих комісій і авторського проєкту депутата від Народної Ради Сергія Головатого. За цей текст 16 липня 1990 р. проголосували 355 депутатів із 385 присутніх на засіданні (проти 4, не взяли участь у голосуванні 26, з яких 18 попросили незабаром зарахувати свої голоси «за»).

Отже, фактично при голосуванні відбулося об’єднання голосів комуністичної групи «239» і Народної Ради. Перша з них не приховувала своїх інтересів, розглядаючи Декларацію як основу для укладання нового союзного договору, тобто прагнучи зберегти Україну як соціалістичну республіку в складі видозміненого Союзу. А чим диктували свою підтримку Декларації депутати від Народної Ради? Відповіддю на це питання може послужити позиція одного з лідерів Демократичного блоку, відомого борця за незалежну Україну Левка Лук’яненка. За його спогадами, він навіть подумував над тим, щоб не голосувати за Декларацію, але її «позитивний зміст був настільки великий, що бочку меду мусили прийняти з тою ложкою дьогтю», тобто зі згадкою про союзний договір.

У ЧОМУ ПОЛЯГАВ ВЕЛИКИЙ ПОЗИТИВНИЙ ЗМІСТ ДЕКЛАРАЦІЇ? 

Почати варто з її назви, з того, що Декларація передбачала державний суверенітет не Української РСР, а України. А далі йшла промовиста преамбула: 

«Верховна Рада Української РСР,

ВИРАЖАЮЧИ волю народу України,

ПРАГНУЧИ створити демократичне суспільство,

ВИХОДЯЧИ з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини,

ШАНУЮЧИ національні права всіх народів,

ДБАЮЧИ про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України,

ВИЗНАЮЧИ необхідність побудови правової держави,

МАЮЧИ на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України,

ПРОГОЛОШУЄ

державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».

Одним із головних у Декларації було положення про громадянство. Проголошувалося, що Україна має своє громадянство, де всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять. Громадяни всіх національностей становлять народ України.

Декларація проголошувала економічну самостійність України. У документі підкреслювався намір створити банківську, цінову, фінансову, митну та податкову системи, сформувати державний бюджет, а при необхідності впровадити свою грошову одиницю.

Декларація визнавала самостійність республіки у розв'язанні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації. В Декларації проголошувалося що Україна забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя, водночас гарантується всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку.

Було задеклароване право республіки на власні Збройні Сили і зазначено, що її громадяни проходять дійсну військову службу, як правило, на території Республіки і не можуть використовуватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР. Разом з тим Україна декларувала статус нейтральної держави, яка не братиме участі у військових блоках і зобов'язується дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Наголошувалося на тому, що Україна як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки…

Загалом, цей документ став по суті актом відновлення державницьких прагнень українців через 70 років після доби Української революції 1917-1921 років. І в тих обставинах, які склалися на рубежі вісімдесятих - дев’яностих, він був по-своєму революційним. Причому, як уже мовилось, більш радикальним, аніж аналогічний акт Росії.

 ПЕРШІ ОЦІНКИ ПРОЗВУЧАЛИ З ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ ТРИБУНИ

День прийняття Декларації справді став вікопомним у новітній українській історії, рішучим і потужним кроком до проголошення України незалежною державою. І це глибоко усвідомлювали ті, хто проголосував 16 липня 1990 року за цей документ, за державний суверенітет України. Ось лише кілька висловлювань народних депутатів, які прозвучали того дня з трибуни Верховної Ради.

Вадим Гетьман: «Щойно наш молодий парламент став фундатором історичної події. На очах багатомільйонної аудиторії наших виборців у запеклій боротьбі навколо кожного слова, кожного речення народився документ, що закладає основи нашої державності. Хай зважать наші виборці, що в розпалі гострої полеміки дехто із нас отримував мікрофон, м’яко кажучи, не по-парламентськи, що декому зраджувала витримка, що комусь не вистачало такту, толерантності, але всі були свідками того, що в залі не було байдужих, що мова йшла про доленосне майбуття нашої рідної України і її народу».

Роман Лубківський: «Український народ чекав довго цієї хвилини. Вона пройшла в буднях, вона пройшла в поєдинках, вона наближалась у боротьбі, у непорозуміннях і врешті-решт вона прийшла. Я маю честь як літератор, як письменник, як представник Народної Ради, як людина, делегована від України на цю високу трибуну, заявити, що сьогодні український народ осмислює перший крок до своєї державної вольності, свій перший крок до нового державного буття. І ми, які тут сьогодні зібралися, щасливі від того, що той документ, нехай далеко ще не повний, нехай далеко ще не досконалий, дає нам певні можливості сказати так: "Ми є народ, ми є Україна, яка перед світом може і буде заявляти про своє місце під сонцем, про свої витоки, про своє минуле, а головне – про майбутнє".

Леонід Кравчук: «Сьогодні в цьому залі мають звучати найбільш високі слова. Дійсно, вперше, мабуть, в історії українського народу, всіх народів, які населяють нашу велику українську землю, прийнято справді історичний документ. Ми ще не можемо сказати остаточно, які наслідки він справить на наше життя. Але, вже прогнозуючи, можна стверджувати, що доля Радянської України буде великою мірою визначатись саме цим документом, як і доля всіх народів, що проживають на нашій землі.

Дійсно, суверенність пройшла складний шлях в історії нашого народу. Важкий був шлях до цього дня, але він стався. І ми маємо історичні дати, які засвідчують, що народ України йшов до цього дня, йшов уперто і наполегливо».

Генріх Алтунян: «Сьогодні дійсно надзвичайний день і, мені здається, не тільки в історії України, українського народу, не тільки в історії народів, які живуть на Україні, але й взагалі це історичний день в історії людства, бо кожного разу, коли приймаються такі документи, який ми тільки що прийняли, – це крок до свободи цілого народу.

Тому сьогодні може якраз саме той час, ті хвилини, коли ми всі з вами повинні заглянути в наше минуле. Я пропоную зараз вшанувати пам'ять тих, хто протягом усієї історії України прагнув цього дня. Ми повинні зараз із вами разом пом'янути козаків Запорозької Січі. Прагнення українського народу до волі – це майже одна з головних особливостей народу цієї країни. Від Сагайдачного до Василя Стуса, від Тараса Шевченка, Івана Франка, Миколи Хвильового, всіх тих, які боролися із царизмом, зі сталінізмом, фашизмом, до всіх тих, хто вже в наші часи відстоював свободу. Я пропоную вам на хвилиночку вшанувати їх пам'ять вставанням. Дякую вам».

Ярослав Кендзьор: «Ми справді сьогодні зробили цей перший конкретний крок на шляху до світлої мети, яку поставили перед собою, – до незалежної Української держави. Ми сьогодні справді поклали перший камінь у підвалини цієї держави, у торування цієї дороги, яка доведе нас нарешті до нашого українського храму – Української суверенної держави. Я щиро вітаю усіх і своїх виборців. Вчора я перебував у своєму виборчому окрузі і, повірте, відчував, з яким нетерпінням народ чекає оцієї сьогоднішньої хвилини, яку ми сьогодні переживаємо. Я хотів би ще попросити і Президію, і Секретаріат долучити мій голос до тих голосів, котрі проголосували за прийняття Декларації, їх було 355. Мій не врахований тому, що немає у мене дискетки, таким чином я хочу бути причетним до прийняття цієї Декларації».

Іван Заєць: «Сьогодні Україна гордо і зважено подивилась у своє майбутнє. Сьогодні Україна заявила на весь світ, що вона прагне стати на дорогу цивілізованого поступу, на дорогу державної вольності. Але це лише перша борозна, і нам ще прокласти треба дуже багато цих борозон на нашій ниві. І тому я пропоную, оскільки Верховна Рада проголосувала більш ніж двома третинами свого складу, прийняти постанову, що наша Декларація про суверенітет набирає чинності конституційного закону. Я вважаю, що ми це повинні зробити.

Я думаю, що нам треба поспішити прийняти ряд постанов для розгортання цієї Декларації уже на цьому тижні. І тому звертаюся до Президії, щоб Президія підготувала перелік цих постанов і законів, які ми маємо прийняти. Хто у п'ятницю дивився засідання Верховної Ради РРФСР, той бачив, що вони прийняли уже Закон про власність. Вони прийняли багато інших постанов і законів і весь час повторювали, що треба поспішати. Нам, шановні депутати, також треба поспішати до своєї державної незалежності».

Віталій Карпенко: «Сьогоднішній день, 16 липня, безумовно увійде в історію України, нової України яскравою сторінкою. Тут багато сказано про історичне значення цього документа, який ми сьогодні ухвалили. Хотів би відзначити кілька деталей. Найперше, на мій погляд, це значний крок, широкий крок по шляху демократичного розвитку країни. Друге. Сесія нинішнього складу продемонструвала, що вона може, здатна вирішувати найважливіші питання нашого життя. І третє. Без моральної підтримки народу, виборців, людей, які перебувають на площі біля Верховної Ради, ми не змогли б прийняти таку Декларацію. Тому вважаю, що вона висловлює волю українського народу. І останнє. Я солідарний сьогодні з тими промовцями, які підкреслювати, що нинішня Декларація – це прекрасний документ, але, на жаль, це поки що тільки Декларація. Для того, щоб уреальнити її, потрібна велика і напружена робота».

Ігор Юхновський: «Я повинен сказати, що тут зібралися всі однодумці. Всі ми, які тут є, хочемо одного – хочемо суверенної України. І цієї суверенної України ми всі добилися. Ми прийняли Декларацію про суверенітет. Довго йшов наш народ до цього. Була орда, була Хмельниччина, були світові війни і накінець – Україна одержала суверенітет. Ми проголосили його, але ми маємо його добитися. Перед нами стоїть страшний шматок роботи, за яку усі повинні дружно взятися. Отож, я теж від імені Народної Ради всіх вас вітаю і бажаю вам успіху в тому великому труді, який нас чекає. Я хочу сказати таке. Ми прийняли Декларацію про суверенітет 355 голосами. Це означає, що вона набуває майже конституційного закону. Отож ми маємо перед собою закон про суверенітет, і я вас усіх вітаю з ним.

Микола Шульга: «Ми щойно прийняли з вами документ, який, звичайно, став історичним. Мабуть, його перш за все почнуть оцінювати журналісти, потім науковці, потім будуть вивчати історики. Але це крок, великий крок вперед у нашому державному і громадському житті. Декларація сплавила в собі думки різних людей, різних політичних течій. Це один з перших наших прикладів тієї консолідації, тих розумних компромісів, без яких неможливо нам, нашій Україні досягти добробуту, демократії, гуманного суспільства.

 Я хотів би, товариші, щиро подякувати перш за все Комісію, яка працювала над цим, тим людям, які сумлінно працювали і вночі, і ввечері, і в суботу і робили все для того, щоб своєчасно передати вам документи. Працювали також сумлінно товариші з інших комісій, перш за все з Комісії з питань законності і законодавства. Я хотів би подякувати весь зал, який був не тільки не байдужим, а надзвичайно активним, і завдяки цьому ми створили документ, який є спільним нашим надбанням на подальше наше співробітництво».

Сергій Правденко, голова Комісії з питань гласності і засобів масової інформації Верховної Ради: «Пропонується такий проект на ваш розгляд: "3апропонувати сесії Верховної Ради УРСР перед розглядом кожного питання приймати рішення про доцільність публікації стенографічного звіту без процедурних питань у газеті "Радянська Україна" або протокольного висвітлення у пресі, по радіо і телебаченню. Рішення про телетрансляції було прийнято.

Декларацію про державний суверенітет України опублікувати в усіх республіканських та обласних газетах, зачитати по радіо і телебаченню. Рекомендувати редакціям обласних і вечірніх газет акредитувати своїх кореспондентів для висвітлення роботи депутатів від своїх областей і міст, друкувати виступи цих депутатів. Доручити Раді Міністрів УРСР додатково забезпечувати газету "Радянська Україна" папером у випадках, коли Верховна Рада приймає рішення про публікацію стенографічного звіту. Прискорити створення друкованого органу Верховної Ради УРСР".

 Крім того, до Комісії надходять багато сигналів про припинення трансляції по радіо і телебаченню в різних випадках, у різних регіонах. Комісія попереджує посадових осіб на місцях про відповідальність за невиконання рішення Верховної Ради».

* * *

Мало хто сьогодні пригадує, що 16 липня 1990-го, в день прийняття Декларації про державний суверенітет України, Верховна Рада розглянула ще одне питання – про утворення Уряду та структуру державного управління УРСР. Розгляд був тривалий у часі, докладний і емоційний. У півгодинній доповіді тодішній глава Уряду, народний депутат Віталій Масол, зокрема, наголосив, що прийняття Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України, безумовно, визначна історична подія в житті нашого народу, яка означає, що наш народ, нарешті, отримує виключне право володіти, використовувати та розпоряджатись своїм національним багатством. Реалізація принципів суверенітету, зазначив доповідач, докорінно змінює всю ситуацію, цілі і завдання, що стоять перед Урядом, а також підходи до їх реалізації. Адже сформованому на базі цієї структури Урядові необхідно буде приступити до матеріалізації тих ідей, які проголошені Декларацією. Передусім слід на ділі забезпечити економічну самостійність республіки, зробити все для того, щоб її природні багатства, потужний господарський потенціал сприяли підвищенню рівня життя нашого народу, його духовному відродженню.

Тоді Верховна Рада після гарячих дискусій підтримала запропоновану структуру державного управління і пропозиції щодо нового складу Уряду, який ще зберігав стару назву – Рада Міністрів. Але радикалізація політичного життя в СРСР і в Україні зокрема, загострення в Союзі економічної кризи, зростаюче зубожіння населення, неспроможність КПРС і союзної влади та її структур по вертикалі справитися з валом проблем, який накочувався з нестримною силою, призвели до наростання масових і повсюдних протестів.

В Україні вони вилилися у шахтарські страйки, багатотисячні демонстрації, голодівку студентів на майдані Незалежності. Однією з вимог протестантів була відставка Л.Кравчука і В.Масола. Влада «пожертвувала ферзем»: у відставку подав Віталій Масол. Уряд змінив вивіску – став Кабінетом Міністрів. Деякі з найбільш революційно налаштованих народних депутатів українського парламенту нагадали про свою пропозицію проголосити в Декларації про державну незалежність і повний вихід з СРСР. Як відомо, ця пропозиція не пройшла. Не могла в ті дні пройти. Для її реалізації тоді ще не настав час. Але він був уже не за горами. До проголошення України незалежною демократичною державою залишалося трохи більше року.

Михайло Сорока, заслужений журналіст України

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства