Андрій Сахаров, прибулець з планети Земля

Андрій Сахаров, прибулець з планети Земля

Укрінформ
“Закінчуйте, Андрій Дмитрович”, - казав йому Горбачов, а він не корився

Вперше про Андрія Дмитровича Сахарова, 100 років з дня народження якого минає сьогодні,  я почув з «ворожих голосів» - «Радіо «Свобода» і «Голосу Америки». Слухав їх, притуливши вухо до старенького радіоприймача, і намагався тумблером упіймати хвилю, яка весь час коливалася, уникаючи радянських глушилок.

Хто він такий і за які гріхи був висланий до міста Горький (нині Нижній Новгород), я довго не міг збагнути. Знав одне - він дисидент-антирадянщик.

В розпачі не знайшов нічого кращого, як написати листа знайомій чеській студентці, яка влітку з делегацією побувала в Києві: що вона думає про  Сахарова? Вона  не відповіла, а згодом мене викликали до деканату і один цікавий дядечко сказав, щоб я так більше ніколи не чинив. Ішов 1973 рік.

Лише під час Перебудови про Сахарова заговорили. Принаймні, на шпальтах  просунутих московських газет. І  я з подивом дізнався, що Андрій Дмитрович не якийсь навіжений інсургент без певного роду занять, як в тому нас намагалася переконати радянська пропаганда, а двічі Герой Радянського Союзу, академік, і батько водневої бомби!

Для розуму радянської людини це була незбагненна річ. Як це можливо, щоби людина, яка дала Союзу грізну зброю проти світового імперіалізму, раптом виявилася агентом цього самого імперіалізму? Це значить: або  академік був несправжнім і дві зірки Героя отримав обманом, або фальшивою була вся радянська система?...

І ми, в наших молодих, скуйовджених головах все більше схилялися до другого.

У ті дні, почувши по телебаченню про Сахарова, моя мати  з таємним блиском в очах (а може то були сльози) сказала: “Тепер я про це можу розповісти — ми з Сахаровим працювали в одній команді, над водневою бомбою”. Я знав, що вони з батьком чимось займалися на далекому оборонному заводі. Але що то був Атомний проєкт і що це — в одній команді з Сахаровим, було відкриттям. Втім, опальний академік одразу став ближчим...

Коли він, звільнений за наказом Горбачова, приїхав із заслання до Москви, на вокзалі його зустрічав натовп. Центральне телебачення, обережно лавіруючи в рамках проголошеної генсеком Гласності, насмілилося дати про це невеличкий сюжетик. Побачивши вперше легендарного дисидента, я був розчарований. Замість очікуваного кіношного героя з білою як сніг головою (на це наштовхувало “сахарне” прізвище) показали трохи скособоченого лисого чоловічка, схожого чимось на професора Плейшнера з фільму про Штірліца. Запам’ятався астматичний голос і повна відсутність усмішки на обличчі.

Він виглядав як прибулець з іншого, нерадянського світу.  Нобелівське лауреатство, яке вважалося в СРСР зрадою, додавало йому якогось заокеанського шарму.

...У 1989 році, на Першому з’їзді народних депутатів панувала радісна атмосфера. Делегати демократичного призову почувалися героями, насолоджувалися всенародною любов’ю - адже з’їзд  транслювали на весь СРСР.

І лише Андрій Сахаров, якого, попри спротив КПРС, “протягли” в делегати, не веселився.

Не вставав у єдиному пориві з усіма і не влаштовував вдячні овації Михайлу Сергійовичу, з чийого високого позволєнія почалася “демократизація”. Натомість посеред чергового спічу генсека міг безцеремонно піднятися з місця, вийти на сцену і стоячи згорбленою спиною до залу, тихо  сперечатися, вимагаючи слова.

“Як так можна! – жахався радянський народ. – Це ж чорна невдячність за виявлене милосердя. Могли ж і залишити гражданіна Сахарова животіти у провінції”...

Цими днями пробіг очима стенограму виступів Андрія Дмитровича на з’їзді.

Якщо дивитися з висоти сьогодення, він говорив банальні речі. А на той час – просто жахливі!

Про те, що перш ніж обрати тов. Горбачова головою президії З’їзду, треба вислухати його політичну програму, розгорнути дискусію, висунути альтернативні кандидатури. Про проголошення не якоїсь там “гласності”, а справжньої свободи слова і утворення на основі СРСР конфедерації національних держав...

Горбачов важко сприймав ідеї Сахарова і одного разу не стримався, його репліка надовго стала мемом:  “Заканчивайте, Андрей Дмитриевич”. Цими словами для багатьох завершилася перебудова і почався відкат Горбачова на старі, компартійні позиції.

Закінчуйте, мовляв, з усією цією єрессю...

Сахаров не вписувався в пострадянську тусівку людей, які тішилися з того, що можуть голосувати без вказівок партії, говорити, що думають, лаяти владу. Усіх, як маленьких дітей, захопила та гра в  народовладдя і ейфорія майбутніх глобальних перетворень...

Сахаров псував радість перемоги. Він наче дивися в далеке майбутнє і нічого доброго в тому майбутньому не бачив.

Усі були зайняті дискусіями навколо консервативних поглядів Лігачова і Лук’янова, героїзму Єльцина, несправедливо обвинувачених слідчих Гдляна і Іванова (хтось тепер пам’ятає ці імена?).

А Сахаров пропонував інший порядок денний — Декрет про владу, відміну 6 статті конституції СРСР, яка фіксувала керівну роль КПРС, про підпорядкування  КГБ з’їзду народних депутатів. Його турбувала доля кримських татар, яким не дозволяли повернутися на батьківщину, його хвилювали підкилимно підписані укази про мітинги, демонстрацїі і права внутрішніх військ.

Він засудив з трибуни з’їзду вторгення СРСР в Афганістан і запропонував перемовини з афганськими моджахедами, щоб визволити радянських полонених. Він цитував наведені канадською газетою факти розстрілів радянськими військами своїх же вояків, аби тих не захопили в полон. І всім цим нарвався на критику так званих “воїнів-інтернаціоналістів”.

Від їх імені Сахарову “дав бій” наш земляк, інвалід афганської війни Червонописький. Під оплески комуністичної більшості він зачитав з трибуни звернення “воїнів-афганців”, де засудив “безвідповідальний виступ депутата Сахарова”. А завершив  промову так: “Три слова, за які,  я вважаю, усім світом треба боротися : це — Держава, батьківщина, комунізм”. (Далі в стенограмі написано: “Оплески. Всі встають).”

Я пам’ятаю, як раділи цьому виступові ортодоксальні комуністи в Києві. “Ну, наш “афганець” й зрізав цього наймита!”

Сахаров намагався боротися. Він говорив, що “війна в Афганістані була злочинною авантюрою” і закликав знайти тих, “хто несе відповідальність за цей величезний злочин”. Але зал кипів. Кожне слово лауреата Нобелівської премії миру 1975 року, отриманої за «мужню боротьбу з будь-якими формами придушення людської гідності», намагалися “захлопати”. Так проявлялася свобода слова німих  “хлопів”— аплодисментами не дати почути незручного оратора.

Після Червонописького  була ціла черга готових засудити Сахарова. В історію увійшла вчителька з Газалкенту: “Товаришу академік! Ви одним своїм вчинком перекреслили всю свою діяльність. Ви завдали  образи всій армії, всьому народу, всім нашим загиблим. Я висловлюю до вас зневагу!”

Він був один, старий і неоковирний на тій помпезній сцені, поміж президією і залом, більшість якого його не сприймала. Непокірний і наполегливий у своїх прагненнях переконати натовп.

Чиє серце таке витримає?

Він помер незабаром, небагато проживши на свободі. Ледь встигнувши дописати в епілозі до своїх Спогадів: “Життя продовжується!” І мені тоді здалося, що згасло світло в кінці тунелю. Що була в СРСР одна людина, яка з початку 60-х намагалася донести до нас якусь істину, і її не почули. І отже, все тепер піде не так.

Воно й, дійсно, пішло не так.

...Десь усередині 90-х в кабінеті одного з мерів я побачив портрет Сахарова на стіні. А під ним запалену лампадку. Спитав, чи зустрічався власник кабінету з Андрієм Дмитровичем. Виявляється, ні. Але дуже поважає. Мер цей був націонал-демократом. Але не забував про свій досить серйозний бізнес, жив за понятіями 90-х і активно спілкувався з бандитами.

Час тоді диктував іншу мораль — епохи первинного накопичення капіталу. І Сахаров вийшов з моди.

Сьогодні, відповідаючи на запитання колишнього радянського дисидента Семена Глузмана у ФБ - чи знайшлося б для Сахарова місце в сучасному світі? - я скажу: на жаль, не знайшлося б.

У Москві, яку нині поглинула темінь середньовіччя, він був би зрадником, якому довірили захист імперії, а він став до лав її руйнівників. І його б чекала або доля Джордано Бруно, або ж доля Галлілея.

У сучасному ліберальному світі його б, якби ще був живим, вважали б святим, але на ринку інтелекту людина, яка  пожертвувала своїми науковими відкриттями заради сумління, виглядала б неконкурентною і старомодною.

У нас він теж не припав би до двору. До нього й у ті часи наші націонал-демократи ставилися дещо упереджено. Хтось не пробачив водневу бомбу для імперії, яка й досі не дає Україні вирватися на волю з обіймів “старшого брата”. Інші — бачення ним майбутнього України в конфедерації з Росією. Треті — його космополітизму, який сьогодні для частини наших людей став ледь не синонімом манкуртства.

Нова наша історична міфологія переконує, що українці самі, без будь-якої допомоги зовні вибороли незалежність у 1991 році, і жодної заслуги Сахарова та його однодумців у цьому немає. Утім Сахаров, був першим, хто публічно показав усім нам, що з радянською імперією не можна говорити її мовою і грати за її правилами, хай навіть зовні й гуманних; що треба нав’язувати їй свої моральні норми й принципи. На жаль, його слово не змогло зробити вільною Росію. Але Україна такою стала.

Так, мабуть, він був космополітом, глобалістом, громадянином планети Земля. І тому не вписується в жодну, побутуючу на теренах колишнього СРСР модель. Може тому що образ такого борця-спокутника вже застарів. А може, це ми ще не доросли...

Його вічний опонент Червонописький і через багато років після смерті Сахарова не уникав можливості в’їдливо зауважувати: “...Своєю активністю, киданням в крайнощі Сахаров в останні часи життя замолював гріхи як творець жахливого монстра — водневої бомби”.

І дійсно, його життя легко піддається критиці. І спробуй розберися, чи він зрадив собі, коли знехтував усім — талантом, улюбленою справою, когортою учнів,  послідовників, приязню вождів? Чи, навпаки, знайшов себе, добровільно зголосившись на безвість, заслання, прокляття, і знайшов мужність, аби 30 років свого життя віддати майже безнадійному “буцанню теляти з дубом” людиноненависницього режиму (як про це написав Солженіцин). Але це тема серйозної розмови кожного із самим собою. Розмови про те, для чого ми насправді живемо — для задоволення чи для страждання у тривогах за ближніх своїх і дальніх.

Євген Якунов, Київ.

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-