У релігійному середовищі ситуація залишається стабільною і передбачуваною

У релігійному середовищі ситуація залишається стабільною і передбачуваною

Блоги
Укрінформ
Апокаліптичні звинувачення деяких критиків і «торговців істиною» виявилися абсолютною неправдою

В онлайн-режимі сьогодні відбувся черговий, вже двадцятий за чергою, круглий стіл «Релігія і влада в Україні» на тему «Особливості релігійного і церковно-релігійного самовизначення громадян України: тенденції 2000-2020 рр.», який традиційно наприкінці листопада організовує Центр Разумкова (ЦР) спільно з Представництвом Фонду Конрада Аденауера в Україні.

Релігієзнавча та релігійна спільнота чекає на цю подію з такою ж упевненістю, вірою і безумовним пієтетом, як, наприклад, чекає вона і на прихід зими чи якогось іншого явища, чиє настання є фактом довгоочікуваним, бажаним і приємно-невідворотним.

За таку незрадливість і прагнення підтримати традицію, зрозуміло, треба дякувати і президентові Центру Юрію Якименкові, й керівникові Представництва Фонду Аденауера Тіму Петерсу, і, звісно, беззмінному модераторові цього круглого столу Віктору Єленському.

Цьогоріч, через онлайновий режим проведення заходу, число виступаючих було обмеженим. Тому особлива подяка організаторам за надану мені безпосередню можливість поділитися думками з приводу соціологічних даних, які були отримані в результаті проведення останнього дослідження.

Перше, що впадає в очі, – це усвідомлення того, що в релігійному середовищі ситуація залишається СТАБІЛЬНОЮ І ПЕРЕДБАЧУВАНОЮ, такою, що склалася на основі ОБ’ЄКТИВНИХ, НЕФОРМАЛЬНИХ І РЕАЛЬНИХ сценаріїв. Тобто, апокаліптичні звинувачення деяких критиків і «торговців істиною» стосовно того, що начебто останніми роками релігійна ситуація розвивалася під державним тиском, за сценарієм, який штучно «десь» (у тому числі й у Департаменті у справах релігій та національностей Мінкульту) моделювали, у рамках придуманого процесу ПОЛІТИЗАЦІЇ, а тому нібито з дня на день все має розпастися і «ріки попливуть в інший бік», – виявилися абсолютною неправдою – непрофесійною чи свідомо зманіпульованою, заідеологізованою, тобто власне заполітизованою тезою.

В Україні після зміни влади (і президента, й складу Верховної Ради) пройшло вже більше півтора року – строк більш ніж достатній, аби все повернулося у нібито «природне» русло, якщо щось до цього часу було «не так». Але цифри говорять про інше:

1. У порівнянні з минулим роком рівень релігійності (відсоток тих, хто визнає себе особою релігійною) залишився майже на попередньому рівні – 67,9% (минулого року – 66%);

2. Так само практично не змінився й відсоток тих, хто асоціює себе з конкретним релігійним напрямом чи релігійною організацією: цьогоріч таких було 84,8%, а роком раніше було на півтора відсотка більше (зміна у межах соціологічної похибки);

3. Презентовані ЦР цифри повністю підтверджують та фіксують вже сформоване попередніми роками співвідношення між православними віруючими, що мають чітку юрисдикційну афілійованість:

a. Православна церква України (ПЦУ), як свідчили й всі попередні дослідження, має суттєво більший відсоток віруючих (20% від всього населення держави) у порівнянні з другою за чисельністю православною структурою – УПЦ Московського Патріархату (13,6%);

b. У подібному другому дублюючому питанні, де організатори опитування свідомо додали позицію з назвою «УПЦ КП», результати залишилися практично такі ж самі: рівень співвіднесення з ПЦУ залишився майже на тому ж рівні (18,6%), а функціонально додана УПЦ КП набрала лише 2,3%. У попередньому ж питанні, де належність до інших, ніж ПЦУ і УПЦ МП, православних юрисдикцій була сформульована загально («Інша православна церква»), чисельність віруючих, які зізналися у належності до цієї позиції, становила 0,5%.

c. У цьому ж контексті важливо і дуже знаково відзначити, що при порівнянні з даними ЦР, отриманими минулого року, все стає ще більш зрозуміло: тоді було дуже багато кривотлумачень і нефахових коментарів стосовно чисельності віруючих, які себе співвідносять з вже юридично неіснуючою УПЦ КП. Отож, 2019 року відсоток віруючих цієї Церкви становив, згідно з соціологічними даними ЦР, 7,7%, тобто – на 5,4% більше, ніж цього року; натомість зараз чисельність послідовників ПЦУ навіть у питанні, де згадано окремим рядком УПЦ КП, виросла рівно на все тих же 5,4% (до вже згаданих 18,6%): «хто має вуха – хай слухає»!;

4. Абсолютна стабільність, спадковість і чіткість зберігається і в питанні розуміння та визнання українським суспільством питань Томосу про автокефалію ПЦУ:

a. Чисельність тих, хто підтримує надання Томосу (33,3%), рівно в два рази перевищує тих, хто це не підтримує (16,7%). Рік тому картина була ідентичною: «за» – 35,2%, «проти» – 18%;

b. При цьому можна простежити дуже цікаву тенденцію – рівень підтримки Томосу можна фіксувати не лише серед віруючих тих юрисдикцій, які вже скористалися його плодами (наприклад, у ПЦУ – це 62,2%), але й у середовищах, які не визнають і навіть протистоять ідеї автокефалії й Томосу, наприклад в УПЦ МП – 15,3%. Зафіксований факт однозначно свідчить, що ледь не кожен третій прихильник УПЦ МП вітає і підтримує Томос, а в перспективі – це переконує в існуванні ґрунту, на якому можуть відбуватися подальші процеси, пов’язані зі зміною юрисдикційного підпорядкування у випадку, якщо керівництво Церкви, до якої поки що належать констатовані у дослідженні ЦР 15% послідовників, не зможе врахувати проавтокефалістичні інтенції своїх віруючих.

5. Очевидну стабільність можна спостерегти й у плані суспільної оцінки зміни позиції патріархом Філаретом щодо Томосу: на сьогодні є в три рази більше тих, хто «засуджує його дії» (29,5%), аніж тих, хто «підтримує його дії» (10,1%). Щоправда, рік тому це співвідношення становило 2 рази (засуджували 28,7%, а підтримували – 15,5%).

Таким чином, навіть ці окремі з проаналізованих даних, запропонованих сьогодні ЦР, вповні переконують: теза про потребу і намагання начебто деполітизувати сферу державно-церковних відносин є однією з маніпулятивних технологій, бо відсутній безпосередній предмет дій – площина і сам процес та факт політизації. Коли б він мав місце, то все, що, мовляв, було зроблено під тиском надуманої політизації, мало б розпастися.

Оскільки чітко зафіксовано фактор стабільності й поступального розвитку релігійної сфери, то й висновок про потребу щось міняти серед системи чинників, які цю стабільність сформували, є свідомо провокативним і суперечливим. А тому у власну ж пастку потрапляють ті, хто цю тезу пропонує. Їм треба:

● або продовжувати всі ті напрацювання і лінії поведінки та вирішення суперечливих питань, які були напрацьовані попередніми роками і стали основою стабілізаційних процесів у сфері релігії (тобто де-факто поглибити і розшити процеси, які ними штучно були названі й здефінійовані як «ПОЛІТИЗАЦІЯ», і в такий спосіб об’єктивно самих себе заперечити, що об’єктивним наслідком має відмову від риторики про політизацію, що немов би існувала останніми роками);

● або щось міняти, ламати вже сформовані суспільні пріоритети у ділянці релігії, відмовлятися від РЕАЛЬНОЇ АПОЛІТИЧНОСТІ, яка фактично втілювалася у життя останніми роками, почати керуватися не об’єктивними вихідними даними і цифрами, які, зокрема, знаходимо у дослідженнях ЦР, а певними зовнішніми установками, тобто фактично розпочати процеси змін у сфері державно-церковних відносин, які інакше як реальною політизацією буде визначити неможливо.

Пані й панове, треба бути послідовними: отож, вибирайте!

P.S. Наступні міркування, на які наштовхує сьогоднішня презентація у ЦР, – незабаром...

Андрій Юраш
FB

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-