Путін слідує за Олександром III: спочатку русифікація - потім революція
Свято 1 Вересня цього року з календарних причин перенеслося на 3 вересня. А у нас тим часом з'явився час подивитися на одну важливу подію, яка відбувається зараз не тільки в школі, але і в політичному житті нашого північно-східного сусіда. Що ж, «День знань», так «День знань». Давайте докладніше дізнаємося і про це.
РЕЛІКТИ «ІМПЕРІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИРІВНЮВАННЯ»
Перед тим, як говорити про ситуацію по суті, треба зайнятися матчастиною.
Росія наразі вважається як би федерацією, найбільш яскравою ознакою чого є її друга офіційна назва «Російська Федерація». Але на цьому федеративність здебільшого і закінчується. Просто тому що авторитарна неконституційна монархія (якою сьогодні де-факто є держава) федерацією бути не може. Натомість для таких монархій характерні відносини васальної залежності, персональної унії. Саме така зараз, по суті, укладена між «президентом» Росії Путіним і правителем Чечні Кадировим. Тобто Чечня - це реально абсолютно особливий «суб'єкт федерації», який як би знаходиться у підпорядкуванні центру, але в реальності у дуже багатьох питаннях володіє правами екстериторіальності. І навіть більше того, згадуючи приклади з давнішої історії, отримує данину з центру (великі дотації з федерального бюджету), що ідеологічно, пропагандистськи підноситься як «турбота про відновлення республіки, постраждалої від війни» (у цьому сенсі приблизно з таким самим ступенем обґрунтованості можна говорити і про контрибуції). Отож Чечня в подальших міркуваннях, як випадок особливий, виноситься за дужки.
Крім Чечні, в Росії ще є 20 так званих «національних республік». Вони дісталися Ерефії у спадок від СРСР/РСФСР. Більшовики використовували національне питання з декларативним «правом націй на самовизначення» як таран для руйнування Російської імперії. Але не давши імперії розпастися як слід, вони змушені були дійсно піти на деякі поступки розбудженій ними національній самосвідомості. Професор Гарвардського університету Террі Мартін у своїй чудовій книзі «Нації та націоналізм у Радянському Союзі. 1923-1939 роки» (видана в Україні в 2011 році, дуже рекомендую) назвав радянську державу початкового періоду «Імперією національного вирівнювання».
Зокрема, такою поступкою, яка зберігалася до недавнього часу, було обов'язкове вивчення (окрім російської) мови титульного народу національної республіки. Зрозуміло, що в умовах повзучої русифікації та розповідей про швидке злиття всіх в єдиний радянський народ цей захід не був панацеєю, але все ж він давав певні шанси на виживання якихось автохтонних культур та народів.
Але так було до липня минулого року. Тоді сам верховний правитель, виступаючи на засіданні Ради з питань міжнаціональних відносин в Йошкар-Олі, заявив: «Заставлять изучать человека язык, который родным для него не является, так же недопустимо, как и снижать количество часов преподавания русского языка в республиках России». Ну і далі - важливе уточнення, що російська мова це «естественный духовный каркас» держави. Тобто, за законами логіки, чим більше російської мови, тим вищою є духовність. Після такої заяви почалася швидка розробка уточненого високоморального варіанту закону «Об изучении национальных языков», у якому на території національних республік обов'язковою для вивчення залишалася лише одна мова - російська, решта - на вибір, факультативно.
Це викликало хвилю протестів, особливо помітну (але не для федеральних ЗМІ, у таких випадках підсліпуватих) в Татарстані, найбільшій республіці, не бідній завдяки енергоресурсам і здавна високим рівнем національної самосвідомості. Потім почалося довге бодання центру з провінціями і більш-менш м'яке їхнє приборкання. Зрештою, цього літа зазначений закон був з деякими поправками прийнятий і підписаний президентом. Згідно з ним, батьки з дітьми повинні визначитися, яку мову вони вибирають як «рідну» для вивчення: російську чи мову свого народу. Але це лише здається симетрією. Ті, у кого «рідна мова» місцева, вони і російську все одно будуть вчити. А ось хто обрав російську мову, від вивчення місцевих мов звільняються. Зрозуміло, що в умовах давнього імперського вектора це прямий шлях до вимирання безлічі місцевих, корінних мов і культур в РФ.
Ну і після такого тривалого пояснення можна перейти до розгляду окремих прикладів.
ГЕТЬ СОРОМ! НОВІ ПОПРАВКИ ДО ЗАКОНУ ПРО МОВИ
...І все ж доведеться почати з Чечні. Рамзан Ахматич сказав, як відрізав, що «чеченец, который не хочет учить родной язык, где бы он ни находился, не чеченец», після чого неважко здогадатися, якою мовою навчатимуться діти, принаймні, в самій Чечні. Але це, повторюся, особливий випадок.
В інших місцях складніше. Наприклад, в Республіці Комі мову титульного народу республіки як «рідну» будуть вивчати менше 5% учнів цього «суб'єкта федерації». Але й ці цифри досягнуто виключно за рахунок депресивної сільської місцевості. А в столичному Сиктивкарі показник взагалі жахливий - 0,76%. Тобто очевидно, що за такого розвитку подій мова комі через кілька поколінь буде знаходиться на межі вимирання.
Набагато кращою є ситуація в Татарстані, де начебто дві третини сімей школярів вибрали як рідну мову татарську. Втім, точні дані не повідомлялися. Мабуть, така дипломатична гра. Якщо цифри будуть низькі - чекай масового обурення національної інтелігенції, якщо високі - може почати пресувати Центр. А татарстанські еліти бояться ще більше «розгойдувати човен». Тому оптимальний варіант - мовчати, відбуваючись приблизними показниками. І не для них самих, до речі. Багато республік точних даних вибору взагалі не публікують.
Башкортостан - публікує. І тут ситуація зворотна. Дві третини вибрали російську мову, якщо точніше - 63,05%. Ще 15,60% - башкирську і 9,45% - татарську. Рівень русифікації та денаціоналізації стане більш зрозумілим, якщо накласти ці цифри на національний склад Башкортостану: росіян - 35,19%, башкирів - 28,79%, татар - 24,78.
Подібна ситуація, а то й гірше, характерна для більшості національних республік. Тобто, цілком очевидно, що імперський центр, Москва взяла курс на уніфікацію за прикладом американського «плавильного котла». З тією тільки різницею, що там від самого початку була країна емігрантська, переселенська. Росія ж - континентальна імперія, яку утримали від природних відцентрових процесів лише кривавою більшовицькою утопією «всемирной республики советов». А потім, при переродженні в СРСР інтернаціоналізму в російський націоналізм, спочатку помірний, такою, яка поверталася до колишніх імперських кондицій.
На перший погляд, здається (і, схоже, Кремлю найпершому здалося), що якраз така русифікаторська стратегія може убезпечити Росію від розколу недофедерації-недоімперіі за етнічною, релігійною та іншими лініями. Невпинна і повсюдна русифікація, постійне скорочення простору вживання інших мов, підміна національних культур наднаціональною камуфляжною, квазі-культурою побєдобєсія... У процесі цього - підкуп політичних і комерційних (що, найчастіше, одне й те саме) еліт національних республік. Така лінія мала б якісь шанси на успіх, але тільки в умовах тривалого стабільного, ситого існування (щодо російської петрократії вживати слово «розвиток» язик не повертається).
ГРА НА ВИЖИВАННЯ: РУСИФІКАЦІЯ І ДЕСТАБІЛІЗАЦІЯ
Однак з 2014 року Росія взяла курс на неприкрите імперство, агресію та порушення міжнародних законів, що сніговим комом спричинило санкції-контрсанкції, економічну стагнацію, (само)ізоляцію, яка все більше посилюється. При цьому Москва, яка робить у зовнішній політиці ставку на хаотизацію всього і вся, на підтримку деструктивних сил у різних країнах і зонах розлому, забуває, наскільки вона сама є вразливою в цьому сенсі! Причому вразлива навіть без відчутного (наразі) зовнішнього тиску по її внутрішнім, ерефовським зонам розлому. І стає ще більш вразливою внаслідок нинішньому наступу на права національних республік.
Так, за минулий рік Центру вдалося не допустити великого розгойдування човна. Так, новий мовний закон прийнятий та набирає чинності. Але це не означає, що національного протесту немає або він кудись зник. Так, місцеві чиновники, які слухаються (поки що) Москви, забороняють мітинги проти нового мовного закону або переносять їх на околиці міст. Але це лише множить образи. А національна образа - це найстрашніше, вибухонебезпечне, що може бути для імперії.
Виходить, що в умовах турбулентності, як політичної, так і економічної, Москва сама затіяла ризиковану гру на виживання. І тепер ключове питання в тому, що станеться раніше: тотальна денаціоналізація/русифікація національних республік чи загальне погіршення соціально-економічної обстановки, розігріте нанесеними національними образами.
При цьому це, повторюся, поки що зовнішні гравці поводять себе по відношенню до Москви вкрай акуратно і гучних заперечень не роблять. Але перші ластівки, підтримка такого протесту на міжнародній арені, вже є. Скажімо, підтримка звернення представників Якутії, Татарстану та Північної Осетії в ООН з вимогою задіяти міжнародні правові механізми, щоб примусити Росію бути більш лояльною до національних мов, і зокрема - підписати Декларацію ООН з прав корінних народів.
Це також лист 87 європейських лінгвістів зі зверненням до Держдумі РФ з вимогою відхилити законопроект про добровільне вивчення рідних мов у школах. (Він був проігнорований). Варто підкреслити, що лист було написано фінською мовою.
Так-так, саме Фінляндія, яка має під боком русифіковану Карелію, саме фінські діячі, а не Угорщина і не угорці, сьогодні принципові у питанні про культурні права угро-фінських народів у РФ. Це, до речі, зайвий раз підкреслює штучність, ангажованість атак уряду Орбана на український закон про освіту. Чому ж немає бажання так само завзято обговорювати поправки до російського закону, які так сильно утискають права «націоналів». Рука і язик не піднімаються? Ні? А в Росії аж цілих п'ять угро-фінських національних республік.
Ще більше - тюркських. Таке слово «пантюркізм» пам'ятаєте? Забули?.. Але подивіться навколо - на Туреччину, на країни Центральної Азії, ідеї пантюркізму в Євразії звучать все більш голосно. Так, поки що вони оформлені, швидше, лише словесно, популістськи. Але процес, як то кажуть, пішов.
І на завершення напрошується аналогія. Одним з істотних чинників підвищення революційних настроїв в Російській імперії наприкінці XIX століття було «підморожування», одним з проявів якого стала русифікаторська політика Олександра III. (У сьогоднішніх російських політологів це горезвісне «підморожування» стало улюбленим терміном, просто штампом). Так от, найбільш ефективним і успішним російським імператором Путін вважає Олександра III (і, як можна зрозуміти з контексту, асоціює себе з ним). Про це він сказав рік тому на відкритті пам'ятника своєму улюбленцю в окупованому Криму. Але історія карає за невивчені уроки - колапс оновленої Російської імперії так само неминучий. І в майбутньому бездарний сидячий пам'ятник імператору в Ялті знесуть так само, як знесли бездарний сидячий пам'ятник Олександру III в Москві сто років тому.
Тому своїми діями щодо екстреної русифікації кремлівські діячі самі риють підкоп під свої вежі. Лопату їм в руки!
Олег Кудрін, Рига
Перше фото: RFE/RL
