Він намагався об’єднати всі українські землі

Він намагався об’єднати всі українські землі

Блоги
1155
Ukrinform
Заслуги князя Романа перед нашим народом незаперечні

Погром військом суздальського князя Андрія Боголюбського Києва 1169 року спричинився до остаточних дезінтеграційних процесів колись утримуваної в єдиному державному організмі Русі. Відтепер вона втрачала не тільки свій політичний  центр, місто також переставало відігравати роль духовного осередку русичів, упало його економічне й торговельне значення.

Вторгнення в Київ військ Андрія Боголюбського. 1169 рік
Вторгнення в Київ військ Андрія Боголюбського. 1169 рік

Хто тепер міг кинути виклик зростаючій могутності нового політичного центру на північному сході, залишаючись на базі давньоруської традиції? Ні Чернігівське, ні Переяславське князівство, які не підтримали «матір городів руських» під час того варварського набігу, не могли цього зробити. Особливо це стало зрозумілим після невдалого походу новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича на половців 1185 року.

Слово про похід Ігорів. Ілюстрація
Слово про похід Ігорів. Ілюстрація

Місію головного оборонця руських земель у цей час автор літопису «Слово про Ігорів похід» покладає на галицького князя Ярослава Осмомисла (1153—1187): «Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі, підперши Гори Угорські (Карпати. – В.С.) своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши ворота Дунаю, справляючи суди аж до Дунаю! Гроза твоя по землях тече! Ти одчиняєш ворота київські; стріляєш з батьківського золотого стола салтанів по далеких землях!»

Нащадок Ростиславичів, які утверджували в Галичині гілку Ярослава Мудрого, князь Осмомисл справді мав значні досягнення в розвитку господарства і духовного життя краю. Також будуються нові міста, фортеці, що сприяє зміцненню оборонноздатності галицької землі. Мав він успіхи і у військових походах проти зовнішніх ворогів. Скажімо, під час одного з них, у 1183 році, взято в полон 12 половецьких ханів.

Князь Осмомисл
Князь Осмомисл

Економічною базою утвердження князівської влади тут було не тільки хліборобство, а особливо соляний промисел, що викликав до активного життя торговельні операції з багатьма навколишніми й далекими регіонами. Скажімо, саме прикарпатська сіль доставлялася великими транспортами до Києва, де, перевантажена на річкові судна, розвозилася в найвіддаленіші землі. Ті величезні валки з прикарпатською сіллю вже тоді ставали зародком важливого в нашій історії чумацького промислу.

Коли Ярослав Осмомисл помер (1187), галицьким престолом оволодів його позашлюбний син Олег. Однак місцева еліта спротивилася такому розвитку подій, вимагаючи передати владу  законному спадкоємцю — старшому синові Осмомисла Володимирові. Щоправда, бояри, досить швидко розчарувавшись його правлінням, запросили до Галича волинського князя Романа Мстиславовича, який вів свій родовід від Володимира Мономаха. Це його військо, до речі, дало гідну відсіч Андрію Боголюбському, коли той після погрому Києва спробував учинити подібне з Новгородом. Після того Роман Мстиславович покидає північні краї й селиться на Волині, столиця якої Володимир була родинним осередком його предків.

Треба зазначити, що доля майбутнього Галицько-Волинського князівства  була вперше поєднана з Руською землею у 981 році, коли великий князь київський  Володимир Святославович пішов на ляхів, займаючи так звані червенські міста. З того часу східнослов’янські племена у верхів’ях Прип’яті й уздовж Західного Бугу, Сяну й Верхнього Дністра – дреговичі, дуліби й білі хорвати – підпорядковуються Русі.

Тоді ж, наприкінці Х століття, київський князь заклав місто Володимир на річці Лузі, передавши його разом із новоприєднаними землями в управління синам – Борисові, а пізніше Всеволоду. І вже тоді волинські та підкарпатські землі утворювали суцільну адміністративну одиницю, підпорядковану київському престолові. Проте поступове збільшення кількості міст, частина з яких невдовзі перетворилася на самостійні політичні центри, свідчить про початок виокремлення деяких теренів. На Волині, окрім Володимирської землі, сформувалася ще й Луцька, Погоринська волості, Болохівська земля. Також у ХІІ столітті до Володимирського князівства була приєднана Берестейська земля.

Терени, що в майбутньому почнуть іменуватися Галичиною, обіймали чотири землі: Перемиську, Звенигородську, Теребовельську й Галицьку.

Ці адміністративно-територіальні одиниці підпорядковувалися київському князеві або його намісникам аж до 1084 року, коли цю систему залежності вперше було порушено. Відтепер у Прикарпатті самочинно вокняжили троє братів – Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі, сини тмутороканського князя Ростислава Володимировича, онука Ярослава Мудрого.

Користуючись підтримкою місцевих бояр і діючи в злагоді між собою, Рюриковичам вдалося закріпитися у Перемишлі, Звенигороді й Теребовлі настільки, що після кількаразових спроб київського князя вибити їх силою з’їзд князів 1097 року в Любечі визнав за ними право на ці землі як на вотчину. Щоправда, незалежність, здобуту ось таким чином у боротьбі з Києвом, довелося відстоювати ще півстоліття, залучаючи до цього сусідів-половців із-за Дністра.

     Справжнім творцем Галицького князівства був Володимирко, який у 1141 році переніс столицю з Перемишля до Галича, де зумів увійти в порозуміння з боярами, а у війні 1149-1152 років остаточно відбив зазіхання на Галичину київського князя та його союзників-угорців. Син Володимирка Ярослав Осмомисл (1153-1187) закріпив батькові здобутки. Діючи де дипломатично, а де рішуче, він перетворив Галицьке князівство в одне з наймогутніших на Русі. Водночас на роки його правління припала викликана родинними негараздами й  конфліктом князя зі свавіллям бояр внутрішня криза.

     У 1187 році волинському князеві не вдалося закріпитися в Галичі, оскільки Володимир Ярославович зумів повернути свою владу завдяки збройній підтримці сусідів. Але через два роки після його смерті (1199) Роман Мстиславович таки захоплює галицький престіл, яким з того часу об’єднує  обидві землі в єдине руське князівство на західних теренах розселення нашого народу. Тоді Волинь, Забужжя, Подністров’я й Прикарпаття опинилося під одним князівським скіпетром, що поклало початок відродження української державності під назвою Галицько-Волинське князівство. 

         Зрозуміло, що для цього Роману довелося докласти величезних зусиль, бо насамперед довелося утвердити економічну бази відродженої держави, використовуючи таку важливу комунікаційну артерію Західний Буг – Дністер, що була основою західної гілки балто-чорноморського торговельного шляху. Намагаючись зміцнити авторитет своєї влади, він пішов на жорсткі заходи в боротьбі з не підпорядкованістю галицьких бояр. Хроністи того часу записали такі слова щодо його акцій у цьому плані: «Звичайна приказка його була: не можна безпечно їсти меду, не винищивши рою, не буде пахнути коріння, поки його не потовчеш».

На цьому Роман Мстиславович не зупиняється, намагаючись об’єднати власне всі українські землі, як вони вже починають іменуватися в Іпатіївському літописі з 1187 року, від Вісли і Карпат до Дніпра й Чорного моря. Зрозуміло, що його погляд був звернутий насамперед на Київ, який уже в часах князювання Осмомисла починає втрачати своє значення на користь Галича. Як пишеться в Суздальському літописі, в 1202 році «Роман скоро в’їхав з усім військом до Києва. Кияни втворили йому ворота на Подолі. Роман післав послів на Гору до Рюрика й Ольговичів і водив Рюрика й Ольговичів до хреста, а й сам їм цілував. Він пустив Рюрика у Вручий, а Ольговичів за Дніпро до Чернігова».

Проте Роман, зайнявши Київ, не переніс одразу ж сюди верховну владу, а, посадивши на престол двоюрідного брата Інгвара Ярославовича, лише зайнявся підготовкою проекту відновлення могутності Русі. Літопис так свідчить про це: «Сидячи в Києві, Роман почав гадати з князями й дружиною про устрій Руської землі. І уклавши, послав до Всеволода у Владимир і всім місцевим князям повідомити: «Це, браття, знаєте, що в Києві є найголовніший престол у Руській землі й належить княжити на ньому найстаршому й найрозумнішому серед братії, щоб міг добре керувати й землю Руську всюди боронити й утримувати порядок серед братії, щоб не ображав один одного і не нападав на чужу волость. А се нині бачим, що  не те нині робиться: нападають молодші та невмілі, котрі не можуть землю утримати і серед братії лад встановити, а й навіть себе оборонити. Через те виникає війна серед братії, приводять поганих і гублять землю Руську і забирають землі в братів, які їм дуже хочеться. Таке неправедно робив Рюрик, і тому скинув я його, щоб встановити спокій у землі Руській, доки вся братія, погадавши про устрій, яким би то його зробити…Я ж вам таке мовлю, якщо захочете, то коли князя у Києві бог забере, нехай зійдуться до Києва місцеві князі, володимирський і чернігівський, і галицький, і смоленський, і полоцький, і рязанський, і подумавши, виберуть старішого і найбільш гідного мужа собі і затвердять хресним цілуванням, як у інших землях розумно робиться.

Молодших князів при цьому не треба, нехай послухають цих головних. І коли князь великий у Руську землю буде обраний, має собі найстаршого сина лишати в своїй вотчині, а молодшим поділити або там, або в Руській землі від Горині й за Дніпро, оскільки міста там здавен тягнуться до Києва. А яко хтось з братії позаздрить іншому і наскочить на чужу волость, великий князь має судити з місцевими князями й помирити їх.

А якщо на кого підуть війною половці, або угри, або ляхи, або якийсь інший народ, і сам князь оборонити не зможе, а лише князь великий, то він зв’язавшись з братією, місцевими князями, нехай пошле допомогу від всієї землі Руської, скільки потрібно. А щоб місцеві князі не дрібнилися, то не можна волості між синами ділити, але віддати стіл після себе одному старшому зі своєю волостю. Меншим же дати на покорм по місту або по селу. І вони мусять ходити під рукою старшого брата. Якщо немає в когось сина, тоді віддати рідному братові. Якщо нема брата рідного, тоді віддати старішому в його роді, аби руська сила не дрібнилася.

Разом добре: коли небагато князів у Руській землі було  і старішого слухали, тоді всі навколишні боялися й шанували і не сміли воювати, як бачимо нині. І якщо вам любо, то зійдемося до Києва і, подумавши, встановимо закон».

Поширивши свою відозву серед усіх Рюриковичів, Роман Мстиславович ініціює Трипільський з’їзд князів, на якому планував виробити й остаточно узгодити основні правила життя своєї держави. Цього вимагала й напружена обстановка на південно-східних кордонах, де зачали з’являтися половці, шарпаючи Київщину й Переяславщину за підтримки своїх союзників з числа українських князів.

За літописними даними, «2 січня 1203 року зайняли Київ Рюрик, Ольговичі й уся Половецька земля. І сталося велике лихо в руській землі, такого лиха не було над Києвом від хрещення; були напасти й заняття, але такого, як тепер сталося, ще не було: бо заняли й попалили не лише Поділ, але й Гору заняли, й митрополичу церкву святої Софії розграбили, так само церкву Десятинну святої Богородиці й усі монастирі. Обдерли ікони, деякі таки позабирали, також і чесні хрести й святі посудини, книги, одежі давніх блаженних князів, що повішали були на пам’ять по собі в святих церквах, - це все заграбили. Це все сталося за наші гріхи. А ще й черців старих і черниць повбивали, і старих священиків, а так само сліпих, хромих сухих і прокажених – і тих усіх порубали. А що було молодих черців і черниць, священиків і попадів, чи киян, їх дочок і синів, то їх усіх чужинці повели до возів…».

Тож саме життя стверджувало необхідність об’єднання руських земель. Ось чому на початку 1205 року спільно ходили руські князі на половців на чолі з князем Романом: «А тоді була зима й половцям було дуже тяжко; це Бог післав на них таку кару. Руські князі взяли багато полону, займили їх стада й вернулися додому з великим полоном. І настала велика радість для всіх християн Руської землі».

Однак, як повідомляє далі літопис, «лише діявол, що не хоче добра християнському родові, був сумний. ...до Треполля приїхали Рюрик, Роман, а й Ростислав приїхав, що був у свого шурина в Переяславі. Тут вони переговорювали про волости (й хотіли поділити їх відповідно до того), хто як потерпів за Руську землю. Але діявол довів до великого замішання. Роман піймав Рюрика, післав (його) до Києва й постриг у черці, так само його жінку й дочку (свою жінку), що їх був відправив. Сина ж Рюрикового (Ростислава) й його брата Володимира взяв зі собою».

Давній Галич у наші дні
Давній Галич у наші дні

Отож, Роман Мстиславович, володіючи Києвом, після Трипільського зїзду князів його залишає й повертається до Галича, звідки невдовзі переносить свою столицю до Володимира Волинського. Зрозуміло, що це відіб’ється і на долі Києва, який буде й далі занепадати. Тому й не дивно, що коли в 1240 році  Батий з високого пагорба над тоді ще повноводою Либіддю дивився на Київ, то перед ним уже не підносився легендарний град «матері городів руських», а лише тінь його колишньої величі.

Успенський собор у Володимирі-Волинському
Успенський собор у Володимирі-Волинському

Важко сказати, що стало причиною такого нерозважливого кроку: чи князь Роман не зрозумів значення Києва для розбудови своєї держави, вважаючи більш важливим західний регіон українських земель, який менше потерпав від набігів половців і був ближчим до Європи; чи не бажав залишатися в місті, в якому каралися з його волі колишні дружина і тесть?

Можливо, снувалися якісь західні проекти, зокрема, створення коаліції європейських монархів. Але ж, коли Папа Інокентій ІІІ прислав князеві Роману корону, він не приймає її. По-перше, тодішнє українське суспільство не готове було перейти на латинство. По-друге, цей же Святий Отець щойно організував Четвертий Хрестовий похід проти Візантії (1202 – 1204), заливши  столицю східного християнства кров’ю. Очевидно, саме це найбільше тоді застерегло українців від союзу з Римом. Роман же, як свідчить пізніший переказ, відповів так: «Поки маю меч, не буду купувати володінь іншою ціною, тільки кров’ю, як батьки і діди наші розмножили руську землю».

Роман Мстиславович приймає делегацію з Риму
Роман Мстиславович приймає делегацію з Риму

Тим часом на власну руку князь Роман продовжує збирати втрачені землі нашого народу. На початку літа 1205 року пішов він на ляхів, зайняв два міста. Але як дійшов до Вісли, то з невеликим розвідувальним відділом необачно від’їхав для вивчення ситуації й потрапив у пастку. Під час нерівного бою загинув 19 червня 1205 року.

Відзначаючи заслуги князя Романа перед нашим народом, «Галицько–Волинський літопис» іменує його «пам’ятним самодержцем усієї Руси, що побідив поганські народи, а сам мудрістю ума заховував божі заповіді: бо він кинувся був на поган так, як лев, а був сердитий, як рись, нищив їх, як крокодил, переходив їх землю, як орел, а був хоробрий, як тур».

Володимир Сергійчук

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-