Айше Сейтмуратова, історик, учасник національного руху, двічі депортована з Криму
День 18 травня я не забуду, поки смерть не закриє мої очі
18.05.2016 10:12 1500

- Цей день я ніколи не забуду, поки смерть не закриє мої очі. Пам'ятаю тривожне обличчя мами, коли серед ночі ми прокинулися від грюкання в дім. За 15 хвилин, які їй дали військові, вона тільки й встигла зібрати своїх сімох дітей. Нічого з речей і продуктів в дорогу взяти не змогла - ні хліб, ні документи. Пам'ятаю, я плакала через те, що в будинку залишилась моя улюблена лялька, з якою не хотіла розлучатися. Пам'ятаю, як нас вивели на площу, а наш сусід дядько Макляк, росіянин, з його будинком у нас була спільна стінка, послав своїх дітей за продуктами, склав їх у мішечки і став їх кидати нам у натовп. У них були шматки хліба, сухарі. Так дядько Макляк врятував нас у дорозі від голоду. Кожного дня ми, діти, отримували від мами з його мішечків з сухарику... Пізніше, у 1947 році, дядько Макляк знайшов у нашому домі всі метрики дітей, документи, єдину фотографію загиблого на фронті батька і відправив все це нам.

- Як ви перенесли дорогу?

Ці дитячі сльози я ніколи не забуду і не прощу їх радянській владі

- Коли нас повантажили у вагони, для нас, дітей, це було величезною радістю. Ми ж ніколи не бачили потяга. Ми раділи і не розуміли, чому всі навколо плачуть. Вже в дорозі, виснажені голодом і неможливістю вийти на вулицю, ми теж плакали і просилися з вагона. Ці дитячі сльози я ніколи не забуду і не прощу їх радянській владі. Але всіх нас врятувало те, що наша велика родина - дядьки, тітки, опинилася в одному вагоні.

Родичі в нашому селі всі в основному займалися скотарством і встигли взяти з собою пастуші ножі для обробки овечої вовни. Вони влаштували у задушливому вагоні кватирки, зробили отвір для туалету, який обгородили простирадлом, щоб не було запаху параші. У них виявилися й ковдри. Так ми уникнули можливих хвороб і смерті в дорозі. Бог врятував нашу сім'ю.

- Куди вас привезли?

- В Узбекистан. Ми потрапили у гірську частину Хатирчинського району Самаркандської області, на рудник "Лянгар" - це одна з шахт в горах Тянь-Шаню. Там було чисте повітря, гірські джерела, що знову-таки нас врятувало. Ми не постраждали, як багато наших співвітчизників, від середньоазіатської спеки і брудної води в ариках.

- У 1954 році я вступила на історико-географічний факультет Самаркандського університету. Серед моїх ровесників, які йшли на навчання в інститути, були популярними професії медика та інженера. Я вирішила стати істориком, тому що у мене було багато питань до життя, і я хотіла отримаити на них відповіді. Я досконало вивчала історію Криму, знала, скільки у нас героїв війни, скільки кримських татар воювало, скільки брало участь у партизанському русі. Всі ці факти дуже знадобилася активістам національного руху під час складання документів і звернень в органи влади від імені кримських татар. Ініціативники мене не афішували, але перший мій арешт не змусив себе довго чекати. 19 травня 1967 року на закритому судовому процесі у Самарканді я сказала прокурору в обличчя, що я історик і обов'язково опишу роль НКВС як радянських есесівців в історії нашого народу.

Але радянська влада посадила мене у в'язницю, не дала мені можливості закінчити аспірантуру і захиститися, позбавила мене викладацької роботи у Самаркандському університеті... Через мою правозахисну діяльність мене не брали навіть прибиральницею у школу.

- Тому що ви постійно нагадували про те, що ви кримська татарка? Коли ви вперше після депортації приїхали в Крим?

За мою роботу зі збирання фактів про переслідування і знущання над кримськими татарами мене депортували вдруге

- У 1961 році я вперше після виселення повернулася у рідне село, знайшла сусідів і стала відвідувати кримськотатарські сім'ї, які ціною неймовірних зусиль через міліцейські кордони поверталися на батьківщину і намагалися жити в Криму.

У 1976 році за мою роботу зі збирання фактів про переслідування і знущання над кримськими татарами мене депортували вдруге. Але я продовжила цю роботу, і всі зібрані мною відомості лягали в основу інформаційних повідомлень, адресованих міжнародним організаціям, західним ЗМІ. Відправляли ми їх і в Кремль, особисто я зустрічалася на прийомах з Андроповим, Черненком, Щолоковим. Але працювати ставало дедалі складніше. Труднощі та переслідування мене не лякали, але вони не давали належного результату. Це змусило мене виїхати за кордон і просити там політичного притулку.

- Розкажіть про це детальніше.

- Ще будучи у Союзі, я надсилала звернення у міжнародні організації про ситуацію з кримськими татарами, а в листопаді 1978 року з допомогою друзів правозахисників вилетіла через Ізраїль до Відня, де мене зустріла Міжнародна організація з порятунку біженців. Потім уже, в січні 1979 року, мене прийняли у США, де я попросила політичного притулку і отримала статус політв'язня. Крім того, організація "Міжнародна амністія", яка опікала правозахисників, доручала конкретним країнам вирішувати їхні проблеми, тому проблем з умовами для життя та роботи у мене не було.

- Чим займалися в Америці?

- Мене взяли позаштатним кореспондентом "Голосу Америки". Пізніше я стала працювати і на "Свободі". Так і з радіостанції "Бі-Бі-Сі" мені часто надсилали завдання й телефонували з Кельна - я їм по телефону давала інтерв'ю. Виступала у парламенті США, на форумах Ісламської конференції. Двічі мене приймав президент Рейган. Конгресмени та сенатори мене почали впізнавати як правозахисницю.

Якось я прилетіла до Туреччини, і в будівлі, де саме проходила нарада НАТО, піднімалася на ліфті, а сенатори США спускалися і, побачивши мене, привітали: "О, міс Айше! Human rights". В Америці я намагалася розширити список наших політв'язнів та правозахисних груп, які потребували опіки та захисту. Я виступала на всіх правозахисних форумах та прес-конференціях, вийшла на зв'язок з Гельсінською групою, читала лекції в університетах США та Великої Британії. Для вирішення кримськотатарської проблеми у мене не було кордонів.

- Як сприймали там проблему кримських татар?

- Хоч би де я перебувала і до кого зверталася, я не зустрічала байдужих людей. Незважаючи на посади й ранги, всі зустрічали мене з великим розумінням і намагалися надати підтримку та допомогу.

- На початку 90-х років кримські татари поверталися в Крим із Середньої Азії. Ви вирішили повернутися на батьківщину з Америки. Чим сьогодні займаєтесь в Криму?

- Так, я повернулася в Крим з Нью-Йорка, тому що завжди мріяла жити на батьківщині зі своїм народом. Я відкрила у Сімферополі пансіонат для тих кримських татар, які опинилися самотніми і не можуть жити самостійно. Ще викладаю студентам Кримського індустріально-педагогічного університету історію національного і правозахисного руху.

"Ми добре знаємо, що у 90-х роках Україна прийняла нас як один з народів своєї країни. Так, Україна не змогла дати нам все те, що ми хотіли. Однак сама Україна досі не встала на ноги, але я впевнена, що ми сьогодні повинні будувати свою державність разом з Україною, українським народом. І разом з Україною ми досягнемо успіху і розквіту", - сказала Сейтмуратова, висловивши цим думку делегатів національного з'їзду.

"Тому сьогодні ми маємо прямо сказати, що ми знаємо, що таке Росія", - кинула в обличчя президенту Татарстану Айше Сейтмуратова.

Про стійкість Сейтмуратової говорило багато високопоставлених державних діячів. Так, здивований завзятістю цієї жінки глава МЗС Туреччини Халефоглу, зустрічі з яким у Стамбулі вона довго домагалася, сказав своїм підлеглим: "Вчіться у цієї жінки, як потрібно боротися".

Такі, як Айше Сейтмуратова доводять, що шансів у насильства навіть абсолютної більшості проти честі і стійкості, нехай і невеликої когорти борців, абсолютно немає.

Катерина Лісіцина, Київ.

Фото: Борис Бобриков, Укрінформ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-