Повномасштабне вторгнення перед багатьма підприємцями Луганщини (і не тільки) поставило воістину гамлетівське питання: бути чи не бути? «Бути» вирішили близько п’яти тисяч суб’єктів господарювання. Значну більшість із цієї кількості складають фізичні особи-підприємці, але є серед них кількасот юридичних осіб. Що особливо дивує (і тішить), за межами Луганщини зареєструвалося майже півтори сотні агропромислових підприємств із найсхіднішої області України. Це при тому, що всі вони мусили відірватися від основного засобу свого виробництва – землі.

НЕТИПОВИЙ ЖИТТЄПИС

Олександр Огарков зумів відтворити своє сільськогосподарське підприємство на землях Львівщини. Утім, якщо бути точним, йому довелося призупинити діяльність підприємства в Новоайдарському районі Луганщини і створити юридично нове в селі Літиня Дрогобицького району. Що, скажемо так, нетипово для луганської релокації.

Власне, й сама біографія в Олександра Анатолійовича не зовсім типова. Він здобув у Сіверськодонецьку освіту інженера-електроніка, оселився в місті і... заснував будівельне підприємство. Ще до розпаду СРСР.

- Печатка мого першого підприємства була зі штампом СССР, – згадує аграрій. – Ми займалися будівництвом на таких великих промислових об’єктах, як Лисичанський НПЗ, Сіверськодонецький «Азот». А потім настали якраз такі часи, що ніхто нікому не платив.

Підприємству Огаркова заборгували грубі гроші за будівництво, і в рахунок оплати за виконані роботи він забирає на Лисичанському НПЗ мазут. Мазутом розраховується з партнером у Могильові-Подільському, у якого забирає млин і починає в селі робити борошно. Ось із того й народилося сільськогосподарське підприємство. І якраз у той час стартував процес розпаювання землі. Селяни не хотіли залишати свої ділянки в неплатоспроможному радгоспі і прийшли на млин із пропозицією взяти їхні паї в оренду. Власник не став відмовляти, вирішив випробувати себе в якості «латифундиста».

За словами підприємця, спеціально переучуватись йому не довелося. Земля якось сама підказувала йому, що й як треба робити. Завів свиней, сіяв пшеницю, соняшник, кукурудзу, ячмінь. Частину збіжжя вивозив за кордон, частину переробляв на комбікорм для тварин. Проводив незвичну кадрову політику: комбайнери, трактористи, інші робітники з села Новоохтирка, де розташовувалося господарство, потроху перекочовували в місто (благо, відстань від Новоохтирки до Сіверськодонецька усього з десяток кілометрів), причому господар допомагав своїм працівникам безвідсотковими кредитами на придбання житла. Потім ці ж люди мусили знову перебиратись у село. Бо настав 2014 рік...

- Як ви «русскую весну» зустріли?

- Ніяк. Довелося виїхати з Сіверськодонецька, бо у мене позиція була проукраїнська. До того ж, у мене ще хлопці жили з «Правого сектора», а їх потім у полон взяли. Сам виїхав і вивіз моїх робітників, дітей агронома, дітей механіка. Виїхали ті, хто жив у місті. Всі, хто залишились у Новоохтирці, були під захистом української армії. Вони там ночували, щоб не їхати через блокпости в Сіверськодонецьк. Ночували – хто в мене на дачі в Новоохтирці, хто на току, хто в офісі. Взагалі, якраз воно було літо, так що врожай збирали без мене.

НЕ ЧУЖА ГАЛИЧИНА

Олександр Огарков осів – щоправда, ненадовго, на два чи три місяці – у селі Літиня Дрогобицького району на Львівщині.

- У вас там родичі, друзі?

- Нікого тут не було... – Огарков трохи задумався. – Просто треба було чимось займатися, тому почав шукати, хто що продає. У Літині продавалося господарство, ми його купили. Оформлення ТЗОВ тривало весь 2014-й і завершилось у 2015 році. А потім, коли Сіверськодонецьк звільнили 22 липня 2014 року, повернулися додому. У Літині залишились опікуватися Товариством син і дружина.

Цікаво, що тоді бойовики не дуже сильно розорили будинок Олександра Анатолійовича. Чи то сподівалися, що він «одумається» і піде на співпрацю з окупантами. Хоча може їм просто часу не вистачило ґрунтовно зайнятися встановленням «нового ладу». Хоч як би там було, житло майже не постраждало, і можна було працювати далі. Аж до лютого 2022 року.

- Ви вже юридично закрили своє підприємство в Новоохтирці? Взагалі – чи тільки законсервували?

- Документально ми зараз призупинили господарську діяльність наказом і сюди підприємство не релокували. Там документи всі спалили, комп’ютери розграбували, бухгалтерію нашу повністю ліквідували. Релокували інше підприємство, яке займалося в нас полуницею, смородиною на Луганщині.

- Можете розповісти, з якими труднощами ви зустрілися на Західній Україні, коли переїхали? Перший раз і тепер.

- Я вже давно знайомий із Західною Україною. До війни приїжджав сюди в якості туриста, тому мені тут особливо труднощів ніяких і не було. Звичайно, спочатку ставилися до мене насторожено, а після 2022 року я вже прийшов сюди директором. Треба було трохи збадьорити колектив. Зараз усе нормально, начебто, народ мене слухає, розуміє. Кажуть, що господар прийшов, все налагодив.

- Роки два тому я прочитав на якомусь сайті, що в Літині в господарстві Огаркова роботу знайшли сім десятків селян. В основному місцеві, а десять чоловік переїхали з Луганщини. На сьогодні в господарстві колектив зменшився…

- Зараз уже 50. Трохи зробив реорганізацію. Вийшло, що фонд оплати праці виріс майже у два рази, а людей стало менше.

- Без конфліктів обійшлося скорочення?

- Обійшлося. Просто був роздутий штатний розпис, воно себе не виправдовувало. Ну, а так, у принципі, люди, як люди, працюють.

АДАПТАЦІЯ З НЮАНСАМИ

Якщо навесні 2014 року «русский мир» ще мав якусь подобу homo sapiens, то з приходом у лютому 2022-го чистокровних «орків» із центральних губерній РФ нормальним українцям уже не залишалось інших варіантів, як тільки виїжджати з рідної землі кудись на Захід – або брати до рук зброю. Бо окупанти сповідували виключно тактику – вона ж стратегія – випаленої землі.

Територію господарства в Новоайдарському районі вони захопили повністю за лічені дні (Сіверськодонецьк протримався до травня), все, що могли – розграбували, людей позбавили житла (домівка Огаркових згоріла від потрапляння снарядів). Кінець лютого, останній етап підготовки до посівної. На складах – насіння зернових, у цистернах – солярка для тракторів, запчастини для техніки – все довелося залишити. Щоправда, вдалося зберегти деякі автівки.

Вік Огаркова, а також п’ятеро онуків змусили його сім’ю виїхати з Сіверськодонецька й осісти, тепер уже надовго, у Літині. І спробувати на львівській землі продовжити свою справу. Його агропідприємство «Літинське» так само продовжило вирощувати свиней (замінивши потроху маточне поголів’я на більш продуктивне), однак тепер його профілем стало розведення великої рогатої худоби молочних порід. Підприємство працює також і з землею – вирощує зернові культури (крім рису), бобові і насіння олійних культур.

- А кліматичні умови? Там у нас, на Луганщині, степ сухий – відносно, звичайно...

- Ну так, там проблема нестачі вологи, а тут якраз перевиробництво цих дощів. Нічого. Доводиться адаптуватись.

На новому (вже й не дуже) місці господар поміняв практично всі агрегати, які тут були. Раніше до цього підприємство ставилося спрощено: працює – то й працює, на ходу – то й на ходу. А потім, коли вже новоохтирська компанія не могла «підживлювати» літинську своїми доходами, довелося тут налагоджувати сучасне виробництво. Поміняли сівалки, ґрунтообробку. В принципі, технологія така сама, як і на Сході, однак є свої нюанси.

- Там чорноземи, тут у мене торфовища, а вони горять.

На запитання щодо продуктивності праці господар пояснив:

- У мене десь близько тисячі гектар тут. І шість механізаторів. Щоправда, поля у нас дещо відрізняються. Там, на Луганщині в мене були поля і 250, і 315, і 190 гектарів. А тут такі маленькі: двадцять, сорок, тридцять... Максимум тут, що у нас є, 50 гектарів. Це максимум.

- Далеко від села?

- Ні, у нас все в одній кучі тут, недалеко. Просто вони маленькі. Львівська область трохи рельєфна. Хоча у нас рельєфних полів немає. У нас торфовища, колишнє болото, а зараз ці торфовища швидко віддають вологу, швидко й всотують. Такі нюанси.

У творах західноукраїнських класиків теж часто зустрічаються нарікання на малоземелля тамтешніх селян: два морги, три, а то й половина (морг поля – це давня земельна одиниця, яка дорівнювала приблизно 0,57 гектара; найчастіше австрійський кадастровий морг становив 0,5755 га, – авт.). Не порівняти з сьогоднішніми наділами, але якщо врахувати масштаби, цілком схожа ситуація.

- Коли створювали сільгосппідприємство в Новоайдарському районі, то до вас приходили селяни зі своїми паями. А у Львівській як?

- А тут же було вже підприємство, – відповів господар. – Ми купували корпоративні права. А зараз уклали по-новій договори на 10-12 років.

Поцікавився, чи можна сьогодні торфовища розробляти на паливо. Часи такі, що ще одне енергетичне джерело не стане зайвим. Олександр Анатолійович погодився з ідеєю, але тут же й розчарував:

- Я думаю, можна. Тут ще при австрійцях торф видобували, для опалення. Ну зараз покинуто це. Землі розпайовані. Для того, щоб почати тут добувати, брикетувати цей торф, гадаю, треба ліцензії, право власності. Тут стільки головняків буде...

Літинське агропідприємство займається товарним молочарством, тобто продає молоко. На відміну від луганського, вирощене зерно не вивозить – залишає собі для виробництва комбікормів. А от нову для себе культуру, сою, переробляють на екструдерах, отримуючи соєву олію. Олію продають, шрот, що залишився, також іде в комбікорми.

Характерно, що з тимчасово окупованої Луганщини виїхали всі робітники Огаркова. І роботу знайшли всі. Дехто пішов на війну – захищати країну від ворога. Та й фермерів в області практично не залишилося. Принаймні, таких, хто пішов на співпрацю із загарбниками. Стверджувати це Огарков може як голова правління Асоціації сільгосппідприємств Луганщини.

Щоправда, він не може сказати певно, чи повертатиметься на рідне згарище по закінченні війни. Треба дочекатися перемоги, а потім уже родина вирішуватиме.

Михайло Бублик, Черкаси