Розстрільний полігон у Сучій балці
Від початку так званої гласності в різних містах СССР відкрилися сліди масових злочинів НКВД: Биківня, Дем’янів Лаз, Рутченкове поле, Куропати… Ворошиловград (як тоді ще звався Луганськ) – не виняток. Правда, першовідкривачами розстрільного полігону з не зовсім благозвучною назвою Суча балка стали не активісти після ретельного вивчення архівів, а… члени гаражного кооперативу, який був поруч із тією місциною. На них теж вплинули вітри економічної перебудови, і вони заходилися розширювати своє господарство…
ЕКСКАВАТОР ЗНІМАЄ ПЛАСТИ
Не встиг екскаватор вийняти перший ківш ґрунту, як автомобілісти побачили в землі людські черепи й кістки, притрушені якоюсь білою речовиною. Приховати таку знахідку в 1989 році від уже досить розбурханої громадськості виявилося неможливим. «Генераторами» широкого розголосу стали два молодих чоловіки – майбутній археолог Юрій Єнченко (згодом він очолить обласний осередок «Меморіалу») і студент історичного факультету Луганського педінституту Валерій Снегірьов, нині – відомий фахівець, автор книг з історії Луганщини.
- Тіла лежали в шинелях, гімнастерках, обмотках. Це під час відступу енкаведисти виконали вироки трибуналу Південного фронту. Шинелі були різні, я на власні очі їх бачив. Пролежали майже 50 років. Зверху – шар хлорки, – згадує Валерій Васильович.
Саме тоді Снегірьов досліджував історію Старобільського концтабору, де після поділу з німцями Польщі совєти утримували полонених офіцерів Війська Польського в 1939–1940 роках. Уже вийшли перші його публікації на цю тему. Приїздили польські журналісти, з якими історик виїжджав до Сучої балки, – на тому етапі не відкидали версію, що частину бранців Старобільського монастиря могли розстріляти тут. Утім, після вивчення архівів, які КГБ розкривала не надто охоче, дослідники з’ясували, що більшість ув’язнених поховано в П’ятихатках під Харковом.
- Потім санстанція раптом «згадала», що там нібито був скотомогильник, – сибірська виразка тощо... Юра Єнченко, щоб спростувати цю фальсифікацію, прилюдно порізав собі руку й посипав землею з котловану. Хлопець справді відчайдушний.
Тодішня партійна преса зробила висновок: якщо шинелі красноармійські, значить, тут німці розстрілювали полонених радянських солдатів. До того ж правоохоронні структури, яким би належало проводити слідство, вели його вкрай неохоче. Натомість вищезгадані двоє ентузіастів і ще кілька чоловік узялися за справу цілком професійно. Вони розкрили поховання на невеличкому квадраті й порахували, скільки черепів було на одиницю площі. Після нескладних арифметичних дій дійшли висновку, що в Сучій балці лежить від 5 до 10 тисяч жертв терору.
- Туди кинулися мародери у сподіванні знайти щелепи із золотими зубами, і Дідоренко поставив там пост позавідомчої охорони. Юру оформили вільнонайманим стрільцем ВОХР.
ТРИ ТИСЯЧІ ЧИ ДЕСЯТЬ?
Едуарда Дідоренка тоді щойно призначили начальником УМВС по Ворошиловградській області. Він приїхав до рідного міста в ореолі слави приборкувача повстання в Фергані (під час служби заступником міністра МВС Узбецької ССР). У нового міліцейського начальника склалися приязні стосунки з активістами демократичного руху, що тільки зароджувався в наскрізь «червоному» регіоні. Тому в ситуації, що склалася навколо Сучої балки, він став на бік молодих дослідників (хоча, мабуть, міг би зробити для встановлення істини набагато більше. Утім, коли на місце розкопу нагрянув міліцейський патруль і хлопців мало не загребли як мародерів, знайомство з генералом врятувало їх від тісного знайомства з «мавпятником»).
… Розстрільні полігони в часи «єжовщини» створювались у кожному обласному центрі. До 1938 року Ворошиловград входив до Сталінської області, але з утворенням Ворошиловградської статус обласного центру зобов’язував завести свій. До того розстріляних ховали в центрі міста на Гусинівському цвинтарі, у Домі Васньова (перша в Луганську чотириповерхова будівля, яку в 1900-му звів купець Сергій Васньов, а в 1930-ті облюбувало управління НКВД). Та коли місця вже не вистачало, з’явився розстрільний полігон на околиці міста, у зеленій зоні.
Слід згадати, що по Луганську як «місту революційних традицій» каток репресій прокотився тричі. Там сильним було товариство старих більшовиків під крилом Климента Ворошилова. Але коли за них взялося НКВД, «перший маршал» від них відхрестився.
Зрозуміти його можна: кожного, хто у Громадянську воював під проводом Троцького, запросто оголошували троцькістом і розстрілювали. За даними історика, тоді розстріляли директорів чи не всіх великих підприємств Луганська. Убили чекісти й кількох професорів місцевого педагогічного інституту, зокрема племінника Михайла Грушевського Сергія Григоровича.
- За найскромнішими оцінками, з якими погоджуються навіть у т.зв. ЛНР, до 3 тисяч покійників там лежить, – стверджує історик. – Тільки там намагаються змішати наслідки сталінських репресій з діями німецьких зондеркоманд. За нашими з Юрою оцінками, – від 5 тисяч і більше. А можна взяти «Книгу пам’яті. Луганська область». Вона аж ніяк не повна, але тільки по Луганську там нараховується поза 3,5 тисячі. Книга складена досить формально: сиділи дві панянки в колишньому обкомі й переносили цифри реабілітованих, які отримували з прокуратури. Наші пропозиції про спільну роботу, про проведення якихось акцій вони з порога відкидали.
У 1989-му в Луганську відбулися тектонічні зрушення. На березневих виборах народних депутатів СССР луганці «прокотили» першого секретаря обкому Івана Ляхова, а в жовтні, з третьої спроби, обрали з величезною перевагою знаменитого на той час борця з корупцією, автора надпопулярної в Союзі «Літературної газети» Юрія Щекочихіна. Щекочихін миттєво організував у Луганську «Асоціацію виборців», яка стала серйозним «дахом» для всіх місцевих опонентів КПСС.
- Нам тоді пощастило, що тема сталінських репресій активно поширювалася центральною пресою. Плюс тоді став нардепом Юрій Щекочихін. Він не дав заглухнути цій справі. Кожен його приїзд – а приїжджав він не сам, з ним були той самий Євтушенко, той самий Вознесенський (популярні в ті роки російські поети, – ред.) – супроводжувався відвідуванням місця поховання жертв сталінських репресій. Євтушенко ставив Сучу балку в один ряд з Бабиним Яром, і це теж посприяло нашій роботі. Приїздили журналісти з Польщі, США... А ось Жванецький (радянський і російський сатирик, уродженець Одеси, – ред.) відмовився побувати там, сказав, що «нікому нічого не винен» – цитую з пам'яті, – каже історик.
ПІДСТУПНА ПАНІ ІСТОРІЯ
Уже в 1990-му в Луганську збиралися багатотисячні мітинги з демократичним порядком денним. Та десь із 1992–1993 років тема сталінських репресій потихеньку почала відходити. Людей захлеснули економічні проблеми.
- Не люблять у нас згадувати не те що білі плями, а й чорні сторінки історії. Висновків не роблять, до застережень не прислухаються. А Історія – пані підступна і жартує іноді дуже злісно, – зауважує Снегірьов.
Навіть у Донецьку на Рутченковому полі поставили цілком пристойний пам’ятник закатованим там жертвам (правда, про долю його після окупації 2014-го не відомо), не кажучи вже про Биківню в Києві або Дем’янів Лаз в Івано-Франківську. У Сучій балці дерев’яні хрести, які ставили активісти «Меморіалу», регулярно палили «невідомі», металеві – зрізали. Ексдепутат ВРУ й давній соратник Медведчука Микола Песоцький побудував за свої гроші невиразну арку десь у 2007-му. Луганський репортер Валерій Жаровний, який теж брав активну участь у тих подіях, стверджує, що в такий спосіб він хотів ушанувати пам’ять про репресованого діда-куркуля. Посипали охрою доріжку, але охру змили дощі, і тепер там просто чагарник.
- А найголовніше, що прокуратура закінчила слідчу справу вже в 1990 році. Коли черепи виявили, прокуратура порушила справу, мене кілька разів потягнули як свідка, Юру тягали.
З нагоди відкриття в Луганську пам’ятника жертвам сталінських репресій 122 прізвища розстріляних саме в Сучій балці дала, за матеріалами КГБ, прокуратура. Головний редактор обласної «комсомольської» газети «Молодогвардієць» Сергій Штанько додрукував тираж із вкладкою, де помістив цей список. Активісти ходили по місту, роздавали газету. Знайшлися тоді й родичі розстріляних. Дякували, що тепер є місце, де можна покласти квіти.
Слідство знайшло, хто стріляв, допитали тих, хто ще був живий: конвоїрів, водіїв. Це було нескладно зробити – усі вони фігурували у спецкартотеці. Правда, було заявлено, що персональні дані не розкриваються, а через термін давності притягнути до відповідальності нікого неможливо.
- А щоб не розбурхувати громадськість, знайшли цю Луганську СЕС, чиновники якої заявили, що після війни якраз був спалах сибірської виразки в Луганську. У принципі, можливо, тому що поруч – м'ясокомбінат на «5-му кілометрі». І там якраз були поховані тварини, які померли від сибірської виразки. Кістки тварин траплялися, але це була мізерна кількість, відсотки три-чотири від людських. Проте під цю марку загнали туди техніку, засипали щебнем, зверху покрили бітумом, утрамбували катком. Тобто якщо щось там і було... Ні ексгумації, ні якихось археологічних досліджень не проводилося.
ЗСУВ МІСЦЕВОГО ЗНАЧЕННЯ: ГЕТЬ ВОРОШИЛОВА
- Дякую Сергієві Кисельову, – пригадує історик. – Він був довіреною особою Щекочихіна і відкрив у Луганську корпункт «Літературної газети». Видав мені на бланку «Літгазети» посвідчення, що я тимчасовий кореспондент видання. Я де треба і де не треба махав цим документом. Інколи дуже допомагало: тоді чиновники побоювалися преси, та ще й загальносоюзної. Кисельов у «Літературній газеті» писав про полігон у Луганську. У Петра Шевченка в «Молодогвардійці» вийшла стаття «Слідство закінчено, запам’ятайте». А взагалі можу сказати, що років п’ять мого життя ця Суча балка забрала.
Ті події 1989–1991 років неабияк вплинули на те, що луганці не надто сумували за Радянським Союзом. Навіть більше, це відіграло велику роль у перейменуванні міста. У Снегірьова була книжечка «Стираючи білі плями історії» – збірка публіцистичних робіт луганських авторів. І в ній – портрет Ворошилова роботи фотографа «Молодогвардійця» Валерія Черкасова. Точніше, колаж: купа черепів, як в «Апофеозі війни» Верещагіна, і зверху – Климент Єфремович у будьонівці. У нього – п’ять орденів «Червоного прапора», які переходили в ці черепи.
- Ми це окремою листівкою робили. Пікети виставляли – підписи збирали. Мовляв, скільки ж можна, щоб місто називалося іменем ката. Зірки так зійшлися, що і на місцевому рівні, і на державному рухи збіглися. Пропозицію про перейменування Ворошиловграда в Луганськ саме Петро Миколайович Шевченко озвучив і підтвердив її нашими підписними листами. Він був депутатом облради, і рішення ухвалила не міська рада, а обласна.
ДОЛЯ НЕ ВІДОМА
Юрій Єнченко ще довго намагався підтримувати пам’ять про масові злочини, коли Сучу балку потроху забували. Є фото, на якому він кістки з поховання викладає на стіл у пресцентрі Луганського національного університету ім. Шевченка. Зібралося чимало журналістів – мабуть, запропонована ректоратом тема була непересічною. От тільки майже всі миттєво розбіглися. У справах. На календарі вже був 2009 рік.
На превеликий жаль, нині доля Єнченка не відома. Валерій Жаровний пригадав, що підтримував із ним зв’язок уже після захоплення Луганська. Виявляється, у 2015-му Юрій Іванович зареєстрував в «органах юстиції» «ЛНР» обласне товариство «Меморіал». Окупантам лібералізму вистачило усього на кілька років. Товариство ліквідували, а про його очільника більше нічого не чутно.
Валерій Снегірьов живе на підконтрольній території і продовжує свої історичні студії. Наприкінці нашої розмови згадав, як одружувався в 1991 році:
- Ми поїхали покладати квіти не до пам’ятника Леніну, а до місця поховання жертв Сучої балки.
* * *
Як уже було сказано, Історія – дама злопам’ятна, а отже, ніколи не слід забувати її уроків. Є підстави думати, що Суча балка не залишиться єдиною в Луганську пам’яткою, пов’язаною з масовими репресіями. Кати ФСБ – по прямій лінії нащадки сталінських умільців дірявити черепи своїх опонентів. Тут зв’язок генетичний, без таких «вправ» вони елементарно не здатні вижити, і вже надто багато людей зникло на окупованій території. Після її звільнення ми, з дуже великою вірогідністю, станемо свідками відкриття ще не одної «Сучої балки».
Михайло Бублик, Черкаси
Фото автора
