Старобільськ. Барак для польських офіцерів
Цікаво, що і в цьому році 22 червня незалежні українські телеканали з непідробним сумом сповістять нас, що у цей день 74 роки тому фашистська Німеччина без оголошення війни?.. Ну, і так далі - за відпрацьованими канонами червоної пропаганди. У нас навіть сьогодні не поспішають позбутися "історичного" стереотипу, ніби для українців Друга світова війна почалася тільки з нападом Вермахту на СРСР у 41-му. Хоча бої за Львів йшли вже на початку вересня 1939 року. І вже тоді в цих боях гинули наші співвітчизники.
ВРЯТОВАНИЙ "БЛІЦКРИГ"
Почитайте хоча б мемуари німецьких воєначальників (які у відкритому продажі в СРСР почали з'являтися ще в хрущовську епоху), щоб побачити: на територію сучасної України - або, якщо хочете, Української РСР зразка 1990 року гітлерівці вдерлися в тому самому вересні.
Наприклад, Еріх фон Манштейн, тоді начальник штабу групи армій "Південь", пише, що 12 вересня "1-ша горнострілковая дивізія 14-ї армії вже перебувала під Лембергом". Лембергом, як відомо, німці і називали Львів. З австрійських часів. Але і це місто не стоїть на самому нашому кордоні, а отже, перетнути його гірські стрілки повинні були кількома днями раніше. І вже напевне відомо, коли бойові дії на польській території розпочала Червона Армія: 17 вересня 1939 року.
Хоч удар був завданий полякам в спину, без жертв цей похід не обійшовся. За підрахунками луганського історика Валерія Снєгірьова, незважаючи на те, що запеклі бої між РСЧА і Військом Польським не відзначались, в окремих сутичках перші втратили 734 чоловіків вбитими і 1829 пораненими. Втрати поляків він визначає менш точно - від 600 до 800 убитих і близько півтори тисячі поранених. Проте потім "визволителі" відігралися сторицею...
Навіть сьогодні, після появи у пресі та на книжкових полицях багатьох публікацій щодо обставин і причин початку Другої світової, більшість пострадянських обивателів не має сумнівів щодо переможця в німецько-польському "бліцкригу". Між тим, на 17 вересня столиця Польщі Варшава ще не була захоплена; тривали запеклі бої на Бзуре, в межиріччі Вісли та західного Бугу, на підступах до Львова. Зрештою, будь-який з великих мостів поляки могли перетворити на фортецю (що вони потім продемонстрували в гірших умовах під час Варшавського повстання у 1944 році).
Ще билися 25 польських дивізій; очікували напрямків в частини 1,2 млн військовослужбовців, що призвані з запасу, і цим країна далеко ще не вичерпала свій мобілізаційний ресурс. Втім, головне на війні навіть не це, а готовність нації битися за свою свободу. Так ось дефіциту такої готовності у поляків не спостерігалося протягом усіх шести років війни.
А у німців, як на гріх, боєприпасів було заготовлено всього на 10-15 днів боїв. Очевидно, розраховували на більший термін, однак такої інтенсивності вогню самі планувальники війни не очікували. До того ж, німцям катастрофічно не вистачало пального. У цьому на Нюрнберзькому процесі зізнався ні хто інший, як Альфред Йодль. Генералу можна вірити - він у ті часи очолював штаб оперативного керівництва Вермахтом і був головним військовим радником фюрера. Бліцкриг ризикував затягнутися на невизначений термін, але тут руку дружби фюрерові німецької нації простягнув інший фюрер - кремлівський. І кинув в Польщу цілих 7 армій...
ЛИСТ ГЕНЕРАЛА КОМАНДАРМУ...
Судячи з усього, поляки просто не знали, як слід реагувати на таке "відкриття другого фронту" на Сході. Дезорієнтувала їх і масована більшовицька пропаганда щодо цілей і намірів нових окупантів. Які, окрім іншого, широко скористалися міжнаціональними суперечностями в Речі Посполитій. Як наслідок, в руках НКВС виявилося до мільйона військовополонених... які такими не були. Адже СРСР Польщі війну не оголошував. Так що зовсім не Путін є автором доктрини "гібридної війни". Були задовго до нього... умільці.
Кілька тисяч з цього мільйона скоро опинилися в сортувально-пересильному таборі в містечку Старобільську. Ворошиловградської тоді ще області. Причому як раз з того угруповання, яке захищало Львів. За даними Снєгірьова, який досить ґрунтовно підійшов до теми Старобільського табору, генеральний штаб Червоної армії вже 17 вересня виділив 10 таборів для утримання польських військовополонених. Старобільський значився під номером 5 і був розрахований на 8 тисяч осіб.
Теоретично з цим контингентом передбачалося вести себе у відповідності з нормами міжнародного права. Настільки, що 20 вересня Економічною радою при Раднаркомі СРСР були затверджені добові норми харчування: 800 грамів хліба, 75 - м'яса, 50 - риби і так далі, аж до перцю. Але що таке норми для наших інтендантів?! Як свідчать акти перевірок, до поляків не доходило близько третини запланованого продовольства. Тим не менш, голод в таборі не спостерігався, а з точки зору напівголодних (задовго до 22 червня 41-го!) радянських громадян, поляки і зовсім розкошували...
Дуже цікавий момент в історії тієї війни: і з точки зору участі в ній радянських військ, і з точки зору того, як поляки оцінювали ситуацію, що склалася. Ця оцінка знайшла віддзеркалення в листі командувача обороною Львова Францішека Сікорського до Семена Тимошенка, командувача військами тодішнього Українського фронту:
«Маю честь повідомити Вам, що генерал Лянгер перед від'їздом до Москви передав мені зміст його розмови з Вами. Звідси знаю, що Ви зрозуміли суть нашого рішення, що ми, маючи письмову пропозицію німецького командування найбільш вигідних умов капітуляції, не відступили ні перед їхніми атаками, ні перед загрозою остаточного штурму чотирьох дивізій, що супроводжувався сильними бомбардуваннями міста.
Вам цілком зрозуміло, що ми без будь-яких сумнівів рішуче пішли на переговори з представником держави, в якій, на противагу Німеччині, панують принципи справедливості відносно до народів і окремих осіб, хоч ми ще не мали конкретних пропозицій Червоного Командування. Ви переконалися, що ми до кінця виконали наш солдатський обов'язок боротьби з німецьким агресором і своєчасно, у відповідній формі виконали наказ Польського Верховного Командування не вважати Червону Армію стороною, яка воює...
Я перебуваю в місті Старобільськ, куди спрямовані всі офіцери, згідно з наказом Польського Верховного Командування, здали зброю Червоній Армії не тільки у Львові, але і на решті території, на яку поширюється Ваша влада, як командувача Українським фронтом... перебування в Старобільську та обмеження особистої свободи навіть тут, на місці, є для нас надзвичайно важким переживанням. У зв'язку з вище викладеним... прошу Вас вжити всіх можливих заходів для прискорення нашого звільнення. На завершення хочу Вас запевнити, що я звертаюся безпосередньо до Вас тому, що договір про капітуляцію був укладений через Ваших уповноважених.
Сікорський».
ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИЙ ШВЕЙЦАР
Лист 23 жовтня потрапив до начальника Управління НКВС СРСР у справах військовополонених Петру Сопруненку. Той відправив його Тимошенко; Семен Костянтинович - наркому внутрішніх справ УРСР Івану Сєрову, ну, а Сєров - знову Сопруненку. Ну, не знав польський генерал особливостей нашої бюрократичної переписки.
Протестували проти свого становища і військові юристи, а також 130 військових медиків і фармацевтів - посилаючись (ну, зовсім наївні) на міжнародне право. Випадок майже комічний: лікарі послалися у своєму зверненні на Женевську конвенцію, і начальник табору просить своє московське начальство надіслати йому цей акт "для ознайомлення та керівництва". Сопруненко популярно роз'яснює підлеглому: "Женевська конвенція лікарів не є документом, яким ви повинні керуватися у практичній роботі. Керуйтеся вказівками Управління НКВС у справах військовополонених".
Старобільський табір розташували у колишньому (а тепер знову діючому) жіночому монастирі "Всіх скорботних радість". На основній території під житло були переобладнані дві церкви, 10 кам'яних і 7 дерев'яних бараків. В бараках стояли двоярусні ліжка. У церкві - навіть п'ятиярусні, як згадує один з тих небагатьох бранців, кому пощастило вціліти - Юзеф Чапський.
Втім, це стосувалося, якщо можна так сказати, простих офіцерів. Генерали жили в окремому будинку з більш-менш пристойними меблями. Один старобельчанин, якийсь час працював в НКВС, стверджував, що Сікорський мав у своєму розпорядженні два автомобіля, кухарів та обслуговуючий персонал. В окремому будинку жили також полковники й підполковники, але їх було більше, тому вони спали на двоярусних ліжках.
До листопада 39-го контингент в таборі не був постійним: частину його мешканців, етнічних українців і білорусів, відпустили на волю; вихідців з районів, що відійшли до Німеччини, обміняли на "своїх" поляків, що знаходилися в німецькому полоні. На 15 листопада тут остаточно сконцентрували близько 4 тисяч осіб, і до квітня 1940-го їх склад практично не змінювався. Серед інших у Старобільську жили 8 генералів, 187 полковників і підполковників, аж 112 капеланів (у тому числі рабин Війська Польського Барух Штейнберг), близько чотирьох сотень військових і цивільних хірургів, весь колектив Інституту хімічного захисту та Інституту озброєння Війська Польського.
Опинилися тут і 52 випадково затриманих цивільних, у тому числі 20 професорів польських вузів. Як розповідає Снєгірьов, "взяли" навіть швейцара одного з ресторанів. Дивляться: форма, схожа на військову, - галуни, лампаси, кашкет. Мало - може, адмірал який-небудь...
Валерій Снєгірьов зазначає, що інтерновані у Старобільському таборі відрізнялися більшою організованістю, ніж в тому ж Козельську або в Ніловому монастирі (Калінінська область). Вони навіть примудрилися створити касу взаємодопомоги. Потім цю касу їм "пришили" як... замах на створення антирадянського підпілля. Серед інших "замахів" зареєстровані такі жахливі, як лекції з ботаніки, біології, психології - серед офіцерів переважали громадянські інтелектуали, мобілізовані на війну з Німеччиною. Ну, а коли табірне керівництво дізналося, що 15 березня поляки відзначили день народження Пілсудського, воно зовсім засмутилося...
Як писав товариш Берія в листі товаришеві Сталіну, "Військовополонені офіцери і поліцейські, перебуваючи в таборах, прагнуть продовжувати контрреволюційну пропаганду, кожен з них тільки й чекає, щоб мати можливість активно включитися в боротьбу проти радянської влади". А отже, слід всі їх справи "розглянути в особливому порядку із застосуванням вищої міри покарання". Політбюро ВКП(б) заперечувати Лаврентію Павловичу не стало. Тим більше, слідчі справи були вже готові.
СВИНЦЕВІ ТРИ КРАПКИ
Чекісти з кожним полоненим проводили задушевні розмови. Цікавилися життєвою позицією, родичами, друзями. Наостанок пропонували співрозмовнику визначитися, де він хоче оселитися після звільнення: в Польщі (тобто на той момент в німецькому генерал-губернаторстві, чи залишитися в СРСР або виїхати в третю країну (така ж робота велася в Козельському і Осташковскому таборах). Зрозуміло, що залишитися в живих змогли лише ті деякі, хто виявив готовність жити в Країні Рад. Іншим в цій країні належало померти.
...Перший транспорт на Харків виїхав з Старобільська 5 квітня. Як виглядала процедура розстрілу в Харкові (район П'ятихатки), Снєгірьову дізнатися не вдалося, але у нього є спогади начальника Калінінського облуправління НКВС Д. Токарєва: "Поляків поодинці вели в червоний кут, тобто в ленінську кімнату, там звіряли дані: прізвище, ім'я, рік народження... Надягали наручники, вели в підготовчу кімнату, вставляли в рот кляп". Стріляли в потилицю. Використовували чекісти німецькі пістолети і кулі - радянські "ТТ" просто не витримували перевантаження.
З чотирьох тисяч мешканців Старобільського табору вціліло кілька сотень офіцерів - тих, кого більшовики визнали гідними взяти участь у формуванні Війська Польського. А хто не дожив навіть до відправки в П'ятихатки - померли від ран і хвороб у монастирі. Ховали їх таємно, тому в епоху горбачовської гласності могили їх знайшли тільки за спогадами старожилів. Та й то, мабуть, не всі, тепер на тому місці стоять гаражі. Перепоховати вийшло останки 47 осіб; лише сімнадцять вдалося ідентифікувати луганському історику.
Меморіальну табличку на монастирі якісь доброзичливці розбивали тричі, до тих пір, коли в квітні 2012-го капітальний її варіант урочисто відкрили високі польські сановники і луганське обласне керівництво, що прибуло їх вітати.
Кожен рік на польському військовому цвинтарі проводить молебень настоятель Луганського костелу Діви Марії Гжегош Ропа (одного разу службу провів єпископ Харківської діоцезії Мар'ян Бучек). Збирається на ці молебні вся польська громада області. А рік тому на тому ж цвинтарі, прямо навпроти польських могил, урочисто поховали невпізнаних українських військових, які загинули, захищаючи Україну від тієї ж московської навали...
Михайло Бублик, Сєвєродонецьк.
