Поляки в Старобільську: бранці чи союзники?

Поляки в Старобільську: бранці чи союзники?

Укрінформ
Чого ще не знає Європа про Катинь

Про Старобільський концтабір для інтернованих у 1939 році польських офіцерів і про трагічну долю його бранців мені вже доводилось писати. Здавалося, тема – принаймні, для мене – закрита надовго. Аж тут до Сєверодонецька приїхав Валерій Снєгірьов, історик, з яким ми на двох ту тему й опрацьовували. І виклав стільки додаткової інформації, що мушу писати знову. Аби той старий текст не виглядав злісною історичною спекуляцією на проблемі, болючій принаймні для трьох народів, а за великим рахунком – чи не для всієї Східної й Центральної Європи.

КУРОРТ” ДЛЯ ПОЛЯКІВ

Мабуть, почати слід було б із того, що колишній (і нинішній) Старобільський жіночий монастир «Усіх Скорботних Радість» устиг побувати концтабором не раз і навіть не два. Але мене перш за все вразило, що Снєгірьов займається його історією вже 32 роки – з того часу, коли ще студентом 4-го курсу Ворошиловградського педагогічного інституту почав писати дипломну роботу. Щоправда, тема була іншою: «Польський похід М.М. Тухачевського 1920 року».

Тоді, працюючи в одному із закритих московських архівів, він і почув від котрогось із тамтешніх архіваріусів: «А ви в курсі, що у вас, у Луганській області, існував концтабір для польських офіцерів?»

Для студента історичного факультету це був шок. Коли він того ж року вперше потрапив до Старобільська, став розпитувати місцевих мешканців. Тим більше, що поляки були поховані на старому міському цвинтарі. Закінчилося тим, що наряд міліції забрав його у відділок. Але, на щастя, після з’ясувань зрозуміли і відпустили.

Надворі стояв 1988 рік. У країні буяла горбачовська «перебудова» і суцільна лібералізація. До речі, під час тієї лібералізації ми з Валерієм і зустрілись уперше. Восени 1989-го від Луганська балотувався в народні депутати СРСР знаменитий московський журналіст і письменник Юрій Щекочихін, і вся демократично налаштована громадськість міста зосередилась у його команді. Пам’ятаю, Снєгірьова після перемоги навіть обрали до керівного органу створеної Щекочихіним Асоціації виборців.

От тоді історик і зустрівся із першим протиріччям у цій справі. Документи свідчили про суворий режим у концентраційному таборі. Один із його бранців граф Юзеф Чапський залишив про Старобільськ книгу спогадів під назвою «Na nieludzkiej ziemi» («На нелюдській землі»), що теж ніяким чином не натякає на м’якість умов перебування інтернованих польських офіцерів за монастирськими стінами.

А от літні старобільчани мало не одноголосно твердили: поляки жили в таборі, немов у санаторії, вільно гуляли містом і добре харчувались. Не раз бачили, як у монастирські ворота заїжджає «полуторка», з горою завантажена тушами битих свиней або корів. А місцеві мешканці з початком німецького нападу мало не голодували.

Як таке можливо? Не виключено, тут спрацьовував міф про буцімто «низькопоклонство» радянських можновладців перед іноземцями, для чого таки були підстави. Якщо хтось бачив фільм Миколи Губенка «Подранки», то пам’ятає, що там одним із конфліктів була ненависть напівголодних вихованців дитбудинку до німецьких полонених. Ті, якщо вірити «шедевру», як сир у маслі каталися в своєму таборі. Між тим самі полонені, кому пощастило вижити в тих нелюдських умовах, якось не підтверджують губенківську “концепцію”. 

Молебень на цвинтарі
Молебень на цвинтарі

ЯК КОНЦЕНТРАЦІЙНИЙ ТАБІР СТАВ ВІЙСЬКОВИМ 

То ж як розв’язати це протиріччя? Досліднику допоміг випадок. В архіві СБУ в Луганську він натрапив на справу вахмістра Пекарського. І ось що там, зокрема, було написано:

«30 августа 1941 года Пекарский был отпущен в городское увольнение подполковником польской армии Вишневским. В ресторане по ул. Ленина около кинотеатра в пьяном виде, в присутствии секретаря Старобельского района по кадрам Куйбышева, лейтенанта и бойцов 229 конвойного полка ругал Советскую власть…».

Вальдемар Пекарський радянську владу не лаяв. Але коли секретар райкому (підозрюю, це саме він був не вельми тверезим) збив з його голови кашкета, прикрашеного білим орлом, гордовитий вахмістр Війська Польського не міг не вступитись за символ своєї держави. Він кричить «Ґвалт!» і впродовж всього інциденту постійно вигукує: «Biały Orzeł! Biały Orzeł!» («Білий орел!»). Що слідчі НКВС витлумачили цілком у своєму тодішньому стилі. За їхньою версією, підкріпленою показами свідків (які не розуміли польської, а вахмістр не говорив ні російською, ані українською), підозрюваний наголошував на своїй приналежності до білокозаків і погрожував підняти антирадянське повстання на Дону і на Кубані.

Загалом, трапився один із дрібних епізодів чергового «перевзування в стрибку» товариша Сталіна, доволі типового в ті часи, коли йому було непереливки.

Влітку 1941-го німці нестримно рвалися до Москви, Києва та Ленінграда. Своїх військ Сталіну не вистачало, і тоді було вирішено створити нове Військо Польське з тих поляків, які після масових розстрілів 1940-го ще залишались на теренах СРСР.

А щоб робити це було зручніше, 30 липня прем’єр Польського уряду у вигнанні («Лондонського») Владислав Сікорський і повноважний представник СРСР у Великій Британії Іван Майський, у присутності самого Вінстона Черчилля і його міністра закордонних справ Ентоні Ідена підписали угоду, якою Радянський Союз визнавав Польщу не лише існуючою де-юре, а й учасницею антигітлерівської коаліції. Тобто своїм військовим союзником. Одним із пунктів угоди й було створення польського війська.

Отже, у серпні 1941-го табір у Старобільську, куди зібрали всіх військовозобов’язаних поляків з теренів Української РСР, був уже не концентраційним, а військовим. І на його території діяв Статут Війська Польського. Звідси і звільнення в місто вахмістра Пекарського, й вантажівки з продовольством, які так обурювали нужденних старобільських колгоспників.

Між іншим, коли 5 квітня 1940-го з монастиря вивезли на розстріл у П’ятихатки майже всіх поляків, а потім у травні – ще 79, свого концентраційного «профілю» він не змінив. Принаймні, є свідчення, що скоро сюди почали завозити нових бранців з країн Прибалтики. Загалом десь близько півтори тисячі. Мали завозити й фінів, але ті якось не дуже охоче здавалися в полон доблесній Червоній армії. 

Валерій Снєгірьов
Валерій Снєгірьов

КОЛИ СТАЛІН РОЗПОЧАВ ДРУГУ СВІТОВУ? 

Концтабірна історія монастиря на поляках не завершилася. У 1942-му німці увійшли до Старобільська і скористались установою, яку так люб’язно залишив їм НКВД, розмістивши в ній тепер уже полонених червоноармійців. Ну, а в наступному році нари монастиря стали потроху заселяти вояки вермахту. Такий собі концентраційний кругообіг у природі тоталітаризму.

Німці після цього поїхали додому аж у 1949-му, а на їхнє місце заступили воїни тепер уже частин Радянської армії. Умови перебування у яких не надто відрізнялись від концтабірних...

Але повернімося до початків даної історії, а саме в 1 вересня 1939-го. Вважається, що Радянський Союз розпочав бойові дії проти Польщі аж 17-го числа, на 16 днів пізніше, ніж союзники німці. Але це вірно лише для великих мас сухопутних військ. Натомість ВПС, ВМФ і ППО РККА почали виконувати союзницькі обов’язки вже з першого ж дня осені. Кораблі Балтфлоту, до прикладу, вийшли в море і заблокували польські порти, і тому тільки один-єдиний підводний човен зміг втекти до Великої Британії. Туди ж попрямували кораблі, які на той час знаходилися в нейтральних водах.

Протиповітряна оборона (ППО) 1 вересня перейшла у стан повного, скажемо так, співробітництва з німцями. Радянські радіопеленгаційні станції працювали на Люфтваффе, аби німецькі літаки не заблукали в повітрі. Літаки йшли на сигнали маяків у Мінську і в Шепетівці – і розверталися, аби не втратити орієнтацію. У свою чергу «червоні» ППО і ВПС блокували польські літаки на аеродромах.

Валерій Снєгірьов
Валерій Снєгірьов

– До речі, про «Сталінських соколів», – каже Снєгірьов. – Коли Ріббентроп летів на перемовини в Москву, його літак був атакований радянською авіацією. Причому хтось таки влучив у ціль. Люфтваффе навіть не змогло захистити свого міністра! Він дотягнув до летовища в Москві; інцидент зам’яли, оскільки це був ще «медовий місяць» у співробітництві двох диктаторів.

Генеральний наступ Червоної армії на Польщу розпочався 17 вересня, при цьому вже 5 вересня Старобільськ з’явився в переліку місць дислокації концентраційних таборів. До того тут була колонія малоліток на кшталт макаренківської. Вихованців саме 5 вересня порозганяли геть. Після цього давайте вислуховувати пояснення нинішніх пропагандистів, що тов. Сталін вимушений був утрутитись у польські події лише тому, що вболівав за долю західних українців і білорусів.

Ще цікавий момент. Охороняв Старобільський табір 36-й конвойний полк військ НКВС, що виглядає, принаймні, логічним. І той самий 36-й полк прийняв на себе перший удар 22 червня 1941-го в Брестській фортеці. Оцей знаменитий напис багнетом «Умираю, но не сдаюсь» зроблений бійцем саме цього полку. А тут у чому логіка? Що робили вертухаї на самісінькому кордоні з Рейхом? Кого охороняли? Чи навпаки – мали когось конвоювати після перших потужних ударів РККА?

ДИВНІ ЗБЛИЖЕННЯ” 

Конвоїри 36-го полку охороняли в Старобільську, зокрема, генерала Костянтина Плісовського, який у вересні 1939-го відбив сім атак Хайнца Гудеріана на Брестську фортецю. Поляки, на відміну від її «легендарних» радянських оборонців, зуміли здійснити плановий відхід із оточених німецькими і совєтськими військами укріплень. Лише один форт продовжував прикривати цей відхід. Плісовський, уже будучи пораненим, потрапив у радянський полон і сидів у Старобільську. До речі, знаменитий парад ім. Гудеріана–Кривошеїна проходив під артилерійську канонаду. Це не був салют – це радянські артилеристи добивали отой форт прикриття.

Про Плісовського, як і про Францішека Сікорського, героя оборони Львова від військ Еріха Манштейна, я вже згадував у попередньому матеріалі. Тепер можна згадати про Зигмунда Берлінга. Його взяли у полон не в ході бойових дій, а у власному маєтку під Вільно. Розстрілу йому вдалось уникнути через те, що скоро його відправили прямо в Білокам’яну, а точніше – на Луб’янку. Наскільки я зрозумів, тоді він ще не мав генеральських погонів – заробив їх пізніше, у «Війську Польському Радзєцкому», створеному уже під повним московським контролем.

У Старобільську сидів і батько автора фільму «Катинь», єдиного серед польських колег володаря “Оскара” Анджея Вайди – Якуб. Убитий був під Харковом. Пан Анджей приїздив до Харкова, але чомусь не доїхав до Старобільська. Тепер уже не спитаєш, чому.

Серед імен бранців Старобільська є одне-єдине жіноче. Перша жінка-авіатор польської армії Яніна Левандовська.

Народилась Яніна в Харкові, в родині російського офіцера польського походження Юзефа Довбур-Мусьницького, який уже в 1918-му очолив Перший корпус польської армії у званні генерала. Левандовською вона стала за пару місяців до початку війни, обвінчавшись з інструктором Познанського аероклубу Мечиславом Левандовським. Встигла відзначитись своїми повітряними рекордами в мирний час, а в армію вступила 3 вересня 1939-го. І вже 22-го опинилася в радянському полоні.

Мені траплялися статті, в яких Яніна фігурує як бранка табору в Козельську Калузької області. Але оскільки інтернували її під Тернополем, то спершу мали направити саме в Старобільськ. У Козельськ її могли відправити як «нестандартну» полонянку. Поляки її вже в таборі підвищили в званні до підпоручика, вважає Снєгірьов, хоча сама вона від самого початку полону номінувала себе офіцером.

Анджей Кунерт
Анджей Кунерт

ПІД МІСЯЦЕМ ТАШКЕНТА

Неординарною видається і доля вже згадуваного Юзефа Чапського. Він не тільки не потрапив під розстріл, але й зумів вирватися за межі «першої країни соціалізму». Хто йому в цьому допоміг? Снєгірьов каже, за нього клопотали дуже впливові люди в Лондоні й навіть у Стокгольмі. Не дуже зрозумів, до чого тут Швеція, але Юзеф належав до графського роду Гуттен-Чапських. Можливо, вся справа у першій частині його прізвища.

А ще він був кузеном… Георгія Васильовича Чичеріна, «ленінського» наркома зовнішніх справ. Той, правда, помер за чотири роки до катинських подій, але ж якісь близькі до його кола люди в Москві ще залишались…

Чапський посидів у кількох таборах, поки не опинився в Ташкенті як уповноважений генерала Владислава Андерса з розшуку польських офіцерів, що вважалися зниклими безвісти на території СРСР. Можу припустити, що діяльність графа на цій посаді була ефективною – зі знайдених Андерсу вдалося сформувати стотисячну армію навіть після катинських розстрілів.

Але мені йдеться про інший бік життєпису пана Юзефа.

Юзеф Чапський ще до початку війни зажив європейської слави як поет і художник. А після «замирення» з Лондонським урядом (і з огляду на те, що поляків якось слід було привертати на свій бік в умовах смертельного двобою з Гітлером) Сталіну спало на думку видати збірку творів польських поетів. Природно, у числі інших він згадав і Чапського. Тим більше, людина не була аж такою чужою «русской культуре»: народився в маєтку під Мінськом, гімназію закінчив у Санкт-Петербурзі, рік провчився в тамтешньому університеті. Був близький до літературних кіл імперської столиці…

Для співробітництва з ним Сталін відрядив до Ташкента іншого графа – Олексія Толстого, який на той час давно перевиховався і сильно «почервонів». У ідеологічному сенсі. Не скажу, чи з тією ж метою в узбецькій столиці опинилась Ганна Горенко, більш відома як Анна Ахматова, але вони зустрілись під пекельним середньоазійським небом: польський граф і найяскравіша представниця «срібної доби». Не виключено – як давні знайомці по літературних салонах декадентського Петербурга. І вже напевно одне про одного чули. Не такі вже ті салони були місткими, аби всі їхні завсідники не знали про всіх.

«В ту ночь мы сошли друг от друга с ума,
Светила нам только зловещая тьма,
Свое бормотали арыки,
И Азией пахли гвоздики…»

Кому присвячені ці рядки? Валерій Снєгірьов не тільки вважає, що саме Чапському – він спростовує інсинуації на цю тему московських «критиків». Які, аби не визнавати зв’язку видатної «їхньої» поетеси з ненависним поляком, вигадали якогось скрипаля місцевої філармонії. Не хочу нічого поганого казати про повітових скрипалів – адже саме з таких виростають всесвітньо відомі віртуози. Але ж, але ж…

* * *

Забув сказати: Валерій Васильович не просто так приїхав до Сєверодонецька – він презентував свою книгу, присвячену Катині та її старобільському “відлунню”, яке розляглося від Харкова до селищ північної Луганщини. При цьому зустрівся із геть різним ставленням до теми. Смілива людина: під час пандемії начальству особливо легко відмовляти в сприянні будь-чому, особливо якщо тема не вписується в коло його (начальства) нагальних проблем. Тим не менше, багатьох книга зацікавила. Особливо автора цих рядків. Зокрема й тому, що в ній міститься текст статті, яка вийшла в Укрінформі (звичайно, зі згадуванням агентства).

Історик збирається через деякий час запропонувати для осмислення ще низку значущих фактів, які стосуються не лише Старобільського табору. Закривати тему, як виявляється, передчасно.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк

Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-