Кінець «Дружби народів». Про людей і зрадників Мілового на Луганщині

08.07.2025 10:00

Укрінформ

Найсхідніше селище України вже четвертий рік - під російською окупацією

До 2014 року найвідомішим селищем у Луганській області був райцентр Мілове. Не так визначними місцями, як однією вулицею, по якій проходив державний кордон між Україною й Росією. Як неважко здогадатися (а комусь – просто згадати), звалася вона вулицею Дружби народів. Тепер такої вулиці на мапі нема, про що кореспондентові Укрінформу повідомила начальниця Міловської селищної військової адміністрації Ірина Болткова. Утім, розповіла Ірина Іванівна не лише про вулицю.

НАЧАЛЬНИЦЯ В ЕКЗИЛІ

До повномасштабного російського вторгнення Ірина Болткова жила не в Міловому, а в Сіверськодонецьку. Там її знали як громадську активістку, засновницю й керівницю благодійного фонду «Допомога і справа». При фонді діяв центр, де люди плели маскувальні сітки, організували склад з гуманітарною допомогою для військових і для постраждалих від воєнних дій. Одночасно вона збирала інформацію про загиблих учасників АТО, а потім ООС родом із Луганщини. Зібрані дані згодом були внесені в «Книгу пам’яті полеглих за Україну». Реалізувала ще кілька ініціатив, спрямованих на допомогу військовим, – і в червні 2021-го їй запропонували роботу в Міністерстві у справах ветеранів України.

- А на посаду начальниці селищної військової адміністрації вас Гайдай (Сергій Гайдай, тодішній голова Луганської обласної військової адміністрації, – авт.) рекомендував?

- Ні, це Гайдаю мене пропонували. Я ж працювала в Міністерстві у справах ветеранів (відділ Міністерства в Луганській області, – авт.). Через це в моїй квартирі 12 обшуків окупанти проводили. Мабуть, ветеранів шукали – усіх війн... Як держслужбовця мене занесли в їхній луганський «трибунал» ще до повномасштабки. Пізніше друзі скидали фотографії квартири після обшуків: двері вибили разом зі стіною в під’їзді, так хотіли зайти. Дванадцять разів.

Міністерка у справах ветеранів Юлія Лапутіна 24 лютого 2022-го збиралася приїхати в Станицю Луганську.

- Ми готували її поїздку по області, але встигли побувати тільки у Шопіна в Новоайдарі (Ігор Шопін був новоайдарським селищним головою, – ред.). До Станиці не доїхали, оскільки дороги прострілювалися. Загинув водій, який людей в евакуацію вивозив. І ми розвернулися, поїхали в Сіверськодонецьк на зустріч із Гайдаєм.

А якби доїхала? У Станицю ворог зайшов тільки 27-го, але навколо вже нишпорили ворожі ДРГ. Могли й у полон захопити такого члена Уряду…

Із рідного Сіверськодонецька Ірина Іванівна збиралася виїжджати пізніше, але довелося залишити місто вже 5 березня.

- У нас приліт був у квартиру, тож без варіантів. Виїхала своєю автівкою: закинула в неї кота, курточки непотрібні і лак для нігтів, невідомо для чого. Повну сумку. Не вивезла ні фотографії, ні шуби. Кажуть, люди шуби вивозили. Це неправда. Люди в паніці вивозили якраз непотрібне. Все чорне, будинки горять, ніхто їх не тушить. Ракети в асфальті стирчать, об’їжджаєш… Я об’їжджала тротуарами. Машину вночі, перед тим, як виїхати, три рази переганяла з місця на місце. Дивом вона вціліла – такі сильні обстріли були. На вулиці Гагаріна був приліт прямо в мене під вікнами, директор кінотеатру «Сучасник» загинув. Мама тоді не схотіла кидати квартиру, а ми з сестрою виїхали.

Матір вивезли в квітні. Ірина попросила допомоги в рятувальників, вони не відмовили. Крім того патрульна поліція, на її прохання, вивозила людей з малими дітьми. Назад везли гуманітарку.

З МІЛОВОГО ВИЇХАЛИ ОДИНИЦІ

Ірина Болткова виїхала спочатку до Добропілля на Донеччині, потім переїхала до Дніпра – там працював такий же підрозділ її міністерства, як і в Сіверськодонецьку. І тут надійшла пропозиція очолити військову адміністрацію. Характерно, що їй, як і деяким іншим кандидатам, запропонували це, не назвавши район: «Очолиш – чи ні?» Коли давали громаду, сподівалися, що вона не впорається або відразу відмовиться.

- Ніхто не розумів, як і що робити в ситуації, коли з окупованого населеного пункту ніхто з керівництва не виїхав і нічого не вивезли. У селищі все залишилося цілим, і жоден заклад не евакуювався, жоден! Усі працівники адміністрації як працювали на своїх посадах, так і працюють. Виїхали одиниці. Ми людей і на структурні підрозділи, і на адміністрацію набирали фактично з нуля. У нас працює тільки чотири або п’ять вихідців з Міловщини, решта – ВПО з Луганської області. Але ж зробили! І людей знайшли. Зараз допомагаємо і військовим, і їхнім родинам. Всі, хто виїхали з Мілового, це родини військових, наразі знаходяться в Україні. У нас нема релокованих підприємств. І релокованих підприємців теж немає. Тих ФОПівців, що повиїжджали, – а це двоє-троє людей, перукарі, наприклад, – змусили перереєструватися приймаючі громади. Бюджет наш складається тільки з державної дотації, більш нічого нема.

- І ви з цієї дотації ще й надаєте підтримку Силам оборони?

- Військовим, їхнім родинам і ВПО, які опинились у складних життєвих обставинах. Звичайно. Ми ж нічого не купували, тільки матрезерв трохи, про всяк випадок. У нас усе є.

Селище Мілове – це те прикордоння, що перебувало під найбільшим впливом російської пропаганди довгі роки. До подій 2014 року воно – через ту саму «Дружбу народів» – було практично інтегровано в сусіднє російське селище Чорткове. Всі «комерційні» оборудки місцевих велися з опертям на однойменну залізничну станцію.

Очільника Міловської громади Олега Савченка обрали в 2020 році силами ОПЗЖ – і окупанти його на цій посаді залишили. Як і голову сусідньої Марківської ТГ Ігоря Дзюбу, хоча він із представником проросійської «опозиції» після виборів бився навіть у суді. Зрадником виявився й керівник Станично-Луганської селищної ВЦА Альберт Зінченко.

Загалом, за словами Болткової, міловчани, за невеликим винятком тих, хто виїхав, під окупацією перереєстрували весь бізнес за вимогами РФ. Обслуговують окупантів, отримують російські виплати. Та ще й до цього українські. Періодично виїжджати на вільну територію України почали вже в травні 2022-го.

- Усі – через Європу. Вони й зараз так їздять – через Польщу заїжджають в Україну, роблять тут свої справи, оформлюють соціальні виплати – і їдуть назад. Позалишали дітям свої банківські картки, українські. Пенсійні. І всі фермери повернулися назад. Крім одного, якому не потрібна пенсія, бо він найбагатший.

Цей найвідоміший «міловчанин», родом з Кавказу, після окупації 2022-го року оселився в Києві. Але викликав до Мілового брата, той – інших своїх родичів, і тепер «діаспора» сидить там. Вони все перереєстрували за російськими законами і працюють на Росію.

- На Міловщині вся земля його. Як у тій казці про маркіза Карабаса. Я дивилася судові справи, українська прокуратура порушила й виграла суди. Формально – позабирала в нього землі. Не знаю, що це нам дасть, може – колись… Бо в нього навіть половина оцих фермерських господарств була оформлена незаконно. Копійчану оренду платив невідомо кому, в одній сільраді якийсь зошит завели й видавали йому землі сотнями гектарів без реєстрів, без кадастрових номерів, без нічого. Бачила десь в інтернеті його декларацію. Уже тут, після евакуації, за рік заробив більше мільйона доларів.

Попервах адміністрація зверталася до «фермера», як до земляка, по допомогу. Батьки вивезли дворічну дитину-інваліда, просили купити спеціальну коляску – відмовив. Просили на новорічні подарунки дітям загиблих – 5-6 тисяч. Не доларів – гривень.

- Зверталися, поки не стали на ноги. Коли нас створили, оцю Міловську адміністрацію, ніхто ж із колишніх працівників не виїхав, і фінансовий відділ в тому числі. Нам потрібно було заново все створювати, відкрити рахунки… Ми більше трьох місяців працювали всі безоплатно. Потім гроші повернули, звичайно. А «земляк» відморозився, і все. Така людина.

«ДЗВІН ПАМʼЯТІ» ОРКИ СПЕРЛИ ОДРАЗУ

При всій «лагідності» окупаційного режиму на Міловщині, загарбники таки не втрималися від пограбувань. Тут потрібна невеличка передмова.

Вулиця Дружби в 2021-му. Паркан з російської сторони

Після окупації Луганська «першість» у популярності перейшла від вулиці Дружби народів до єдиного пункту переходу в Станиці Луганській – саме тут був облаштований єдиний в області контрольно-пропускний пункт, через який здійснювався перехід на окуповані території й у зворотний бік. Спочатку народ перелазив по дерев’яних східцях над підірваним мостом, що здавалося екзотикою для іноземних журналістів. Потім тут облаштували цілий комплекс, якому могли б позаздрити деякі аеропорти. Після чого тут бачили навіть Дональда Туска, Жозепа Борреля, Каю Каллас і ще багатьох представників європейського й світового істеблішменту.

А в 2021-му Мілове зробило потужний ривок у поверненні слави. Сюди 8 травня приїздив Президент Володимир Зеленський на відкриття реставрованого меморіалу «Україна – визволителям», центральним об’єктом якого став тільки-но підвішений на сталевій конструкції «Дзвін пам’яті». Інший дзвін – «Дзвін Перемоги» – встановили на західній околиці України, на Пагорбі слави в Ужгороді. Ще два Дзвони мали з’явитися після остаточного вигнання окупантів у Донецьку та Сімферополі. Але, схоже, комплект не скоро буде повним.

- Ви не знаєте долі меморіалу «Україна – визволителям»?

- Того, що Зеленський після реставрації відкривав? «Дзвін пам’яті» орки сперли одразу. Куди вони його поділи, невідомо. А меморіал стоїть. Вони там квіти покладають, свічечки запалюють.

ЗАМІСТЬ «ДРУЖБИ» – НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Ірина Іванівна поділилася ще однією історією, яка може ввійти в аннали нашої визвольної боротьби.

- Згідно з законом про декомунізацію адміністрація оголосила громадське обговорення про перейменування – власне, не тільки цієї вулиці, а й деяких населених пунктів. Створили комісію – все за інструкцією. Я запропонувала для колишньої «Дружби народів» дві назви: вулиця Степана Бандери або – Незалежності. Люди на громадських обговореннях вирішили, що «може, Бандери потім, а поки що зробимо хоча б Незалежності». І мені дуже подобається, що в нас кацапи живуть на вулиці Незалежності.