Як Луганщина вилікувалась від любові до московії
Луганщина, яка завжди вважалась одним із найбільш проросійських регіонів, сьогодні має повне право позбутися цього клейма. Звичайно, і тут вистачало людей, які з радістю зустріли загарбників. Але навіть піднести їм хліб-сіль вони могли далеко не скрізь. Просто тому, що вулиці, якими сунули російські танки, вже були зайняті протестувальниками із синьо-жовтими прапорами та саморобними плакатами.
Вісім років «інтенсивної терапії»
Очільник області Сергій Гайдай доволі часто згадує про акції місцевих партизанів. Звичайно, їхня діяльність оповита завісою секретності, але очевидно, що навіть якщо за цим стоять Сили спеціальних операцій – вони не можуть довго діяти без підтримки місцевого населення. Та все ж автор цих рядків обрав інший показник для визначення рівня «співробітництва» з окупаційним режимом. Позичив я його в Ігоря Агібалова, який у 2014-му очолював Попаснянську районну адміністрацію, а після того – Луганський регіональний офіс Програми «U-LEAD з Європою».
Агібалов був одним з архітекторів адміністративної реформи в області, вибори в жодній з новоутворених територіальних громад не обходилися без його участі, і тому він добре знайомий, принаймні, з кожним із обраних голів ТГ.
– У мене була можливість спостерігати ситуацію у 2014 році й тепер. Тоді з окупованої території виїхав усього один мер – міста-супутника Луганська Олександрівська. Решта залишились на місці. Тепер з 26 громад на підконтрольній Українському уряду території лідери тільки чотирьох перейшли на бік ворога.
Він упевнений, що пов’язана така стійкість саме з реформою місцевого самоврядування. Критично значуща кількість людей відчула власну відповідальність за долю громади, села, міста, а отже - й за долю всієї держави.
– Нам казали: «Та ви що, люди оберуть на керівні посади сепаратистів! Та тут такий промосковський анклав утвориться, і не буде в центральної влади сил і засобів його контролювати!» – а вийшло з точністю до навпаки.
У 2014-му на бік ворога перейшла, майже в повному складі, Луганська обласна рада. Це сталося ще до захоплення області російськими військами, тому про факт зради можна говорити впевнено – достатньо подивитись документи та відозви ще починаючи з 2 березня того року. Потім, коли бойовики та перевдягнені російські військові захопили частину місцевих рад, у тих з’явилась «відмазка» перед правоохоронними органами: «Нас змусили». От тільки не відомо про жодну резолюцію, де б місцеві органи влади протестували проти проведення на їхніх територіях т. зв. «референдуму» на підтримку утворення «луганської народної республіки». «Голосування» проводилось навіть у Сватовому, про яке склали легенду, буцімто місцеві відігнали бойовиків Мозгового. Райрада «сєпарам» не заважала.
Альтернатива була
Під час війни до зрадників має діяти нульова толерантність, однак усе ж цікаво придивитись до того, хто і як ставав на шлях зради.
Луганщина – область, яка з трьох сторін оточена російською федерацією, тому деякі громади були загарбані вже 24 лютого. Зокрема - селище Мілове, через яке проходить оспівана пресою вулиця Дружби народів. Одна сторона неширокої вулиці – українське Мілове, інша – російське Чорткове. То ж захопити територію громади для ворога не становило серйозних проблем. Чи вагався очільник Міловщини Олег Савченко, переходячи на його бік? Навряд чи. На свою останню легальну посаду він обирався як висуванець «опозиційної» ОПЗЖ, а що це за політичне утворення – сьогодні вже пояснювати не треба. Щодо інших визначних подій у біографії зрадника – тут важко щось додати. У політиці він до виборів 2020-го не світився, у бізнесі – також: дрібний підприємець місцевого рівня.
Марківку також захопили першого ж дня. Чи був очільник громади Ігор Дзюба природженим колаборантом? Навряд чи. Мені довелося з ним познайомитись, коли Марківський район готувався до децентралізації. Тоді він виступав як гарячий прихильник реформи, а коли після виборів 2020-го його «прокотили» дві посадовиці з виборчої комісії, Укрінформу навіть довелось трохи втрутитися. Суд тоді з махінаторками розібрався. Тепер інший суд буде розбиратися з самим Дзюбою. І з Савченком: уже 1 березня Луганська обласна прокуратура розпочала кримінальні провадження за фактом державної зради (ч. 1 ст. 111 КК України).
Про всяк випадок підкреслю: поки що суд не виніс жодного рішення щодо колишніх керівників громад. Лишається сподіватись, що українська влада виконає обіцянку й покарає кожного зрадника.
Чи могло бути по-іншому? Звичайно. Новопсковська громада так само межує з рф, і її теж захопили в перший день. Тут від самого початку окупації проходили мітинги протесту, поки окупанти не застосували вогнепальну зброю, поранивши декількох людей. Але ми тут про інше. Громаду, до речі, першу в Україні і одну з найбільш розвинених, очолював Вадим Гаєв. Він не припинив виконувати свої обов’язки, навіть коли росіяни захопили будівлю селищної ради, просто перемістивши адміністрацію на іншу адресу, підкресливши, що вести переговори з окупантами без дозволу ЗСУ не буде, як і підписувати документи, які направлятиме незаконна влада.
Як на мене, це єдино правильна лінія поведінки. Мабуть, можна було втекти відразу, ледь зачувши гуркотіння ворожих моторів, але ж залишаються громадяни, і поки була хоч якась можливість організовувати їхнє буття в нових екстремальних умовах, голова це робив.
Приблизно так само діяла голова Шульгинської громади Наталія Петренко. Деякий час вона навіть намагалась спілкуватися з окупаційною адміністрацією (росіяни традиційно господарювали так, що з магазинів миттєво зникли продукти першої необхідності). Наталія Петрівна намагалась цьому зарадити, адже вона мала вплив на місцевих підприємців, фермерів. Але коли її надто наполегливо почали запрошувати на допити, виїхала, примудрившись вивезти чималу частину архіву громади. І таких прикладів багато.
Велика «риба»
Мабуть, найбільше розчарував керівник Станично-Луганської громади Альберт Зінченко. Його не обирали – він був призначений на цю посаду, очевидно, після ретельної перевірки відповідними інституціями. Якщо Мілове й Марківка межували з «мирною» Росією, то навпроти Станиці, через Сіверський Донець вісім років стояло в повній бойовій готовності російське військо, правда, трохи замасковане під так звану «народну міліцію лнр». І масовані обстріли селища почалися не 24, а 17 лютого. Це вже не кажучи про те, що Зінченко очолював військово-цивільну адміністрацію, а отже мав значно повнішу інформацію щодо ситуації навколо громади (яка теж межує з рф), ніж його цивільні колеги. Але він виправдовується тим, що Станицю здали ЗСУ, а його провини в цьому – жодної.
Якщо у нього не було налагоджено конструктивної співпраці з військовими, то це – його провина. Але в будь-якому разі до Станиці росіяни зайшли 26-го лютого, тобто часу з ранку 24-го в нього мало б вистачити, аби підготувати до евакуації як архіви, так і інші цінності – ті ж комп’ютери, автівки і ще багато чого. Тим більше, що досвід 2014-го в нього вже був. Чому ж не скористався? Повірив у непереможну міць російської військової машини? Може, колись дізнаємось…
Найкрупнішою «рибою» серед зрадників Луганщини є, очевидно, міський голова Рубіжного Сергій Хортів. Уже хоча б тому, що це найбільша з громад, які очолювали зрадники. Цікаво, що в 2019-му депутати міськради висловили йому недовіру, але вже за рік при підтримці одного з нардепів він повернувся у крісло мера. І практично весь час його діяльність супроводжувалась конфліктами з місцевими активістами - аж до рукоприкладства, обливання машин опонентів сірчаною кислотою і підкидання баранячої голови.
Казали (судового вердикту так і не було винесено), що в 14-му Хортів відкрито підтримував сепаратистів, однак Рубіжне було звільнено вже 21 липня, встановити щось достеменно в тодішньому безладі було складно, та й не до того було в умовах доволі гарячої фази бойових дій на Донбасі, і Хортів викрутився. На сьогодні теж не винесено жодного судового вироку щодо всіх згаданих тут колаборантів, але є задокументовані їхні вчинки, аж до відео, та й сам факт, що окупаційна влада затвердила їх на займаних посадах, достатньо красномовно підтверджує їхній юридичний статус.
Останній у нашому переліку діяч, який активно співпрацює з ворогом, – такий собі Валерій Пахніц. На момент окупації Старобільська він не займав жодної офіційної посади в органах української влади (не можу стверджувати, що він не був якимось радником або помічником когось із депутатів), зате до 2014-го він був вельми помітним діячем у партії регіонів, очолював Старобільську районну державну адміністрацію, потім - районну раду. Тож до ролі зрадника був підготовлений, як ніхто інший. Але ось що цікаво. Загарбники поставили його керувати Старобільським районом (урізаним до меж 2019 року) у статусі в.о. голови. Не довіряють? Чи пошукують ще більш надійного кандидата десь в Урюпинську?
Сьогодні, коли ЗСУ женуть ворога з нашої землі, це важко зробити.
Зустріч в евакуації
До всього можна додати, що у поле зору прокуратури й СБУ не потрапили міліцейські начальники, районні прокурори, керівники великих підрозділів ДСНС тощо. Правда, на такі посади в нас часто призначають вихідців з інших регіонів, тому їм легше було розлучатись з Луганщиною. А з іншого боку – пресрелізи правоохоронців свідчать, що на керівництво силовими підрозділами новоокупованих територій призначають переважно мешканців тих міст і районів, які потрапили під московію на вісім років раніше. Вважаються більш надійними?
Можуть спитати, мовляв, що з того, що керівники втекли й залишили свої громади під окупацією? Відповідаю. Виїжджали не самі начальники. З приблизно 700 тисяч населення підконтрольної території Луганщини евакуювалась приблизно половина. Та й до початку масштабної московської навали люди виїжджали на вільні землі України з «лнр». Багатьом тисячам необхідна допомога, і не тільки матеріальна. З огляду на це адміністрації громад (більшість із них переформатовані у військово-цивільні, деякі – «просто» у військові), як можуть, опікуються своїми земляками. По всій території України, навіть у розбомбленому Харкові, створені гуманітарні хаби. Створювали їх адміністрації конкретних громад, але допомогу вони надають усім луганчанам, незалежно, звідки вони приїхали.
Переїхали лікарні (тут лікують усіх), музеї, бібліотеки, які фінансуються з бюджетів відповідних громад. Виші й коледжі. Усіх і не згадаєш. Переїхав Луганський обласний театр і обласна філармонія. Багато підприємств уже виробляють продукцію на нових… локаціях. Не буду стверджувати, що адміністрації, евакуювавшись, відразу налагодили повноцінну роботу (власне, про це йшлося в нашому інтерв’ю з Ігорем Агібаловим. Так воно й раніше не обходилось без негараздів. Навіть у відносно мирних умовах.
А поки що десятки тисяч ВПО з Луганщини отримали допомогу. Найрізноманітнішу.
* * *
Отже, з точки зору автора, головний підсумок року для Луганщини – це не тільки зруйновані будинки, цехи, мости й людські долі. Головне – вона позбулася москвоцентричності в головах свого населення. Або, як мінімум, твердо стала на шлях одужання. Точніше, на цей шлях вона стала раніше, а війна дозволила процес впевнено діагностувати. А правильне орієнтування в просторі й часі – запорука розвитку в потрібному напрямку.
Тепер усе буде гаразд.
Михайло Бублик, Лисичанськ
