Селище з мінеральними буркутами, поцілунком Юди та печаткою короля

Селище з мінеральними буркутами, поцілунком Юди та печаткою короля

Жило-було село
Укрінформ
Як у ХХІ столітті живе королівське Вишково на Закарпатті, що колись було центром Мараморошу

У Вишково на репортаж для проєкту їду з Сергієм Прокопом – гідом, який торік отримав на Закарпатті місцевий “оскар” як один із кращих представників своєї професії. Він родом з Вишкова – одного з п’яти так званих королівських сіл на Мараморощині (частина історично-етнічного регіону колишньої Австро-Угорщини), тож вирішую, що краще за нього про село ніхто не розкаже. Із Сергієм за пів дня встигаємо побувати на горі з руїнами Вишківського замку, скуштувати місцевого буркута (джерело з мінеральною водою), поспілкуватися з художниками, відвідати галерею та посидіти біля найкрутіших різьблених воріт на Закарпатті. Усе це, а ще середньовічні фрески, приховані шаром штукатурки у стародавній церкві – в одному селі на Хустщині, що обабіч траси державного значення! Це справді королівський подарунок для того, хто хоче пізнати рідний край.

КАПІТАН СОЛЯНОГО ЗАМКУ

Замкова гора Варгедь у Вишкові, що видніється з дороги, стоїть осібно від решти гір Вигорлат-Гутинського хребта, що пролягає поруч. Ці гори казкові, вони відрізняються формами від решти на Закарпатті: мають чудні обриси через своє вулканічне походження, конічні форми та круті схили. Варгедь має 589 м, на ній зараз росте рідкісний скельний дуб, ходить багато звірини (це справжній рай для мисливців, його місцеві бережуть від браконьєрів) і збереглися руїни укріплення – Вишківського замку. Сергія Прокопа два роки тому в місцевому Ордені святого Миколая (закарпатській громадській організації, куди входять реконструктори й історики, що опікуються замками та їх руїнами на Закарпатті) призначили капітаном Вишківського замку.

Вишківський замок називають соляним, бо споруджений він, як і ще три в регіоні, на закарпатському Соляному шляху, котрим сплавляли сіль із Солотвинських копалень Тисою і везли дорогами на продаж до Європи.

Сергій Прокоп
Сергій Прокоп

- Це, – пояснює Сергій Прокоп, – був такий собі митний пост, де збирали перші податки за перевіз солі від купців. Цей митний пункт належав місцевому феодалу, який володів Вишковом, йому ж служили капітан та гарнізон замку, що збирав тут мито. Гроші чи частину грошей передавали в державну казну. Копальні могли бути не лише в Солотвині, а й на Хустщині у районі сіл Олександрівка, Теребля – купці сплавляли Тисою і ропу, й сіль. Торгівля сіллю була для угорського королівства дуже прибутковою справою, тому на цьому Соляному шляху від копалень до центральної Угорщини будували замки, які контролювали перевіз – на Закарпатті в цьому списку також Хустський та замок Нялаб у Королеві, замок Канків у Виноградові та замок у селі Квасово на Берегівщині.

Вишківський був першим митним контролем на Соляному шляху. Тиса тоді мала інше русло – зараз вона протікає на відстані 1,5 км від підніжжя замкової гори, а колись була значно ближче – і з вежі на вершині гори добре було видно усіх і все, що по ній рухалося.

Із усіх замків, збудованих на теренах Закарпаття у Середньовіччі, Вишківський розташовувався у найвищій точці – 589 метрів над рівнем моря, на горі Варгедь – з угорської “замкова гора”. Це була найбільш важкодоступна споруда на горі на той час.

Замок уперше згадується наприкінці XIII століття у дарчій грамоті угорського короля як дароване укріплення воєводам із роду Гонтпазмань для охорони Соляного шляху. Це 1299 рік. Далі тут був форпост, де перебував правитель комітату – адже із 1329 року Вишково отримує статус королівського міста й стає центром новоутвореного Марамороського комітату (це прерогативи та влада, яку нині мають обласні центри). Але уже з першої половини ХІV ст. усі функції (представницької влади, контролю та охорони Соляного шляху) починає виконувати Хустський замок, який збудували за 20 км звідси. Тобто, Вишківський замок проіснував найменше серед усіх твердинь регіону, причому в документах не згадуються причини, з яких він занепав. Але можна припустити, що змінилася політична кон’юнктура чи відбувся переділ місцевої влади – і митний пост перенесли до Хуста, а утримувати такий же у Вишкові не було сенсу.

- Все, як і в наші часи: міняється політика – міняється центр, – кажу, зітхаючи.

- Так і є, тоді була сіль, зараз просто інші речі на кону, – сміється Сергій.

ПРІОРИТЕТИ: МІНЕРАЛЬНИЙ КУРОРТ ЗА АВСТРІЇ, МЕТАЛУРГІЙНИЙ ЗАВОД – ЗА СОЮЗУ, А ЗАРАЗ – НІ ТОГО, НІ СЬОГО

Дорога до вершини замкової гори та залишків укріплення на ній пролягає красивим дубовим лісом.

Відтак, аби поповнити сили, звертаємо біля підніжжя гори убік до джерела. Я очікую побачити типову картинку: оранжеву землю, тонку цівочку води. Натомість бачу криницю.

- Вода тут стояча, знизу б’є джерело, – пояснює Сергій. – Щоб напитися, треба очистити зверху воду від плівки, для цього тут місцеві лишили ковшик. Зараз наберемо, скуштуєш нашої води.

- Як у вас мінералку називають? Квасна вода? Буркут? – питаю.

- У нас кажуть буркут. Місцеві часто ходять набирати воду собі для домашнього користування, вона насичена мінералами та солями, відноситься до вуглекислих гідрокарбонатних залізистих мінеральних вод, помічна не тільки для пиття (покращує роботу шлунково-кишкового тракту), а й на ванни та в чани. Тут є кілька таких мінеральних джерел у підніжжі гори Варгедь, в урочищі, яке йде аж до кордону з Румунією. А раніше з іншої сторони від нас, біля самої замкової гори був курорт із купальнями. Це часи Австро-Угорщини, назвався він “Замкова купіль”. 1818 року його відкрили, він дуже швидко став знаменитим, в середині ХІХ століття тут відпочивала австрійська знать (серед знаменитих гостей курорту називають автора угорського гімну Ференца Келчеї, який відвідав купальні за обставин, що мені здалися цікавими – він побував тут якимось цікавим способом під час заслання, яке відбував у Мукачівському замку Паланку – відомій тогочасній тюрмі). Є старі фотографії кінця ХІХ - поч. ХХ ст. про цей курорт.

Фото: Кароль Дівольд

При Чехії курортні традиції Вишкова розвивалися, а от у радянські часи це все було зруйновано, бо виставили інший пріоритет: ці землі багаті на руди, є відомості, що колись тут навіть золото добували. Тому з приходом радянської влади на Закарпатті наприкінці 1940-х - на початку 50-х років тут провели великі геологорозвідувальні роботи і в наших горах знайшли найбільші поклади кіновару (гірська порода вулканічного походження, в якій є ртуть) в Україні. Тут у 1969 році відкрили Закарпатський металургійний комбінат з видобутку та виплавки кіновару. Це було одне з трьох найбільших таких підприємств у тодішньому Союзі. Відтак усі ті родовища мінеральної води не розвивалися, навпаки – багато з них було знищено чи джерела змінили розташування через прокладення штолень.

Ну, а з розпадом Союзу це підприємство занепало, його розтягли на металобрухт, тепер там суцільні руїни. І в ХХІ столітті Вишково вже не має ні курорту, ні металургії.

У селі зараз є одна лише приватна база відпочинку, де використовують місцеві мінеральні води для чанів. Але там не надто людно. А взагалі тут в околицях гори є багато дач хустян, люди приїздять сюди для тихого відпочинку на лоні природи. Тут також прекрасні старі сади – Вишково знамените своїми яблуками-йовнатанками (місцева назва сорту “Джонатан” – авт.), а ще тут чудові мисливські угіддя, багато звірини – кабани, олені, козулі.

А живе село, загалом, доволі схоже на інші закарпатські громади, що розташовані поруч із курортами (біля Вишкова знаходиться знаменитий мінеральний курорт Шаян з готелями й санаторієм і термальний курорт Велятино) – тож ті, хто хоче мати гроші й жити вдома, пробують себе в туризмі (розважають, приймають, годують, возять і проводять екскурсії), хто ні – шукає щастя за кордоном. Вишківці виїжджають на роботу в Європу, особливо молодь і чи не найбільше – в Німеччину. Ну, а хто не виїжджає за кордон, все одно з нього живе: близький кордон із Румунією, моцні спини й швидкі ноги не одного прогодували, як жартують на Закарпатті.

У Вишкові крім зелених садиб є також і готелі та ресторани, навіть торговий центр. Ще тут варять крафтове пиво під власним брендом «Кіблер», кажуть, продукт має постійних прихильників. Та що там: цілий аквапарк у Вишкові свій теж є (в Мукачеві он тільки у липні відкрили, а в Ужгороді ще й будувати не почали)! Недарма місцеві образяться на вас, якщо ненароком скажете про них, що вони «зі села». Запам’ятайте: Вишково – то варош (місто з угорської), та ще й такий, що колись був центральним, зі своїм замком.

ЛІС ІЗ ДЕРЕВАМИ ПО 3 ТИСЯЧІ ЄВРО

Налаштовуюсь, що на круту Замкову гору таки буде важко йти вгору. При підйомі часом треба хапатися руками за кущі – місцями ґрунту під ногами геть нема і каміння сунеться з-під ніг. Дошкуляють комарі та мухи, зате захоплює природа дубового лісу на Замковій горі.

Тут у лісі по-багатому. У різних сенсах. Навколо ростуть скельні дуби – рубок нема, але якби на них дали дозвіл, хтось би озолотився: кубометр скельного дуба коштує близько 1 тис. євро. Обираю поглядом більш-менш товсте дерево, питаю Сергія, скільки, мовляв, тут “кубиків”.

- Ділової деревини буде десь три, – відповідає.
- Непогано: дерево за три тисячі євро, – коментую.

Багата й тутешня природа. Сонячні галявини, порослі травою-муравою, так і просять сісти перепочити. Під ногами то тут, то там натикаємося на боровики – видно, що грибні місця. У прогалинах, де під час сніго- чи вітровалу впало дерево, відкривається вид на мільйон. Співає цілий оркестр пташок. Часто бачимо сліди копит – тут бігають олені та кабани.

За цим усім і не помічаю, що ми вже на вершині. Про те, що тут колись був замок, ви б не здогадалися. Від споруди немає й сліду – зараз хіба історик чи археолог може розказати, що тут були вежі та стіни, у них гарнізон ніс службу. Як це виглядало майже тисячоліття тому, дозволяє зрозуміти реконструкція Шооша Елемера

Це зображення встановлене на вершині Замкової гори у Вишкові на інформаційному стенді – у межах грантового проєкту про Соляний шлях його тут встановили в 2020-му році. Тоді ж у селі внизу, під горою було встановлено мініскульптурку солекопа, а на трасі Мукачево-Рогатин та в самому Вишкові – вказівники, які показують, як наблизитися до Замкової гори.

Утім, якщо б ви раптом захотіли самі прийти сюди й вийти на гору – на практиці це стало б іще тим квестом. Двох вказівників замало, щоби туристу можна було обійтися без супроводу. Потрібна туристична стежка, каже Сергій Прокоп. Він подавав її на розгляд громаді, проте дві стежки, які проклав гід у сусідньому Шаяні, пройшли на сесії й отримали фінансування – а от вишківська, що веде через цінний дубовий ліс до замку, – ні.

- Очевидно, – кажу, – не всі в громаді хочуть, аби тут ходили туристи.
Сергій на мій сарказм воліє промовчати.

ВІД УКРАЇНСЬКИХ ТУРИСТІВ – ПЛЯШКИ З-ПІД ПИВА, ВІД УГОРСЬКИХ СТРІЧКА-ТРИКОЛОР

Ми йдемо дивитися на залишки замкового погреба біля рову.

- За словами історика, археолога Ігоря Прохненка – тут зберігали провіант і воду для замкового гарнізону, – каже Сергій Прокоп. – Капітан замку та його підлеглі, які несли тут службу, приходили на тривалий період – мова про тижні, місяці.

На цій замковій горі проводилися розкопки, керував ними Ігор Прохненко. Археологи знайшли фрагменти битої кераміки кінця XIII - середини XIV століття – якраз період існування Вишківського замку.

На вершечку гори бачимо вже сучасні сліди від ватри, у ній – недопалки пластикових пляшок. Видно, тут приходять на пікніки місцеві. На одному з дерев знаходимо навіть угорську триколорну стрічку – це вже від угорських туристів.

- Кожен прагне залишити по собі якийсь слід, – іронізуємо з Прокопом.

Капітан Вишківського замку збирає у пакет пластикові пляшки за туристами, які відпочивали тут. Ми зносимо сміття вниз і залишаємо замкову гору – і з забутої та майже невидимої історії Вишкова спускаємося в його сьогодення.

НАШОГО ЦВІТУ ПО ВСЬОМУ СВІТУ, АБО – ЯК ПОДЗВОНИТИ ШАНДОРУ ВАРЗІ З FIFA

А сучасне Вишково – село хоча й не королівське, як у Середньовіччі, але гонорове – з усіма сучасними атрибутами цього «гонору». І якщо у Середні віки то був замок чи потім купальні для знаті, то зараз – аквапарк із гірками та крафтове пиво.

Але крім усього, Вишково – село мультикультурне. Тут живуть велика українська та угорська громади (раніше були також громади швабів-німців, евреїв і румунів), живуть дружно – про це свідчить цікавий факт: коли у селі помирає хтось із жителів, дзвонити за ним дають у всі церкви: католицьку, реформатську, православну та уніатську. Ніде не відмовляють – до якої б конфесії не належав померлий.

У Вишкові є українська та угорська школи, цікаво відстежити ситуацію з ними на фоні українсько-угорських загострень через закон про освіту та мову. В обидвох школах навчаються діти як українців, так і угорців. І віддають батьки туди своїх нащадків з однією метою: аби малі краще знали мову. Угорці – українську, українці – угорську. Ці знання не завадять, а навпаки – допоможуть. Сергій от принагідно каже: жалкує, що не вчив угорської в школі й не вміє нею читати та розмовляти на достойному рівні. Разом із тим, пригадує, як із ним в українську школу ходили діти угорців – їм так ближче було.

Цікаво, що загострення політичні на житті мультикультурного села ніяк не позначаються. Тут прийнято дружити, у Вишкові багато міжетнічних шлюбів, тут толерують і поважають традиції та звичаї одне одного.

Тенденції суспільні, утім, схожі на решту сіл на Закарпатті: молодь виїжджає, старші люди залишаються. Утім, усіх, хто виїхав, а головне – і те, куди виїхав, і що там здобув – вишківчани знають. Зокрема, тут вам розкажуть, що учився, а згодом і працював у Львівській політехніці вихідець із Вишкова, а нині доктор технічних наук, професор, дійсний член Академії будівництва України Йосип Лучко. А деканом історичного факультету Ужгородського національного університету і багатолітнім завкафедри був професор Іван Мандрик, доктор історичних наук. Зараз він викладач істфаку УжНУ та Закарпатського інституту ім. Ф.Ракоці в Берегові. Не забудуть земляки і про музичну династію Пал – випускників і викладачів художньої школи мистецтв Вишкова, і музичної академії в Будапешті. Ну, й звісно, згадають про Шандора Варгу – відомого менеджера FIFA, який теж родом, виявляється, із Вишкова та навіть покажуть його хижу, до якої він навідується кілька разів на рік. Щоправда, батьки Варги вже померли, але є родичі. Багато хто з його родини виїхав зі села до Будапешта. Люди кажуть, він не втрачає зв’язку з селом і допомагає, дає великі суми, якщо потрібно на лікування, крім того – багатьох талановитих дітей із Вишкова прилаштував у футбольні школи на навчання.

- У нас прийнято підтримувати своїх. Якщо я випадково буду десь у Будапешті й зателефоную комусь зі знайомих з Вишкова, які там зараз живуть та працюють, мене радо зустрінуть. Це добре – відчувати, що всюди маєш підтримку своїх, – каже Сергій.

СТАВ ПЕРШИМ ПРОФЕСІЙНИМ ХУДОЖНИКОМ ВИШКОВА І ПОВЕРНУВСЯ В СЕЛО ВЧИТИ ІНШИХ

Ми йдемо в гості до вишківського художника Бейли Мікловша. Сергій каже, що з ним конче треба познайомитися, якщо я хочу, пишучи репортаж, зрозуміти суть і характер вишківчан. Він знайомить мене із 82-річним паном художником, ми заходимо до нього в майстерню. Звертаю увагу на стару хату в центрі селища – єврейську, добротну, з широким ґанком-торнацом. У дворі – столітники-агави у вазонах та гортензії біля доріжок, які так люблять угорці, над вікном в’ється виноград, під вікном – парадички (помідори – діал.), усе по-ґаздівськи. Майстерня Бейли-бачія (бачі – дядько, угорське – діал.) – у гаражі, тут старі меблі та предмети побуту, його картини.

 Бейла Мікловш
Бейла Мікловш

Художник садовить мене на стару ладу, а сам каже жартома, що сідає на свій трон – це стілець діда, який був сільським чоботарем. Бейла Мікловш – перший професійний художник Вишкова. Свого часу він зі своїм талантом заледве зміг цю професійну освіту отримати.

- Я добре малював, але ніде цьому не вчився, сільський священник порадив батьку віддати мене вчитися на художника. Я поїхав у Львів, але не поступив, у мене навіть рисунків із собою не було, я не знав, що комісії при вступі їх треба показувати. Розчарувався і повернувся додому, але наш священник написав в Ужгород Манайлові (Федір Манайло – корифей Закарпатської школи живопису – авт.), мене відправили туди, Манайло знайшов мені вчителя – Шоні Петкі, який підготував мене до вступу в художнє училище. А в училищі викладали Бокшай, Бала, Свида – ми протягом п’яти років мали змогу доторкнутися до великих майстрів. І я собі так вирішив, що повернуся в село і робитиму так, аби діти з Вишкова мали можливість розвивати свої таланти. Мені свого часу не було у кого вчитися в селі, і я своїм дітям кажу, що все віддам вам, аби ви таку можливість мали і могли добитися вершин у цій професії. Зараз мої учні навчаються в Академії в Ужгороді та Львові, Чернівцях, Будапешті... Горджуся цим! Тішуся, коли батьки переказують, що в інституті чи в академії про роботи моїх учнів перед вступом кажуть, що це – рівень третього курсу. Значить, я прийняв правильне рішення і недарма роблю свою справу, – каже старий вишківський художник Бейла Мікловш.

А в мене від його слів та розуміння, що вони насправді означають, – мурашки по спині. Переді мною – саме та людина, що підставляє свої плечі нащадкам, аби вони стояли на щабель вище. Так, пояснювали нам колись в університеті, відбувається суспільна еволюція.

НАЙКРАЩІ ВОРОТА У МАРАМОРОШІ

За півгодини – до нашої розмови приєднується один із найзнаменитіших учнів Бейли Мікловша – скульптор Микола Штець. Він відомий своїми різьбленими скульптурами, живе то у Вишкові, то в Дніпрі, має звання заслуженого майстра народного мистецтва. У Вишкові є багато його робіт, власне, різьблений вказівник при в’їзді в село, біля якого тут фотографуються усі туристи, – це його робота. Але скульптор кличе нас помилуватися своїм подарунком учителю. Він вирізьбив із дерева ворота до ґаздівства Бейли-бачі. Микола Штець каже, мовляв, ви не уявляєте, як довго довелося вмовляти вчителя на ті ворота!

- Але я таки його переконав, що таких ні в кого не буде у цілому Марамороші, а більше того – це буде одна із цікавинок у селі й всі туристи тут фотографуватимуться, – каже скульптор.

Саме так і є. Тонка робота на воротях із символами королівського селища – вражає. Тут і ті самі знамениті яблуні та вишківський олень, і традиційні орнаменти в марамороському стилі (місцевим притаманно розмальовувати різьблені орнаменти фарбами), і “портрети” пана художника та його дружини, і лавиці, де можна сісти перепочити під написом українською та угорською “Мир і благодать”.

Фотографую на цій лавиці вчителя та учня, та й ідемо до художньої галереї. Так, не в кожному райцентрі України вони є, а тут у селі така давно функціонує. Бейла Мікловш хоче показати нам одну зі своїх картин – “Три церкви”, 1981.

- Я намалював ці три церкви із дзвонами тоді, коли якраз ми спостерігали події в Польщі (мова про репресії у Польщі через боротьбу з комуністичним режимом). У мене на картині про це дзвонять дзвони у всіх наших трьох церквах – католицькій, православній та реформатській.

- О, я пам’ятаю як вони дзвонили 1998-го, – каже Сергій Прокоп. – Під час паводку. То було о 3-й ночі, вода в Тисі почала стрімко прибувати, річка вже прорвала дамбу і почала заливати село. Люди з дітьми та речами тікали з обійсть вище села, аж до лісу, хтось ховався на горищах. Тоді вода забрала багато хат у Вишкові, були жертви. Молодий хлопець загинув – він вийшов рятувати худобу від великої води.

ПОЦІЛУНОК ЮДИ”, ЗНАЙДЕНИЙ ПІД СТАРОЮ ШТУКАТУРКОЮ

Власне, нашу подорож-знайомство із Вишковом ми завершуємо теж у храмі. Причому, для вишківчан-реформатів – це храм у сенсі релігійному, а для більшості приїжджих – насамперед храм мистецтва. Адже в цій майже тисячолітній церкві дивом збереглися й віднайшлися унікальні фрески, реставрувати які мріє кожен художник.

Відкриває нам ворота до церкви Жужа-нийні (тітка Жужа, діал.) – вона тут дзвонарка, живе недалеко біля храму і радо його показує туристам. Для реформатів немає нічого дивного в тому, аби жінка була дзвонарем при церковній громаді, хоча от у православних, яких також багато на Хустщині, це з розряду дивини (але на Закарпатті, відомо, у реформатів жінки є також і пасторками, ведуть служби, хрестять і вінчають).

Церква тут – центральний туристичний об’єкт, сюди їде багато екскурсійного люду подивитися насамперед на фрески (початково з 1290 року це був католицький храм, присвячений святому Миколі – кажуть, що одна з перших мурованих церков на Закарпатті, а згодом став реформатським, та й таким із 1556 року й лишається).

Спочатку оглядаємо територію – товсті мури з отворами для гармат (це церква оборонного типу) додають величі та історичної ваги цій пам’ятці. Сергій розказує історію з життя храму про те, як він був спалений татарами під час останнього набігу кочівників на Закарпаття.

- Це сталося 1717 року, тоді багато вишківчан утекли до лісу, а жінки та діти залишилися за мурами в церкві, їх обороняли місцеві чоловіки. Але татари прорвали оборону, усіх, хто був за мурами храму, вбили, а саму церкву спалили. Вона тоді простояла пів століття, потім храм відновили. Є дата перебудови – 1789 рік, саме з того часу – й увесь внутрішній інтер’єр храму: барокова мальована стеля, лавиці. Тут також дуже крутий орган, початок ХІХ століття. Я возив екскурсії сюди, туристи балділи від вечорів органної музики в церкві. Зараз він тимчасово не працює, треба ремонтувати, грають на синтезаторі, – розказує Сергій.

На подвір’ї вражає також висока дзвіниця біля церкви. Вона крита шинглями, дерев’яна, фарбована начорно – додає особливого шарму всьому храмовому комплексу.

Усередині церква – справжня скринька зі скарбами. Вражає сам інтер’єр – зі старовинними лавами, білим балконом та стелею. А коли доходиш до фресок – взагалі дар мови зникає, і спілкуватися можеш тільки вигуками.

 Фреска “Таємна вечеря” з поцілунком Юди
Фреска “Таємна вечеря” з поцілунком Юди

Розглядати можна детально кожну фігуру – Ісуса, Марії, апостолів чи якогось святого. Найкраще збереглися фрески “Таємна вечеря” з поцілунком Юди та “Благовіщення”. Від Марії на ній – очей не відірвати! От би зараз тут мистецтвознавця, який би пояснив, як вони уміють, про школу живопису, манеру письма художника, символіку та художню цінність. Хоча цю цінність тут і так розуміють.

Виявили фрески порівняно недавно і як часто буває – випадково, під шаром старої штукатурки. Датують їх ХIV століттям. А місцева громада, розуміючи важливість та культурну цінність фресок, не замальовує їх білим вапном на догоду реформатським канонам (у цій течії християнства, як відомо, у церквах немає ікон, фресок чи статуй).

Унікальні фрески / Фото: Тетяна Когутич

- От би деяким інших громадам повчитися толерантності та ставленню до культурної спадщини, – з такими думками виходжу з храму, з сумом згадуючи долю багатьох дерев’яних церков Закарпаття, перебудованих, перефарбованих та перекритих бляхою чи то на дорогу моді, чи то від нерозуміння та невміння берегти те цінне, що дісталося від предків.

Чекаючи, поки Жужа-нийні замкне за нами храм, стою на хвойній алеї біля мурів церкви. Кажуть, це улюблене місце для фотосесій місцевих молодят і випускників. Ще б пак, погоджуюся подумки, місце, як нині кажуть, “інстаграмне”: старі дерева, мощений тротуар, мури церкви… Але мені зараз тут добре не тому.

Церква / Фото: Тетяна Когутич

Натхненна прогулянкою древнім храмом та його красою, я насолоджуюся затінком під його мурами. Туї тут ростуть старезні, товсті, їхня хвоя не пропускає спеки, що панує на вулиці. А якщо притулитися спиною до товстого холодного муру – простояти тут можна годинами.

- Благодать, – кажу вголос.

Ніби на підтвердження цих слів – повз мене на ровері біля муру проїжджає хлопчик, а з двору напроти реформатської церкви вибігає юрба дітей. Вони бризкаються водяними пістолетами, пищать від радості. Вони щасливі.

Певно, благодать старого храму з королівського села впливає і на них.

Тетяна Когутич, Ужгород–Вишково
Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-