Для мільйонів людей це не просто дата в календарі, а дуже практичне запитання: що саме зміниться в їхньому житті?

Чесна відповідь така: змінитися може чимало. Але сама поява нових правил ще не означає, що вони правильно дійдуть до людини.

Саме тут і проходить межа між нормою на папері та тим, як вона працює в реальному житті.

ВИЙТИ ІЗ ЗАЛИ ОЧІКУВАННЯ

Одна з принципових змін – держава нарешті починає дивитися на внутрішнє переміщення не як на одну довідку ВПО, а як на цілісний маршрут людини: евакуація, адаптація, інтеграція на новому місці, можливе повернення і реінтеграція.

Це важливий поворот. Бо роками переселенець ніби жив у своєрідній залі очікування: ось закінчиться війна, все повернеться на свої місця – і тоді почнеться «нормальне життя». Але для мільйонів українців це тимчасове життя вже триває роками. Діти пішли до нових шкіл, дорослі знайшли роботу в інших містах, хтось створив нову сім’ю, а хтось уже знає, що повернутися у власний дім просто нікуди.

Тому інтеграція на новому місці більше не повинна сприйматися як відмова від повернення. Це окрема і повноцінна мета державної політики, а допомога має залежати не лише від формального статусу, а від реальних потреб конкретної людини.

Є й значно більш приземлені речі. Якщо людина виїхала з окупованої території або зони бойових дій, а кредит був укладений раніше, банк не може нараховувати пеню, штрафи та інфляційні втрати. Відсотки обмежуються мінімальною ставкою за договором, а після письмового звернення банк має зробити перерахунок протягом семи днів. Продати такий борг колекторам без згоди людини також не можна.

Захищена й допомога на проживання ВПО: її не можна стягнути за борги. І це, здавалося б, очевидна річ – гроші, які держава дала людині, щоб вона могла прожити місяць, не повинні тут же зникнути через старі зобов’язання.

Для визначених урядом категорій переселенців у місцях тимчасового проживання скасовується обмеження строку безоплатного проживання на час воєнного стану і ще пів року після його завершення. А раніше видані довідки ВПО залишаються чинними – бігти переоформлювати їх не потрібно.

Але саме тут починається найскладніше – перетворити прописане на працюючий механізм.

КОЛИ ВСЕ ВИРІШУЄ ДРІБНИЙ ШРИФТ

Розмір допомоги на проживання, тривалість виплат, значна частина правил обліку та зняття з нього залежать від рішень Кабміну.

Уряд мав три місяці на підготовку необхідних актів, і цей строк спливає фактично одночасно з набранням новими правилами чинності. Тож головне питання 22 жовтня звучатиме не лише так: що написано в законі? Значно важливіше – чи готова вся система це виконувати.

Бо можна проголосити прекрасний принцип і поховати його в процедурі. Можна дати людині право, але змусити її місяцями доводити це право в кабінетах. Можна змінити норму на папері, залишивши стару практику в житті.

Особливо чутливою залишається тема зняття з обліку. Наприклад, однією з підстав може бути тривале перебування за кордоном без причин, які уряд визнає обґрунтованими. І тут усе залежатиме від того, наскільки прозорою буде процедура та чи дізнається людина про рішення до того, як одного дня просто не побачить виплати на картці.

Те саме стосується передачі бази переселенців іншому міністерству наприкінці жовтня. Для апарату це технічна операція. Для людини – оренда квартири, продукти, ліки, можливість прожити ще один місяць.

Міжвідомча передача даних не повинна оплачуватися з кишені переселенця.

БЮРОКРАТИЧНИЙ СЮРРЕАЛІЗМ

Деякі прогалини видно ще до того, як нові правила почали працювати.

Найпоказовіший приклад – діти, народжені після переміщення родини. В одній сім’ї старша дитина може мати статус ВПО, а молодша, яка народилася вже після евакуації батьків, – ні. Наче разом зі свідоцтвом про народження вона якимось чином отримала назад дім, якого родина давно позбулася.

Є питання й до розміру допомоги. 2000 і 3000 гривень не переглядалися з березня 2022 року, хоча ціни за цей час явно не чекали на зміну законодавства.

Освітні гарантії також залишаються надто прив’язаними до реєстрів. Дитина живе в одному місці, а її право на школу чи садочок може залежати від того, де формально стоять на обліку батьки.

У житловій політиці взагалі часто звучить універсальне чиновницьке слово – «сприяти». Держава сприяє забезпеченню житлом. Але після кількох років великої війни хотілося б уже перейти від дієслова «сприяти» до значно конкретнішого іменника – «житло».

Саме ці прогалини мають закрити законопроекти, підготовлені за ініціативи Ігоря Терехова та Асоціації прифронтових міст і громад. Йдеться, зокрема, про право на статус для дітей, народжених після переміщення, зарахування до школи чи садочка за фактичним місцем проживання, допомогу протягом перших шести місяців без урахування доходів родини та заборону припиняти виплати без попередження.

Також пропонується закріпити субсидію на оренду житла та створити механізм компенсації для людей, чиї домівки залишилися в окупації або зоні бойових дій.

Бо переселенцю після років війни потрібне вже не сприяння житлу. Йому потрібне саме житло.

АРИФМЕТИКА, ЯКОЇ НЕ ОБІЙТИ

Будь-яке соціальне право має одну просту особливість: рано чи пізно воно впирається в бюджет.

Так, у кінцевому підсумку витрати України на переселенців має компенсувати держава-агресор. Але люди оплачують квартиру, купують продукти та ліки сьогодні, а не після репарацій чи рішення міжнародного суду.

Тому паралельно ми подали поправки до бюджету-2027. Разом з Ігорем Тереховим пропонуємо підняти прожитковий мінімум до 7600 гривень замість 3559, а мінімальну зарплату – до 10 тисяч.

Окремо – проіндексувати допомогу ВПО на 8,6%, створити 10 тисяч місць для маломобільних переселенців і спрямувати 9,54 мільярда гривень на зарплати соціальних працівників у прифронтових і малих громадах.

Можна сперечатися, чи багато 7600 гривень. Але коректніше поставити питання навпаки: наскільки реалістично прожити на 3559?

За розрахунками профспілок, фактичний прожитковий мінімум уже в липні становив 8876 гривень. До європейських цін ми чомусь звикаємо досить швидко, але щойно мова заходить про європейську вартість праці чи соціальні стандарти, ця логіка раптом перестає працювати.

Право без бюджетного рядка зрештою залишається лише побажанням.

ГРОШІ ПОКИНУТИХ МІСТ

Окрема пропозиція стосується залишків бюджетів громад, окупованих після 24 лютого 2022 року.

Ці кошти формувалися з податків людей із громад, які сьогодні фізично не можуть ними скористатися. Багато платників цих податків самі стали переселенцями й тепер орендують житло за сотні кілометрів від дому.

Тому тут є не лише бюджетна логіка, а й проста людська справедливість: гроші громад, які втратили територію, мають працювати на людей, які втратили там свої домівки.

Ми пропонуємо спрямовувати ці залишки виключно на житло для ВПО – придбання, будівництво, відновлення, соціальне житло, пільгове кредитування. З окремою програмою, обліком, звітністю та прямою забороною перекидати ці кошти на інші потреби.

Бо бюджетна практика давно навчила нас одному: немає нічого постійнішого за рішення «тимчасово» використати гроші на щось інше.

Ресурс при цьому треба шукати не лише в нових запозиченнях. Варто чесно переглядати пільги, які держава в умовах війни вже не може дозволити собі за інерцією: від окремих звільнень від податку на прибуток до ставок експортного мита на брухт.

Але тут теж потрібна точність. Жодних намальованих мільярдів – тільки офіційні розрахунки Мінфіну і гарантія, що зміни не скоротять фізичний обсяг оборонних закупівель. Оборонний контракт має забезпечувати армію, а не автоматично перетворюватися на право на неоподатковувані надприбутки.

МІЖ РАХУНКОМ І РЕАЛЬНІСТЮ

Є ще одна проблема, яка добре показує різницю між цифрою на рахунку і грошима, якими громада справді може скористатися. Громади скаржаться на затримки Казначейством платежів на зарплати, енергоносії та підготовку до зими.

У чинних правилах немає норми, яка дозволяла б просто блокувати такі платежі. Проблема радше в нестачі коштів на єдиному казначейському рахунку та непрозорому порядку проведення платежів. Тому громади мають розуміти, коли і чому проходять їхні платежі, а за затримки, які виникли не з їхньої вини, не повинні отримувати штрафи.

Але є й зворотний бік. Під гаслом «нам не дають готуватися до зими» не повинні повертатися в бюджетну повістку чергова бруківка, фонтан чи клумба. Власні кошти громад мають проходити вчасно, але саме слово «громада» не може бути універсальним виправданням для будь-яких витрат.

Перше читання бюджету має відбутися до 20 жовтня, а вже 22 жовтня набувають чинності нові правила для ВПО. У календарі між цими датами лише два дні, але насправді в них уміщується значно більша відстань – від проголошеного права до працюючого механізму, від механізму до бюджетного рядка, а від нього – до конкретної людини.

Саме цю відстань державі ще належить пройти. Бо можна ухвалити правильні норми, передбачити десятки гарантій і написати бездоганні постанови, але їхню справжню ціну визначатиме не юридична конструкція, а те, що буде з людиною по той бік чиновницького кабінету.

Зрештою, переселенці оцінюватимуть зміни не за кількістю статей і правильних формулювань. А значно простіше – за тим, скільки з написаного на папері справді дійшло до їхнього життя.

Максим Ткаченко, народний депутат України, співзасновник ГО «ВПО України»

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства