Тест на суб’єктність: про що говорили з Путіним лідери Німеччини й Франції?

Тест на суб’єктність: про що говорили з Путіним лідери Німеччини й Франції?

Укрінформ
“Єдиний фронт” Заходу і пошук логіки у діях Кремля

Отож, ця розмова відбулася. За повідомленнями Єлисейського палацу, канцлер Німеччини Меркель та президент Франції Макрон закликали Путіна сприяти стабілізації ситуації на Сході України. Нагадаймо, – того самого Путіна, який розв’язав криваву бійню, окупував частину території України та демонстративно відмовився спілкуватися з президентом Зеленським.

Ця розмова відбулася, незважаючи на відчайдушну заяву українського МЗС напередодні – жодних переговорів про Україну без України.

Тепер постає очевидне питання – що у цій ситуації робити Україні?

ПОГОВОРИМО?

Для початку спробуємо розібратися, що саме відбулося.

Чи можуть лідери Франції й Німеччини обговорювати питання зовнішньої політики з авторитарним російським лідером? Безумовно, так. Адже вони – суверенні лідери держав, які справедливо вважаються політичними та економічними «локомотивами» всього Євросоюзу. Тим більше, говорили, за повідомленнями, не лише про врегулювання в Україні, а й про ядерну програму Ірану, про Навального і, зрозуміло, про російську вакцину Sputnik V. Щодо останнього, і Франція, й Німеччина знають символічне значення римської цифри “V”, як і назви самої вакцини, кожну ампулу якої від початку «зарядили» недвозначним політичним вмістом.

Але вони точно говорили «за все хороше проти всього поганого», про що, напевно, Високий представник ЄС Жозеп Боррель не встиг поговорити з російським керівництвом у лютому, під час такого пам’ятного візиту до Москви.

Немає сумніву також у тому, що Макрон і Меркель закликали Путіна дотримуватися Мінських домовленостей. Хоча обидва європейські керівники, очевидно, самі усвідомлюють «ритуальний» характер цієї фрази. Оскільки саме внаслідок позиції Росії, яка не зацікавлена у справжньому врегулюванні на сході України на умовах поваги до суверенітету нашої держави, Мінський процес давно й безнадійно зайшов у глухий кут, і перебуває у такому статусі вже 7 років поспіль, з дуже чіткою перспективою у нескінченність.

Чи дізнаємося більше, ніж викладено в сухих рядках офіційного протоколу, про що саме говорили Макрон, Меркель і Путін? Поки що жодних “витоків” із французького або німецького МЗС у вигляді стенограми розмови, як це траплялося раніше, не спостерігаємо.

Що може відбутися далі? Цілком можливо, Україні запропонують черговий план врегулювання, із все тими ж загальною амністією та «окремим» статусом усього «регіону Донбасу», а також прямі перемовини з лідерами ОРДЛО.

А Крим? Він знову може лишитися «за лаштунками».

Чи ймовірний такий результат цих тристоронніх перемовин? Цілком. І він повністю відповідає позиції Кремля. Путін демонстративно не йде на компроміси. Натомість компромісу шукають лідери Німеччини й Франції, для яких, у силу ментальності й певних історичних обставин, поганий мир краще доброї війни. Особливо, якщо зважити на тиск із боку бізнесової спільноти, наприклад, щодо завершення «Північного потоку-2», або поставок до Росії французької продукції в рамках омріяної зони вільної торгівлі від Лісабона до Владивостока, або значення російського товарного транзиту на фоні нещодавніх пригод у Суецькому каналі…

Все це, хочемо ми чи не хочемо, лягає на шальки терезів як важка противага інтересам і амбіціям України, для якої питання суверенітету, повернення окупованих територій, в тому числі й Криму, є гостро нагальним, а не таким, вирішення якого можна відкласти на майбутнє, «коли створяться сприятливі до того умови».

І якщо це дійсно так, то цілком можливо, сторони «віртуальної трійки» навіть погодяться на чергову зустріч у форматі «Нормандської четвірки», щоб презентувати цей «план врегулювання» Україні.

ІСТОРИЧНІ НЕЗРУЧНОСТІ

І все воно ніби за логікою. Але є якісь незручні моменти, як канцелярська кнопка на стільці. Вони – з історії. Бо колись така ситуація вже була.

Вчора про це переконливо нагадав автор Атлантичної Ради Пітер Дікінсон у публікації «Путін планує мирні переговори про Україну без України». Матеріал гідний того, щоб навести пряму цитату. 

«Будь-які пропозиції щодо мирних перегорів без залучення України неминуче пробуджують незручні спогади про Мюнхенську угоду 1938 року, яка зафіксувала згоду Британії й Франції прийняти територіальні вимоги Адольфа Гітлера до Чехословаччини з метою уникнути нового європейського конфлікту.

Ця Мюнхенська зрада з тих пір перетворилася на найвідоміший приклад політики примирення, яка підживила ревізіоністську агресію Німеччини наприкінці 1930-х років та згодом призвела до початку Другої Світової війни. Стикаючись із ревізіоністською агресією путінської Росії у наші дні, з 2014 року Україна виявляла рішучість, щоб уникнути долі Чехословаччини, яку усунули від переговорів, що у підсумку призвело до розчленування цієї країни».

Кінець цитати.

Порівняння сьогоднішніх спроб європейських лідерів “умиротворити” Путіна з “Мюнхенською змовою” – не нове. Воно напрошувалося з перших днів українсько-російської війни. І скільки б не відмахувалися від цієї аналогії – навіщо повертатися у минуле, світ давно змінився і ніхто не мислить категоріями захоплення нових територій – заперечити повністю її неможливо.

Для скептиків є «свіжішій» приклад.

Згадаймо 2008 рік. «П’ятиденна війна» в Грузії. Кров, біженці, вогонь важкої російської техніки, зруйновані грузинські міста, етнічне зачищення Абхазії. І нестерпний сором доповіді швейцарського доповідача Гайді Тальявіні про цю війну. Пам’ятаєте про таку? 

Ще кілька цитат, вже з цієї доповіді, щоб освіжити спогади.

«Комісія не може вважати достатньо доведеними твердження Грузії про вторгнення значних російських сил у Південну Осетію до 8 серпня…

…Кількість тих, хто загинув або постраждав з південно-осетинської сторони виявилася значно нижчою… Російські представники говорили про близько двох тисяч мирних мешканців Південної Осетії, але в результаті ця цифра скоротилася до 162…

…Виникає питання, чи було застосування сили Грузією у Південній Осетії виправданим з точки зору міжнародного права? На нашу думку, відповідь має бути негативною…

…Не доводиться сумніватися, що Росія мала право відбити напад на своїх миротворців засобами, що є пропорційними загрозі. Таким чином, на першому етапі конфлікту застосування Росією сили з метою оборони варто визнати законним…

…Не можна забувати як про тиск великої держави на маленького непокірливого сусіда, так і про схильність цього маленького сусіда реагувати надто бурхливо, і діяти у критичний момент, не думаючи про наслідки».

Кінець цитати.

Нагадаймо, Гайді Тельявіні до червня 2015 року представляла ОБСЄ в Тристоронній контактній групі, й брала участь у розробці «мирного плану» для сходу України, наслідки якого ми вимушені «ковтати» дотепер.

Це абсолютно класичний приклад. Агресор завжди звинувачує жертву агресії. Так було у 1938-му, так сталося у 2008-му році. З 2014 року клеймо агресорів і фашистів російська пропаганда «присвоїла» вже українцям.

Історичні паралелі абсолютно чіткі.

Мюнхенська змова 1938-го призвела до окупації в Судетах та розділу Чехословаччини. Вже у 1939-му відбулася Глівіцька провокація, яка дала старт для жахів Другої Світової війни, шрами якої досі кровоточать по всій Європі.

«П’ятиденна» війна у Грузії 2008 року та звинувачення, що пролунали на її адресу з боку Заходу, який де-факто пристав тоді на позиції російської пропаганди у спробі «примирення» агресора, пізніше спричинила російську анексію Криму та початок бійні на сході України, які тривають досі.

Чи дають собі раду дипломати та розвідники Німеччини й Франції, чим саме може завершитися політика «примирення» по відношенню до Росії у випадку з Україною? Вони, напевно, знають.

А очільники держав? Чи не перебувають вони в полоні “політичної доцільності”?

Здається, це вже стало тенденцією. Саме ця позиція «не дражнити Росію» переважила у дискусії союзників по НАТО під час саміту в Бухаресті 2008 року, коли Україні та Грузії відмовили у наданні Плану дій щодо членства в Альянсі. Які драматичні події за цим послідували і які наслідки така відмова мала спочатку для Грузії, і згодом – для України, буде докладно написано у підручниках новітньої історії.

З урахуванням поточних подій і стрімкої кристалізації автократичного режиму у самій Росії – спроба провідних європейських країн шукати доцільність у логіці Кремля могла б означати для них не тільки відмову від власних принципів «багатостороннього» світового порядку, що оснований на фундаментальних принципах свободи, гідності та поваги до прав людини, на яких зведена вся будівля Європейського Союзу.

Все прозоріше і страшніше. Чи зможе вижити людство після того, у що може перерости конфлікт довкола України? Особливо, якщо коливання Заходу будуть сприйняті Кремлем як дозвіл за умовчанням на чергову військову авантюру в Україні? Адже Україна перебуває на зламі тектонічного зіткнення двох ціннісних світів, авторитаризму й демократії, між якими не може бути примирення або взаємного проникнення. З тієї простої причини, що вектори цих світів різні. Демократія – це про гідне життя і про майбутнє. Авторитаризм, особливо російський – це про культ смерті та минуле.

ДВІ СИСТЕМИ – ДВА СВІТИ

Минулого понеділка Високий представник ЄС оприлюднив черговий блог, де визнав існування такого цивілізаційного зіткнення. 

«Москва і Пекін використовують дуже схожу мову, коли говорять із Заходом або зі США. Ми маємо уважно враховувати – що ними рухає. Наприклад, економічно обидві країни прагнуть незалежності від Заходу, але вони не можуть грати в «одній лізі», оскільки Китай очевидно домінує… Ми не маємо робити помилки, аналізуючи ці відносини суто з економічної точки зору. Зближення між Китаєм і Росією, передусім, основане на запереченні демократичних цінностей та на спротиві тому, що вони розглядають як «втручання» у свої внутрішні справи», – зауважив Жозеп Боррель.

Жозеп Боррель
Жозеп Боррель

Перед цим, після візиту до Москви у лютому поточного року, де Високий представник ЄС зустрів відверто провокаційну поведінку та обструкцію з боку російського візаві, Боррель визнав, що Росія сповзає до автократизму, віддаляється від Європи та сприймає демократичні цінності, на яких оснований Європейський Союз, як екзистенційну загрозу для себе.

Підсумки тієї поїздки мали б стати підґрунтям для стратегічної дискусії між лідерами ЄС щодо подальших відносин із Російською Федерацією, з огляду на весь букет протиріч, що накопичилися протягом минулих років.

Це, зрозуміло, права людини, ситуація довкола отруєння та ув’язнення Олексія Навального, вже після невдалого замаху на його життя, це підтримка Кремлем та збереження у кріслі білоруського диктатора і «білорусизація» самої Росії, де мирні демонстрації опозиції були жорстоко та цинічно подавлені ОМОНом, де щодня скорочується простір для голосів спротиву та для громадянського суспільства.

Лідери ЄС, які планували провести цю стратегічну дискусію 25-26 березня, мали намір дати оцінку зовнішньополітичним авантюрам путінського режиму, включаючи невиконання Росією Мінських домовленостей та зрив перемир’я на сході України, а також інші дії Кремля, від яких лихоманить весь світ, починаючи від Сирії й Лівії до Арктичних висот.

Темою розмови мали стати гібридні атаки проти ЄС, включаючи кібернетичні напади та кампанії дезінформації, випадки застосування хімічної зброї, політичні вбивства на території європейських країн та інші кричущі порушення міжнародного права.

Це обговорення не відбулося. Як зауважили функціонери Євросоюзу, у зв’язку із новими формами COVID-19 та загостренням епідеміологічної ситуації. В результаті саміт відбувся в режимі телеконференції. Дискусію по Росії відклали до «фізичного» саміту. Причина поважна. Але чи тільки в епідемії справа? Чи європейським країнам не вдалося погодити спільні позиції у цьому найважливішому питанні?

Тож, принаймні на цьому етапі, ми не можемо говорити про формування якогось «єдиного» європейського фронту проти тоталітарної російської верхівки, яка відверто зверхньо ставиться як до Євросоюзу, так і до запроваджених ним санкцій проти російських функціонерів.

Втім, позитивним знаком можна вважати віртуальне спілкування 25 березня лідерів ЄС із президентом США Джо Байденом, в ході якого як нова Адміністрація США, так і глави держав і урядів європейських країн підтвердили відданість спільним цінностям, визнали існування спільних загроз та необхідність міцного трансатлантичного партнерства для їх подолання.

У цьому зв’язку показовим є вислів державного секретаря США Ентоні Блінкена, який відвідав Брюссель напередодні цієї віртуальної розмови та 24 березня зустрівся з керівниками євроінституцій.

Ентоні Блінкен
Ентоні Блінкен

«Ми обговоримо ряд важливих речей, що впливають на США та на ЄС, включаючи COVID-19, виклик кліматичних змін, Росію і Китай, принципи потужного та рівного економічного відродження. Зараз той момент, коли демократії у світі постають перед викликом. Тривають фундаментальні дебати щодо фундаментальних цінностей та майбутнього, – чи є демократія або ж автократія найкращим шляхом для руху вперед. Від нас залежить, щоб вийти разом, та показати світу, що демократія може досягати результатів для наших народів», – наголосив держсекретар США.

Що стосується України – для неї ця розмова, як і «весняне загострення» на фронті, також є черговим іспитом на самоідентифікацію. Чи ми вважаємо необхідним тримати власну долю у своїх руках, або ж дозволимо іншим, ворогам або навіть друзям, вирішувати наше майбутнє?

Дмитро Шкурко, Брюссель

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-