Від Батия – до імперії зла

Від Батия – до імперії зла

Блоги
1920
Ukrinform
До болю передчасно, у розквіті дивовижного таланту обірвалося життя видатного співака світової слави Василя Сліпака.

Вихованець львівського хору «Дударик» 1994 р. став лауреатом престижного вокального конкурсу у Франції. Дев’ятнадцять років співав  у паризькій Гранд-опера. Соліст зі світовим іменем. Його баритон – один з найчарівніших і найвідоміших у зарубіжжі. В Україні, як водиться, замовчуваний.

     Не до нього каналам чи, швидше, протічним канавам телебачення. За інерцією від недавнього імперського засилля усе ще галаслива попса глушить природжену музичну обдарованість українського народу. Його мелодійний скарб за неміряні тисячоліття буття – кількасот тисяч пісень. Фахівці не можуть дійти згоди – таке багатство варіацій. А прозвані «слугами народу» аж після не однієї спроби ледве спромоглися проголосувати у Верховній Раді за З5 відсотків українського мелосу в ефірному просторі.

     Коли на радіо- й телехвилях панував рідкісної чарівності баритон Василя Сліпака? Хоч гірше, аби інше. Себто - чужого заводу. Оглушливо – з нетрів північного сусіда. В унісон з ревищами надсучасного ракетного та великоствольного з боку російського кордону – як від вогнедишного Змія-Горинича.

     Хіба що за межами рідної землі видатний український співак удостоєний багатьох вокальних відзнак. На Міжнародному фестивалі оперних виконавців, що відбувся у місті Армелі, за арію Тореадора з опери Бізе «Кармен» одержав нагороду «Краще чоловіче виконання». Французьку публіку чарував на сценах усіх оперних театрів країни.

     Останній відеозапис його співу – з фронту на Сході України. Перед боєм споряджає магазин автомата патронами, А від щирого серця – останній дарунок слухачам. Тим, яким жити після його загибелі. Саме тим, яким не скніти в байдужості, а берегти рід свій, виборювати святе право його на розбудову й утвердження вільної, незалежної, самоврядної держави. Зворушливий голос на вічний спомин від воїна козацької доблесті:

                             Місяць на небі, зіроньки сяють,
                             Тихо по морю човен пливе.
                             В човні дівчина пісню співає,
                             А козак чує – серденько мре…

     Відчуття рідної України - глибоко в душі її вірного сина. Саме про таких національно свідомих і мужніх, сміливих, відчайдушних мовив на віки-вічні Т. Шевченко: «Найшовсь-таки один козак Із міліона свинопасів». Зрозуміло, Великий Кобзар вдався до перебільшення, щоб посилити сказане. Не одиниці, а сотні й тисячі спадкоємців козацької слави вийшли 2014 р. на Майдан у предковічному Києві, щоб «дати в морду» гнобителям.

     Василь Сліпак ні хвилини не вагався, в міру своїх можливостей підтримав Революцію гідності. Організовував благодійні концерти, надсилав допомогу. А коли дійшло до відкритої агресії через розірваний українсько-російський кордон, активно співпрацює з французькою організацією волонтерів «Fraternite Ukrainienne» /«Українське братство»/. Встановлює тісні взаємини з добровольцями 7-го батальйону «Правого сектору».

     Врешті глибокі внутрішні переконання зродили заяву: «Необхідно бути мужчиною на війні за країну, а як артистом робити максимальну рекламу Україні у Франції». Його улюбленою була партія Мефістофеля в опері «Фауст» Шарля Гуно. За тим взірцем обрав позивний - «Міф» у лавах 7-го батальйону «Правого сектору». 29-го червня 2016 р. близько шостої години ранку загинув у районі Дебальцеве-Луганське.

     Спостигла самовідданого захисника рідної матері Батьківщини куля так званого снайпера. Кремлівським пропагандистам озвучити б ім’я убивці. Жертва – всесвітньо визнаний митець. Оперний співак. Рідкісного обдарування баритон. А понад усе – незрадливий син і самовідданий захисник своєї Батьківщини.

     А який же виродок поцілив? З місцевих одурманених безбатченків? Перевертень? Покруч? Виродок? Чи завезений з країв не таких віддалених, як здичавілих від облудного зомбування? Найманець не від когось же іншого, як від кремлівських ідолопослуживців, словом Біблії кажучи.

     Верховоди з виду – людиноподібні. Напоказ – христолюбиві. Нібито сповідники «русского мира» і «славянского единства». До тих обох святолюбиво освячуваних «скрепів» Путін, Мєдвєдев, Лавров, Шойгу, патріарх Гундяєв, Тютіна-Матвієнко, Жириновський, рагозіни, дугіни,  кобзони, усе ще сущі нащадки наришкіних і т. д. і т. п. мають такий же стосунок, як і Петро І, народжений дочкою кримсько-татарського мурзи Ісмаїла Нариша від чоловіка, якого ще треба вгадувати, таке ж відношення як і Sofie Auguste Friederike von Anhalt-Zerbst-Dornburg, вихрещена як «Екатерина ІІ Великая» , як і всі наступні самодержці німецького коріння, що на царський трон «блекотою сіли», як і Ленін з роду Бланка, як і Сталін від грузинки та бозна-якого батька…   

     Потомствений граф Олексій Толстой завдяки своєму письменницькому обдаруванню навіть при владі «робітників і селян» хизувався успадкованим титулом та заглядав у рот тирану. Приміряв на нього корону Петра І. Вимальовуючи образ першого російського імператора, наткнувся на таїну його походження. Звернувся з відкриттям до Сталіна. Цинічний вождь наказав знищити неугодний документ. Висловився хоч і з граматичною похибкою, але переконливо: «Оставим им хоть одного русского, которыми они могут гордиться». А вже великорозумні прислужники  втовкмачували, кому слід: «Петр І не был русским, а был россиянином».

    І як копнути углиб віків, не відкриється нічого відмінного від вище наведенного. Першим російським князем вважається Андрій Боголюбський. Князь Суздальський і Залісся, з яких постала Московія. Син Гюрги, Дюрги – Юрія Долгорукого від дочки половецького хана Аепи Осеневича. Горбатий карлик з руками до колін, через що ніколи не сідав на коня, хоча й красується, як могутній вершник, у нинішньому Володимирі – таким є величний монумент на його честь. Вирізнявся рідкісною жорстокістю, підлістю, безпринципністю. Садист. Нестямну схильність до катувань прикривав молитвами, через що й прозвання від холуїв – Боголюбський.

     1169 року зібрав силу-силенну всілякої нечисті й удерся в Київ. Літописець засвідчив:

      «І грабували вони два дні весь город – Поділ і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а інших в’язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І узяли вони майна множину, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали… Запалений був навіть монастир Печерський святий Богородиці поганими… І був у Києві серед всіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестанні…»

     Захопив ненажерливий злодій і вивіз у Володимир коштовну ікону Пресвятої Богородиці. Російською православною церквою близько 1751 р. канонізований у лику благовірного.

     Завдала ненаситна потвора такої страшної руйнації Києву, що первопрестольне місто довго не могло піднятися, відродитися і не встояло перед навалою 1242 р. диких орд хана Батия, не змогло дати хижій напасті відсіч.

     Чортзна-якого виплоду князі загрузли в такій міжусобній ворожнечі, що самі себе звоювали. У драмі «Борис Годунов» О. Пушкін вустами князя Шуйського проголосив гірке й осоружне для поневоленої корінної людності:

                                    Вчерашний раб, татарин, зять Малюты,
                                    Зять палача и сам в душе палач
                                    Возьмет венец и бармы Мономаха… 

     У набутку українського народу – неміряні тисячоліття безперервного розвитку, починаючи хоча б і від Мезинської археологічної культури, якій понад двадцять тисяч років, і через Трипільську цивілізацію безперервно до сучасності. Правічне буття українського етносу – в незнищенній пам’яті народної творчості в усіх її виявах. І в пам’яті мови, яка дана раз і назавжди від появи людини на тому обширі, де дотепер етнічні українські землі. Їх усупереч лихим напастям зберегли для майбутніх поколінь роди, племена, що врешті-решт зуміли вийти на світову арену народом з ім’ям – український і стати одним із найбільших у Європі.

    І це – усупереч невпинним зазіханням зловорожих сил зусібіч. Не так давно Президент США Рональд Рейган, який чудом урятувався після замаху на нього, характеризував багатонаціональне утворення під шапкою-невидимкою – Радянський Союз як «імперію зла». Нині ж російський журналіст Аркадій Бабченко відважився оприлюднити вибачення перед Україною в зв’язку зі смертю відомого оперного співака Василя Сліпака. Переклад українською:

     «Одна з основних мерзот цієї поганої війни в тому, що російський світ втрачає свої декласовані прошарки населення, а Україна змушена втрачати увесь зріз суспільства. Російський світ втрачає мийників автомийок. Україна – оперних співаків, журналістів, айтишників, бізнесменів… Росія перемелює український генофонд. Робить з Україною те ж саме, що зробила з собою. Це повинно бути окремим пунктом обвинувачення в Гаазі. Не просто злочин проти людяності. Злочин проти людського генофонду. Проти людської раси. Проти культури. Проти науки. Проти розвитку. Злочин проти планети. Злочин проти майбутнього. «Нанесення непоправної згуби майбутньому людства». Певно, так повинен бути сформульований цей пункт».

     Чи здатна Європа, чи спроможний увесь світ збагнути загрозу самому існуванню людства?

Вадим Пепа
 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-