Наш обов΄язок – згадати всіх невинно убієнних

Наш обов΄язок – згадати всіх невинно убієнних

2659
Ukrinform
Десятки років утверджувалося в нашій діаспорі переконання в тому, що Україна втратила від Голодомору-геноциду 1932–1933 років від 7 до 10 мільйонів людських життів.

Про це, до речі, одразу ж писали німецькі дипломати, зокрема, з Генерального консульства Німеччини в Харкові 11 грудня 1933 року повідомляли: «З достовірних джерел відомо, що за офіційними оцінками, сім мільйонів жертв не становлять великої втрати, але це означає, що знищено четверту частину селянства, що навіть порівняно із жертвами світової війни є страшним числом». А співробітник Посольства Німеччини в СРСР Шиллер додавав: «Як на мене, названа цифра в 10 млн жертв голоду не є перебільшенням».

Відповідні висновки робили й українські еміграційні дослідники. Відтак наша діаспора, розпочавши з 1953 року масове відзначення цієї трагедії, також використовувала вказані цифри. Скажімо, 2 серпня 1953 року в Манчестері (Великобританія) було проведено маніфестацію під гаслом «Обвинувачуємо Москву за смерть семи мільйонів українців, знищених голодом 1933 року».

З проголошенням незалежності дане твердження перейшло в Україну, і майже чверть століття цей вираз сприймався у свідомості широких мас. Але за кілька тижнів до відкриття у Вашингтоні Меморіалу жертвам Голодомору 1932–1933 років, керівники п’яти українських наукових інституцій Північної Америки – Українського наукового інституту Гарвардського університету, Канадського інституту українських студій, Наукового товариства імені Тараса Шевченка, Української Вільної академії наук і Американської асоціації  українських студій  - звернулися до голови Оргкомітету Михайла Савківа-молодшого з проханням не вживати загальноприйняту вже цифру втрат від 7 до 10 мільйонів, а обмежитися висновками професорів Андре Граціозі, Тімоті Снайдера і Станіслава Кульчицького, які стверджують, що ця трагедія забрала життя принаймні вдвічі менше нашого селянства. Бо інакше, мовляв, це викличе протести в певних антиукраїнських колах, чим негайно скористаються кремлівські пропагандисти, щоб звинувачувати українську науку в некомпетентності тощо.

 З огляду на це Оргкомітет вирішив прислухатися до даного побажання. Відтак на церемонії відкриття говорили про мільйони жертв, не конкретизуючи цифри.  А можливо, ще й тому, що паралельно із згаданим листом за океаном з’являється і суголосна публікація в Києві - стаття  «Втрати міського й сільського населення України внаслідок Голодомору в 1932–1934 рр.» в «Українському історичному журналі», автори якої Н.  Левчук, Т. Боряк, О. Воловина, О. Рудницький і А. Ковбасюк (демографи й історики) пишуть: «упродовж 1932 – 1933 рр. близько 8,7 млн смертей у СРСР було спричинено голодом. Майже 98 % цих втрат припадає на три радянських республіки: Україну (3,9 млн), Росію (3,3 млн) та Казахстан (1,3 млн). Якщо розраховувати відносні втрати, тобто в розрахунку на 1000 населення, Україна посідає друге місце після Казахстану. Втрати від голоду становлять 22 % від загальної чисельності населення Казахстану, 17 % - в Україні, 3 % - у Росії та менше 2 % - в інших республіках колишнього СРСР».

Обгрунтовують свої розрахунки втрат від голоду в тодішній УСРР названі автори чинниками як внутрішньої міграції (тобто механічного відпливу населення з сіл у міста в кількості 3.388 тис. осіб за 1927 – 1938 рр.), так і  зовнішньої, яку оцінюють у розрізі дев’яти потоків. Знову ж таки, включаючи до обрахунку 1937 – 1938 роки, що вважаємо помилковим, оскільки черговий Всесоюзний перепис населення відбувався на початку 1937 року, і дані за період до наступного – в 1939 – вже відбивають зовсім інші події. Так,  вивезення ув’язнених за межі республіки включно з 1938 роком охоплює період, коли відправляли з УСРР і тих, хто ставав «ворогом народу» вже ніяк не за «злочини», які інкримінувалися голодним людям у зв’язку з появою 7 серпня 1932 року так званого закону про 5 колосків.   

Подібне можна сказати і про міграцію євреїв за межі республіки в 1928 – 1938 роках  у кількості 57 тисяч осіб і організований набір робочої сили  з сільської місцевості на новобудови за межами України в 1935 – 1938 роках (170 тисяч осіб за оцінкою вказаних авторів).

 Є питання і до оціненого авторами виселення «куркулів» за межі УСРР у 1930 – 1933 роках у кількості 364 тисячі осіб. Згідно досліджень російських науковців, з УСРР було вислано куркулів у 1930 – 1931 роках 63.817 родин, це становило 16,7 % від загальної кількості спецпереселенців: Північний край – 19.658, Урал – 32.127, Західний Сибір – 6.556, Східний Сибір – 5.056, Якутія – 97, Далекосхідний край – 323. Ще кілька тисяч їх було депортовано з УСРР наприкінці 1932 – на початку 1933 років на основі ухвал політбюро ЦК КП (б) У за участю Лазаря Кагановича 29 і 30 грудня 1932 року:  з Дніпропетровської області, Одеської, Чернігівської й Київської  областей.

 А 8 травня 1933 року з’являється інструкція за підписом Сталіна і  Молотова про припинення масових арештів і виселень. Україні нею дозволялося виселити ще тільки  2 тисячі родин, Північному Кавказу, Нижній Волзі, Середній Волзі, ЦЧО й Уралу, Західному і Східному Сибіру  – по 1000 господарств. Також тоді половина заарештованих селян змогла вийти на волю, оскільки було скорочено кількість утримуваних під вартою з 800 тисяч до 400 тисяч.

Таким чином, методологія авторів статті, які включили до своїх розрахунків дані з 1937 – 1938 років є хибною, відтак вона не дає можливості одержати реальний результат.

Як і непереконливим є твердження авторів щодо різкого збільшення смертності власне міського населення УСРР в 1933 році. На наш погляд, вони не взяли до уваги того, що зросла смертність городян у вказаний час пояснюється не тільки напливом голодних селян до міста, звідки багато з них уже не повернулися до рідних хат, а й тодішнім підпорядкуванням значної кількості сільських рад міським. Наприклад, у Київській області було дві міськради, до складу яких включалося чимало населених пунктів з сільським населенням. Скажімо, Житомирській міській раді, на території якої мешкало  112,0 тисячі осіб, справжніх городян нараховувалося тільки 77,1тисячі, інші були жителями 20 сільських рад. Київській міській раді  підпорядковувалося тоді 67 сільських рад, відтак із загальної кількості населення в 769,9 тисячі  міського було лише 612,9 тисячі осіб.  У тодішній Вінницькій області Бердичівській міськраді  було підпорядковано 38 сільських рад, Вінницькій  - 33,  на Дніпропетровщині 4 міськради керували життям хліборобів: Дніпропетровська мала в підпорядкуванні 26 сільських рад, Запорізька -  62, Кам’янська – 12,  Криворізька -  35. На Донбасі  таких міськрад було 12, Харківщині – 4, Одещині – 4, Чернігівщині -1, в Молдавській Автономній Республіці – 1.

         Хоч основною, на нашу думку, помилкою зазначених науковців, що призводить до одержання  неповного результату реальних втрат від Голодомору 1932 – 1933 років, є оцінка ними тільки загального руху населення в УСРР через невикористання конкретних статистичних даних окремо в місті й селі. На жаль, без цього можна одержати, як кажуть, хіба що середню температуру в госпіталі. Дані ж про кількість сільських жителів мали обов’язково зафіксуватися, бо 26 липня 1931 року НКП СРСР навіть затвердив інструкцію про порядок заповнення бланків про рух сільського населення. Та відповідні документальні фонди України виявилися ретельно підчищеними. Скажімо, в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України зберігається справа про листування Наркомату праці УСРР з райвиконкомами про кількість сільського населення по конкретних регіононах України в 1932 році. Однак копії запитів зі столиці збереглися, а повідомлення з місць з конкретними даними по кожному району були свого часу вилучені. Відтак неможливо за документами статистичних органів встановити тогочасний бодай поточний рух сільського населення УСРР. Як і міського, до речі, що змусило демографів розробляти нові методики розрахунку кількості населення, які, на жаль, не дають повної картини трагедії Голодомору 1932 – 1933 років.

Тобто, залишався пошук документів про кількість населення, які можуть зберігатися не тільки у фондах статистичних органів, а й інших відомств, що в своїй діяльності змушені оперувати такими даними. Ось чому виникла думка перевірити архіви Наркомату постачання УСРР, на який тоді покладалося завдання забезпечувати необхідними продуктами населення, в першу чергу міське.   

І саме там виявилися списки усіх районів і міст УСРР з конкретною кількістю людей у кожному станом на початок 1932 року. У цілому ж населення УСРР на той час нараховувалося 32.680,7 тисячі осіб, тільки без повного розподілу на сільське і міське (виділено тільки 17 міських рад). Однак ця цифра підтверджується сумарно завдяки виданим довідникам з основних статистико-економічних показників господарств по областях УСРР станом на 1 січня 1932 року, де фіксується окремо міське й сільське населення: першого – 7.127,7 тисячі, другого – 25.553,0 тисячі осіб. Крім того, названі цифри корелюються в динаміці і в подальшому:  доповідаючи ЦК КП (б) У про планування завдань щодо забезпечення населення УСРР сіллю і сірниками: станом на 1 жовтня 1932 року в Україні нараховувалося 31.909 тисяч осіб, у тому числі 7.235.000 міського і 24.674.000 сільського.

Як бачимо, від січня 1932 року спостерігається тенденція щодо загального зменшення, хоча і міське, і сільське населення в порівнянні з переписом 1926 року значно зросло, незважаючи на депортації куркулів, добровільні переселення за межі УСРР та інші міграційні потоки.Ось чому, на наше глибоке переконання, виходячи саме з цих останніх показників обліку населення (жовтень 1932 року як переддень Великого Голодомору) і необхідно розраховувати втрати населення УСРР у 1932 – 1933 роках. Зрозуміло, що насамперед сільського, проти якого і був спрямований цей страшний удар.

Знаючи про наявність 24.674 тисяч українських селян на початку жовтня 1932 року і встановлену їхню кількість Всесоюзним переписом 1937 року (18.825.842), бачимо конкретну цифру зменшення – 5.849.842, а з врахуванням приросту сільського населення у 1934 – 1936 роках щонайменше в 700 тисяч  - 6.549.842 особи! І ніяк не могли вони всі перебратися в місто, як це нас хочуть переконати російські дослідники О. Шубін і В. Жиромська. Мовляв, за словами останньої, «крестьяне, бежавшие из украинских деревень, нужны были украинской индустрии. Вот и ставили местные власти свои заградотряды с приказом – не выпускать, а у российской стороны у таких же заградотрядов приказ был – не впускать» (Российская газета. – 2006. – 6 декабря). Ці слова В. Жиромської, як можемо переконатися з офіційних документів, входять у повне протиріччя з постановою ЦК ВКП (б) і Раднаркому СРСР від 22 січня 1933 року про заборону виїзду голодним українським селянам до Росії й Білорусі за хлібом, тобто зовсім з інших мотивів. І не поглинула українська індустрія всіх голодних селян України – лише незначну частину, бо городян в УСРР з 1926 по 1937 стало більше тільки на 4 мільйони. Українське місто зростало в цей час за рахунок насамперед власного природного приросту і механічного припливу робочої сили з Росії в першу чергу, починаючи ще з будівництва Дніпрогесу в 1927 році.

А як тільки почали ставати до ладу діючих нові заводи в УСРР, то передбачалося забезпечувати їх кваліфікованою робочою силою саме з Росії. Наприклад, проект постанови оргбюро ЦК КП (б) У від березня 1931 року передбачав: «ВРНГ та НКПраці поставити питання перед Союзним Госпоб’єднанням та НКПраці Союзу про повну забезпеченість перекидки з заводів РСФРР тих кваліфікацій, що їх нема на заводах УСРР».  Не важко переконатися, чим це оберталося на 1932 – 1933 господарський рік (починався з 1 жовтня) для нових заводів, які проектував, скажімо,  Діпромаш: було необхідно 70.490 робітників, в тому числі 1.832 висококваліфікованих. Для Харківського тракторного всього – 15.460, високої кваліфікації – 776.

Так, завозили з Росії й Білорусі, відмовляючи своїм голодним селянам, які прагнули влаштуватися на заводи й фабрики, аби одержати продовольчий пайок. Скажімо, на шахти тресту "Кадіїввугілля", що в Донбасі, у жовтні 1932 року на роботу приймали в основному не наших селян: з України - 118 осіб, Татарстану - 403, Білорусії - 125, Центрально-Чорноземної області - 194, Західної – 14. А 26 жовтня 1932 року політбюро ЦК КП (б) У постановило, що з 48.961 необхідного робітника для вугільних шахт Донбасу на четвертий квартал 1932 року 20.000 повинна покрити Україна, а 28.961 –  БСРР і РСФРР. Зокрема, з БСРР мали надіслати 8.200 осіб, Татарстану – 9.000 і ЦЧО – 11.760…

У цей час до української індустрії могла потрапити велика кількість тих українських селян як колишніх спецпереселенців, яких за сумлінну працю достроково було поновлено у виборчих правах, і вони покинули місця депортацій й розбрелися по російських просторах, намагаючись добратися додому. Водночас там тоді появилися і тисячі українців, які прагнули роздобути продукти для власних голодних родин. Сталін з обуренням пише в листі до Кагановича й Молотова від 18 червня 1932 року, що, мовляв, «десятки тисяч українських колгоспників» блукають європейською частиною СРСР і «розкладають нам колгоспи своїми скаргами і скигленням».

Тож їх навіть примусово відправляли в Україну, особливо ж після сумнозвісної постанови Кремля від 22 січня 1933 року. І де могли врятуватися в Україні восени 1932 і в 1933 ці українські селяни, повертаючись з Росії - тільки в українських містах. Тому й не дивно, що вже на початку 1933 року так різко збільшується кількість населення, яке необхідно забезпечити продовольством у містах і робітничих селищах «за наявністю»: в першому кварталі 1933 року робітників і утриманців виявилося вже 8.624 тисячі. Масові звернення щодо відновлення в правах посипалися після ухвали 24 травня 1934 року ВЦВК СРСР постанови «Про порядок відновлення в громадянських правах колишніх куркулів».  І тоді багато вчорашніх українських куркулів, які не захотіли йти в колгоспне рабство, віддали перевагу місту. А це також вплинуло на зростання городян України в 1937 році  - до 9.561.767. Що ж стосується кількості втрат сільського населення України в 1932 – 1933 роках, то до встановлення конкретної цифри шляхом ретельної перевірки всіх обставин цієї трагедії, на нашу думку, виправданим є стверджувати про мінімальну цифру в 7 мільйонів. Чому? Бо до вже визначеної кількості жертв - 6.549.842 особи, що випливає з кількості селян напередодні масового голодомору, необхідно додати багатьох  ще й досі не врахованих.

По-перше, чомусь мовчимо про ще один міграційний потік у 1932 – 1933 роках - про тисячі голодних українських селян, які намагалися через поліські болота, Збруч і Дністер дістатися до Польщі й Румунії, але були розстріляні радянськими прикордонниками, або не допливли до рятівного берега, де сподівалися дістати так бажаного хліба. Ті ж, котрим пощастило, вже не повернуться до УСРР до 1937 року. І їх також були тисячі. Тобто, вони не стали тоді городянами, вони – втрати для УСРР через Голодомор. По-друге,  не враховані ті селяни, які за невиконання непосильних хлібозаготівель стали жертвами судових репресій, що були організовані  так, «чтобы твердостью, быстротою применения и надлежащей политизациею всего процесса судебного нажима обеспечить максимальный эффект судебного вмешательства». У що це вилилося, можна дізнатися зі звітів генерального прокурора і наркома юстиції УСРР Полякова: після введення в дію Закону від 7 серпня 1932 року станом на 25 листопада 1932 вже було засуджено близько 37 тисяч селян. У тому числі 500 особам було винесено смертний вирок: за половину серпня розстріл застосований до 27 засуджених, за вересень – до 193, за жовтень – до 121, за листопад  - 159. А за час від 26 листопада до 7 грудня до розстрілу було засуджено 137 осіб.

Подібне тривало і в 1933 році.  За січень 1933 року в Харківській області засуджено до розстрілу 117 осіб. За першу п’ятиденку лютого в Дніпропетровській області до смертної кари засуджено 44 особи… Ніхто ніколи не враховував померлих від голоду в камерах попереднього ув’язнення. Так, у Зінов’ївському ДОПРі у грудні 1932 року таких було 20, у січні 1933 – 117, лютому – 163, за 13 днів березня – 105. Чи пораховані подібні втрати по всіх місцях позбавлення волі, в яких каралися наші селяни, що вже були зняті з обліку за місцем проживання. 31 березня 1933 року нарком юстиції й генеральний прокурор УСРР В. Поляков рапортував генеральному секретареві ЦК КП (б) У С. Косіору, що за період від 27 листопада 1932 року на північ вивезено 86.884 правопорушників з числа селян, яким інкримінувалися злочини за «посягання на соціалістичну власність» або злісне невиконання хлібозаготівель. Скільки їх там померло від голоду, застудних хвороб і непосильної праці? Відомо, що в 1932 році вмерло з числа «куркульського заслання» 87,7 тисячі осіб, а в 1933 – 151,6 тисячі. Яка кількість з них українська – ніхто ще не порахував.

Ота більшовицька твердість у здійсненні репресій за невиконання хлібозаготівель призводила до трагічних наслідків, що супроводжувалися новими втратами: дружина члена управи артілі «Восход» Волноваського району Донецької області, якого притягнули до відповідальності за нібито розтринькування колгоспного хліба, зарубала сокирою двох дітей і намагалася повіситися… До жертв Голодомору необхідно віднести й ті смерті, що спричинилися  беозоглядністю через вилучення продуктів. Так, на Чернігівщині середняк Болоховець, що вже виконав своє завдання на станом на 16 грудня 1932 року, і від якого вимагали й далі здавати хліб, вилучивши  всі наявні для харчування родини продукти до нового врожаю (збіжжя - 116 кілограмів, картоплі – 19, віки – 4, проса – 11, квасолі – 3, соняшнику – 10 і 10 головок  маку), повісився. А селянин Коломієць з Нововолодимирівки Олександрівського району Дніпропетровської області, в якого 10 січня 1933 року намагалися забрати продукти, убив з рушниці керівника комісії й активістку, а сам, забравши дружину й харчі, зник з села. Де статистика подібних випадків? Хіба вона не спричинена організованим Голодомором? По-третє, не треба забувати, що поверталися і з міста до села. Наприклад, 150 тисяч не одержало паспортів у Харкові, Києві, Одесі, Сталіно, Дніпропетровську та Вінниці, тому змушені були залишити місто. З офіційної кількості висланих понад 30 тисяч припадало на колишніх заможних селян, 40 тисяч на так звані паразитичні елементи та 15 тисяч – на робітників, які не мають постійної роботи. Ще одна хвиля поворотців: у липні 1934 року великі харківські заводи звільнили 8.230 осіб, тракторний – 3.227, з них 936 заможних селян. Вони поверталися в село, заповнюючи місця вимерлих від голоду.

Мовчимо чверть століття й ще про один напрямок пошуків: не досліджено фактично жодного масового поховання голодних людей біля залізничних станцій, де лежать невідомі ходаки за хлібом, трупи яких скидали в загальні ями без належної реєстрації. Відтак у прилеглих до того ж, скажімо,  Миргорода селах родичі зниклих безвісти думають, що ті загубилися десь на просторах Росії в пошуках продуктів, а насправді вони лежать неподалік рідних хат у сирій землі, бо влада не пустила їх за хлібом до Росії. А скільки таких поховань біля залізничних станцій по всій Україні?

Зрештою, окремо стоїть питання про достовірність статистики смертей, на яку посилаються наші демографи. Так, доповідаючи 22 квітня 1935 року секретарям ЦК КП (б) У Косіору і Постишеву під грифом «цілком таємно» про наявність населення в УСРР на 1 січня 1933 року в кількості 31.901,4 тисяч осіб, на 1 січня 1934 – 30.665,3 тисячі, а на 1 січня 1935 – 30.743,5 тисячі, начальник Управління народногосподарського обліку Держплану УСРР Асаткін, зокрема, зазначав: «Правильність цих чисел  викликає великий сумнів внаслідок абсолютно незадовільного стану існуючих статистичних джерел про рух населення: поточна реєстрація актів цивільного стану й обліку пересування населення. Справа реєстрації актів цивільного стану стала погіршуватися з 1929 р. – з часу ліквідації апарату  ЗАГС, що існував у складі органів НКВС: було відсутнє нормальне постачання сільрад актовими книгами, реєстрація часто здійснювалася на клаптиках паперу, плуталася нумерація, записи не оформлялися офіційними особами (головою і секретарем сільради), не завжди підкріплювалися встановленими законом свідками і документами».

Є з цього приводу й висновок української дослідниці С.Маркової: «Після ХVІ з’їзду ВКП (б) за вказівкою Сталіна було запроваджено практику корегування демографічної статистики та переслідувань провідних учених-демографів. Використання офіційних статистичних довідників першої половини 1930-х років дозволяє прослідкувати лише, на жаль, окремі тенденції в динаміці народонаселення. Недооблік смертей у 1930-1933 рр. у СРСР за окремими джерелами становив 94 %...Недооблік смертності ЗАГСами в окремих випадках удвічі перевищував зареєстровану кількість».

Та найбільшою помилкою наших демографів у підрахунку втрат українського селянства в 1932 – 1933 роках необхідно вважати їхнє базове посилання на видані з Москви дані всесоюзних переписів 1937 і 1939 років по УРСР. Особливо це стосується останнього. Скажімо, за  документами московських архівів відомо, що на початок 1939 року в Україні нараховувалося 11.195.620 міських жителів, 19.755.848 – сільських, а всього -  30.946.218 осіб. Зовсім іншу картину подає начальник Управління народногосподарського обліку УРСР Рябічко в своїй таємній доповідній на ім’я голови Ради народних комісарів УРСР Коротченка від 30 січня 1939 року: міського населення – 10,6 мільйона, сільського – 18,6 мільйона, а всього – 29,2 мільйона осіб.

         Саме ці факти і дають нам підставу говорити про втрати України під час Голодомору 1932 – 1933 років щонайменше в 7 мільйонів життів. Але ми не можемо відсторонитися і від втрат тих українців, які заявляли про свою національну ідентичність і за межами УСРР - тільки в Російській Федерації за переписом 1926 року їх нараховувалося близько 7 мільйонів. А 1937 року ця цифра зменшилася до 3.087.022, хоч, зрозуміло, що українці продовжували народжуватися на всіх теренах їхнього розселення за межами УСРР у вказаний історичний період. Де ж тоді вони поділися?

Один з російських статистиків-урядовців Курман прямо свідчив: «Ряд спеціальних обслідувань з виїздом на місця показали, що на Україні, в Азово-Чорноморському краї, Саратовському і Сталінградському краях, Курській і Воронезькій областях мала місце значна кількість смертей, не записана в книгах ЗАГСів...». Але саме в цих регіонах Росії на той час масово заявляли про себе українці, що засвідчено Всесоюзним переписом 1926 року. А ми й досі не маємо конкретних даних про втрати від голодної смерті українців Кубані, Центрально-Чорноземної області, Поволжя (особливо Нижнього, куди на прохання тамтешнього крайкому партії Сталін у лютому 1933 року поширив заборону виїзду за хлібом), Казахстану.  

Скільки з них померло від голоду, а скільки під впливом його жахіть і репресій за приналежність до українства відмовилися в подальшому себе й своїх дітей називати українцями? Це що - не спричинені голодомором втрати, що мають бути віднесені до реєстру української нації?  Так, це – втрати України, якщо вона пам’ятає всіх своїх дітей на всіх розселеннях. Тому стверджувати про спричинені Голодомором наші прямі втрати від 7 до 10 мільйонів осіб – цілком закономірно, інша справа, що треба прагнути встановити всі їхні імена.

І насамкінець. Оцінюючи висновок судової науково-демографічної експертизи Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи НАН України  від 30 листопада 2009 року, в якому втрати УСРР внаслідок злочину геноциду визнавалися в 3.941 тисячу осіб, непрямі втрати (дефіцит народжень)  - у 1.122 тисячі, сукупні демографічні – в 5.063 тисячі, а з врахуванням кумулятивних втрат – 10.063 тисячі осіб,  члени комплексної судової історико-правової експертизи зазначили: «Ключовим для кваліфікації злочинної поведінки злочином геноциду є не кількість вбитих людей, а намір знищити певну групу як таку через повне або часткове знищення її членів. Кількість жертв не є юридичною ознакою геноциду, а лише однією з обставин злочину».

Справді, навіть якщо під час Голодомору загинуло б не кілька мільйонів українців, а на порядок менше, це не змінило б геноцидного характеру цього злочину.  Однак наш обов’язок – згадати всіх невинно убієнних, а відтак мусимо продовжувати пошук. Тому невиправданою й поспішною виглядає ініціатива українських наукових інституцій Північної Америки закрити це питання, хоч має бути навпаки.

Володимир Сергійчук, вчений-історик
 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-