Днями в Укрінформ на «Вечірний стрім» до Василя Самохвалова завітали Анна Мачух, генеральна директорка Одеського міжнародного кінофестивалю і виконавча директорка Української кіноакадемії, та Олег Санін, український кінорежисер і актор, людина, яка зняла фільм «Довбуш». Далі – найцікавіше з їхньої розмови про те, звідки брати гроші на кіно під час війни, як сприймають наш кінематограф закордонні колеги та як сьогодні знімають хороше кіно втридцятеро дешевше, аніж Голлівуд.

- «Довбуш» – один із наймасштабніших і найдорожчих українських фільмів. Зібрав уже більше 34 мільйонів гривень (станом на після 3-го вікенду національного прокату). Кількість проданих квитків – близько 240 тисяч. Цей фільм посів 2-е місце у списку найкасовіших українських прем’єр 2023 року. На 1-му – «Мавка. Лісова пісня», а на 3-му – «Люксембург, Люксембург». Українські фільми зараз на піку популярності. У нас цього року – взагалі шикарно, як мені здається, з точки зору якості фільмів. Із чим це пов’язано?

О.С.: - Із тим, що 10 років тому була залучена програма уваги до українського кіно і було відкрито фінансування безпрецедентне для часу незалежної України. Нам вдалося, кінематографістам, переконати владу, що кіно – дуже важлива частина нашої культури, мистецтва. Було відкрито фінансування, була достатньо якісно і прозоро розроблена система розподілу цих державних грошей через Держкіно, пітчинги. От зараз ми бачимо ті фільми, які були запущені у версії Держкіно минулого скликання значною більшістю.

А.М.: - Я можу сказати, що повністю згодна, наша державна програма фінансування безпрецедентна не лише для України – вона тоді була однією з найбільших у Європі, за рахунок чого ми маємо зараз такі якісні фільми. Тому, що за ці 10 років навчилися знімати, навчилися робити.

- Питання суто в грошах чи питання в…?

О.С.: - Ні. Кіно без грошей неможливе, тому що це дуже індустріальний вид мистецтва. Його не можна зробити без коштів, як можна займатися живописом чи поезією, чи музикою, що можна написати в стіл чи виконавець може сам репрезентувати свою творчість. А це – індустріальне мистецтво. І ми навчилися знімати, навчилися розуміти свого глядача, навчилися знімати для свого глядача, розуміючи тенденції розвитку. З’явилося багато мистецького продукту. Ми почали працювати з фестивалями. Раніше Україна отримувала нагороди на фестивалях, але це були поодинокі історії. Зараз це вилилось у таку системну історію, що кожен фестиваль чекає українські картини, чекає нових українських режисерів, шукає. Тобто, це було ще з нами до повномасштабного вторгнення. Вже з’являлося те, що мало портрет нового українського національного кіно, і це була важлива річ. І не може режисер, будь-яке художнє кіно не може працювати без глядача. Ми навчилися відповідати за свою творчість, виховувати глядача чи теми для них цікаві розповідати. І мені дуже приємно, що з’явився вже якийсь список для національного кіно, що там десяток режисерів, які реально мають свій стиль, глядач, стало цікаво це дивитися. І фактично зараз ми свідки цієї історії. Я сподіваюсь, що вона буде мати щасливе продовження у будь-якому випадку.

ЯКЕ КІНО НЕОБХІДНЕ УКРАЇНЦЯМ І ЯК ЗНЯТИ, ЩОБ ДИВИЛИСЬ ЄВРОПЕЙЦІ

- «Довбуш» виправдав ваше сподівання? Я розумію, тяжко говорити, як людині, яка фактично народила цей продукт.

О.С.: - Я знімав цю картину, з самого початку я задумував, ішов до глядача для максимально широкої аудиторії. Звичайно, багато разів змінювалась сама тема, бо цей задум був дуже давній. Розумів, що це дуже цікавий кінематографічний персонаж, і способи розповіді цієї історії різні. Великий потенціал для того, щоб зробити популярну історію про українського героя. Звичайно, що є історичний прототип його. Але про нього так багато легенд, так багато історій, це кіногерої такі специфічні. Плюс для мене це був такий важливий індустріальний прорив для саме кінематографії, тому що я не прибічник того, щоб кликати для національної кінематографії варягів, кликати іноземних акторів, які б грали в фільмах навіть з українськими історіями, тому що ми самі “нездатні”. У мене у всіх головних ролях – українські актори. Ну, шляхту грала польська шляхта. Навіть євреїв – євреї, хасидів – хасиди. Поляки – поляків, українці – українців. Але для мене було важливо показати так само індустріальні можливості нашого кіно. І я почав свій фільм із того, що знайшов спочатку зовнішнє фінансування фільму. І коли розумів, що у мене десь орієнтовно половина бюджету, я пішов до Держкіно просити другу частину, не навпаки. І це була для мене принципова річ. Я вже мав досвід із «Поводирем» – коли я його знімав, то мені всі казали, що взагалі не варто знімати фільми українською мовою. Це нікому не цікаво, це ніхто дивитися не буде – фільми про українську історію. Взагалі, прекрасно знімати російськомовні дешеві телемуві, вони мають попит, у нас є ринок Росії, Казахстану, СНД. Ето наши друзья і ми повинні все для цього робити або надавати їм послуги. Й у нас значна більшість українських студій, всі без винятку займалися виробництвом оцих фільмів для СНД, в якому не існує української креативної частини зовсім. Тобто, якщо український режисер хотів працювати з цими картинами, ти повинен бути повністю в контексті цього пост-СРСРа і для них працювати, в їх логіці персонажів, і герої всі головні – їхні. Герої могли бути навіть поганенькими акторами, але все одно – з Москви тощо. Я сказав, що це не так. Мені казали, що я дурник. Двоє було таких людей – я й Ахтем Сеітаблаєв. Ну, він знімав тоді «Хайтарму», це історія його народу, болісна для нього. Я знімав свою особистісну історію. Обидва ці фільми, коли вийшли, були досить успішними. А «Поводир» у свій час став найбільш касовою картиною національною, і тоді Держкіно написало в звіті, що касові збори фільму «Поводир» перевищили касові збори всіх українських фільмів, разом узятих, за всю історію незалежності України. «Довбуш» був для мене так само картиною індустріальною.

- Простими словами – ви хотіли показати рівень?

О.С.: - Я вийшов на професійний ринг.

- Це фільм-презентація Олеся Саніна чи це фільм-презентація українського кіно?

О.С.: - Ні, це фільм-презентація Олеся Саніна в індустріальному українському кіно так, як його бачу, так, як я розумію його розвиток і так, як я зараз вважав за потрібне розказати цю історію про Олексу Довбуша. Способів їх розказати є багато.

- Питання останнє про «Довбуша». Постать самого Довбуша, такого анархічно-свободолюбного, дуже сильно перегукується з тим, що у нас станом на сьогодні є. Як так сталося?

О.С.: - Це помилка, що війна почалася з нами 24 лютого минулого року. Це не так. Війна з нами останні 300 років відбувається. Я досить глибоко пережив Революцію Гідності. Я зняв велику документальну картину спільно з американськими своїми колегами про Україну, про людей, які кинули все, кинули свої кафедри навчальні, свої операційні, свої мольберти – і пішли захищати Батьківщину. Але для мене був важливий виклик. Кожен художник іде за якусь ідею. Для мене ідея Довбуша полягала в тому, що це той, хто персонально вирішив боротися за свою свободу. Ми завжди обираємо якогось президента – от він наш новий Вашингтон і він нас приведе в «місто Щастя». Нічого не буде. Тільки ти сам можеш виборювати свою свободу. Тільки ти сам мусиш будувати свою державу, захищати те, що ти любиш. І цей вибір для мене був зрозумілий, очевидний. Ніхто не сподівався, що буде з нами повномасштабне вторгнення, але це виклик історії абсолютно очевидний. Війна не сталася просто так. Вона була абсолютно очевидна. Було питання – коли вона почнеться. Я думав, що після прем’єри мого фільму. І так були переконані більшість директорів кінотеатрів, які 22 лютого побачили частину епізоду фільму, криком кричали – зараз випускаємо в прокат, це дуже важливо, дуже сучасно. Але ніхто не сподівався, що буквально всі фрази і діалоги зараз будуть актуальними, що буде існувати військова частина, на шевронах якої будуть написані діалоги мого фільму – просто фразами на їхніх шевронах. Ніхто цього очікувати не міг. Я не скажу, що від цього щасливий. Зовсім ні. Але так буває з творами мистецтва часто, якщо вони робляться у такий спосіб, яким робив я. Якісь із творів, якщо вони робляться чесно, завжди стають актуальними.

- О’кей, від «Довбуша» тоді – загалом до кіно. Повернемося тоді до бюджетної нашої частини. Ви казали, що фільми, які були зняті всі до початку війни, зараз ми їх бачимо. Ми знаємо, що у нас не виділяються фактично гроші на виробництво кіно. У 2022 році бюджет мав збільшитися до 1,6 мільярда гривень, натомість кіноіндустрія отримала у 14 разів менше – 115,5 мільйона. І тоді дуже зрозуміле питання – а що тепер буде? Як цьому давати раду?

А.М.: - Я ще, коли почалося повномасштабне вторгнення, була впевнена, що кіноіндустрії – взагалі кінець, тому що дуже багато наших колег пішли на фронт, дуже багато виїхали. Стало зрозуміло, що фінансування не буде, а наша кіноіндустрія дуже залежна від державного фінансування. Тобто, у нас 95% мабуть всього контенту знімалося за рахунок державних коштів. У нас максимум був 1-2 фільми, які знімали за рахунок інвесторів чи меценатів. Але все залежало повністю від державного фінансування. І коли ось уже пройшов час, буквально мабуть кілька місяців тому я почала вірити, що все ж таки в українського кіно майбутнє є. Але воно буде зовсім інше, тому що ми зараз маємо повністю перебудувати взагалі свій підхід до роботи. Ми маємо інтегруватися в європейську систему і навчитися.

- Це означає, що будемо знімати фільми, зрозумілі для європейців?

А.М.: - По-перше, зрозумілі. Ми були дуже інтегровані в СНД, знімалися як «Водій для Віри» – тобто фільми, які продавалися. В основному орієнтувалися на російський ринок, але нехай тут трішечки ще щось покажуть в Україні – звичайно, російською мовою. Після 2014-го року в нас кіноіндустрія якраз переінтегрувалася вже на внутрішній ринок і на європейський. Не вся, але у нас з’явилося дуже багато копродукції – якраз те, що стосується саме фестивального кіно. Я не говорю про комерційне кіно, яке знімається лише для того, щоб показати в кінотеатрах, заробити. Ні. Це, якщо ми говоримо про фестивальне кіно, вони, звичайно, повністю переорієнтувалися, тому що фестивалі у нас європейські, американські. Потрібно знімати зовсім інший контент. Навчилися працювати також. Співпрацювати з європейцями, американцями, з ними знімати. Але ми звикли до того, що можемо прийти в Держкіно, виграти конкурс і таким чином закрити 60-80% бюджету. В Європі так не працює. Тобто, їм потрібно піти в один фонд, інший, третій, четвертий, зібрати 5 країн в копродукції – і тоді вони щось зберуть і знімуть.

- Чи означає, що така модель у принципі з самого початку була вразливою? Тому що, наскільки я розумію, – знімати прокатне кіно нам було тяжко, оскільки у нас не було такого прокатного ринку. А залежність від Держкіно робила в принципі людей вразливими від волі чиновників або від одного джерела фінансування.

А.М.: - Це була важлива необхідна модель для того, щоб отримати те, що ми маємо зараз. Тобто, отримати ту якість, тому що ми реально дуже швидкими темпами навчилися робити кіно. І минулого року, коли ми робили наш національний конкурс Одеського кінофестивалю у Варшаві, у нас було 11, здається, повних метрів. І це реально були найкращі взагалі. Тобто, не було такого, що там один-два фільми гарні, якісні, а інші – щось таке.

- Чого чекати в перспективі двох-трьох років?

А.М.: - Буде великий геп, тобто не буде ігрового кіно, буде один, два фільми, тобто ми знаємо, що знайшли якісь кошти, «Буча» знімається, там ще хтось знаходить якісь кошти, знімають малобюджети. Я знаю фільм – один персонаж в одній кімнаті, знімають ось таке кіно. Таке буде з’являтися, але ми повертаємося до тієї історії, коли у нас були один, два фільми в рік, але у нас буде дуже багато документального кіно, думаю – серед нього буде багато якісного. От ми зараз насправді можемо зрозуміти об’єм тих фільмів, які вже побачимо наступного року. Тобто, є буквально кілька фільмів, які шукають кошти на постпродакшн, і є шанс, що вони до кінця року можуть бути завершені. Документальна історія – це зовсім інше, багато знімається і самостійно, багато знімається й за рахунок підтримки європейських, американських фондів грантодавців, тому що це зараз гаряча тема, і ми побачимо, скільки таких фільмів буде. З ігровим – великий геп, але, на жаль, війна спрацювала гарним таким мотиватором, ідейним натхненником – й у нас з’явилося дуже багато креативних ідей. Нашим продюсерам зараз доводиться вчитися працювати по-іншому.

- А державна політика є якась зараз?

О.С.: - Є – повне знищення українського кіно як індустріальної складової виробництва. Вони намагаються денаціоналізувати національні кіностудії, забрати собі приміщення, продати його ще раз на ринку. От до цього була ідея продати Росії, тепер – продати якимсь міфічним американським з Брайтон-біч чи ще звідкись. То це просто роздержавлення майна в черговий раз, як було в 1990-х роках, на початку незалежності, коли заводи великі продавалися. У нас не так багато національних кіностудій, аж 2,5, але від них уже мало що лишається. Питання в тому, що навіть флагмани символічні – дуже важливі для національної індустрії. Менше з тим я думаю, зараз народиться якийсь орган – я вже розумію, що він народиться для спілкування українських продюсерів з міжнародними фондами, він буде займатися все одно якимсь внутрішнім конкурсом, допомогою одне одному інформаційно, можливо – це буде кіноакадемія, можливо – в форматі спілки кінематографістів, можливо вона реформується ще якимось чином. Тому що я бачу, що вже виросли продюсери, режисери, які навчилися знімати кіно й без держави, зрештою – у кожного в кишені знаходиться зараз кіностудія, вже не треба просити якісь партійні органи – дайте нам плівку чи купіть нам “Кодак”, чи дозвольте взяти в руки кінокамеру. От поруч з нами стоїть пристрій, яким можна реально знімати сьогоднішнє кіно. На фронті кінематографісти, не кінематографісти – знімають неймовірні фільми, які зараз живуть в Тік-Токах, які живуть в Ютубах – правда, ви ж побачили, активізувалося? Дуже багато персонажів, історій, які просто мають неймовірну потугу і силу.

- Моя персональна думка, що такого масиву матеріалів для подальшої документалістики ще ніколи взагалі не було.

О.С.: - Немає, звичайно, ми зараз переживаємо цю війну онлайн, як ми переживали Революцію Гідності онлайн, це була така остання, думаю, активність телевізійна – революція в прямому ефірі. Телебачення помирає як основа єдиного інформаційного джерела, і теперішні єдині новини, думаю, – це така труна тому, що називалось журналістикою в тій формі олігархічній, в якій вона існувала. А зараз вільний світ оцих Ютуб, Тік-Ток, ніхто вам нічого не забороняє робити і ви самі залежите від себе. Так само існує кіно – великий Голлівуд так само знаходиться в серйозній кризі, маючи мільярдні кошти. Питання в тому, на які фільми ходять люди. Лишилися виключно видовищні фільми, які ми можемо назвати блокбастерами, тобто те видовище, яке неможливе поза кінотеатром, з його ефектами присутності, звуком, зображенням, епічністю. Якщо ви подивитеся, то навіть вже перезняли всі можливі франшизи. Так само з’явилися стрімінгові платформи, в які пішла величезна кількість талантів і все кіно середнього Голлівуд-класу, і європейські фільми багатоіндустріальні, вони пішли в платформи, там досить непогано себе почувають. Але зараз ця епоха закінчується, тому що перевантаження цих ідей і фільмів – просто величезне.

- А для нас що це означає?

О.С.: - Для нас це означає нові платформи свободи. Я просто чому так говорю: я, будучи студентом, пережив революцію трохи не з чорно-білого на кольорове кіно, я ще знімав перший фільм на кіностудії Довженка. Мені видали коробку з гримом – грим для кольорового кіно, уявляєте, значить був грим для чорно-білого кіно. Але пережили технологічну революцію, пов’язану з технічним переоснащенням, з’явився долбі-звук, з’явилася цифра. Я знімав перше цифрове кіно на Sony в Сполучених Штатах, реально першими прототипами цифрових камер – і це просто була свого роду революція. Пізніше у нас з’явилося 3D так зване, яке повернуло стерео-кіно.

А тепер з’явилися гаджети, на яких більшість людей вже дивляться самостійні історії, і є історії для цих гаджетів і для перегляду вдома. Ковід у нас дуже сильно поміняв індустрію тощо. Зараз – нова технологічна революція індустріальна в кіно, коли електронний герой створений, ну, це з’явилося у великих картинах, з’явився “Аватар”, який живе за законами живої людини, це анімаційний персонаж, але який переживає так само, як справжня реальна людина, і навпаки. Тобто, це така специфічна форма кінематографії, бьордмана, де крупний план актора – весь фільм, а світ навколо нього весь змінюється. Це все індустріальні речі, які міняють кіно навколо. Так само фестивалі – раніше вони розглядали великі індустріальні прокатні картини, якщо говорити з 1970-х років, пізніше, оскільки з’явився великий Голлівуд, величезний тиск грошей на ці фестивалі, Канни, Венеція, фільми-відкриття чомусь показують американські блокбастери, які якесь відношення мають до мистецтва, але більше – до грошей, тому що це тиск грошей, і кінокритика вся перекинулася на експериментальне кіно. Ні, ми будемо підтримувати оф-Голлівуд, те, що не принесе грошей. З’явився своєрідний ринок, з’явився опір усьому цьому ринку тощо, тобто навіть якесь ворогування між собою. Раніше зникли друковані товсті журнали про кіно, тепер будь-який блогер має набагато більшу аудиторію, аніж будь-який серйозний мистецтвознавець.

Хочемо ми чи не хочемо, мусимо зважати в індустрії на ці питання. І це так само тепер в Голлівуді, там відміна оскарівської самої презентації власне через те, що їх затролять колеги, ніяких червоних доріжок, взагалі ніяких показів, відміна фестивалів, тому що там іде великий страйк акторів, які не дозволяють сканувати себе та використовувати свої образи поза своєю волею. А всі, хто скачав безкоштовну програму “Барбі” і хотів себе в образі Барбі, безкоштовно віддали свої образи студії на використання в зйомках. Вони мільярд облич людей накачали.

Питання штучного інтелекту в кіно – ще один виклик для нас. Це ставить хрест на експертах, які повинні в цьому розбиратися. В якийсь момент ми перестанемо відрізняти реальне зображення від створеного штучним інтелектом на основі інших зображень.

ЧИ ПОТРІБНО «ФЕСТИВАЛИТИ» СЕБЕ ПІД ЧАС ВІЙНИ

- Давайте тоді про ігрове кіно трошки і державну політику, я спробую поєднати. Росіяни, вони активно знімають пропагандистські фільми, наприклад, от нещодавно вийшов у прокат фільм «Свидетель» про події в Бучі, цей фільм подає події в Україні з точки зору Кремля.

О.С.: - Скомуніздив Кацапстан усе, що тільки можна, це їхня традиція, нічого хорошого з цього не вийде.

- Але орієнтоване воно на західного глядача, і тоді я, повертаючись до державної політики, – чи нам потрібно знімати ігрове кіно, і чи потрібно знімати кіно ігрове про війну?

А.М.: - Насправді у нас навіть під час Одеського кінофестивалю в Чернівцях кілька було дискусій на цю тему. Минулого року, коли вийшла новина про зйомки фільму «Буча», це викликало скандал, засудження. Я скажу так, моя особиста думка, що якщо людина відчуває, що вона може знімати кіно ігрове про війну, вона до цього готова, о’кей, хай знімає.

- Кіно, це знову ж таки повертаючись, – це ж не абстрактна історія, маємо спиратися на гроші, на можливості, на прокат.

О.С.: - Звичайно, це ви зараз говорите, як продавець і покупець, тобто – якщо людина береться за цей фільм заради грошей і слави.

- Я одразу сказав, що я далекий від мистецтва.

О.С.: - Але якщо людина береться за такий проєкт заради грошей і слави, як «Буча» чи як «Юрік», наприклад, то це самогубство з метою збагачення. Якщо людина має свій особистий досвід, у неї є позиція художника, хоче історію донести особливо важливу, унікальну і до цього ставиться, як до мистецького твору, як до будь-чого іншого, – тоді можлива серйозна розмова. Я зараз переконаний, що наші колеги, які зараз на війні знаходяться, що одна з них – історія, звичайно, виконання священного обов’язку, але вони не просто свідки цієї історії, вони її учасники і як ніхто вони бачать, відчувають і розуміють те, що відбувається. І вони знаходяться в безпосередній близькості до історії, і вони самі – її частина, і очевидно, що у них буде, що сказати. Але там мої близькі друзі знаходяться. Сергій Михальчук, з яким ми знімаємо все життя кіно, якщо ви його запитаєте: – Сергію, ти знімеш зараз кіно про війну? Він вам скаже – ні.

- За совка і в Штатах після війни фільми про війну були магістральним напрямком.

О.С.: - Ми не кажемо, можна це робити чи не можна. Я спеціально займався цим питанням, коли вчився, і запитував у своїх майстрів, з яких я вчився: чому фільми про війну – реально круті, які стали мистецькими якимись подіями, – з’явилися в 1960-х роках, а не в 1950-х.

- Вистояна емоція?

О.С.: - Ні, набагато все простіше: ці фільми знімали ті, хто не пішов на війну, кому було 15 років, хто був підлітком і чув ці історії – як у танках горіли, що це герої, вони були підлітками, які дуже хотіли потрапити на війну, для них це була частина їхньої романтичної такої природної історії. І коли вони стали дорослими, Тарковський, Биков, Осика той самий, вони були дітьми війни і вони її бачили, розуміли її фактуру, її біль.

- От ви про «Юрика» згадали, у нас була «Юрик. Дорога не торкаючись землі», автори стверджували, що він заснований на реальних подіях, але фільм потім дуже сильно критикували за спотворення реальності, особливо люди, які реально були в Маріуполі. Це на підтвердження ваших слів, що на зараз знімати такі речі достатньо травматично.

О.С.: - Тому що продюсер, розуміючи, що до цього буде інтерес, що вони можуть підняти хайп і заробити перші тижні, поки люди не почнуть казати, що це лайно. Вони це зробили на свій страх і ризик з того самого розуміння, як це було раніше.

- Але вийшло.

О.С.: - Вони раніше ніколи не сподівалися на якість, тому що люди, які не займалися виробництвом кіно як мистецького продукту, а робили телепродукт, просто по черзі говорять слова на тлі якоїсь ситуації, і вони за цю мистецьку продукцію не відповідали, вони просто продавали якийсь контент між рекламою, тому що телебачення не заробляє на кіно, воно тратить, заробляє на рекламі.

- Люди замахнулися, але не справилися.

О.С.: - Вони не збиралися справлятися.

А.М.: - Я думаю, що насправді їм ця історія, що почали критикувати, вона ще й спрацювала в плюс, тому що, знову ж таки, – ті, хто про це не чув і не знав, пішли дивитися, що ж це таке було знято. Чорний піар є також піар.

О.С.: - Коли їм сказали жителі Маріуполя про те, що це неправда, так не було – а, ну ми тоді скажемо, що це не Маріуполь. Вони зробили для себе те, що вони робили завжди, вони фільм «Битва за Севастополь» назвали «Незламна», він же від цього не перестав бути «Битвою за Севастополь».

- Одеський кінофестиваль пройшов з 19 по 26 серпня цього року в Чернівцях, Одеса у нас була в Чернівцях. Хто брав участь і наскільки доречно, наскільки потрібно проводити таке?

О.С.: - Абсолютний привід – відкриття фестивалю в Чернівцях у Центрі Івана Миколайчука, це знак українського фестивалю, українського кіно для глядача, який любить кіно. Це дуже-дуже важлива, не кажу, що символічна навіть історія, насправді дуже важлива.

У нас війна, друже, в якій фестиваль мав досвід проведення за кордоном. Одеський фестиваль минулого року проходив за кордоном з червоною доріжкою, з блогерами, з людьми в прекрасному одязі, а тут ішла війна. Це означає, що люди кіноіндустрії живуть окремим життям, в еміграції, в екзилі, церква виїхала і покинула свій народ. А зараз фестиваль відбувся для українців, для народу, який переживає війну в умовах війни, який означає надію, що ми живі.

- А що за функцію зараз мають виконувати такі фестивалі? Це ж не ярмарок, це не оглядини?

А.М.: - Ми пішли в підтримку індустрії першочергово, тому що ми її завжди підтримували, у нас була найпотужніша індустрійна програма. Але зараз надважливо саме підтримувати індустрію і всі події, які ми робимо, в тому числі й Одеський кінофестиваль і в Чернівцях, і в Гдині, і в Одесі – воно націлено на те, що ми маємо підтримувати саме наших українських виробників. Чому ми проводили фестиваль у Чернівцях? Тому що нам було дуже важливо, щоб приїхали міжнародні гості, у нас було потужне міжнародне журі, у нас приїжджали делегації зі Швеції, Норвегії, Фінляндії, приїжджали ті, хто наважився. От вони змогли приїхати, деякі іноземці сиділи в укриттях, коли була тривога (слава Богу, тривога була лише два рази), але вони наважилися приїхати. По-перше, подивилися українське кіно, поспілкувалися з українськими продюсерами, режисерами, артистами, вони побачили, що в Україні є життя, Україна працює, в Україні знімають, все ж таки в Україні йде прокат. Українці через півтора місяця після (початку - ред.) повномасштабної війни почали відкривати кінотеатри, тобто для того, щоб показати, що можна працювати з нами, з нами можна співпрацювати. Зараз будь-які культурні події, кінофестивалі мають переорієнтуватися саме на індустрійну частину, має бути обов’язково ця складова співпраці з міжнародними партнерами, тому що без цього ми всередині свого ринку вже не виживемо, нам потрібно виходити за його рамки дуже швидкими кроками, у нас уже немає часу для розкачки. Ми були в ось цій теплій ванні, поки у нас весь час було державне фінансування, зараз його немає. І насправді – виживе небагато, мій прогноз – залишиться, можливо, відсотків 30 тих людей, які зараз працюють в кіноіндустрії. Але це будуть уже ті, хто зможуть дійсно працювати на супервисокому рівні.

- Ще кілька смачних питань про індустрію. Законопроєкт про особливий статус англійської мови в Україні, він передбачав скасування дубляжу та показ мовою оригіналу з субтитром. Згодом, після негативної реакції суспільства, від цієї норми вирішили відмовитися. Як ви ставитеся ось до такої ініціативи?

О.С.: - Це просто в черговий раз десь хтось із людей, які не дуже добре знаються в кіно, вирішили перерозподілити новий ринок, тому що дистрибуція фільмів без перекладу – це зовсім інші права й зовсім інша дистрибуція, вони хотіли в цьому хайпануть і може хотіли ще з якоїсь політичної точки зору такий зробити реверанс перед англомовним американським світом.

Я сам люблю дивитися фільми з субтитрами або в оригіналах, знаю мову чи рівень дозволяє, тому цікавіше на порядок, і до того ж – ти чуєш оригінально акторів, їх інтонації. Дубляж весь час це міняє, спотворює. Але у нас традиція глядача дивитися з перекладом – по-перше. По-друге – всі дитячі фільми в принципі. Я був на початку цієї історії, і навіть колись віце-прем’єр України (тоді був Кириленко) послав із мандатом у Голлівуд домовлятися з голлівудськими студіями про озвучення фільмів українською мовою. І я проводив переговори з більшістю великих студій. Ідея – в тому, щоб розірвати зв’язок з російським ринком, тому що ми були повністю – філія російського ринку. І одним з аргументів було: якщо фільми будуть українською мовою, вони будуть контрольовані виробником і прокатником – і можна підписувати легальні угоди, і у нас з’явиться свій новий власний український кіноринок. І це було для мене важливою задачею, бо я українському патріархату служу. Я ніякий не виробник фільмів, у мене немає студії перекладу чи чогось інакшого, я міг говорити просто як художник з цими бонзами кіноіндустрії світової. Ці аргументи були почуті, й вони навіть тоді почали самі фінансувати переклади фільмів, тому що це був для них 15, 20, 35-й переклад. І дуже важливо, що дитячі фільми, особливо Дісней – вони самі роблять перезапис, вони контролюють якість запису і це дуже крута історія. Актори дубляжу дуже швидко навчилися, і ціла акторська школа, актори, які не могли зніматися в кіно, вони дивилися прекрасні фільми і розуміли, як працюють актори в кадрі, тому що ти мусиш емоційно попасти з ними в один резонанс, вони навчилися працювати з цим. І у нас великий прорив індустрії буквально за 5-7 років змінив навіть акторську якість. З’явилася якась індустрія в українському кіно в цьому пострадянському просторі, де ще чорно-білий грим був, розумієте, це була дуже важлива зміна і вона спричинила багато інших змін, з’явилася професія продюсера як такого, просто директор фільму, організатор виробництва при державній кіностудії.

Я вірю в позитивні зміни. Режисери мого покоління – нас було з 10 і є. Ми пережили зовсім безгрошів’я, пережили те, що взагалі не існувало кіно, і фінансування його в 2000-х роках. Ми це пережили і знімали свої фільми. Якось ми там знаходили себе в професії, знаходили ідеї, своїх побратимів і посестер, з якими ми це все робили, знаходили все одно зв’язки з міжнародними фестивалями. І пізніше, коли ці розкрилися двері, практично всі ці люди працювали в професії. Хтось призи отримав, хтось зробив індустріальне кіно. І зараз ситуація – знаю, що складна, але… я вже такий спецназистий спецназ, що знайдемо можливості. Але це робота власне професійної індустрії. Тому тут ця історія була не життєздатна, якщо говорити про переклади, абсолютно. Це просто хтось близький до влади вирішив це просунути і під якимось приводом підтягнув папір.

СЕПАРУЄМОСЯ ВІД РОСІЙСЬКОГО І ГОТУЄМОСЯ СТАТИ СВІТОВИМ КІНОМАЙДАНЧИКОМ

- Щодо Нетфлікс. Була запущена програма підтримки українського кіно. Багато українських фільмів розміщено, вже близько 40. Але чи може з’явитися у нас студія, яка буде на регулярній основі знімати фільми для Нетфлікс? Тому, що я бачу польську студію, я бачу, російська студія, вони на потік це поставили і знімають, знімають, знімають…

А.М.: - Поки у нас буде тривати війна, до нас не зайде жоден Нетфлікс, Ворнер чи хтось інший, тому що ми є зараз дуже ризиковою країною. Після війни – а чому ні?

- Буду чекати, бо я, наприклад, польську студію бачу, яка знімає якусь фантастику, така середненька. Але вони постійно і регулярно наповнюють Нетфлікс своїм контентом.

А.М.: - Після нашої перемоги ми повинні себе показати як дійсно єдина індустрія, яка надійна, професійна, конструктивна, з ким можна співпрацювати. Тому, що, якщо ми будемо займатися чварами, скандалами і самі собі заважати, то до нас не зайде жоден Нетфлікс. А у світі насправді зараз відбуваються дуже цікаві речі з цими стрімінговими платформами, тому що їх стало настільки багато і контенту настільки багато, що вони почали по-іншому дивитися на ринки. І дуже можливо, що незабаром вийде копродукційний проєкт того ж Нетфлікса, наприклад, і Хулу чи Епл. І для того, щоб із ними співпрацювати, ми повинні показувати свою професійність. Але ми для них цікаві, тому що, по-перше – російський ринок для них закритий. У нас багатомільйонна країна, яка сидить в онлайні. У нас в кожному селі є інтернет і люди дивляться контент. Те, що ми дивимося піратський контент, – це окрема історія. Але, якщо це побороти, то у нас дуже якісний і великий ринок для цих платформ. Тобто, ми потенційно – дуже гарний ринок.

- Про українське кіно поговорили. Про міжнародну підтримку. Під час минулої церемонії Оскара організатори заборонили Володимиру Зеленському виступити з промовою, натомість він виступив під час відкриття Каннського кінофестивалю. Багато світових зірок виступали на підтримку України, зокрема стали амбасадорами Юнайтед-24. Але є люди, які й іншої думки… В цілому, що відбувається? Що говорять кіношники? Вони поза політикою?

А.М.: - Я весь час це говорю: в Україні зараз не відбувається політика, у нас відбувається війна. І це зовсім інші речі. Тут не можна бути поза політикою. Ти не можеш бути поза вбивствами людей. І вони всі все одно мають свою думку. І наше завдання всієї нашої індустрії – знімати кіно, показувати це кіно для того, щоб ці люди, якщо у них, не дай Бог, виникають якісь співчуття до «хороших» русскіх і до росіян, і думки про те, що може не все так однозначно, – щоб вони у них відміталися.

О.С.: - Будь-який художник – це людина, яка завжди стоїть на стороні слабого. Ми виховані епохою просвітництва. Ми все ж своє життя говорили про оці цінності братерства, війна – це погано. Не ми цю війну почали. Світ став для нас в Україні, всіх митців і не митців, чорно-білий, на жаль. І єдиний спосіб це пережити – це свідчити правду.

- Повертаючись до світової підтримки – який рецепт?

О.С.: - Це бути чесними. Коли почалось, десь кілька місяців після повномасштабного вторгнення, я їх питаю – що? Лесю, та ви тільки переможіть у війні – ми сюди кинемо гроші, прийдемо знімати, ви – остання територія білих людей, де можна знімати так задешево кіно. От зараз у мене йде прокат за кордоном. Коли я кажу, що фільм коштував 3,5 мільйона доларів, вони не можуть зрозуміти, чи це мій гонорар (і то замало), чи це коштує американський сценарист у мене, чи це промофільм (і то замало). Вони не розуміють, як такий фільм можна було зняти за такі гроші. В Європі, в Польщі – це бюджет 30-40 мільйонів євро. У Сполучених Штатах – це 100 мільйонів доларів.

- У нас немає таких бюджетів.

О.С.: - Але ми вміємо, ми можемо зняти таке кіно, яке буде виглядати на американські 100 мільйонів доларів.

- А з рускімі що робити?

О.С.: - Ми знаємо, що ми переможемо у війні, бо у нас немає іншого шансу. Можливо, це буде військовий переворот у Росії. Це означає, що скинуть Путіна, посадять нового Хрущова, який буде казати, що він хороший. Але це величезні гроші, величезні ресурси, і може включитися історія толерантного ставлення до Росії, нової так званої Росії. І вони почнуть знову включати Достоєвського, Чехова, Чайковського тощо. От вони були праві, а Путін не правий. Це переживала Росія постійно. Після Годунова, після Сталіна, після Леніна – кожен лідер наступний казав: попередній – гівнюк, культ лічності, я хороший. Можливо, це станеться й зараз. Якщо це станеться, це для нас буде величезна проблема, тому що в Україну кинуться всі ці безробітні літовскіє тепер журналісти, кінематографісти, які почнуть розказувати і вчити нас толерантності, того, що ми такі націоналісти, нє надо бить такімі жосткімі. Почнуть нам розповідати, як знімати кіно, і вони мають величезні ресурси фінансові для того, щоб це робити. Але зараз питання в тому, наскільки залишимося чесними, відкритими перед собою, тому що історія, як і історія мистецтва не має оцих «якби в роті росли гриби». Ми живемо зараз і сьогодні. І я вірю в те, що ми переживемо оцю кризу, вийдемо з неї з новою абсолютно якістю. Тому, що кожна держава, яка сильно і чесно переживала повоєнні труднощі, – це завжди був розквіт. Розквіт мистецтва, розквіт культури, індустрії. Після перемоги Україну чекають величезні вливання, побудова інфраструктури. Вже всі в черзі стоять. Уже цілий інститут нянь буде організований. Усі готові, тому що це величезна територія з величезними природними ресурсами і величезними ресурсами талантів. Українці – дуже талановита нація і особливо, якщо ми говоримо про кіно. Це територія, на якій народилося кіно світове. Це не дарма і це не казки, що більшість Голлівуду – це вихідці з України. В Україні кіно придумане було. В Україні народилися Довженко, Дзиґа Вертов. У всіх країнах світу розповідають це як основи кіно, як кіномова, яка тут народилася. І Україна має іменну кінематографію в світі. Не так багато країн її має. І на нас усі дивляться як на державу, яка зараз вистояла, яка таке знімає кіно. Значить, це талановиті люди, які мають знімати, тут є ринок, який може це розвивати. Ти сюди можеш приїхати зі своєю ідеєю і зняти так, як ти хочеш. Тобто – ми серйозна індустріальна країна.

Нас просто давлять з усіх боків, тому що є інша індустрія, де більше грошей, олігархів, дєвушек олігархів “в главних ролях” тощо. Зараз це все змінюється, і я абсолютно переконаний, що ці зміни для нас будуть на краще.

А.М.: - Ще хочу додати про російську культуру. Ми взагалі повинні нарешті сепаруватися. Ми не повинні себе поєднувати, ми не повинні дивитися туди – а що там записала Земфіра, а що вони там зняли. Нас це взагалі не повинно цікавити. От ми повинні говорити про своє, тому що поки Росія існує, як держава, вона завжди до нас буде ворожою, поки вона не розвалиться на багато різних держав, як вона й повинна існувати, коли перестане бути імперією. І навіть, якщо підпишуть якийсь договір про примирення, але Росія залишиться єдиною країною, вона буде залишатися нашим ворогом. І ми повинні про це весь час пам’ятати, тому що у нас, в українського народу, дуже коротка пам’ять. А вони нас знищують протягом 300 років. Проходить якийсь час – і ми знову “браття”. Ми все ж таки повинні повністю сепаруватися. От коли ми сепаруємося, коли почнемо говорити про свою культуру, про своє кіно, про свою державу, її піарити, а не дивитися, що там за бугром відбувається, – тоді в нас усе буде добре.

Василь Самохвалов
Фото - Кирила Чуботіна

Програми «Укрінформ: вечірній стрім» виходять у етер на ютуб-каналі Ukrinform TV.