Григорій Чупринка. В млі горить моя мета

23 червня 1921 р. агенти Київського губернського ВУЧК заарештували українського поета, борця за самостійність України Григорія Чупринку. У 17-томній справі №225596 протокол його допиту датований 9 серпня. Довго розпитувати не мали часу – залишили чотири аркуші, накидані недбалим почерком слідчого, котрий вів допити учасників Всеукраїнського центрального повстанського комітету (в українців скорочено ВУЦПК, у не-братів – Всеукрцентрповстанком).

Діяли конвеєрним способом. 28 серпня 1921 р. засідання колегії Київського губернського ВУЧК заслухало справу “зі звинувачення членів і учасників Всеукраїнського центрального повстанського комітету”. У п.21 складеного протоколу зазначалося, що “звинувачення, висунуті громадянину Чупринці Григорію Абрамовичу, вважати доведеними і засудити до вищої міри покарання – розстрілу”. Серед 45 інших звинувачених. Поета-отамана розстріляли разом із крайовим комендантом Української військової організації (УВО) на Східних українських землях (СУЗ), полковником Дієвої армії УНР Іваном Андрухом “Авраменком” (1896-1921) – як членів київського ВУЦПК. Документів про дату виконання вироку Г.А.Чупринці та іншим засуджених до смертної кари справа №225596 не містить.

...Вважається, що як літератор Григорій Чупринка приодягнув українську лірику в нові модні шати. Ні, він не був першим із модерністів, але вирізнявся з-поміж них сміливою атакою на старі форми і теми. Його вірші музикальної зовнішності завдяки легкості рим, “прудкольотності” розміру та рухливості складу і досі справляють на поціновувачів незабутнє слухове враження. Цілком слушно український поет і теоретик мистецтва Микола Вороний (1871-1938; див. тут, а також тут) у рецензії “Лірика краси й смерті” (газета “Рада”, №82, 1911) на четверту поетичну збірку “Сон-трава” прирівняв поезію Г.Чупринки до Верленової, а саму збірку назвав “перлиною, повною невимовної звабливої краси”.

Шанобливо зшиємо в однім есеї дві половинки людської вдачі митця-патріота, котрий на вівтар служіння Вітчизні поклав не лише свою поезію, а й власне життя. Подібних яскравих прикладів українська література, схоже, не мала. Його місце в національній культурі, як написав поет Богдан Лепкий (1872-1941), “накрите червоною китайкою, заслугою козацькою: його бандура, сторощена ворожими кулями, залишиться дорогою пам’яткою по передчасно загиблому співцеві”.

*   *   *

Григорій Авраамович (Аврамійович) Чупринка, або: Грицько Чупринка народився 15 (27) листопада 1879 р. у містечку Гоголів Остерського повіту Чернігівської губернії (нині – Броварський район Київської області) у заможній селянській родині з роду реєстрових козаків. За народною легендою назву містечку, що лежить за 45 км від Києва, дали птахи гоголі, які водились у навколишніх болотах. Ні, місцеві болота не є унікальними, а ось тутешні гоголі живуть, як правило, в дуплах дерев.

Отже, був Гриць нащадком старовинного козацько-християнського роду, представники якого мешкали на сучасній Броварщині з часів Хмельниччини. Колись ці землі входили до складу Переяславського і Київського полків, одних з найдавніших у Козацькій державі. Саме містечко тоді мало Магдебурзьке право, а в часи Війська Запорозького Городового у Гоголеві знаходився адміністративний центр Гоголівської сотні Київського полку.

Батько, Аврамій Євфимійович Чупринка, був міцним господарем. А ще він пошлюбив купецьку дочку – Олександру Наумівну (у дівоцтві – Булавка). Її першим чоловіком, до речі, був козак Захарій Макарович Осьмак (1850-1876), з так званих Макарієвичів. Ось чому Григорій Чупринка мав дві рідні сестри – Марію та Софію Чупринок, та двійко зведених братів – Миколу та Євгена Осьмаків. У статті “Грицько Чупринка” (1926) Володимир Дорошенко проливає світло на походження нашого героя:

- Батьки його були хліборобами середньої руки, мали хату й поле і самі провадили господарку. Грицько був у них єдиним (спільним. – О.Р.) хлопцем. Не дивно, що вони ним дуже піклувалися, надто мати, котра не переставала клопотатися за сина й тоді, коли він уже став дорослою людиною.

Спочатку Аврамій Євфимійович сам навчав грамоті малого Грицька, а коли настав час, віддав до Гоголівської земської народної школи, яку хлопець закінчив із відзнакою. Потім син козака-хлібороба навчався у 3-й Київській гімназії за адресою Олександрівська вулиця, 8-12 (нині – Контрактова площа, 8). Та середньої освіти так і не здобув. Любов до книжки – то горе з розуму. Маючи від природи невгамовну вдачу, Григорій узявся сперечатися з директором та, ясна річ, вилетів із навчального закладу і мусив продовжити навчання у Лубенській класичній гімназії.

*   *   *

Зачекайте зневажливо кривитися... Свого часу гімназисти у Лубнах Полтавської губернії носили належну форму: сірий піджак, схожий на мундир – із комірцем-стійкою та срібними ґудзиками, обов’язково підперезаний пасом із бляхою та буквами “ЛГ” і темно-синій кашкет із кокардою. А в їх числі були – майбутній голова Ради Міністрів УНР Борис Мартос, композитор Володимир Леонтович, видавці першої українськомовної газети у Лівобережній Україні “Хлібороб”, брати-патріоти Шемети – Володимир, Микола та Сергій, економіст Олександр Шліхтер та інші достойники.

Лубенську класичну гімназію Григорій Чупринка теж не закінчив. Несамовитим було ціле покоління молодої української інтелігенції. У мемуарному нарисі “Болотяна Лукроза. Спомини” (1947) один із зачинателів українського інтелектуального роману Віктор Петров-Домонтович (1894-1969) те покоління назвав “автодидактами”, тобто людьми, які самостійно здобували освіту:

- Письменники-модерністи, з ґенерації 1890-1900-х рр., що, розриваючи з традиціями народництва в письменстві, модернізували українську літературу, були автодидакти. Письменники-самоуки; за освітою недоуки. Ніхто з них не мав закінченої освіти, середньої або вищої... Чупринка освіти не мав жодної. Вигнаний з усіх київських гімназій і, нарешті, знайшовши для себе притулок у гімназії “Общества родителей” (8-а Київська гімназія – О.Р.) на Тимофіївській вулиці (тепер – площа І.Франка, 5. – О.Р.), він у кожнім разі далі сьомої класи не пішов.

Останньою спробою здобути середню освіту стала приватна восьмикласна гімназія Готліба Валькера, що діяла в Києві від 1896 р. по вул. Новоєлизаветинській, 14-А (нині – вул. Євгена Чикаленка, 40). Там навчалися скульптори – Олександр Архипенко та Іван Кавалерідзе, піаніст Володимир Горовиць, вчений-помолог Володимир Симиренко, композитор Лев Ревуцький. Не справдивши в Києві батьківських сподівань, Грицько повернувся до Гоголева і вирішив щодуху боротися за... “краще життя”. Хоч як старався Аврамій Євфимійович привчити сина до хліборобства, той кожуха не вдягнув, а “тягнувся до книжки”.

*   *   *

Як ви розумієте, в Остерському повіті потеревенити про революцію не було з ким. Тож юнак часто навідувався до Києва, де зустрічався із товаришами-гімназистами, а ті познайомили стихійного бунтівника з революційною літературою російських соціалістів. Відтоді понеслося... У 1905 р. Григорій Чупринка став членом Гоголівського та Требухівського комітетів РСДРП (Російська соціал-демократична робітнича партія), лави якої він не залишав два роки: брав участь у вуличних демонстраціях, на мітингах виголошував промови, протестував проти дій поліції.

Наскільки це була його стихія? На всі сто. Хоча ще у 1903 р. студент природничого факультету Київського університету Микола Галаган (1882-1955), котрий працював пропагандистом при комітеті Київської вільної громади Революційної української партії (РУП), намагався залучити Грицька до підпільної роботи та... безрезультатно: тодішній гімназист “вічно мав конфлікти з поліцією, робив усякі “вибрики”, а до систематичної агітаційної роботи не був здібний”.

За участь у революції Григорія Чупринку неодноразово заґратовували, а коли відпускали, то під пильний нагляд поліції. Наприклад, 15 листопада 1905 р. у селі Требухові під його головуванням відбувся сільський сход, і громада вирішила не платити податків, землю розділити порівну, а уряд і царя не визнавати... Дійшло до того, що через бурхливу діяльність на Остерщині організатору протестних акцій заборонили в’їзд до... Чернігівської губернії та запроторили до Лук’янівської в’язниці. Буцегарня стала для нього першою школою українознавства – патріотів там ниділо вдосталь; наприклад, теоретик інтегрального націоналізму Дмитро Донцов (1883-1973; див. тут, а також тут). Згодом бунтівника заслали на північ Росії, де молодий баламута зустрівся з першими свідомими українцями і почав писати поезії... рідною мовою.

Бо перші вірші 28-річний поет складав російською, тоді як першу поезію рідною мовою – “Моя кобза”, він надрукував 13 травня 1907-му, в київській щоденній газеті ліберального прямування “Рада” (№109). Так на небосхилі національної літератури спалахнула нова зірка, чия творчість була позначена змінним ритмом та асонансами:

- Ти чуєш, як жалібно кобза гуде, / Аж стогін з грудей вириває, – / І в голову думка невтішна іде, / І мрію веселу вбиває. / Здається, не кобза, а мати сама / Над рідними дітьми ридає, / На втіху ж неначе й надії нема, / Недолі душа виглядає. / А чуєш, як знов вона гучно бринить, / Як радісно, весело грає? – / То в ній буревісник сварливо кричить, / То в ній соловейко співає. / Знов бачиш і віриш, що все пролетить, / Що ти перебореш недолю; / Знов полум’я волі так близько мигтить / І тішишся сам ти собою.

*   *   *

Відтоді початківця зацікавила тема козаччини, славетного минулого. Григорій Чупринка вишукував матеріали про сотників Ніжинського полку, котрі свого часу мешкали у Оглаві, про Тараса Шевченка, який до заслання зупинявся у гоголевських приятелів, зокрема, Платона Тимофійовича Бориспольця (1805-1890), з яким навчався в Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв у майстерні Карла Брюллова. На такому благодатному ґрунті розбрунькувалася творчість молодого літератора, з цієї тематики амбітний поет живився соками, піднятими з глибин народного життя.

Протилежну, але не менш соковиту характеристику нашому герою виписав тоді ще не історик та дипломат, а співробітник київських видань “Громадська думка”, “Нова громада”, “Рада” і “Рідний край” Дмитро Дорошенко (1882-1951), наче він не Грицьком Чупринкою виявився, а щонайменше українським Шарлем Бодлером:

- Вірний своїй вдачі, що не терпіла утертих шляхів та не зносила громадської дисципліни, жив він правдивим бурлакою. Мешкав у якихось “сумесних” квартирах, де займав один із кутів. Водив компанію здебільшого з “бувшими людьми” по різних чайних та глухих куточках на Деміївці або на Подолі. Мав там серед злодіїв та повій знайомих і приятелів, що любили його, навіть називали “нашим поетом”. Відкидаючи з огидою облудний і фарисейський світ “прилічних людей” за його неправду і низькопоклонство, почував себе Чупринка добре лише “на дні”.

Починаючи від 1908 р., Григорій Чупринка постійно мешкав у Києві. Ні, він не хотів у “городські”, а жив у місті з примусу, бо так вирішив судовий припис. Потайки від поліції він відвідував рідний білохатий Оглав (оголене місце, спалена земля), як за козаччини називався його Гоголів. Нащо? Аби підтримати зв'язок із селянською революційною організацією, створеною ним ще у 1905 р. Тепер це здається неймовірним, але за відвідини малої батьківщини, у 1909 р. лірика поліція вдруге заарештувала. За рішенням суду довелося кілька тижнів знову відсидіти за ґратами.

*   *   *

Так тривало доти, поки він не познайомився в Києві з письменником та видавцем Олексою Коваленком (1880-1923). На той час останній видав неймовірно популярну антологію віршів та малої прози “Розвага. Український декламатор” (1905, 1906). У помешканні нового приятеля вирував модний літературний салон, де збиралися київські літератори. Тут Григорій Чупринка познайомився з “модерновою російською поезією та її західними богами”: Едгаром По (Edgar Allan Poe; 1809-1849), Шарлем Бодлером (Charles Pierre Baudelaire; 1821-1867), Полем Верленом (Paul Marie Verlaine; 1844-1896). Твори двох останніх “проклятих поетів” (les poètes maudits) він знав напам’ять. Не випадково, тодішні колеги по перу жартома охрестили його “українським Верленом” – лисину 30-річний Грицько уже мав Верленову.

Ось імпресіоністична поезія – “Мої квіти” (1910), що особисто мені давно імпонує:

- Під водами теплими, / В осоці, в комишах поміж стеблами / Розцвілися, / Розвилися / Ніжні квіти, пишні квіти, білі квіти водяні. / Обгорнені тінями, / Десь на темному дні з баговиннями / Повилися, / Поплелися / Білі квіти, дивні квіти в непрозорій глибині. / Під чорною тугою, / Під нещастям лихим, під наругою / Розцвілися, / Розвилися / Ясні мрії, ніжні мрії, вільні думи молоді. / З піснями крилатими / Дивні мрії під тяжкими втратами / Повилися, / Поплелися / З колючками, з реп’яхами, наче квіти у воді.

У перший період творчості Григорій Чупринка тяжів до авангарду, показово депресував “наше відродження – втішна омана”, оскільки був обізнаний із французьким імпресіонізмом та російським символізмом з обов’язковими “квітами могильними”, “чорною тугою”, “похмурим фльором”, “отруйливою тайною життя”. А ще він допомагав О.Коваленку у складанні й редагуванні двох стильних літературно-артистичних антологій – “Українська муза” та “Терновий вінок” (обидві: 1908).

*   *   *

Із авторськими віршами модернового штибу була біда, хоча “український Верлен” перші три роки розсилав їх до усіх можливих журналів. Ситуація змінилась у 1909 р., коли в Києві виник орган молодої національної поезії – “Українська хата”, що почала затяту боротьбу з усім старим, рахуючи газету “Рада”. Було діло, Григорій Чупринка став співробітником “Укр. хати”, та з огляду на анархічну вдачу системної участі у виданні не брав. Бо ніякого примусу ніколи зносити він не міг.

В оригінальних поезіях першого періоду творчості у нього переважали громадянські мотиви. Згодом увиразнився інтерес до модернізму із настроями “безутішної самоти”. Особливу увагу в поезії Григорій Чупринка приділяв ритміці та звукопису. Рясно з’явилися – не без видавничої допомоги Олекси Коваленка! – невеличкі авторські збірки “Огнецвіт”, “Метеор” та “Ураган” (всі: 1910), “Сон-трава” (1911), “Білий гарт” і “Контрасти” (обидві: 1912), поема “Лицар-Сам” (1913) і таке інше.

Витонченим ліриком поставав він, і не тільки у ноктюрні “Співи ночі” (1913):

- Защебечуть, заспівають, заридають солов’ї / В ту хвилину, / Як покину / Я сумні пісні свої. / Променистими очима сумно ніченька мигне, / Як не збудять, / А остудять / Чарівні огні мене. / Золотими стрілоньками думи серце пропекли, – / Душу ранять, / Серце манять / В вищий мир до зір із мли. / Не пригріє серця в небі сяйво зоряних утіх, / Нас лоскоче / Холод ночі / І тепло, і зло, і гріх. / Невідома правда неба сину грішному землі, / Сонце й зорі / В гірнім морі / Нам горять, зорять у млі... / Защебечуть, засміються соловейки на зорі, / Тільки з ями – / Темні плями / Я зіркам оддам вгорі.

*   *   *

Видані дрібними тиражами поетичні збірки зробили ім’я Григорію Чупринці, і багато київських видавництв шукали співробітництва з модним автором. Тим часом він, аж поки не спалахнула Перша світова війна, залишався самотнім представником нової української богеми. Лисина Верленова зобов’язувала. Зрештою, амбіції переважили здоровий глузд. І, скуштувавши нищівної критики за поему “Лицар-Сам”, “в безутішній самоті – без сонця і без Бога” 34-річний автор полишив писати вірші. За свідченнями очевидців, поет занурювався у зневіру, спускаючись “на дно”. Вічно мовчазний, насуплено холодний, замкнений – він тінню пересувався вулицями Києва. Тікаючи від мобілізації, восени 1914 р. Грицько “Верлен” Чупринка влаштувався... конторником на роботу в “Трубчевське лісництво”, що колись розташовувалося на кордоні Чернігівської та Орловської губерній (тепер – Брянська область РФ).

Це стало можливим тому, що директором “оборонного” підприємства був... колишній видавець і співредактор журналу “Українська хата” (1909-1914) Микита Юхимович Шаповал (1882-1932). Від царської армії він порятував тоді не одного діяча української культури. Зокрема, на посадах у “Трубчевському лісництві” опинилися письменник Григорій Коваленко-Коломацький (1864-1938), актор українського Театру Миколи Садовського Іван Мар’яненко (1878-1962), художник Театру Миколи Садовського Іван Бурячок (1877-1936), просвітник Артем Хомик та інші.

У кожного свої “Переходи” (1916), а для митця вони вкрай мінливі:

- Глянь, голубко, як над ставом запушились довгі лози! / Глянь, як вітами кивають кучеряві явори! – / Плинуть хмароньки весняні, тихо сиплючи з гір сльози... / Як природа поновляє творчі виснажені сили, / Так на кожнім переходи поновляємся і ми. / Хтось виводить дух наш творчий з сірих / Буднів, як з тюрми, як із могили.

Перечікуючи Першу світову, у чернігівських лісах, поволі, у 1915 р. Григорій Чупринка знову почав писати поезії, що друкувались у літературно-наукових альманахах “Основа” (1915), “Степ” (1916) і “Промінь” (1917); крайній, між іншим, редагував Володимир Винниченко. Що діялося на серці? Вірш “Останній звук моєї ліри”, написаний ще 1911 р., відповідав найтоншим внутрішнім порухам:

- Останній звук моєї ліри / Не буде криком безпорадним, / Не буде стогоном зневіри, / А гімном радісно-принадним / Того співця, що лине в вирій / Перед морозом повновладним. / Той звук лишить благословіння / Співцям весни, співцям прийдешнім, / Пророкам вільного творіння, / Серцям палким, умам безмежним, / Що власним полум'ям горіння / Освітять путь мерцям тутешнім.

*   *   *

Із початком Визвольних Змагань 1917-1921 рр. Григорій Чупринка залишив сховок і повернувся до громадської діяльності. Життєву і творчу кризу наче рукою зняло... Відвідавши Гоголів, він закликав односельців створити філію товариства “Просвіта”, аматорський театральний гурток та, взагалі, пожвавити просвітню роботу. Просто ринули численні шедеври громадянської лірики – “мужні, бадьорі, повні революційного завзяття” вірші (Олег Ольжич), що зарясніли в тодішній українській періодиці: “Літературно-науковий вістник”, “Нова Рада”, “Народна воля”, “Шлях”.

Дослідник “Розстріляного відродження”, літературознавець Юрій Лавріненко (1905-1987) у статті “Поет, що не хотів жити рабом” (1972) зауважив:

- Чупринці випала доля бути співцем, трубадуром Української Національної Революції. Ряд його поезій широко увійшов в ужиток розбурханих мас, граючи ролю національних гімнів.

Це, думаєте, метафора літературного критика? Ні. У період Визвольних Змагань одним із найпопулярніших віршів став римований маніфест “Гимн” Григорія Чупринки. Першою твір надрукувала 11 (24) травня 1917 р. масова українська газета “Нова Рада”. Далі – більше. Знаний композитор Кирило Стеценко (1882-1922) поклав ті рядки на музику. Так виник славень “Слава Вкраїні”. За місяць-другий партитуру оприлюднив у Києві альманах “Музична бібліотека” (№3) за редакцією Олександра Кошиця (1875-1944). Той вокальний твір став улюбленою піснею, яку в роки Визвольної Революції всюди співали в селах і містах України (Петро Одарченко).

*   *   *

Він був із покоління тих митців, які виключно співцями краси жити не схотіли, а взяли в руки рушницю. Більше ні з якими партіями своє життя Григорій Чупринка не пов’язував, хіба що, симпатизував соціалістам-самостійникам, як військовій партії, і на цій підставі... став рядовим 1-го Українського козацького полку імені Богдана Хмельницького. Тепер це була його війна. На теренах УНР лірик був кілька тижнів, що називається, при сотні, тобто воював на передовій. Він мав чималий вплив на вояків, котрі поважали Грицька. Не випадково, у першій декаді червні 1917-го козака делегували на ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд у Києві.

Хоч як справно він виконував свої обов’язки у військовій канцелярії, та в душі бунтівник обтяжувався уставами та дисципліною. Одного серпневого дня Григорій Чупринка попросив свого друга, земляка та однокласника по 3-ій Київській гімназії, ад’ютанта командувача 1-го Українського козацького полку імені Богдана Хмельницького, прапорщика Миколу Галагана (1882-1955) посприяти демобілізації, мовляв, “канцелярський письменник” на війні – як “приший кобилі хвіст”...

Справжній поет схожий на летючий газ: він легший за повітря, і він скрізь там і такий, яким тут і має бути. Про це один із витончених віршів – “Признання” (1916):

- В поезії нема переконання, / В ній єсть і літо, і зима, / В ній фарби, звуки, настрої, бажання, / В ній єсть і щастя, і палкі страждання, / Але постійності нема. / Не може буть постійності в поета, / Так не проси моїх посвят! / Мій сміх зміняє сум анахорета. / Сумний кінець зміняє метр сонета / І спів кінчає зойк утрат.

*   *   *

Сісти в зажурі, поодаль від виру подій, йому не вдалося. Гетьманщини у версії 2.0 літератор не прийняв, бо кайзерівської окупації України Павлу Скоропадському не подарував. Від більшовицької ідеології природженого анархіста теж вернуло... Знову різко змінилися його літературні настрої. В авторських віршах забриніли громадські настрої, і вдача баламута знову привела Григорія Чупринку до армії. Цього разу – до Української повстанської армії (УПА), за завданням якої в серпні 1919 р. на Чернігівщині поет-патріот організував і керував антибільшовицьким повстанням.

Ніяких відозв чи універсалів він не оголошував. Спрацювала циганська пошта...

- А ви чули, що Григорій Оврамович отаманом став?

До полку люд посунув цілими сім’ями, а 1 (13) серпня 1920 р. в Остерському повіті його загін самооборони почав збройно діяти проти московської комуни. Два тижні із трьома більшовицькими полками вони бились у броварських лісах. Попри велику повагу до нього місцевого селянства, яке із задоволенням йшло під булаву “отамана Чупринки”, повстання зазнало нищівної поразки. Колишні вояки порозбрідалися: хто почвалав додому, хто потягнув на Полтавщину.

*   *   *

Очільника повстанців заарештували агенти губернського НК та кинули в холодну. Можна говорити, що Чупринка сам здався, бо ж добровільно прибув до Києва. В якості заручників комісари заґратили його матір та сестру Марію. Того разу йому вдалося уникнути покарання, та й рідних 15 серпня 1920 р. більшовики звільнили.

Цьому сприяло повідомлення в більшовицькій газеті “Київський комуніст” про... “ліквідацію банди Чупринки”. Стаття викликала жваве обговорення в суспільстві: відомий поет = отаман?! Через клопотання групи письменників на чолі з тодішнім наркомом освіти УСРР Олександром Шумським (1890-1946) до голови Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУЧК) при РНК Української СРР Мартина Лаціса (Jānis Sudrabs; 1888-1938), якого було відряджено в Україну з РРФСР із великою групою чекістів, – вирок пом’якшили, особливо – з огляду “на величезні заслуги Чупринки як поета”.

Наскільки все було серйозно? Матеріали Денікінської комісії з розслідування дій Всеукраїнської ЧК, створеної наприкінці 1919 р. після захоплення Добровольчою армією Києва, засвідчили крайню жорстокість розправ та величезну кількість жертв ВУЧК: із квітня по серпень 1919 р. в Києві було знищено близько 10 000 осіб.

Принципову позицію щодо ворогів Революції більшовики відкрито оголошували. Згадуваний очільник ВУЧК Мартин Лацис у брошурі “Надзвичайні комісії у боротьбі з контрреволюцією” (Москва, 1921) зазначав: йдеться про перший і головний спосіб боротьби – розстрілювати, другий – принаймні ізолювати тих, кого можна зарахувати до потенційних ворогів Революції.

Своє життєве призначення Григорій Чупринка виписав у вірші “Поет” (1910):

- О ні, Поет – не гладіатор, / Що бавить натовп цирковий! / Поет – пророк, Поет – новатор / І вільний мучень життьовий. / В людських ганебних наріканнях / Огнистим цвітом він цвіте / І в світових сліпих блуканнях / До правди впевненний іде. / Коли шумлять псевдопророки / І йдуть на пишний карнавал, / В душі таїть він жаль глибокий / За свій високий ідеал. / Як гнів і жаль його охопить – / Він дух свій виявить в бою / І кров’ю власною окропить / Жагучу проповідь свою. / Поет не стратить духу марно / Ні в стисках муки, ні в журбі, / Але ж страждань своїх безкарно / Він сам не вибачить юрбі.

*   *   *

Українського поета Григорія Чупринку того разу більшовики не розстріляли, а відправили до Кожухівського концтабору під Москвою. На цілий рік... Схоже, броварський отаман опинився у чималій групі цивільних осіб із “ворожих класів”, яких наприкінці липня 1919-го “пригнали з півдня” в Кожухівку. Власне, то була унікальна пенітенціарна установа, про яку слід окремо сказати. Кожухівський №13 розподільний пункт відкрився на півдні Москви, біля залізничної станції Кожухово, у 1914 р. Спочатку каральний заклад підпорядковувався Центреваку – Центральному управлінню з евакуації населення. 25 червня 1919 р. його підпорядкували Відділу примусових робіт, створеному декретом ВЦИК від 17 травня 1919 р. “Про табори примусових робіт”. Так, по-тихому, в Країні Рад створювалася розгалужена система виправно-трудових таборів ГУЛАГу.

До листопада 1920 р. Кожухівський розподільний пункт на 2500 в’язнів складався з двох установ, підзвітних одному коменданту. Перша – табір білогвардійців і перебіжчиків, що з жовтня 1919 р. називався Кожухівський концентраційний табір, або: Кожухівський табір військовополонених. Друга, – власне, розподільчий пункт №13; із жовтня 1919 р. до вересня 1920 р. Кожухівський збірно-розподільний та евакуаційний пункт військовополонених, або: Кожухівський етапний пункт.

У побуті назви двох формальних частин, як правило, опускалися, оскільки ті часто видозмінювалися: Кожухівський евакуаційний пункт, Кожухівський збірно-розподільний пункт військовополонених, Кожухівський приймально-пропускний пункт №13, Кожухівський пункт військовополонених тощо. Із жовтня 1920 р. дві установи злились в єдину державну інституцію, зміст якої ніхто більше сором’язливо не приховував – Кожухівський концентраційний табір. Жахливий концтабір під Москвою остаточно закрили у січні 1922 р.

*   *   *

Що в нелюдських умовах допомогло вистояти? Щось, що піднімається “З глибин” (1914):

- Чистим струмнем пробивалась з-під землі вода цілюща / І забилась, розлилася в іскрах, блисках золотих. / Підняли голівки квіти; здивувалась темна пуща; / Вітер стих. / Як то можна? Чистий струмень, ніби дивний нерв підземний, / Так уперто, так таємно пробивав до сонця путь? / Так до сонця нерв живучий і чутливий і таємний / Зміг сягнуть. / Так з душі з-під горя й туги, з-під неволі та страждання, / Після довгого мовчання, за одну коротку мить / Спів гарячий волі й щастя, спів палкого поривання / Полетить.

Потім були ще два ув’язнення – “за антирадянську агітацію”. Першого разу, в січні 1920 р., поет просидів за гратами три тижні. За вироком мав він знову їхати до концтабору під Москвою. Але не поїхав... Бо на дорогу власних коштів не мав.

Судимості не змінили відверто антирадянських поглядів українського патріота, який вимушено перебував у Києві та останнім часом мешкав із дружиною за адресою вулиця Лютеранська, 12, кв.15... Побоюючись нових бунтів, як і царат, більшовики заборонили йому, “пропащій силі”... виїздити на Чернігівщину. Григорій Чупринка начебто незрушно сидів на місці, але боротьби не припинив, бо почав шукати контактів із підпільними проукраїнськими організаціями.

У 1921 р. Всеукраїнський центральний повстанський комітет (ВУЦПК), створений 18 березня 1921 р. у Києві на чолі з головою Іваном Чепілком (1880-1921), налагодив зв’язок із урядом Симона Петлюри (УНР) в екзилі, який перебував на території Польщі та готував Другий Зимовий похід. Для Партизансько-повстанського штабу (ППШ) при Головній команді військ УНР, створеного у лютому-березні 1921 р. за кордоном, був повною несподіванкою сам факт існування... Всеукраїнського центрального повстанського комітету.

Хоч як би там діялося, але Григорій Чупринка, котрий служив бібліотекарем у бібліотечному відділі Губнаросу (Губернський відділ народної освіти та науки), – належав до складу ВУЦПК. Більше того, він мав завдання представляти у липні 1921 р. цей Комітет на Окружному військовому з’їзді отаманів Холодного Яру та домовитися про координацію дій усіх патріотичних парамілітарних об’єднань.

*   *   *

Спливав безцінний час. Із місяця в місяць, починаючи з 12 березня 1921 р., коли з’явився наказ №1 “По повстанських військах Української Народної Республіки”, – згуртовані повстанці в Україні отримували з-за кордону накази за підписом Симона Петлюри та генерал-хорунжого армії УНР Юрія Тютюнника (1891-1930), в яких про загальне повстання регулярно наголошувалося: “Жодного неорганізованого вибуху. Чекайте наказу!” Минали тижні й місяці. Всеукраїнський виступ, запланований на травень-червень, відкладався й переносився.

Частина істориків вважає, що то поляки вели подвійну гру... Вони взяли на себе зобов’язання допомагати у визволенні України, але не поспішали у визначений термін озброїти інтернованих у концтаборах вояків і старшин армії УНР та перекинути їх до кордонів Радянської України. Бо домовлялися із Радянською Росією.

Тим часом комісари не барилися, а завдали удару на випередження. Завдяки інформаторам вони володіли поточними даними як про події за кордоном – в уряді УНР в екзилі, так і про оперативну обстановку у Всеукраїнському центральному повстанському комітеті й підпорядкованих структурах Всеукрцентрповстанкому. До того, як члени ВУЦПК оголосили повстання, 18 червня 1921 р. чекісти розпочали численні арешти не лише в Києві та в Ірпені, а по цілій Україні. Буквально двома днями раніше до штабу 14-го полку РСЧА сам прибіг і на бік радянської влади в місті Брусилів Житомирського повіту Волинської губернії перейшов підполковник Армії УНР Юліан Мордалевич (1896-?), розповівши всі деталі майбутнього повстання.

Як випливає із 17-томної справи №225596, Григорія Чупринку (№25 у списку ВУЧК) та ще 132 патріотів заарештували й ув’язнили. На допитах поет-отаман проходив як... контрреволюціонер, член підпільної організації, що мала на меті “повалення радянської влади”. Тоді цього для смертного вироку було достатньо.

*   *   *

Після провалу всеукраїнського повстання у середовищі українських патріотів думки розділилися. Частина патріотів, а саме: отамани “Холодноярської бригади” Іван Деркач, Іван Петренко, Сергій Отаманенко, Семен Чучупак – 4 серпня 1921 р. склали зброю і відповідно до оголошеної радянською владою амністії були... заарештовані та страчені. Частина нескорених “залишенців” не повірили в амністію, а продовжили організовану боротьбу проти московської комуни.

Проти них чекісти розробили спеціальну операцію “Заповіт”, під час якої інспірували фіктивний... з’їзд отаманів у Звенигородці та заарештували майже усіх провідників Холодного Яру. Надзвичайна сесія Київського губернського революційного трибуналу 2 лютого 1923 р. засудила більшість отаманів до розстрілу. Так, їх ошукали, але не перемогли...

9 лютого 1923 р., о 8:30, у Лук'янівській в’язниці Києва 38 засуджених холодноярців повстали. З-поміж них були отамани Холодного Яру і Чорного лісу, старшини армії УНР, козаки-холодноярці, сотники корпусу Січових стрільців, які прибули на Лівобережжя з Галичини. Захопивши 14 гвинтівок з набоями та іншу зброю, майже чотири години вели вони свій останній бій. Комендант тюрми Мишко Ріхтер віддав наказ розстрілювати заарештованих при першій-ліпшій можливості. Хто не загинув із повстанців, того комісари розстріляли. Масовий повстанський рух у Холодному Яру припинився. Хоча розрізнені групи повстанців продовжували боротьбу ще декілька років. Лише голод 1932-1933 рр. зміг остаточно приборкати повстанців.

...Аби закрити тему, скажу. Тільки у ніч проти 4-го листопада 1921 р. армія УНР перейшла польсько-український кордон. Підрозділи були у незадовільному стані: 35 відсотків вояків не мали взуття, половина – шинелей. Напередодні трагічного листопадового рейду 1921 р. Волинського загону Юрій Тютюнник запевнював, мовляв, Правобережжя України уже охоплене повстаннями, червоноармійці безладно відходять до РРСФР, а тому вибив час визволити Україну.

*   *   *

Григорій Чупринка залишив помітний слід у вітчизняній історії – одночасно і як поет, і як борець за самостійність України. Як написав про нього Євген Маланюк:

- Революція – це справжнє ім’я його біографічної Музи. Вірші ж його – це тільки зрадливо короткі побачення з музою поезії… Ця людина виворожувала віршованими заклинаннями нашу національну революцію.

Проте перше повне видання літератора – “Твори”, опублікував (посмертно) Український громадський видавничий фонд у Празі в 1926 р. Видання обіймало 447 “п’єс”: 423 вірші українською, два – російською та 22 літературні рецензії. На відміну від купи літераторів радянської доби, незламним Григорій Чупринка залишався не лише у віршах. Поезія “І гріховна, і свята” (1909) саме про це:

- Вся в колючках, вся в гірляндах, / І в тернах, і в пишних квітах, / Вся в коштовних діамантах / І в блискучих огнецвітах / В млі горить моя мета – / І гріховна, і свята. /

Вся одверта, вся закрита, / Особиста і загальна, / Темним фльором оповита – / І весела, і печальна / В млі горить моя мета – / І гріховна, і свята. / Нерозгадна, невловима, / Як огонь заблудлий в полі, / Як обличчя херувима / В світлосяйнім ореолі, / В млі горить моя мета – / І гріховна, і свята. / Як далеко світло ясне / Манить, вабить, притягає! – / Ближче, ближче... Світло гасне, / Віра в серці потухає. / В млі горить моя мета – / І гріховна, і свята.

З огляду на популярність Григорія Чупринки у середовищі патріотичних кіл, його прізвище взяв собі за підпільний псевдонім генерал-хорунжий УПА Роман Шухевич та не один рік називався “Тарас Чупринка”. Неначе з попелу, він відроджував це ім’я, тоді як чекісти знову прагнули знищити знавіснілого Чупринку.

Тільки у 1996 р. Г.Чупринка дочекався відповідного рішення Київської обласної прокуратури: Григорія Чупринку було реабілітовано. Офіційний документ, на сором нам, містив промовисту приписку:

- Довідка про реабілітацію Чупринки Г.А. нікому не надсилалася – за відсутністю зацікавлених осіб.

Олександр Рудяченко