Микола Вороний. 1. Шлях, посипаний євшан-зіллям

Микола Вороний. 1. Шлях, посипаний євшан-зіллям

Укрінформ
Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

Вірші – вони і матеріалізована скорбота, і безжурна радість, зважаючи на те, нащо ти видобуваєш із піхов той двобічний меч? Перші поетичні твори – звісно, під впливом Тараса Шевченка – Микола Вороний склав у юності, ще навчаючись у Харківському реальному училищі, а ось друкуватися “амбасадор європейської поезії в Україні” почав лише у 1893 р. Першим опублікованим віршом стала в львівському часописі “Зоря” мініатюра “Дівчина” (“Не журись, дівчино”), створена в народнопісенній манері й присвячена активістці київського літературного гуртка “Плеяда” Людмилі Старицькій, доньці Михайла Старицького та племінниці Миколи Лисенка. Той зразок інтимної лірики відомий тепер виключно літературознавцям.

Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська, 1882 р.
Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська, 1882 р.

Справа зрушила з місця, й невдовзі авторські добірки з’явилися в інших періодичних виданнях: “Літературно-науковому віснику”, “Засіві”, “Дзвоні”, “Сяйві”, “Раді”, а також в антологіях, збірниках, а саме: “Акорди”, “Українська муза”, в альманахах “Складка”, “За красою”, “Дубове листя”, “На вічну пам’ять Котляревському”, “Багаття” та інших.

У 1899 р. 27-річний поет написав флагманську поему “Євшан-зілля”, де обстоював необхідність повернути українцям історичну пам’ять, а громаді – усвідомити національну приналежність. Твір той переповідав легенду, відому за Іпатіївським літописом. У ній ішлося про сина половецького хана, якого полонив Мономах, князь Володимир, і лишив у Києві при собі. Розкішне життя при дворі поволі витруїло душу, але спомини про рідний край не давали заснути. Так тривало доти, поки степ зник, його замінив “край чужий, чужі звичаї, як за рідні уважати”. Та не йняв віри могутній хан, що син міг забути волю і степ, батька та рідну мову.

Покликав до себе правитель старого гудця (співець), аби у землях чужинських той відшукав нащадка, проникливою піснею збудив серце та й навернув добровільного бранця додому. Не здригнулося скам’яніле серце, коли посланець завів материну колискову. І тоді старий гудець дістав дрібку степового полину, євшан-зілля, – і обпекли серце манкурта пахощі рідного степу, пробудивши найсвятіше – любов до рідної землі, що і є природним потягом до волі.

- Україно! Мамо люба! / Чи не те ж з тобою сталось? / Чи синів твоїх багато / На степах твоїх зосталось? / Чи вони ж не відцурались, / Не забули тебе, неньку, / Чи сховали жаль до тебе / І кохання у серденьку? / Марна річ! Були і в тебе / Кобзарі – гудці народні, / Що співали – віщували / Заповіти благородні, – / А проте тієї сили, / Духу, що зрива на ноги, / В нас нема, і манівцями / Ми блукаєм без дороги! / Де ж того євшану взяти, / Того зілля-привороту, / Що на певний шлях / направить, – / Шлях у край свій повороту?!

Що далі діялося? Рідний степ – широкий, вільний, / Пишнобарвний і квітчастий – / Раптом став перед очима, / З ним і батенько нещасний!..

І тоді ханський син, малий хлопчина, згадав усе: до дня свого народження.

*   *   *

Морозного ранку 24 листопада (6 грудня) 1871 р. у степовій Україні, зокрема – на Катеринославщині у заможній родині роботящого ремісника народився український поет, перекладач, театрознавець, режисер, актор, громадський і політичний діяч Микола Кіндратович Вороний, відомий також під псевдонімами і криптонімами: Арлекін, Віщий Олег, Homo, Кіндратович, Микольчик, М.В., К-ич Н, М-У-ко та ін.

Малописьменний, але заповзятий батько – Кіндратій Павлович Вороний, походив із родини кріпаків, але власною кмітливістю, щоденною важкою працею здобув собі селянську волю, а згодом – навіть статус міщанина.

Мати майбутнього поета – Олімпіада (Ольга) Дмитрівна Колачинська, була з дому знаного діяча української освіти XVII-XVIII століття, ректора (1697-1702) Києво-Могилянської академії Прокопа Колачинського, котрий став вірним виконувачем сміливих освітніх планів гетьмана Івана Мазепи.

- Колосальний вплив на мою душу мала мати – своїми казками, оповіданнями про війну, особливо ж піснями (і тепер не можу без сліз згадувати “Ой ішов козак з Дону”), які співала вона з незвичайною чулістю і сльозами. Мати ж навчила мене і перших початків грамоти.

Дід Миколки за материнською лінією, Павло Денисович, служив в уланах, тому й вуличне прізвище родини було Улани, точніше – Уланенки. Бойовими орденами на грудях дід Павло не хизував. Попри те, що чверть століття вірою і правдою він служив російському царю. Та кар’єрою нащадок гайдамаків не спокусився, рідної мови не зрікся, а до останнього подиху залишався знавцем солов’їної, справжнім її поціновувачем і “прожив майже сто років на степових просторах півдня України” – ні сам євшан-зіллям не користувався, ні дітям та онукам пам'ять про степ не освіжав.

*   *   *

Коли малому виповнилося півроку, родина переїхала на Слобожанщину. Замешкали вони в передмісті Харкова – на Гончарівці, на Холодній горі. Аби прогодувати сім’ю, батько днями пропадав у комерції, а мати, залишаючись удома, вчила Миколку грамоті. В малого саме вона перелила національну свідомість, дбайливо виплекала любов до рідної культури. І це, зважте, у начебто російськомовному Харкові! Тому із дошкільного віку Микола Вороний по пам’яті читав “Катерину” Тараса Шевченка. Ні, ви мене неправильно зрозуміли – не уривок, всю поему: на півтисячі рядків.

Вулиця Велика Гончарівська, Гончарівка, Харків, 2016 р.
Вулиця Велика Гончарівська, Гончарівка, Харків, 2016 р.

У сім років кмітливий хлопчина пішов до місцевої школи на Гончарівці.

Дивне то місце було – напівсільське, напівміське, та й середовище не схильне до науки: ремісники, повії, волоцюги. Мусив мати характер, аби у середовищі люмпен-пролетаріату не забувати батьківську науку виживання, матусину освіту і духмянощі, духмянощі отого степового полину, що від будь-якої чортівні українця береже.

Перші поневіряння син дрібного торговця витримав. Далі розуму набиратися батько послали до Харківського “складного” реального училища, збудованого 1886 р. на території колишньої садиби колезького радника Якова Петіна на Таганрозькій дорозі (нині – вул. Плеханівська, 4); її тоді навіть у місті називали Петинською.

З ранньої юності Микола вірив щасливі “Зорі-очі” стали над ним і його степом:

- Зорі-очі, очі-зорі / Тут і там. / Тут зорять – до дна прозорі, / Там зорять – як іскри в морі... / Зорі-очі, очі-зорі, / Я співаю вам! / Хай не криють хмари темні, / Зорі, вас, /

Бо мені і так таємні / Ви – земні і ви – надземні... / Хай не криють хмари темні / Вас у пізній час. / Сяйте, зорі! Сяйте, чисті! / Лийте світ! / Бризки сійте променисті, / В душу війте сни барвисті... / Сяйте, зорі, сяйте, чисті! / Сипте огнецвіт! / Очі-зорі, зорі-очі / Тут і там. / Тут жагучі, тут дівочі; / Там блискучі, там урочі... / Очі-зорі, зорі-очі, / Я співаю вам!

*   *   *

У пошуках кращої долі родина переїхала до Ростова-на-Дону, де реаліст Микола Вороний відвідував Ростовське реальне училище. Звідти за зв’язки з народниками підлітка виключили. Бо українець читав та поширював заборонену літературу. Великої біди в тому батько не побачили, а вирядили сина в… місцеву чоловічу гімназію. Там коло улюблених авторів помітно розширилося, і поряд із зачитаним томиком Тараса Григоровича в узголів’ї підлітка відтепер були романи Вальтера Скотта, Майна Ріда, Фенімора Купера, Жуля Верна, а також поетичні збірки чесних поетів – Миколи Некрасова, Івана Нікітіна, Семена Надсона.

Ростовське реальне училище
Ростовське реальне училище

Разом із підлітковим захопленням романтикою чужих пригод полонила Миколу й інша стихія – політична освіта, а за нею – класова боротьба. Готуючись до таємних зібрань гімназистів, а згодом – і залізничників, він читав, аби потім обговорювати популярні серед демократичної інтелігенції заборонені книжки, як-то: “Політичну економію” (“Elements Of Political Economy”; 1821) шотландського економіста Джеймса Мілля, “Історію цивілізації в Англії” (“History Of Civilization In England”; 1864-1868) британського історика Ґенрі Томаса Бокля, “Силу й матерію” (“Kraft und Stoff”; 1855) німецького матеріаліста Людвіґа Бюхнера, “Історичні листи” (1868-1869) теоретика російського народництва Петра Лаврова. Щось я ніде не зустрічав, що із подібною літературою знайомився хтось із російських декадентів штибу Костянтина Бальмонта або ж Ігоря Северяніна.

Захопившись ідеями національного театру, зі старшим на 15 років драгоманівцем Степаном Ерастовим (1856-1933), з яким він служив в одному місцевому банку, Микола Вороний організував у Ростові-на-Дону “Українську громаду”.

Що далі діялося? Рідний степ – широкий, вільний, / Пишнобарвний і квітчастий – / Раптом став перед очима, / З ним і батенько нещасний!..

*   *   *

Поступово пригодницькі романи у чтиві гімназиста витіснила політична література, і юнак незчувся, як у 1893 р. у Харкові опинився в таємній молодіжній організації “Братство тарасівців”, очолюваної від 1892 р. студентом юридичного факультету Київського університету Св.Володимира Миколою Міхновським (1873-1924). Власні ідеї вони поширювали серед студентства, шкільної молоді, селянства і робітництва. Спершу їхнім центром став Харків; у 1892 р. виникла філія в Києві та налічувала 16 членів. Згодом сформувались осередки в Катеринославі, Лубнах, Одесі, Полтаві, Прилуках, Чернігові. Коли загальна кількість братчиків перевалила за 100 чоловік, у 1893 р. невдовзі після друку публікації “Profession de foi…” (“Символ віри”) за анонімним доносом жандармерія ліквідувала харківський осередок.

Братство тарасівців
Братство тарасівців

Як наслідок, Микола Вороний потрапив під нагляд жандармерії – помешкання тарасівця не раз трусили, а самого гімназиста заарештовували. Терпець у дирекції Ростовської гімназії урвався, й учня сьомого класу М.Вороного із закладу відрахували, заборонивши у подальшому вступати в російські університети та проживати в Москві й Санкт-Петербурзі.

Знайомство із творами Миколи Чернишевського, Дмитра Писарєва, Миколи Добролюбова своє діло зробило. Українець збагнув: аби виробити чітку, свідому громадянську позицію, потрібна університетська освіта. Та де ж її, в клятій Імперії, здобути? Ось тоді і сяйнула думка:

- Слід рушати до Болгарії та вступити до Софійського університету!

Вабив моральний авторитет, взірцевою вважалася постать тамтешнього професора Михайла Драгоманова, якого ладна була на руках носити революційна молодь.

- Мене манила Європа, а головне – таємнича постать “властителя дум” радикальної… молоді – Михайла Драгоманова. Я, безвусий юнак, мандрував через Львів до Драгоманова в Софію. Була думка, погостювавши в Галичині, махнути до Софійського університету і, ставши перед очі Михайла Петровича, чемненько попрохати: “Будь ласка, батьку, зроби з мене людину”.

Утім, у день прибуття Миколи Вороного до Львова надійшла телеграма: 20 червня (2 липня) 1895 р. “пригнічений стан духу значною мірою… від усвідомлення печального стану справ в Україні”, як свідчила про дядька, його небога Леся Українка, – Михайло Петрович Драгоманов у столиці Болгарії помер.

*   *   *

Коли спливли два роки перебування під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Російської імперії, вихід знайшовся радикальний. У 1895 р. Микола Вороний виїхав за кордон, де вступив до Віденського університету. Не зволікаючи, студент долучився до активного життя української діаспори в Австрії. Він став активним членом студентського товариства “Січ”, познайомився з лідером австро-угорських соціал-демократів Віктором Адлером (Victor Adler; 1852-1918), спробував взяти участь у кількох дискусіях. Але тихе болото і погодинна любов до України здаля – то було не для нього. Доброзвичайній Австро-Угорщині українець сказав категоричне “Ти не моя”.

- Там, де пустка замість серця, / Порятунку вже не буде!

Зважаючи на млявість студентського життя у Віденському університеті, буквально за кілька місяців українець полишив столицю Австро-Угорщини, переїхав до столиці Галичини, де продовжив освіту на філософському факультеті Львівського університету. Він ще не усвідомлював, що старий гудець щедро насипав перед ним євшан-зілля – і бути тепер йому “амбасадором європейської поезії в Україні”.

Як слушно зауважують дослідники – Таміла Яценко та Зоя Шевченко, котрі написали розвідку-посібник “Художня література в контексті світової культури” (2012):

- В українській літературі модернізм розвивався з певними національними особливостями, але в цілому був орієнтований на західноєвропейські мистецькі процеси. Український fin de siecle (фр. “кінець віку”), ознаменував кризу народницької традиції та поширення західних філософських концепцій.

*   *   *

Отже, в останній чверті ХIX століття – спочатку на Західній Україні, а потім і на Наддніпрянщині – окреслився та поглибився конфлікт двох художніх принципів: народництва (українськість, патріотизм, реалізм, закритість культури, зображення народного життя) і модернізму (європейськість, відкритість культури, демократизм, естетизм, зображення життя інтелігенції). Саме їх протистояння і склало культурно-естетичний феномен новітнього українського мистецтва.

Відчуваючи і вітаючи зміни, які в Неньку несуть вітри із Західної Європи, у 1901 р. на сторінках “Літературно-наукового вісника” (книга XI) 29-річний публіцист Микола Вороний опублікував “Одкритого листа” програмного характеру, де закликав побратимів до участі в альманасі, а значить – оновлювати національну літературу:

- Уникаючи творів грубо-натуралістичних, брутальних, натомість бажало б ся творів хоч з маленькою ціхою оригінальності, з незалежною свобідною ідеєю, з сучасним змістом; бажало б ся творів, де б було хоч трошки філософії, де б хоч клаптик яснів того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю неосяжною красою, своєю незглубною таємничістю… На естетичний бік творів має бути звернена найбільша увага.

Найбільша втрата для юнацтва – коли земля рідна перетворюється на чужину. Боліло серце молодого патріота, і туга переливалась у поетично зболені рядки, створені за законами потужного історичного монументалізму. Тримаючи в пам’яті рідну Неньку, але із глибоким жалем, звертаючись начебто до зрадливої коханої, він карбував рядки, посилені категоричним імперативом – “Ти не моя”:

- Нехай з поміж усіх ти мов зірниця сяєш, / Хай цінний скарб краса твоя / І чарами її ти всіх собі звабляєш, / Та коли ти Вкраїну не кохаєш, / Ти не моя. / Нехай у грудях ти чудове серце маєш, / І серце те усіх звабля / Бо всіх до нього ти ласкаво пригортаєш, / Та коли ти Вкраїну не кохаєш, / Ти не моя. / Нехай ти розумом всю правду оглядаєш, / З гори мов сміливе орля, / А стріхи рідної не бачиш і не знаєш, / Та коли ти Вкраїну не кохаєш, / Ти не моя. / Нехай за правду в бій ти чесно виступаєш, / Нехай не жалуєш життя, / А кривди Нації в душі не відчуваєш, / Та коли ти Вкраїну не кохаєш, / Ти не моя. / Ти не моя, о ні, даремно ти гадаєш, / Що сам прийду до тебе я / І хоч би ти прийшла мене не ублагаєш, / Та коли ти Вкраїну не кохаєш, / Ти не моя.

*   *   *

Публікація Миколи Вороного у “Літературно-науковому віснику” надихнула і дала підстави знаному літературознавцю Сергію Єфремову (1876-1939) у власній статті – “У пошуках нової краси”, вміщеній у часописі “Киевская старина” (1902, №№10-12), оголосити відкритий лист молодого поета “маніфестом українського модернізму”.

- Залишаючи поза увагою цілком зрозуміле бажання п.Вороного отримати твори “хоч з маленькою ціхою оригінальності, з незалежною, свобідною ідеєю”, бо який же редактор того не бажає, – ми наголошуємо на прагнення долучитися “до новішіх течій та напрямів”, уникнути “творів і грубо-натуралістічніх”, яких, до речі, у нас власне і не було майже, – це тяжіння до естетики, присмачене фразами щодо “блакитного” неба, філософії і т.п. Все це, звичайно, неясно і туманно, але разом із тим, притаманне шукачам нової краси, так що, навряд чи, ми помиляємося на рахунок того, що, власне, бажається п.Вороному. Як випливає з фактів, що потрапили в пресу (“Киевская старина”; 1902, №7), збірка п.Вороного готова до друку і під кучерявою назвою “З-над хмар и з долин” подана до цензури. Із великим нетерпінням чекаємо “трошки філософії” від збірки, сподіваючись, що видання покаже “хоч клаптик далекого блакитного неба”… У всякому разі почекаємо.

Від декларацій до яскравого шедевру мав минути час, ціла декада. Утім, іронічному Хомі Невіруючому від літературознавства Микола Вороний відповів 1912 г. віршем “Краса”, що, перегукуючись із поезією “Гімн красі” (“Hymne à la Beauté”; 1857) Шарля Бодлера, вважається римованим маніфестом українського символізму:

- Мій друже! Я Красу люблю, / І з кожної хвилини / Собі ілюзію роблю, / Бо в тій хвилинності ловлю / Я щастя одробини. / Що є життя? Коротка мить. / Яке його надбання? / Красою душу напоїть / І, не вагаючись, прожить / Хвилину раювання. / Краса! На світі цім Краса – / Натхненна чарівниця, / Що відкриває небеса, / Вершить найбільші чудеса, / Мов казкова цариця. / Її я славлю, і хвалю, / І кожну їй хвилину / Готов оддати без жалю. / Мій друже, я Красу люблю… / Як рідну Україну!

*   *   *

Ось так і розгорнулася в Галичині боротьба новітнього із… революційним, коли талановитий учень знайшов майстровитого навчателя. Саме у столиці Західної України, у Львові Микола Вороний познайомився з Іваном Франком (1856-1916). В його подачі молодий літератор трудився неофіційним редактором журналу “Зоря”, а згодом став членом редколегії часопису “Життє і слово”, де сумлінно, хоч і під псевдонімом Homo, вів рубрику “Вісті з Росії”.

Не мало значення, що писати – публіцистику чи поезію, – аби невтомному просвітянину друкуватись у прогресивних виданнях Галичини та Буковини, а заразом – допомагати Івану Франкові видавати періодику Української радикальної партії – двотижневик “Громадський голос” і тижневик “Радикал”. Де було складніше для загалу, там Микола Вороний і опинявся: виконував обов’язки бібліотекаря, служив коректором у Науковому товариства імені Т.Г.Шевченка. Минуло із десяток років, Микола Вороний згадував Каменяра із величезною шаною:

- Це був велетень, таких людей у житті я більше не стрічав.

Утім, навіть у публічній поетичній полеміці із самим генієм українського віршування, у власному вірші “Іванові Франкові” (1902), “амбасадор європейської поезії в Україні” обстоював власний шлях у поезії й ні з ким власну позицію символіста не узгоджував:

- До мене як горожанина / Ставляй вимоги – я людина. / А як поет – без перепони / Я стежу творчості закони; / З них повстають мої ідеї – / Найкращий скарб душі моєї. / Творю я їх не для шаноби; / Не руш, коли не до вподоби. / І ще скажу, мій славний друже, / Я не беру життя байдуже. / Високих дум святі скрижалі, / Всі наші радощі і жалі, / Всі ті боління і надії / І чарівливі гарні мрії, – / Все, що від тебе в серце впало, / Не загубилось, не пропало… / Моя девіза: йти за віком / І бути цілим чоловіком!

*   *   *

Саме у Львові в ньому прокинувся буремний дух європейського оновлення. Тут Микола Вороний познайомився із польськими поетами-демократами – Яном Каспровичем (Jan Kasprowicz; 1860-1926) і Анджеєм Немоєвським (Andrzej Niemojewski; 1864-1921), із якими товаришував Іван Франко, захопився символістами – Шарлем Бодлером, Жаном Мореасом, Полем Верленом. Європу він всотував зусюдибіч, аби цивілізованіше світилася новітня українська література:

- Треба брати від символізму найкраще. Любов (в широкім значенні), краса і шукання правди (світла, знання, початку чи “Бога”) – це сфера символічної поезії, вона найкраще про це може оповісти.

Коли Микола Вороний відчув потребу оформити чітку програму дій і переконань, у 1900 р. він став членом Революційної української партії (РУП), хоча у новітній філософії перевагу віддавав пророку сучасного мистецтва, креатору європейського модернізму Артуру Шопенґауеру, представнику німецького трансцендентального ідеалізму Фрідріху Шеллінґу і ліберальному теологу Фрідріху Шлейєрмахеру.

У той період, яким у його світобаченні поставав “Молодий патріот” (1902) із числа улесливих землячків, які за 35 років на перших допитах продадуть його з манатками:

- Ось він ввесь, немов живий – / Любий, щирий та сердечний, / Патріот наш молодий, / Легкодухий і безпечний. / Тип культурний козака, / Вміє він і заспівати, / Шпарко вчистить гопака, / Потім подиспутувати. / Чарку він не ллє за пліт / І прокаже без упину Ввесь / Шевченків заповіт, / Навіть другу половину. / Рідну мову любить – страх! / І, поводячись по-свинськи, / Просторікує в шинках / Виключно по-українськи. / Розважати панночок – / Це у нього спеціальність. / Ловить рибок на гачок / І скидає одвічальність. / Панночки, як рій, гудуть, / Панночки до нього линуть, / Патріотками стають, / Потім покритками гинуть. / На селі в святковий час / Він уп’ється з “меншим братом”, / І зовуть його у нас / Хлопоманом, демократом. / О, він щирий демократ! – / Невмивака і нечоса, / Він усюди (супостат) / Пальцем висякає носа. / Серце хай йому пусте, / Хай він буде ідіотом, / Він уславився проте / Українським патріотом. / Хай приходить слушний час, / Хай буяє хуртовина: / Патріоти єсть у нас, – / Ще не вмерла Україна!

*   *   *

Відчуваючи себе в різних образах, Микола Вороний настільки захопився сценою боротьби, що у галицькому театрі “Руська бесіда” за протекції Івана Франка спробував себе в… режисурі. І, знаєте, йому сподобалося. Більше того, накрило з головою. Справа в тім, що із раннього дитинства він “мав замилування до ефектів, карнавалів, театру”.

Експерименти з режисурою спонукали вникнути в теорію, а значить, вдатися до епістолярного спілкування із корифеями українського національного театру. Почалося жваве листування із актором, письменником і драматургом Марком Кропивницьким (1840-1910), котрий одного дня запросив літератора до себе в мандрівний театр, актором. Нагадаю, від 1890 г. уславлений режисер повернувся в Україну і замешкав на хуторі Затишок, “за 120 верст від Харкова і за 20 верст від повітового міста Куп’янська”, неподалік села Сподобівка (тепер – Шевченківський район Харківської області). На пропозицію поет швидко пристав, адже це обіцяло незабутню зустріч зі… степовою Слобожанщиною.

Отож, не Евтерпа (муза ліричної поезії), а саме Мельпомена навернула українського літератора на Наддніпрянщину. У 1897-1900 рр. він служив актором трупи Марка Кропивницького. Упродовж чотирьох років мандруючи різними містами й містечками в складі українських, а часом і російських театральних труп, митець ніяк не міг збагнути: більше він тяжіє до поезії чи до сцени, що більше відповідає його натурі – література чи театр. До хутора Затишку часто навідувалися уславлені майстри української сцени: Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський та інші. Велося цікаво: репетиції, гастролі, спілкування. Так тривало до весни 1900 р., коли Марко Кропивницький разом із трьома невгамовними братами Тобілевичами вирішили відродити театр корифеїв, який за кілька місяців потому і було поновлено.

*   *   *

Кожен має займатися виключно власною справою. Це Миколі Вороному виясніло, коли він спробував було акторствувати в трупі Панаса Саксаганського, але “акторський розгойданий побут, ненормальний триб життя” суперечили його єству, і в 1901 р. молодий поет назавжди залишив сцену.

Пливучи пароплавом до Нового Афону, аби у святих місцях дослухатися – що підказує серце, 18 серпня 1901 р. таким мінливим і могутнім побачив перший символіст України до болю знайоме Чорне море. Світло-звуковою елегією “До моря” дихнула його творчість, підхоплена солоним бризом:

- Чолом тобі, синє, широкеє море! / Незглибна безодне, безмежний просторе, / Могутняя сило – чолом! / Дивлюсь я на тебе і не надивлюся, / Думками скоряюсь, душею молюся, / Співаю величний псалом. / Міцне, необорне!.. Ні грому, ні хмари

 Не страшно тобі, не боїшся ти кари – / Само собі виший закон. / Звабливе, розкішне!.. В тобі й раювання, / І мрія солодка, і втіха кохання, / І любий та лагідний сон. / Прийшов я до тебе змарнілий та бідний, / Проте не чужий, але близький та рідний, / Тобі-бо віддавна я свій, – / І ось я з тобою душею зливаюсь, / В просторі блакитнім на хвилях гойдаюсь, / Втопаю в безодні твоїй!.. / Як ти – неосяжне, хитке, таємниче, / Як ти – чарівливе, як ти – бунтівниче, / Така ж і душа у співця; / Тому і до тебе вона так прихильна. / Що пут і кайданів не зносить – і, вільна, / Бурхає, як ти, без кінця/

Аніяк не полегшало. Бо душевні сили тепер висмоктувала служба дрібного чиновника: конторник, діловод – у банках, земствах, канцеляріях Катеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. Не із-за конторки він бажав бачити свою Батьківщину, тому країною “Мерців” (1901) йому ввижалася тодішня Україна:

- Мерці, Мерці… Навколо, тут і там, / Куди не глянеш, скрізь самі ходячи трупи! / Немає ліку тим холодним мертвякам: / Вони клопочуться, згромаджуються в купи… / Ти чуєш регіт їх захриплих голосів, / Обридливу сварню, стогнання й прокльони? / Це все пережитки старих-старих часів – / Тисячолітні звичаї – забобони! / Вони не вмерли, не згинули у тьмі, / Не відмінили їх віки, тисячоліття – / Як і давно колись, вони такі ж самі / І нині з початком двадцятого століття… / Для них усе дарма, і годі їх спинить; / Наука, поступ і всі заходи просвітні / Не винищили їх, дали їм право жить, / Прибравши в форми лиш сучасні і новітні. / І всі кричать вони про рівність між / людьми, / Про поступ світовий, що дасть їм кращу долю, / А давлять разом з тим під тягарем тюрми / Все те, що має дух і незалежну волю! / Навіщо гамір цей? Чого хотять вони? / Який їх ідеал? Лад космополітичний? / Дарма! У відповідь лиш дзвонять кайдани / І стогоном гуде концерт цей хаотичний!

*   *   *

Усе життя заграло веселкою, коли одного весняного дня 1903 р., як делегат одеської “Старої громади”, Микола Вороний приїхав до Києва на з’їзд “громадівців”. Тут він зустрівся зі стовповою дворянкою Вірою Миколаївною Вербицькою (1871-1938), дочкою члена київської старої “Громади”, співробітника “Основи”, українського письменника Миколи Андрійовича Вербицького (1843-1909). Невдовзі закохані побралися, оселившись у північній оазі тодішньої української культури – у Чернігові. Подружжя замешкало у добротній садибі Вербицьких, із кованими воротами та кованим парканом, по вул. Успенській (нині – вул. Антонова-Овсієнка) на Ліськовиці. Здавалося, чого ще могло бажати серце “амбасадора європейської поезії в Україні”: грай на сопілці, ходи луками, пиши сонети.

Микола Вороний із дружиною Вірою Вербицькою
Микола Вороний із дружиною Вірою Вербицькою

Вишукані, чуттєві й до нестями химерні того року стали з’являтися з-під пера Миколи Вороного вірші, – ось, хоча б, “Палімпсест”:

- Коли в монастирях був папірусу брак, / Ченці з рукопису старе письмо змивали, / Щоб написати знов тропар або кондак, / І палімпсестом той рукопис називали. / Та диво! час минав – і з творів Іоанна / Виразно виступав знов твір Арістофана. / Кохана! Це душа моя – той палімпсест. – / Три роки вже тому, твій образ чарівливий, / І усміх лагідний, і голос твій, і жест – / В душі я записав, зворушений, щасливий… / І хоч виводив час на ній своє писання, / Твій образ знов постав і з ним моє кохання!

Микола Вороний та Михайло Коцюбинський, 1903 р.
Микола Вороний та Михайло Коцюбинський, 1903 р.

Родинне щастя, про яке мріялося у виснажливі роки акторських мандрів, виявилося швидкоплинним. Приблизно через рік подружжя розлучилося. Сталося це буквально за кілька днів, коли 25 квітня 1904 р. їхнього первістка, Марка Вороного, народженого у Чернігові 19 березня 1904 р. і названого на честь Марка Вовчка, у всефасадній Катеринівській церкві похрестили: знаний прозаїк Михайло Коцюбинський (1864-1913) та дворянка Феодосія Степанівна Шкуркіна-Левицька. За кілька місяців до хрестин Михайло Михайлович ще й допоміг майбутньому куму влаштуватися на посаду помічника керівника відділу поточної сільськогосподарської статистики Чернігівського статистичного бюро – в підрозділ, яким сам… завідував.

Віра Миколаївна Вербицька з сином Марком
Віра Миколаївна Вербицька з сином Марком
Катеринівська церква
Катеринівська церква

І – більше терпіти дружина не змогла. Кілька тижнів потому співробітниця журналу “Основа” Віра Миколаївна Вербицька, котра була ще при надії, але ночами працювала секретарем-друкаркою, аби заробити на прожиття численних небожів, передруковуючи оповідання чернігівських літераторів, писана красуня, до якої залицялися Володимир Винниченко і Володимир Маяковський, підступна розлучниця, яку до кавалерів ревнувала сама Анна Ахматова, – кинула чоловікові бридкі світлини, надіслані їй анонімом. На знімках, зроблених у Львові у місяць її вагітності, Микола Вороний був сфотографований разом зі своїм кумом – Іваном Яковичем Франком! Ну, нехай у веселій компанії з артистками, але одна із них, повністю оголена, сиділа на колінах у Миколи Кіндратовича.

Чи розумів він – що накоїв? Жахливий душевний стан відтворювала мініатюра “Vae victis” (“Горе переможеним”; 1904):

- Я знемігся, згорів… Моє серце на попіл зотліло. / Мою душу самотню пожерла гадюка-нудьга, / І, безсилий, хилюсь я, хоч ще молоде моє тіло… / Я знемігся, згорів… Моє серце на попіл зотліло, - / В нім погасла снага. / Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала. / І я, спраглий, схилявся і пив із криниці знаття. / Ні, не марно я жив, – я боровся, шукав ідеала, / Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала / В тих просторах життя! / І мов нагла мара мені світ весь од сонця закрила… / У гонитві даремній минули найкращі літа. / Мрії гасли, як зорі, зломились напружені крила, / І, мов нагла мара, мені світ весь од сонця закрила / Неминуча мета. / Я самотній стою. Наді мною реве хуртовина; / Зграї гарпій проклятих, що звуться “навіщо”, “куди”, / Мою душу жеруть… Як покинута в лісі дитина / Я самотній стою. Наді мною реве хуртовина, / Замітає сліди.

*   *   *

Подружньої зради чоловікові Віра Миколаївна не подарувала. Вона мовчки привела сина, дочекалася хрещення, а потім – виставила гульвісу. Для поета так почалася жахлива трагедія. Микола Вороний намагався вкоротити собі віку:

- Тоді ж, доведений до розпачу, я хотів позбавити себе життя: розпалив грубу і затулив комин, а сам положився спати. Коли чад наповнив хату і став душити, в кошмарі я почув крик дитини, мого малого синка, що лишився при жінці. Якась сила підхопила, штовхнула в двері, що не були щільно зачинені, і я впав на сніг, де пролежав довго, доки не отямився, після чого освіжив хату. Це коштувало мені гарячки і перестуди.

Навіть почувши про невдале самогубство зрадливця, прийняти назад чоловіка дружина відмовилася. Щоправда, на вимогу батька, Миколи Андрійовича Вербицького, зятю дозволили інколи відвідувати сина. А що, питаєте, Іван Франко вчинив, коли про тарапату “друзяки давнього, ідеаліста непоправного” прочув? Знизав плечима: яка пасіонарна молодь пішла...

Важко переживав розрив із дружиною Микола Кіндратович. Від розпачу і згуби порятували друзі: Михайло Коцюбинський, Михайло Жук, Борис Грінченко, Олекса Коваленко. Із головою поет занурився в громадську роботу, беручись за будь-які справи чернігівської філії “Просвіті”, “Літературно-артистичного товариства”, аматорського театрального гуртка, створеного семінаристами Чернігівської бурси, серед яких почав з’являтися Павло Тичина (1891-1967).

Микола Вороний і Михайло Коцюбинський
Микола Вороний і Михайло Коцюбинський

Аби відганяти пекельні думки, мав завантажити себе працею. Разом із тим, було видно: він жадає прощі, тож вчиться терпінню, осягає важку науку примирення. В Одесі Микола Вороний видав мистецький альманах нового ґатунку “З-над хмар і долин” (1903), як і було обіцяно, “творів грубо-натуралістичних, брутальних уникав”. Поряд з модерними поезіями, які представили “клаптик того далекого блакитного неба”, він представив твори поетів, котрі гостро критикували декаданс, взагалі, “чистое мистецтво”, зокрема Івана Франка, Павла Грабовського, Івана Нечуя-Левицького, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Бориса Грінченка, Михайла Старицького, Володимира Самійленка та інших. Михайло Коцюбинський, наприклад, ласкаво надіслав акварель у прозі “На камені”.

Миттєво часопис перетворився на знакове явище в історії української культури, подавши вітрину національної поезії. Попри те, що вступну статтю молодого поета-видавця про завдання альманаху цензура не просто заборонила:

- …але видерла її з альманаху і мені не вернула. Що було робити? Без вступу якось ніяково… Тоді я, одержавши посланіє Івана Франка до мене, написав відповідь на його посланіє і надрукував замість вступної статті, як introductio. Такі то були часи!

Символізм – не гулі-люлі, а несхитна позиція митця і шана попередникам:

- І ще скажу, мій славний друже, / Я не беру життя байдуже. / Високих дум святі скрижалі, / Всі наші радощі і жалі, / Всі ті боління і надії / І чарівливі гарні мрії, – / Все, що від тебе в серце впало, / Не загубилось, не пропало… / Моя девіза: йти за віком / І бути цілим чоловіком!

*   *   *

У 1910 р. на постійне помешкання Микола Вороний перебрався до Києва, де оселився на першому поверсі п’ятиповерхового будинку на вулиці Панківській, 8. У Місті на семи пагорбах він працював у театрі Миколи Садовського, потім – викладав у театральній школі. З-під пера Миколи Кіндратовича постала низка мистецтвознавчих і театрознавчих розвідок: “Сергій Васильківський” (1903), “Театральне мистецтво й український театр” (1912), “Театр і драма” та “Михайло Щепкін” (обидві: 1913), “Український театр у Києві” та “Марко Кропивницький” (обидві: 1914), “Мольєр”, “М.Римський-Корсаков”. Наприклад, оглядаючи творчість найважливішого в сучаснім українськім живописі маляра-символіста Олекси Новаківського (1872-1935), Микола Вороний не писав, а в прозі оркестрував слова:

- Новаківського не можна оглядати, а треба слухати. Його динамічні фарби, насичені пристрасною музикою, дзвонять, гойдаються потужними акордами... Він передусім маляр-симфоніст і творить образи-символи.

До чого б він не торкався – народжувалася Краса. Те, що ми наполегливо віщуємо, зрештою, з нами і трапляється. Випереджаючи саму смертоносність партійної організації для мистецтва, у 1912 р. він зазначав, посипаючи рядки євшан-зіллям:

- Сцену тільки й можна розуміти, як художній прояв всенародної національної культури. Культура є продукт нації, продукт всенародного, віками надбаного скарбу. Тому і сцена повинна бути тільки демократичною (в широкім значенні цього слова) і тільки національною. Театр і культура повинні злитись докупи. Тільки при такій умові сцена перестане бути партійною трибуною, кафедрою, перестане бути і місцем нездорових втіх, а зробиться свободним форумом для високого перетворення людського Духу і таємничого одкровення Краси.

*   *   *

У Києві у 1911 г. друком з’явилася перша авторська збірка віршів – “Ліричні поезії”. Твори, вміщені в ній, виповнювали музичність, свіжість образів. Якось стрімко і переконливо Микола Вороний перетворився на неперевершеного у національній поезії майстра звукосимволізму, як тоді казали – звукозапису.

Ось його знаменитий програмний вірш – “Блакитна панна: (1912); збудований на алітераціях та милозвучних переспівах, що при читанні збігає в настрої тональними східцями. За ритмікою особисто мене твір вражає джазовими синкопами:

- Має крилами Весна / Запашна, / Лине вся в прозорих шатах, / У серпанках і блаватах... / Сяє усміхом примар / З-поза хмар, / Попелястих, пелехатих. / Ось вона вже крізь блакить / Майорить, / Довгождана, нездоланна... / Ось вона – Блакитна Панна!.. / Гори, гай, луги, поля – / Вся земля / Їй виспівує: “Осанна!” / А вона, як мрія сну / Чарівна, / Сяє вродою святою, / Неземною чистотою, / Сміючись на пелюстках, / На квітках / Променистою росою. / І уже в душі моїй / В сяйві мрій / В’ються хмелем арабески, / Миготять камеї, фрески, / Гомонять-бринять пісні / Голосні / І сплітаються в гротески.

У наступній книжці “В сяйві мрій” (1913), виданій у Києві в друкарні 2-ї артілі, Микола Вороний рушив шляхом естетизації, вишуканими самозамилуваннями ліричного героя, пропонуючи читачеві зразки “дистильованої краси”. Дивний образ, чи не так?

Насправді її творцем виявився не зманіжений поет аристократичних салонів, не літературний білоручка, не меланхолійний зітхач, а дрібний діловод ремонтної частини механічного відділу “Округи водних шляхів”. Здавалося, про “Чари” (1913) автор знає геть усе, але тепер хоче набутим досвідом поділитися з читацтвом:

- Дивись, коханий мій, дивись – / В моїх очах весна! / Казала так мені колись / Красуня чарівна. / І я дивився в очі їй… / Але з її очей / Сміявся холод – Боже мій! – / Беззоряних ночей. / – Цілуй уста, цілуй чоло… / Вона казала знов. / – Я, мов Кастальське джерело, / Натхну твою любов! / І я в чаду солодких мрій / Припав до уст і млів, / Той поцілунковий напій / Мене труїв, труїв. / – Стискай, коханий мій, стискай! / До серця пригорни! / В моїх обіймах – щастя, рай / І сни, рожеві сни. / Я чув той шепіт вже скрізь сон / В обіймах білих рук, – / І гинув, мов Лаокоон, / В стисканні двох гадюк.

*   *   *

Тим часом, авторські вірші глибшали за змістом, порушуючи загальносвітові теми, філософські питання – наприклад, “Мандрівні елегії”. Одним із перших в українській поезії Микола Вороний ввів у лірику тему міста, переймаючись традиційними для європейської поезії мотивами, де поетична одухотвореність протистоїть буденності, стверджуючи нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу (“Ікар”, “Сонячні хвилини”), розкриває трагізм духовної самотності (цикл “Осокорі”). Орієнтована передусім на читача, вихованого на найкращих зразках світової літератури, поезія Миколи Вороного була, за висловом академіка Олександра Івановича Білецького, “явищем високої художньої цінності”.

Проте життя вимагало від українських митців демонструвати й інші, не лише естетичні чесноти. Коли наприкінці зими Російську імперію струснула Лютнева революція, і влада з рук царя Миколи ІІ вислизнула, наче той змилок, національна інтелігенція в Києві радо вітала соціальні зміни. Світлі голови не лише чарку випили, а й замислилися – як державотворчо облаштувати рідний край.

4 (17) березня 1917 р. чимало стурбованих інтелігентів поспішало до будинку по вулиці Володимирській, 42, що біля Золотих Воріт й досі стоїть у Києві. Будівлю українолюби добре знали, бо у 1908-1912 рр. тут діяв заборонений український клуб “Родина”. Тепер часи перемінилися.

*   *   *

Буквально за кілька годин перемовин і дискусій на Володимирській, 42, у найбільш віддаленій від входу кімнатці, була заснована перша Центральна Рада України – представницький орган українських політичних, громадських і культурних організацій, що невдовзі стала революційним парламентом України. Як пригадував Дмитро Дорошенко, обраний того дня товаришем (заступником) голови ЦРУ:

- Було вирішено заложити загальну організацію, яка об’єднувала б усі українські організації й стала б на чолі руху. Ухвалили назвати її Центральною Радою.

Цікаво, що перший склад Центральної Ради налічував 94 члени. То були не лише партійні лідери, відомі громадські діячі, а й творча інтелігенція, зокрема: письменники – Микола Вороний, Любов Яновська, Людмила Старицька-Черняхівська, літературознавець Сергій Єфремов, історик Микола Василенко, педагог та одна з перших українських феміністок Софія Русова, протоієрей Нестор Шараєвський, двійко священників – Г.В.Чернявський і Дмитро Ходзінський, кілька потрібних військовиків – від солдата до підполковника.

12 березня 1917 р. президія Центральної Ради ухвалила: “привітати М.С.Грушевського в його помешканні, та запросити Михайла Сергійовича на збори Центральної Ради”. Проте наступного дня головуючий активіст українських поступовців, кооператор Федір Крижанівський (1878-1938) повідомив: “привітати п.Грушевського не вдалося, позаяк той хворів після подорожі із Москви”. Бо ледь не згорів у вагоні, що спалахнув під час руху. Адже мандрівник втратив багаж, морозної ночі чвалав пішки – в одному пальті поверх спідньої білизни та в нічних пантофлях – тому дуже застудився.

Не віриться, але таких одіозних персон, як Володимир Винниченко чи Симон Петлюра, до першого складу УЦР не покликали. Вони з’явилися від 7 квітня 1917 р., коли естафету парламентаризму прийняв другий, розширений склад: 141 член, рахуючи й лікаря-гінеколога Олександра Івановича Крупського (1875-1943). Так-так, далекого родича дружини Леніна.

*   *   *

В отій соціальній веремії, яка накрила Україну, коли різного роду гудців від етнографії та педагогіки повилазило куди більше, аніж мудрих стратегів державотворення, гучніше залунали його пророчі слова із поеми “Євшан-зілля”:

- І пішов гудець в дорогу. / Йде він три дні і три ночі, / На четвертий день приходить / В місто Київ опівночі. / Крадькома пройшов, мов злодій, / Він до сина свого пана / І почав казати стиха / Мову зрадженого хана. / Улещає, намовляє... / Та слова його хлопчину / Не вражають, бо забув вже / Він і батька, і родину. / І гудець по струнах вдарив! / Наче вітер у негоду, / Загула невпинна пісня – / Пісня вільного народу. / Про славетнії події – / Ті події половецькі, / Про лицарськії походи / Ті походи молодецькі! / Мов скажена хуртовина, / Мов страшні Перуна громи, / Так ревли-стогнали струни / І той спів гудця-сіроми! / Але ось вже затихає / Бренькіт дужий акордовий / І намісто його чути / Спів народний, колисковий. / То гудець співає тихо / Пісню тую, що співала / Мати синові своєму, / Як маленьким колисала. / Наче лагідна молитва, / Журно пісня та лунає. / Ось її акорд останній / В пітьмі ночі потопає... / Ми блукаєм без дороги! / Де ж того євшану взяти, / Того зілля-привороту, / Що на певний шлях / направить, – / Шлях у край свій повороту?!

У числі першого складу Центральної Ради України – не полінькував, передивився усіх – були: партійні лідери й профспілкові діячі, чиновники і статистики, історики й фольклористи, дипломати і металурги, студенти і педагоги, будівельники й феміністки, агрономи та інженери, лікарі та видавці, письменники і літературознавці, історики мистецтв і театральні діячі, артисти, співаки й навіть один бандурист.

Із 94 членів ЦРУ першого скликання знайшовся один фінансист, три економісти і три правники. Лише євшан-зіллям тут було не обійтися.

(Продовження: Микола Вороний. 2. Отаман духу)

Олександр Рудяченко
Перше фото: Микола Вороний із молодим Павлом Тичиною

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-