Микола Вороний. 2. Отаман духу

Микола Вороний. 2. Отаман духу

Укрінформ
Завершуємо, в рамках проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ", розповідь про трагічну долю одного з засновників Української Центральної Ради

Чи потрібна політика великому митцю, Бог йому суддя. Проте в Україні більшість літераторів, справжніх художників власними руками поховали свої таланти, коли підступалися до владного корита. На хвилі національного піднесення, швидше, відчуваючи, аніж розуміючи – що саме і в який спосіб слід робити, аби здобути волю Україні, – 4 (17) березня 1917 р. Микола Вороний і став одним із 94-х співзасновників першого складу Української Центральної Ради:

- В Революції я брав дуже енергійну участь, особливо – на початку; при моїй участі організовувалось перше ядро Центральної ради, влаштовував мітинги...

Від початку соціальних перетворень, шо зчинилися в Україні після Жовтневого перевороту, літератор залишався зі своїм народом. Погляди частини співплемінників він міг не поділяти, але сподівання мав знати і відповідно мусив реагувати на запити часу. Одного дня, поспілкувавшись із робітниками Лук’янівського клубу в Києві, на їхнє прохання Микола Вороний переклав українською мовою… “Інтернаціонал”, а трохи згодом – “Варшав’янку” та “Марсельєзу”.

будівля Троїцького народного дому, в якому діяв театр Миколи Садовського (нині - Київський національний академічний театр оперети)
Будівля Троїцького народного дому, в якому діяв театр Миколи Садовського (нині - Київський національний академічний театр оперети)

На початку осені 1917 р. його призначили директором, а за сумісництвом – головним режисером першого державного театру України – Українського національного театру. Такий об'єднав акторів мандрівних труп Івана Мар’яненка, Трохима Колісниченка, Івана Сагатовського і 17 вересня 1917 р. постановкою драми “Пригвождені” Володимира Винниченка відкрив перший сезон. Бо саме цей політичний і громадський діяч… очолив першу державну структуру – Комітет українського національного театру, улітку створений при Троїцькому народному домі, а своїм щоденниковим записом про нещасливі шлюби та ідеями запровадження “нової моралі” й “нового побуту” – неврастенічно резонував із революційним часом.

*   *   *

Того ж року в Катеринодарі (нині – Краснодар, РФ), де за періоду антракту в акторській кар’єрі у 1901-1903 рр. проживав Микола Вороний і залишилися широкі контакти, друком з’явилася його третя поетична збірка “Євшан-зілля” (1917).

- Були перспективи вступити до уряду, та я поздержався, захоплений театральним хаосом. Далі: голод, морози, пайки й ускладнення моєї хвороби неврастенії кишок.

Між тим, не встигли українці між собою порозумітися: УНР, Гетьманат, Директорія, – як із півночі знову сунув одвічний лютий ворог. Ні, ще не все було втрачено, не все загублено власними руками, й Україна щиро вітала власних лицарів слова.

Офіційним циркуляром (інформаційне повідомлення) Українське телеграфне агентство поширило 2 січня 1919 р. звіт про святкування 25-річчя літературної діяльності Миколи Кіндратовича Вороного. Присутніми були перші особи країни:

- Голова Директорії Української Народної Республіки В.К.Винниченко привітав ювіляра від найвищого Українського Уряду і від себе – як громадянина і письменника... У своєму виступі головний отаман Українського війська Симон Петлюра сказав:

- Ви нам наказуєте, а ми повинні сповняти. – Промовець згадав останній вірш ювіляра, де йшлося: “Тому, козаче, позір май, коли ти любиш рідний край”, – і запевнив, що він і його українське військо будуть завжди йти за отаманом духу.

*   *   *

Будинок “Молодого театру” на вулиці Прорізній
Будинок “Молодого театру” на вулиці Прорізній

Літературознавці знайшли в архіві чернетки, конспект промови ювіляра, виголошеної 1 січня 1919 р. під час урочистостей, що тривали в приміщенні “Молодого театру” на київській вулиці Прорізній. Микола Вороний переконував:

- Двадцять п’ять літ у таких умовинах – коли не подвиг, то тяжкий хрест. Мій естетизм з народу... Я – не з панського коліна, а кріпацько-селянського роду... Своєю естетикою я служив нації, культурі і всій людськості.

- Дозвольте ж іще раз подякувати вам, висловити моє найгарячіше бажання – мою молитву і надію, якою живу і житиму далі. Нехай наша нація, народ український увійде в ряди справді культурних народів, нехай сей народ буде високоморальним, гуманним, благородним і духовно красивим, нехай усі інші народи, дивлячись на нас, з почуттям високої пошани промовлятимуть слова “Україна”, “українці”.

- Певен, що зоря нового життя ясним світлом осяває путь нашого самостійного демократичного всенаціонального існування.

Шануючи амбасадора європейської культури, уряд Директорії призначив Миколі Вороному пансіон, з якого ні копійки літератор так і не одержав: на Київ наступали більшовики. Побудова щасливого майбутнього на чужих кістках, скроплена безневинною кров’ю рідного народу, дедалі більше суперечила його національно-демократичним поглядам. Та і як добровільно можна було вітати соціалізм при кобурі з наганом, якщо особистість нівелювалась, а сама людина – знецінювалась? Коли в Україні встановилася диктатура шкіряних кашкетів, іншого виходу одному із засновників Української Центральної ради не залишалося. Геть посумнішали очі темно-сірі, помітно зсивіло волосся русяве.

*   *   *

Микола Вороний
Микола Вороний

Як й інші знакові для України митці: Володимир Винниченко, Олександр Олесь, інші – у 1920 р. Микола Вороний емігрував за кордон. Він “їхав з неохотою, з мусу”, хоч і рушив із легітимною українською владою, військом Генерального отамана Симона Петлюри та його польськими союзниками. Жив він у Варшаві, де працював “старшим аташе з правами радника” при УНРівському уряді, відповідаючи за зв’язки з культурними колами Польщі, потім трудився технічним секретарем і співредактором “Української трибуни”, з якої за статтю про Панаса Мирного мене викинули”.

Тепер, коли отамана духу зустрічати старі знайомі, не такою й великою та неслухняною здавалася чуприна поета, більше не кидалась у вічі розмашна краватка, і голову той більше не носив “так гордо, що видко аж на другу вулицю, з ким маєш діло”, як колись написав львівський критик Михайло Рудницький.

З усього було видно: за часів акторства богемне життя наклало відбиток на Миколу Вороного, котрий колись грав на сцені гоголівського Поприщина в “Нотатках божевільного” (1834), чиїм реальним прототипом був сам Микола Васильович. У дружнім товаристві не цурався він чарки, любив розказувати різні побрехеньки, завжди перебував у центрі уваги. Чим далі, тим частіше “амбасадор європейської поезії в Україні” хвалився тим, що зібрав докупи всіх 93-х людей, котрі утворили Українську Центральну Раду, та сам в урядовці не подався:

- Нащо мені воно? Досить того, що я – поет!

Ніколи Микола Вороний не виправдовувався за власні погляди, бо такі у вигляді “культурного гетьманування” мав, а не змінював в залежності від нової влади, як отой догідливий флюгер на затишній мазанці окрай хутірця.

- Національний елемент був у мені завжди сильний, крім свідомості, він превалював у мені як поетична стихія. Тому й не дивно, що попри революційні настрої (в яких я теж найперше шукав поезії), я раз у раз горнувся до різних націоналістичних українських організацій.

Найвідоміший твір Миколи Вороного - «Євшан-зілля»
Найвідоміший твір Миколи Вороного - «Євшан-зілля»

На чужині він подумки повертався до свого вірша “Євшан-зілля”, що дав назву третій поетичній збірці. Написаний у 1899 р., твір лунав немов сповідь провидця:

- Марна річ! Були і в тебе / Кобзарі – гудці народні, / Що співали – віщували / Заповіти благородні, – / А проте тієї сили, / Духу, що зрива на ноги, / В нас нема, і манівцями / Ми блукаєм без дороги! / Де ж того євшану взяти, / Того зілля-привороту, / Що на певний шлях / направить, – / Шлях у край свій повороту?!

*   *   *

Обкладинка збірки За Україну
Обкладинка збірки За Україну

У будь-якій безнадії в кожного митця залишалося сонечко у віконці – творчість. Хоча в екзилі лише сумними народжуються вірші. Це й засвідчила четверта, остання за життя авторська збірка поезій – “За Україну!”, видана у Варшаві в 1921 р. у серії “Бібліотека “Сина України”. Титульний вірш, написаний чотирма роками раніше, а тепер покладений на музику активістом січового руху на Галичині, композитором і диригентом Ярославом Ярославенком (власне – Вінцковський; 1880-1958), у західних областях України швидко перетворився на народний гімн українства:

- За Україну / З огнем завзяття / Рушаймо, браття, / Всі вперед! / Слушний час / Кличе нас – / Ну ж бо враз / Сповнять святий наказ! / За Україну, / За її долю, / За честь і волю, / За народ! / Ганебні пута / Ми вже порвали / І зруйнували / Царський трон, / З-під ярем / І з тюрем, / Де був гніт, / Ми йдем на вільний світ! / За Україну, / За її долю, / За честь і волю, / За народ! / О, Україно! / О, рідна Ненько! / Тобі вірненько / Присягнем. / Серця кров / І любов – / Все тобі / Віддати в боротьбі! / За Україну, / За її долю, / За честь і волю, / За народ! / Вперед же, браття! / Наш прапор має, / І сонце сяє / Нам в очах! / Дружний тиск, / Зброї блиск, / В серці гнів / І з ним свобідний спів: / За Україну, / За її долю, / За честь і волю, / За народ!

…Саме слова з цього вірша: “За Україну, за її волю” – тепер золотом гаптовані на бойових прапорах підрозділів Збройних сил України.

Польський поет Юліан Тувім
Польський поет Юліан Тувім

У столиці Польщі український гросмайстер перекладу особисто познайомився зі знаними місцевими поетами – Юліаном Тувімом (Julian Tuwim; 1894-1953), котрий тоді служив редактором щоденної колонки у варшавській газеті “Літературні відомості” (“Wiadomości Literackie”), та Леопольдом Стаффом (Leopold Staff; 1878-1957). Здавалося, ось воно – нове інтелектуальне середовище з європейським обличчям. Але ностальгія не дозволила засиджуватися на чужині.

*   *   *

Тож невдовзі Микола Вороний переїхав до Львова. Спочатку письменник знайшов місце педагога в… місцевій консерваторії. Затим у місті Лева Микола Кіндратович викладав риторику на правничому факультеті Українського таємного університету, а потім із нуля створив… українську драматичну школу, навіть деякий час там директорствував.

В якості навчальних посібників були ним написані та видані театрознавчі книжки у вигляді курсів лекцій: мистецтвознавчі есеї – “Пензлем і пером” (1923), “Драматична примадонна” (1924; нарис життя відомої актриси Любові Ліницької), “Режисер: Театр” (1925). Пам’ятай, учнівство середніх класів, хто саме “першим українською мовою написав поважну статтю про малярство”.

Читайте також: Микола Вороний. 1. Шлях, посипаний євшан-зіллям

А потім поета лихий попутав. Як розповідав на допитах Микола Кіндратович:

- Приїхала якось до Варшави радянська делегація на чолі з Наумом Калюжним (радянський дипломат Н.М.Калюжний; справжнє прізвище – Шейтельман; у 1921 р. член Російсько-українсько-польської комісії з репатріації; з серпня 1921 р. – 1-й секретар Повноважного представництва УСРР в Німеччині – О.Р.). Шукали вони приміщення для радянської місії. Викликав мене Калюжний, і я йому: сиджу за кордоном з необхідності – через голод в Радянському Союзі, і мрію за ліпших обставин повернутися. Калюжний сам запропонував повертатися, на тому ми і зійшлися. Поки що я переїхав до Львова. (...) 1926 року на пропозицію комуністичного депутата Сейму (забув прізвище) я подав заяву в наше повпредство про бажання повернутися, де одержав перепустку і 50 доларів допомоги.

*   *   *

Усе сталося так романтично? Аж ніяк. Тільки тоді, коли 31 травня 1926 р. у Польщі внаслідок військового перевороту до влади повернувся генерал Юзеф Пілсудський, з’явився режим “санації” (оздоровлення суспільства), а нова влада почала відверто зневажати Національні збори (Сейм і Сенат), – Микола Вороний пристав на запрошення Радянського уряду і повернувся на Батьківщину. Думалося: із двох халеп обирається менша.

Та не все склалося, як гадалося.

Повернувшись у підрадянську Україну, навесні 1926 р. він тримав язик на припоні і політичною діяльністю не переймався, але як Миколу Вороного можна було не помітити: дорогий піджак ще дореволюційного фасону, яскравий бант замість краватки! Утім, його самолюбство, звісно, потішив факт, що на перших же урочистостях після повернення в УРСР пролетарський хор грянув українською мовою Державний гімн СРСР у його перекладі:

- Повстаньте, гнані і голодні, робітники усіх країв!

Це збентежило поета, котрий не передбачав власну жахливу загибель через якихось 12 років. Богема засмоктує: знову почалися товариські кумпанії, повні по вінця чарки, які гріх вилити за перелаз, теревені про долю сучасної літератури, побрехеньки про колег – а як залишишся у центрі уваги?

Усе нагадувало напівсюрреалістичну “Повість про санаторійну зону” (1924) нового українського прозаїка Миколи Хвильового (1893-1933). Адже у тому творі письменник, як слушно зауважив професор Микола Наєнко (1938), здійснив “спробу епічного погляду не на окреме звиродніння вчорашніх “муралів революції”, а на загальне божевілля комуністичної системи і людини в ній”:

- Я вам раджу: жити, читати газети, журнали “Огоньок” тощо, любуватися прекрасними краєвидами з командної висоти, “кушати” борщ, котлети і т.п. От вам моя порада. Тільки попереджаю: ніколи не згадуйте свого минулого, в противнім разі ви щось надумаєте.

Який там серіал “Свати”?! Можете навіть не ялозити більше “Собаче серце” Михайла Булгакова. Ось що проситься в Україні ставити на сценах національних театрів та екранізувати для телебачення – “Повість про санаторійну зону”. Ще цитата:

- За моєю філософією, життя все одно є в’язниця, яку тільки треба обставити так, щоб у ній була канарейка й самовар… Ти не лякайся цього аксесуара. Самовар теж корисний, коли хочеться чаю, а канарейка частенько може замінити славетний симфонічний оркестр… Коли грошей нема.

*   *   *

художник Михайло Жук, портрет Миколи Вороного, 1917 р. А
Художник Михайло Жук, портрет Миколи Вороного, 1917 р. А

І Микола Вороний зосередився на педагогіці та театрознавчих дослідженнях. Як тоді раділа душа, піднесеним настроєм бринів свіжий вірш “Весна 1926 року”:

- Весна на рідній Україні, / Такій новій, немов чужій, / Не безнадійно жовто-синій, / Але червоно молодій. / Величне свято. Перше травня. / Музики, співи, жарти, сміх... / І я юрбі – син марнотравний, / Що поверувся до своїх. / Гуде, хвилюється навала / Робітників-товаришів, / І від квартала до квартала / Червоне море прапорів! / Лунають поклики, промови, / Перейняті одним чуттям / І натовп тисячоголовий / Живе об’єднаним життям. / Немов потоки буйноводні, / Бурхає пролетарський спів: / “Повстаньте, гнані і голодні, / Робітники усіх країн!” / І я дивлюсь любовно в очі – / Щасливі, п’яні без вина – / В оці хлоп’ячі і дівочі, / Де сяє радістю весна.

Ні, пересидіти до кращих часів яскравій особистості в її одвічному прагненні “неосяжної краси” ніколи не вдається. Тим паче, коли доля веде тебе в саму пащу звіра, а ти сподіваєшся на його, звіра, гуманізм. Цькування у тодішній українській пресі почалося майже одразу. Партійна критика Миколу Вороного подавала виключно у вульгарно-соціологічному трактуванні, закидаючи автору “модернізм” і “буржуазність”. Його хотіли бачити слухняним, а отже – однопартійним, одновимірним і пролетарськи монолітним, тоді як він був неповторним, багатодумним, непостійним – то мінорним, то світлосяйним, то виповненим смутку, то дієвої жаги, весь у русі, в пошуках, у горінні. Він прагнув вивести рідну літературу з провінційного болота на європейські обшири.

Читайте також: Микола Вороний. 1. Шлях, посипаний євшан-зіллям

Світ – не без гидких землячків, не без улесливих нездар, які за будь-якої влади першими стають до корита. Швиденько переконаній білій вороні начіпляли на груди різних медалей: “націоналіст”, “класовий ворог”, “революційний націоналіст”, “типовий представник новочасної дрібнобуржуазної інтелігенції”, “декадент”, “співець абстрактної краси”, “білоемігрант-антирадянщик” та “придворний поет Симона Петлюри”. Поета “вищих сфер”, літератора від бога – звідусіль опльовували, скільки вистачало слини. Час було починати писати власні “Нотатки божевільного”.

*   *   *

Микола Вороний
Микола Вороний

Ні, в підрадянській Україні Микола Вороний в ізоляцію не потрапив, а затоваришував із національно свідомими поетами нового типу: Григорієм Косинкою (1899-1934), Євгеном Плужником (1898-1936), Борисом Антоненком-Давидовичем (1899-1984). Усіх їх машина червоного терору вибила до ноги, всіх…

Отож, про книжки і гонорари довелося забути. У тодішній столиці УРСР влаштуватися йому вдалося завідувачем літературною частиною Харківського оперного театру. Далі була посада викладача кафедри художнього читання в Харківському музично-драматичному інституті. Півтора роки поневірянь у столиці Радянської України змусили літератора у 1928 р. виїхати до Києва – там бо ж ще залишилися друзі та літературні побратими.

- Щоб поезія була гарна, її слід вистраждати і носити глибоко в серці, – скаже Микола Вороний трохи згодом. Так і сталося.

У Місті на семи пагорбах, здається, тільки його й чекали. Невдовзі творча громадськість із помпою відсвяткувала 35-ліття літературної діяльності Миколи Вороного. За кілька місяців до урочистостей стали надходити та залунали численні свідчення всенародної шани: особисті листи від колег по перу і телеграми від радянських установ, приватна кореспонденція та публічно виголошені промови, вірші-панегірики і твори-експромти, написані на манжетах. Дружній колектив побратимів по красному письменству – Максим Рильський, Дмитро Тась (власне: Могилянський), Микола Чернявський – надіслав спільне поетичне вітання “На ювілей”. А творчо невгамовний Максим Тадейович – так той 18 листопада 1928 р. ще й утнув спеціального акровірша “Миколі Вороному в радісний день 35-літнього ювілею жмуток євшан-зілля”:

- Вітаю Вороного нині / Одважно линучи з-над хмар, / Рабів будив ти у долині, / Огонь злюбивши, як Ікар! / Не відаючи супокою, / Оспалих кликав громадян. / Миколо! Це ж перед тобою / У тебе вкрадений євшан!

На додачу бучний ювілей відзначили друком грубої збірки його вибраних творів – “Поезії” (1929), виданої стотисячним накладом у Харкові приватним кооперативним видавництвом “Рух”. На додачу Партія побалувала письменника трикімнатною квартирою по вулиці Львівській, 16.

Потім, зненацька, вляглася тиша, наче перед бурею. Вихід підказував інстинкт самозбереження, і 60-річний Микола Кіндратович вийшов на пенсію, але працювати за безгрошів’я мусив продовжити: спочатку – в Одесі у Всеукраїнському фото- кіноуправлінні (ВУФКУ), потім – у профільному видавництві “Укртеатркіновидав”. Шмат хліба заробляв, чим міг: коли статтю напише, коли – кіносценарій, коли – лібрето дадуть якесь перекласти. Про власну поезію довелося забути, тож перекладалося те, що у більшовиків було на часі. І тільки зрідка – Данте й Олександр Пушкін, а то зненацька – Микола Ґумільов, Поль Верлен, Октав Мірбо, Поль Бурже, Арман Сюллі-Прюдом, Луї Булле, Ґенріх Ґейне, Ґерхарт Ґауптман, Моріс Метерлінк, Юліуш Словацький.

*   *   *

Потім настала його черга… 28 березня 1934 р. уповноважений IV (секретно-політичного) відділу ДПУ УНКВС у Київській області Мирон Акимов (власне: Еґідес; 1903-1941), до речі, родом із Білої Церкви, ухвалив постанову – почати слідство у справі М.К.Вороного. Затриманому інкримінувалася типова брехня: “був членом контрреволюційної організації, яка своїм завданням ставила повалити Радянську владу, а після ліквідації організації продовжує контрреволюційну діяльність”.

Про що, власне, йшлося? Тов. Вороного М.К. звинуватили: для початку – в участі в УНРівському уряді (1917-1918) та в співробітництві з Директорією (1919-1920), а потім білими нитками взялися шити належність до контрреволюційної організації “Український національний центр” (УНЦ), показово ліквідованої ще в… 1931 р.

Українськими вченими доведено: справу УНЦ сфабрикували самі… енкаведисти. Найвідомішою жертвою того політичного шахрайства став історик, політичний діяч, член президії І Відділу (Історико-філологічного) ВУАН, його секретар і фактичний керівник, академік ВУАН Матвій Іванович Яворський (1885-1937), якого у лютому 1930 р. у Харкові заарештували, виключили з партії та заслали на Соловецькі острови. Однак, усе почалося, як побутова історія про… звичайні людські завидки, що віддавна в пір’я роздирали середовище українських науковців.

Діялося-то воно спочатку в ім’я чистої науки, коли 12 січня 1929 р. загальні збори АН СРСР обрали історика Михайла Сергійовича Грушевського (1966-1934) дійсним членом та академіком Академії Наук. Так очолювана ним Науково-дослідна кафедра історії України перетворилася на провідну наукову установу історичного профілю. У її складі виникли три секції: методології і соціологічного обґрунтування історії (керівник О.Ю.Гермайзе), соціальної і політичної історії (керівник О.С.Грушевський), історії культури (керівник М.С.Грушевський). При кафедрі діяв і кабінет примітивної культури, очолюваний дружиною історика Катериною Михайлівною Грушевською (1858-1948). Всього у колективі трудилося 15 науковців. 25 квітня 1929 р. на засіданні загальних зборів АН СРСР М.С.Грушевський порушив питання, мовляв, час створити в країні Інститут української історії. Що тоді почалося?!

*   *   *

- Ґвалт! Рятуйте, людоньки!!!

У травні 1929 р. провідний радянський історик М.І.Яворський (1885-1937) атакував із критикою праці М.С.Грушевського та його колег, які досліджували український національний рух другої половини XIX ст. й акцентували на репресіях царату супротив українофілів. Полеміст вказав на недооцінку соціального, класового фактору, критикуючи “буржуазну обмеженість” лідерів національного руху і наголошуючи на значенні російсько-українського… революційного побратимства.

Тут слід пояснити: із середини 1920-х рр. харків’янин Матвій Іванович Яворський успішно виконував відповідальне ідеологічне завдання – ліпив офіційний підручник з історії України, де з марксистських позицій висвітлювалася минувшина нашого народу. Це було конче необхідно, аби видавити широко знану в республіці фундаментальну монографію “Історія України-Руси” (1898-1936) М.С.Грушевського. Сумлінний товариш Яворський крапав потрібні Москві заідеологізовані підручники з історії для українських вузів та шкіл. Така ідеологічно правильна макулатура широко видавалася та масово насаджувалася. Посібники переклали навіть польською та іншими мовами, як офіційні навчальні підручники, схвалені Наркомосом УСРР.

Нюхом почув поточний момент піонер марксистської історіографії України. Це стало зрозумілим 5 вересня 1929 р., коли харківська преса оприлюднила відкритий лист “Про мої помилки в концепції історії України” М.І.Яворського. Після публічного каяття кишенькового історика негайно обрали дійсним членом Всеукраїнської Академії наук, перевели до Києва, призначили членом президії Історико-філологічного відділу ВУАН, його секретарем і фактичним керівником.

Це є в народній традиції – накласти чималу купу на сусідському городі та й самому в неї вступити. У 1930 р. вірнопідданого науковця виключили з Партії та заарештували, а 1931 р. заслали на Соловецькі острови, де 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох розстріляли разом з іншими в’язнями енкаведистського СЛОНа (Соловецький табір особливого призначення).

Дивним чином вдалося тоді відкараскатися від слідчих у справі “Українського національного центру” очільнику Науково-дослідної кафедри історії України, академіку ВУАН Михайлові Сергійовичу Грушевському, якого також заґратили. Попри запалення легенів у бранця, його безперервно допитували з 28 березня по 3 квітня 1931 р. Одного дня слідчі дії тривали від 19-ї години до четвертої ранку. 3 квітня 1931 р. зізнання у заарештованого вибивав сам повноважний представник ОҐПУ в УСРР та керівник ҐПУ УСРР Всеволод Балицький – один із головних організаторів політичного терору в Україні. Того дня колишнього голову Центральної Ради Української Народної Республіки кількаразово і показово водили на розстріл.

*   *   *

Отже, 28 березня 1934 р., 62-річного Миколу Вороного, як “польського шпигуна”, під білі рученьки доставили в ДПУ, за всіма правилами допитали і склали анкету. У справі також привозили свідків: Любомира Дмитерка, Аркадія Добровольського, Івана Ле, Петра Колесника. Тобто тих, хто публічно… паплюжив “буржуазно-естетську і націоналістичну” творчість отамана духу.

- Вороний вів контрреволюційну націоналістичну агітацію і пропаганду. Так, 1932 року він виголосив контрреволюційну промову на громадянській панахиді по письменнику Васильченку. У 1933 р. взяв участь в обговоренні доповіді тов. Шабліовського про нацдемовщину в українській літературі, виступ його мав явний контрреволюційний націоналістичний характер.

Найбільше вислужувався Іван Ле:

- ...(Вороний) у минулому білоемігрант. Святкував при Петлюрі свій ювілей з Петлюрою, “гетьман української поезії” з “гетьманом української армії”.

- На похоронах Васильченка у 1932 р. у публічній промові М.Вороний сказав таку контрреволюційну фразу: “За життя небіжчик любив українське сало і перед смертю його бажав, та, на жаль, – не дали й перед смертю йому хоч кришеник того українською сала”.

Під час допиту “трубадур націоналістичної контрреволюції” рішуче заперечував висунуті обвинувачення у належності до антибільшовицького підпілля. Але всі четверо колег не хотіли помінятися з Миколою Кіндратовичем місцями, швиденько погодившись свідчити і фігурувати в обвинувальному висновку. Отож звироднілим комісарам, вчорашнім “муралам революції”, згодилися легкодухі оцінки землячків:

- Допитані свідки, як-то: Іван Ле, Петро Колесник, Любомир Дмитерко та Аркадій Добровольський засвідчили те, що Вороний є ідеологом української націоналістичної буржуазії, що всі його праці є контрреволюційними. І з моменту приїзду з еміграції він вів контрреволюційну націоналістичну агітацію.

*   *   *

Як наслідок, надвечір 28 березня 1934 р. у Миколи Вороного взяли підписку про невиїзд, хоча того разу буцегарні ДПУ УНКВС уникнути пощастило. І не таке трапляється в напівсюрреалістичній “Повісті про санаторійну зону”.

- Він навіть подумав з іронією: “А людина – людиною, це – філософія сіренького дня: навіть великий біль стихає, коли підходить маленький, але ближче. Це філософія світової “кобилки”: навіть геній, коли його вкусить несподівано блоха, враз забуває світові проблеми й думає тільки про маленьку блоху”.

31 березня 1934 р. особлива нарада колегії ДПУ УНКВС УРСР ухвалила:

- Вороного Миколу Кіндратовича ув’язнити у виправтрудтабір терміном на три роки, рахуючи строк з 28 березня 1934 р., із заміною засланням у Казахстан на той же період, на місце заслання направити одиночним порядком.

Не сподіваючись на виправдання, хворий на тяжку гастритну хворобу (атонія і неврастенія кишок) поет письмово попрохав керівництво ДПУ визначити, може, ближче місце заслання – Воронеж, Сталінград, нехай Свердловськ, навіть Кавказ. І справді сталося диво. 9 червня 1934 р. судова трійка при колегії ДПУ УРСР зглянулася на клопотання, замінивши засудженому трирічне заслання в Казахстан висилкою на такий же термін та заборонивши проживати в Україні, Білорусії, а також у Московській чи Ленінградській областях. Бранця етапували у Вороніж, а пізніше перевели до містечка Бєжиці, що неподалік Брянська.

*   *   *

На мізерні гонорари, що інколи надходили за переклади оперних лібрето: “Кармен”, “Перікола”, “Овод”, “Ріґолетто”, – жирувати не доводилося. Але він не здавався. Сподіваючись вирватись із злиднів, літератор працював над “Гугенотами”, на черзі була опера “Лакме”. Ще до заслання Микола Вороний створив кіносценарій “Захар Беркут” за однойменною повістю Івана Франка; рукопис кіностудія прийняла, але через чималий кошторис ставити стрічку відмовилися. І “амбасадор європейської поезії в Україні” шукав, бодай, якийсь заробіток…

Село Вороне (нині - Новоукраїнка) Кіровоградської області
Село Вороне (нині - Новоукраїнка) Кіровоградської області

Наприкінці літа 1937 р. колишній засланець з’явився в селі Глиняне Піщанобрідського району на Кіровоградщині (тоді – Одеська область; Кіровоградська область утворена в 1939 р.), а восени, за якийсь місяць, переїхав за 40 км до сусіднього Вороного (нині – Новоукраїнка), районного містечка. Там 65-річному поетові вдалося влаштуватися на роботу – коректором у районну газету “Колгоспник”. За два тижні “трубадура націоналістичної контрреволюції” звільнили. Що поробиш, у сільській місцевості новини розлітаються блискавично, а Микола Вороний скидався на білу ворону:

- Середнього зросту, кремезний дідусь з голеним обличчям, гострим поглядом, ціпком та окулярами. Міський бездоганний одяг, м’який фетровий капелюх.

Безробітний Микола Кіндратович оселився у Мотрі Голуб. Пожильцем він виявився злагідним, невибагливим, їжу готував сам, а ще – багато читав і писав. І – аж спалахував, коли до його кімнати зненацька ступали, відволікаючи квартиранта від роботи. Найкращим приятелем Миколи Вороного став у повітовому містечку завідувач місцевою бібліотекою Павло Ксенофонтович Андрієвський:

- Майже щоденно він бував у мене на роботі, в бібліотеці... Відвідували ресторан, де разом снідали, обідали й вечеряли з чаркою горілки або вина... Також я бував на квартирі Миколи Вороного, де він знайомив мене з літературою, написаною російською, українською, французькою мовами, а також з власними працями… У кімнаті Вороного було багато портретів письменників, в тому числі Остапа Вишні, на той час “вилученого”. Коли я сказав, що Остап Вишня, тобто його твори вилучені, Вороний відповів: Остап Вишня та інші письменники, портрети яких у нього є, то його знайомі, і від них він не відмовиться.

За вказівкою партійних органів знаного поета в Вороному на роботу не брали. Зокрема директор місцевої школи Зиновій Гомонюк відмовив у посаді викладача української мови та літератури, бо зайда не мав… педагогічної освіти. Не те, що бажаного спокою Микола Вороний не знайшов, душу вигризали жах, злидні, втрата людської гідності, відчуття творчої нереалізованості, важкі думи про долю сина Марка, на той час уже ув’язненого в Карелії, в якомусь із таборів ГУЛАГу. Не дивно, що Павлу Андрієвському колишній літератор у відвертих бесідах виливав душу:

- У розмовах Микола Вороний часто розвивав якийсь проект, думку, але закінчував, тяжко зітхаючи: “Все це марно, адже ж я – труп у розумінні радянських сатрапів”. Його обсідали постійні думки про те, що одного авторського гонорару за “Кармен” не досить, бо життя дорожчає, а допомоги нема, ще ж і синові треба щось послати в далеку холодну Карелію. Перегортаючи сторінки часописів в читальні, він, гірко зітхаючи, говорив: “Усе суєта суєт, хіба я, як коректор, зможу їм чимось шкодити?”

*   *   *

Жити Миколі Вороному і таким, як він, машина червоного терору не дала, бо створена вона була методично чавити все мисляче, прогресивне, тим паче – українське. 13 квітня 1938 р. у двері квартири Мотрі Голуб наполегливо постукав працівник міліції. Коли охоронцю правопорядку відкрили, той хазяйку перепитав: чи, бува, не тут проживає громадянин Вороний? Поет усе чув і ховатися не став, хоч і перебував у іншій кімнаті, до якої з двору заходили в інші двері. Стримано звернувшись до господині, Микола Кіндратович попрохав:

- Мотре, то нехай заходить.

Ступив оперуповноважений у світлицю в українському стилі, де все було по-хазяйськи. По стінах висіли, вбрані рушниками, портрети українських письменників.

- О, та тут вже на десятку набігло, – пожартував гість. – Це ж Остап Вишня, “ворог українського народу”.

Того ж дня Миколу Вороного забрали, і ніхто більше у містечку Вороному поета не бачив. Як пізніше розказувала Мотря Голуб:

- Ввечері я пішла до міськради й запитала про пожильця. Мені відповіли, що його заарештовано...

Того ж вечора із-за ґрат на волю випустили учня дев’ятого класу Миколу Воронька, якого енкаведисти помилково заарештували трьома днями раніше. Нормально, оті тупоголові йолопи малого селюка сплутали з “білоемігрантом-антирадянщиком” та “придворним поетом Симона Петлюри”… Кажу вам, “Повість про санаторійну зону” була документальним сюрреалізмом, де діяли реально звироднілі мурали революції.

- Мені здається іноді, що і я, і всі ми скоро розучимося промовляти один до одного. Скоро ми зовсім забудемо тиху задушевність і будемо не то машинізованими хижаками, не то хижими машинами.

*   *   *

Казали, що постанову про обрання запобіжних заходів підписав начальник Новоукраїнського райвідділу УНКВД по Одеській області Іліков. Тож обвинуваченого Вороного М.К. вирішили тримати під вартою у в’язниці Одеси, тоді як Новоукраїнській прокурор Сіром’ятніков чомусь того разу прийняв інше рішення:

- Обрати запобіжним заходом... щодо Вороного Миколи Кіндратовича... утримання під вартою у в’язниці міста Кірове Миколаївській області.

Фінал життєвої трагедії Миколи Вороного почався 14 квітня 1938 р., коли слідчий Піщано-Бродського відділу УНКВС УРСР в Одеській області відкрив справу №3945. Власне, то була персональна справа у… груповій справі – “Дело №66162 по обвинению Павлюченко Логвина Ананьевича и др.” Того ж дня оперативники заґратили М.К.Вороного та інших його «подільників», якими виявилися… 12 селян із Глиняного та інших сіл.

Усіх похапали “за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації” – ясна річ, уявній. Найбільшими і найконкретнішими обвинуваченнями заарештованим були: “дискредитував методи стахановської роботи”, “здійснював шкідницьку роботу по пониженню урожайності” й таке інше.

*   *   *

Нині просто вражають несусвітні дурниці, висмоктані з пальця слідчими, які потім чіплялися на спантеличених арештованих селян:

- З шкідницькою метою Л.А.Павлюченко на конюшні, яку він обслуговував, навмисно зробив шість абортів конематок.

- Навмисно Р.М.Мекалиш плутав облік трудоднів колгоспникам з тим, щоб викликати незадоволення в них існуючим соціалістичним ладом.

- Д.В.Кравченко псував сільськогосподарський інвентар, а також отруїв формаліном двох коней.

Мамо, гукніть, мерщій, санітарів!

Про заарештованого безробітного поета-коректора у постанові слідчого йшлося так:

- У 1934 р. був засуджений колегією ДПУ УНКВС УРСР за контрреволюційну діяльність. Завербований відомим місцевим націоналістом Іваном Шимановичем (насправді Іоаникій Шиманович – О.Р.), сам завербував Івана Гулика, компрометував заходи Партії й уряду.

Мамо, та де ж ті кляті санітари?! Тільки уявіть: 66-річний міський зайда, дідусь у окулярах та м’якому фетровому капелюсі, потайки від свого куратора-націоналіста – І.Шимановича, завербував І.Гулика, небожа (!!!) сільського резидента.

Миколу Кіндратовича Вороного знову забрали… Більшовичня не подарувала письменнику давнішню участь у роботі уряду Директорії, еміграцію до Польщі разом з урядом УНР та активну просвітницьку діяльність в екзилі.

*   *   *

Читайте також: Микола Вороний. 1. Шлях, посипаний євшан-зіллям

Так і не заступилася за відомого літератора Спілка письменників України, змовчала. 29 квітня 1938 р. особлива трійка при УНКВС в Одеській області (секретар спецТрійки – молодший лейтенант держбезпеки Лев Фішман) винесла вирок – “розстріляти”. Квітневого дня 1938 р., коли Миколу Вороного в партії принишклих селян із сіл Глиняного, Піщаного Броду і Гнатівки повели подвір’ям Новоукраїнського міжрайонного підрозділу НКВС, він упав на коліна, звівши вгору руки, і зі сльозами на очах стогнав:

- Боже! За віщо?

Як свідчить виписка із акту про виконання робіт за “першою категорією”, вирок усім тринадцятьом засудженим, у тому числі й Миколі Вороному, кати виконали 7 червня 1938 р., приблизно о 24.00. Як вважав завідувач науково-редакційного відділу “Реабілітовані історією. Кіровоградська область” Василь Бондар, найімовірніше – групу ліквідували в Кіровоградській тюрмі, в арештантському домі по вулиці Верхній Биківській, де після арешту утримувався Микола Вороний. Але безпосереднє місце розстрілу, як відповіло на його запит місцеве СБУ, – невідоме.

Аби зникли українці, – кого, в першу чергу, бидлота більшовицька зводила в могилу? Хліборобів та поетів. Перших – як годувальників нації; усіх – до ноги: дідів, батьків і дітей. Спеціально я переглянув мартиролог 13-ти, опівночі 7 червня 1938 р. розстріляних селян із Глиняного, Піщаного Броду і Гнатівки. Других – як отаманів духу. От і виходить, найстаршим із мучеників у той день виявився піснетворець нової доби, 66-річний Микола Кіндратович Вороний, а наймолодшим – 26-річний селянин Іван Васильович Гулик.

Микола Вороний із сином Марком, 1920-ті рр.
Микола Вороний із сином Марком, 1920-ті рр.

Хоч і не спокійним, але не згорьованим ліг у сиру українську землю батько. Микола Вороний так і не дізнався, що єдиного сина, молодого українського поета, автора єдиної поетичної збірки Марка Вороного (1904-1937) розстріляли в урочищі Сандармох поблизу станції Ведмежа Гора, Карелія, ще 3 листопада 1937 р. У групі із 265 українських в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення. Так би мовити, гідно зустрічаючи ювілей “Жовтневої Кривавої революції”.

*   *   *

Зважте на невігластво доморослих комуняк: вони розстріляли поета, який подарував їм зручності співати “Інтернаціонал”, та як завгодно – нехай і українською мовою:

- Повстаньте, гнані і голодні / Робітники усіх країв! / Як у вулкановій безодні, / В серцях у нас клекоче гнів! / Ми всіх катів зітрем на порох... / Повстань же, військо злидарів! / Все нам забрав наш лютий ворог, / Щоб все вернути час наспів. / Чуєш: сурми заграли! / Час розплати настав. / В Інтернаціоналі / Здобудем людських прав!

Зважте на невігластво українських комуняк: вони розстріляли поета, який національною мовою переклав “Інтернаціонал” – між іншим, Державний гімн усього СРСР до 1944 р.! От би генеральний комісар держбезпеки (1937-1941) НКВС СРСР Микола Єжов про таке довідався.

Нічого не вдієш, революції пожирають своїх дітей. Нікому було на сплюндрованій українській землі передавати нехитрі скарби покійного, що залишив по собі розстріляний поет: нерозпаковані ящики і забиті книжками шафи. У безцінній, як для радянських часів, бібліотеці відтоді сиротіли “Історія українського письменства” Сергія Єфремова, “Історія України-Руси” Михайла Грушевського, “Підручник по історії української літератури” Олександра Дорошкевича, багацько інших раритетів із присвятами під портретами авторів. Книжки рідною мовою, про Неньку, до самого скону залишалися найбільшим захопленням життя Миколи Вороного. Не кажу вже про купу книг чужинськими мовами: німецькою, англійською, французькою, польською, латиною і т.д. Без дбайливої просвіти і за влади комуністів українці мусили жити неписьменними наймитами – у цьому, здається, була найбільша московська ідея розстріляного Відродження.

Аби триматися подалі від гріха, місцеві селяни “контрреволюційний непотріб” швидко попалили у холодних грубах. Хто з нас суддя, коли хочеться жити? Публічно змовчали на сам факт арешту свого першого вчителя в поезії Павло Тичина й Максим Рильський, котрі ще недавно присягали на вірність Миколі Вороному.

*   *   *

27 вересня 1956 р. правління Спілки письменників України надіслало прокурору УРСР запит і творчу характеристику на Миколу Вороного. В офіційному документі, підписаному Олесем Гончаром та Юрієм Смоличем, висловлювалося прохання розглянути питання реабілітації репресованого поета.

Розслідування, що було проведене в 1956-1957 рр., засвідчило повну безглуздість обвинувачень, інкримінованих М.К.Вороному. Допитали і Павла Андрієвського, який відбув свої 10 років виправно-трудових таборів, і проживав у смт. Добровеличківка.

Природно, цього разу свідок не підтвердив наявність якихось націоналістичних проявів у поведінці Миколи Вороного. А на прискіпливі запитання слідчого, мовляв, у 1938 р. ви заявляли протилежне, – стримано відповів:

- Ті свідчення я давав на основі припущень, оскільки вся громадська атмосфера до того примушувала.

*   *   *

Микола Вороний
Микола Вороний

10 листопада 1957 р. ухвалою президії Кіровоградського обласного суду Миколу Кіндратовича Вороного було реабілітовано. І на тому спасибі?

- Сумна доля здебільшого чекає наших національних діячів по їх смерті! Ще й досі багато у нас славних могил стоять неопоряджені, часом навіть без хрестів – занедбані, забуті невдячними потомками тих, хто весь хист, всі сили і життя поклали для добра рідної справи. – Тими сумними рядками у 1910 р. закінчив Микола Вороний власну статтю-некролог “Марко Кропивницький” пам’яті батька українського театру, видатного актора та режисера. Він не знав що в такий спосіб звертатиметься й до своїх далеких нащадків, які пережили і царат, і соціалізм, і Антанту, й більшовизм, і нацизм, і недобудований комунізм...

Певен, це він нам дорікає риторичним запитанням:

- Кропивницький дав нашому громадянству український театр. Невже ж українське громадянство не віддасть його пам’яті нічого?

Второпали, на що саме я натякаю, га?

Олександр Рудяченко

Початок: Микола Вороний. 1. Шлях, посипаний євшан-зіллям

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-