Володимир Орловський. Натурфілософ із пензлем

Свого часу в Російській імперії український маляр Володимир Орловський, оголошений “художником першої величини, рівня Айвазовського” та “художником, який очолив новий реальний напрям національного пейзажного живопису”, - користувався шаленою популярністю. Скажімо, чотири авторські картини киянина придбав меценат Павло Третьяков, по три - підприємець Кузьма Солдатенков та банкір Іван Цвєтков.

Велика заслуга Володимира Орловського полягала в тому, що він, здобувши вищу художню освіту у Санкт-Петербурзі, Парижі та Римі й оволодівши до тонкощів ремеслом, запозичив досвід барбізонців та в епоху зміни пластичних методів у малярстві перекинув місток між класичним живописом і новітнім імпресіонізмом, із акцентом на обов’язкові пленери. Не забуваймо, у мистецтві другої половини ХІХ століття “співець українського села” дістав благословення від самого Тараса Шевченка, щоб передати естетичну естафету зятю, “відтворювачу України” Миколі Пимоненку (1862-1912; див. тут і тут).

А ще саме Володимир Орловський був одним із перших серед українських художників, який узявся розвивати жанр національного пейзажу, рік у рік витончуючи олюднену в живописі візитівку Батьківщини.

Представники царської сім’ї мали і прагнули мати роботи з-під його пензля у своїх резиденціях. На жаль, усе забувається. Ніхто не пригадає, коли востаннє у Києві на державному рівні влаштовували виставку творів цього видатного пейзажиста... 14 листопада 2013 р., оглядаючи 25 картин, зібраних в одному залі, шанувальники творчості майстра наче заново відкрили для себе спадщину маляра на виставці “Володимир Донатович Орловський (1842-1914). Живопис з приватних зібрань”, що відбулась у... московській “Галереї мистецтв Даєв-33” і була присвячена 170-річчю від дня народження майстра. Сумно...

Український живописець та педагог, академік Санкт-Петербурзької академії мистецтв Володимир Донатович Орловський народився 20 січня (1 лютого) 1842 р. у Києві у заможній дворянській родині.

Його батько - Донат Сергійович Орловський (Donat Orłowski), окрім київського помешкання, володів маєтком у селі Опачичі Чорнобильської волості Радомисловського повіту Київської губернії (нині - Іванківський район Київської області; офіційно нежитлове після аварії на ЧАЕС). На поліське Придніпров’я родина виїжджала на літо. За спогадами маляра, у батьківському маєтку, що із селом у далекому 1646 р. належав митрополиту Київському, Галицькому і всієї Русі Петру Могилі (1596-1647), стояв... військовий постій. Один офіцер любив малювати. Тож часто маленький Володя, спостерігаючи за магією, з часом сам узявся рисувати. Анонімний офіцер став першим педагогом семирічного хлопчика.

У дитячі забавки Донат Сергійович не вірив, бо визначив сину кар’єру військового, а в 1852 р. віддав малого до Київського Володимирського кадетського корпусу, заснованого за наказом імператора Миколи І для навчання військовій науці дворянських дітей.

Життя муштрованого кадета не скидалося на життя вільного художника. Проте світлу душу Господь завжди приведе до навчателя. Достеменно невідомо, що саме педагог та маляр Олександр Олексійович Агін (1817-1875) — до речі, один із друзів Тараса Шевченка і Миколи Гоголя, автор сотні ілюстрацій до поеми “Мертві душі” М.В.Гоголя - у 1853-1864 рр. викладав малювання юному Володимиру у Київському кадетському корпусі. Прямих свідчень про їхні взаємини немає. Хоча в рубриці “Внутрішні вісті” московський часопис “Москвитянин” (№3, 1855) Михайла Погодіна повідомляв:  “У Києві, віднедавна, знаходиться талановитий художник - пан Агін, який зажив популярності прекрасними типовими малюнками до багатьох ілюстрованих видань, і до “Мертвих душ” Миколи Гоголя. У Києві пан Агін служить учителем малювання при Київському кадетському корпусі”.

***

Опанування військової справи для кадета Орловського закінчилося грандіозним скандалом: на уроці його заскочили за... малюванням карикатур на викладачів. Такого неподобства директор навчального закладу, полковник лейб-гвардії Фінляндського полку Адольф Васильович фон Вольський (Adolf Gustav Alexander Jelita von Wolski; 1811-1879) подарувати не міг. Довелося батьку забрати сина-непослуха додому. Розлютившись, Донат Сергійович категорично заборонив Володимиру малювати і назавжди відібрав олівці та фарби. Справжнім рятівником став для підлітка... студент-репетитор, який готував хлопця до вступу в гімназію. Потай від батьків настирного художника він приносив хлопцю приладдя для малювання…

На схилі літ Володимир Орловський зізнається, і щирість бриніла в тих словах: “Живопис я люблю більше за життя. З дитячих років зазнав я через нього горя, прокляття батька та гіркі сльози матері, яка хотіла, аби я став поважним лікарем”.

Від 12 серпня 1855 р. художню освіту хлопець здобував у 2-й Київській чоловічій гімназії, де за рік учителем малювання став у нього “художник від сохи”, добрий ангел Кобзаря Іван Сошенко (1807-1876; див тут). На той час у педагога, котрий поселив Володимира у власній квартирі та водив із собою на етюди,  вихованцями були такі видатні у майбутньому польські митці, як скульптор Марцелій Ґуйський (1832-1893) і портретист Леонард Страшинський (Leonard Ludwik Straszynski; 1828-1879). Але Сошенко вирізняв Володю.

Іван Максимович одразу звернув увагу на юне дарування і взявся патронувати. Спершу - навчив писати олійними фарбами. Своїми враженнями І.М.Сошенко поділився з товаришем і благодійником, першим біографом Кобзаря, тодішнім директором 2-ї Київської чоловічої гімназії, статським радником Михайлом Корнійовичем Чалим (1816-1905). Побачивши роботи гімназиста, той переконав батька юного обдарування, що у мистецтві підліток зробить поважну кар’єру.

У ті роки, певен, його видатний попередник, французький маляр, окраса барбізонської школи Каміль Коро (Jean-Baptiste Camille Corot; 1796-1875) уже сказав: “Людина має право обрати професію художника тільки тоді, коли вона розпізнає в собі живу пристрасть до природи та бажання слідувати їй з такою наполегливістю, яку нікому не послабити. Це значить, не мати потягу до схвалення та матеріального зиску. Не збентежуватись осудами, які викликатимуть твої твори. Слід закути себе у крицю сильного переконання, що змушує йти до мети, не лякаючись перешкод”.

***

На щастя, тато не лише повірив, а й благословив сина. І за деякий час із двома листами - від Михайла Чалого та Івана Сошенка - 19-річний Володимир Орловський вирушив у Санкт-Петербург до Т.Г.Шевченка, який нещодавно повернувся із заслання.  Зокрема, директор 2-ої Київської чоловічої гімназії Кобзарю написав: “Слід сподіватися, що згодом з нього вийде чудовий художник... Прийміть же його, дорогий земляку, під своє заступництво, вкажіть дорогу, якою він має йти, будьте наставником і керівником”.

Талант земляка справив на Тараса Григоровича враження, і попри брак вільного часу, відомий маляр узявся давати... приватні уроки Володимиру Орловському. Можливо, саме тому спочатку Кобзар залишив юнака жити у себе в помешканні-майстерні. Хоча й надалі з поля зору протеже не випускав, а в листі від 2 грудня 1860 р. до Михайла Чалого звітував: ”До мене щодень приходить Орловський, здається, з його будуть люди”.

Так і сталося... За активної допомоги Тараса Григоровича молодий киянин вступив у грудні 1861 р. у клас гіпсових голів відділення пейзажного живопису Імператорської академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. Попри факт, що офіційний термін вступних іспитів давно минув.

Аби не втрачати рік, за порадою Кобзаря слухач пішов до Малювальної школи. Проте вступника-малороса раптом прийняли до... Імператорської Академії мистецтв і без вступних іспитів. Завдяки рекомендаційному листу від Тараса Шевченка та малюнкам, які вступник надав конференц-секретарю закладу Федору Федоровичу Львову (1819-1895), а той, як секретар Товариства заохочення художників (1857-1863), визнав роботи цікавими.

***

У роки навчання в Імператорській академії мистецтв наставником академіста став філігранний маляр-мариніст Олексій Петрович Боголюбов (1824-1896), який свого часу служив ад’ютантом у віцеадмірала Олександра Дурасова. Саме майстер, котрий знав предмет із Натури, навчив Володимира Орловського писати не лише красу суходолу, а й природу моря. Професор живопису знав ремесло, бо в 1856 р. особисто відвідував Константинополь, ходив Дунаєм по Європі, мандрував на Синоп, аби писати попередні етюди для картин, замовлених імператором Миколою І, та супроводжувати майбутнього царя Олександра III у його подорожі Росією.

Сім років у науках студент перебував, як тоді казали, у 1-му відділенні, тобто вважався відмінником та зібрав усі можливі академічні нагороди: 1862 р. - мала срібна медаль, за краєвид; 1863 р. - велика срібна медаль, за пейзаж, 1864 р. - мала золота медаль, за малюнки №№ 10, 41 та 36; 1866 р. за картину “Ущелина на заході сонця. Крим” - отримано грошову премію (200 рублів); 1866 р. - золота медаль; 1867 р. - велика срібна медаль; 1868 р. - велика золота медаль за кримські пейзажі.

Вихованцем професор Боголюбов справді пишався, коли так писав у листі: “Найясніший президент наш Велика княгиня Марія Миколаївна запропонувала мені безкоштовно брати учнів Академії - пейзажистів на вишкіл. Молодь почала до мене ходити. Серед них я поширював свої європейські погляди... З-посеред молодих людей я зустрів талановитого одного - Івана Шишкіна, а потім, через два роки, ще одного - Володимира Орловського. Решта була пересічна і пустолоба”.

Слід зважати, на який період історії Російської імперії припало здобуття Орловським вищої освіти у Північній столиці. Скасування кріпацтва та початок економічних реформ. Безтурботне життя поміщицької родини Орловських закінчилося... У 1862-1865 рр. щомісяця слухач отримував у Академії грошову допомогу для “недостатніх” (читай: бідних) академістів - десять рублів. Проте правом отримувати безоплатний квиток через бідність користувалися виключно ті учні, які отримали медалі та за списком успішності із малювання були у першій десятці. За всіма класами, на всіх курсах.

Щоб не втратити пільг, доводилося старатись, конкуруючи одразу з усіма талантами. У нього виходило... Такий факт. У 1863 р. дві картини-пейзажі Володимира Орловського - “Млин” і “Міст на болоті”, - поряд із роботами інших талантів: Льва Лагоріо (перший учень Івана Айвазовського), Митрофана Верещагіна, Михайла Клодта, Леоніда Жодейка - придбало вимогливе Товариство заохочення художників.

***

Саме через майстра, професора живопису Олексія Боголюбова молодий киянин потрапив у коло високих можновладців та платоспроможних замовників. Опинившись у травні-жовтні 1864 р. на етюдах у Криму, із рекомендаційним листом він потрапив до аристократичного маєтку князів Воронцових в Алупці, де дослухався до мудрих порад господині дому. Саме Марія Василівна (1819-1895), уроджена князівна Трубецька, звернула увагу живописця-початківця на сонячне світло.                                       

Наставника замало знайти, його слід послухати й почути: то велике мистецтво - бути учнем. Трохи згодом мистецтвознавець Федір Булгаков (1852-1908) так описав мистецький хист Володимира Орловського: “Княгиня Марія Василівна Воронцова, яка зналася на мистецтві та сама ним вправно займалася, зауважила, що не в тому полягає справжня суть малярства, буцімто потрібен якийсь поетичний струмінь, а в тому, що слід вишукувати в природі ефекти, що відлунюють у людській душі та творчій уяві митця. Виконуючи етюди, не слід звертати увагу на деталі, а отримувати загальний настрій, враження, яке справляє місцевість на художника, ловити мить, зауважену в Натурі”.

І тоді, щоб закріпити теорію, Марія Василівна попросила гостя написати етюд... вікна у його кімнаті у Воронцовському палаці. Так, на замовлення княгині, Володимир Орловський написав перший пейзаж, побудований на контрастах холодної тіні та яскравого світла. Сонячне світло, його магічний вплив на природу, несподівані ракурси хвилювали майстра все життя. Не випадково сучасники найменували цього митця “шукачем сонячного світла”. Чи розуміли вони, звідки у нього дар такий з’явився та яке значення мав простий етюд, намальований зі звичайного вікна?

Відтоді щоліта молодий маляр їздив чи то Україною, чи то Кримом, тримаючи при собі етюдник та фіксуючи пейзажні мотиви, жанрові сцени. Бо взимку, у художній майстерні, швидкоплинні враження перетворювалися на композиційно продумані картини, подібні до “Затишку”, з традиційною академічною триплановістю й живим сонячним світлом. Щоразу, коли маляр брав пензель, бриніли слова княгині: “Саме це враження полиску, світла, тепла передайте мені. Бо листя, гілки – то речі другорядні, про них не турбуйтеся. Я сама на них уваги не звертаю, тоді як ваш етюд має мені нагадати саме це вікно, тобто увесь полиск, світло, всю чарівність життя, тепла, південного сонця, які відчуваєш ось там, у садку”.  

***

Без вікна, прочиненого студентом в Алупці, не було б його подальшої дороги в Україну. Безліч невідомих нам національних талантів того часу шансів подібних не мали. Сину київського дворянина пощастило двічі. В останньому класі (курсі) в Академії йому вкотре допоміг майстер.

Свого вихованця професор живопису Олексій Боголюбов рекомендував наслідному царевичу, майбутньому імператору, котрий саме шукав маляра, аби той написав потрібну картину в пандан - парна робота до наявного оригінала. Обидва, учитель та учень, виїхали до Петергофа, де киянина відрекомендували царевичу та його дружині. Після високої аудієнції прихильність Товариства заохочення художників до молодого таланту неймовірно зросла.

У 1868 р. Володимир Орловський закінчив Санкт-Петербурзьку академію мистецтв із золотою медаллю та отримав патент (свідоцтво) класного художника 1-го ступеня. До того ж, його картину “Село Кокоз (у середині Криму)” придбав за 900 рублів Музей Імператорської Академії мистецтв. Далі - більше, і то був другий шанс... За незаперечні успіхи у навчанні та живописі киянина внесли до списку пансіонерів, що наступного року мали казенним коштом вирушити на трирічне навчання пейзажному живопису за кордон. Того року високе право здобули чотири випускники Академії, які отримали золоті медалі 1-ої гідності.

Так, у грудні 1869 р. український маляр опинився у Парижі, винайнявши помешкання на вулиці Корнеля, 3 (rue Corneille). На шість років його пансіонерства (три роки за кордоном і три роки в Росії) було виділено чималу, як на ті часи, суму - 2200 червонців, або 6800 рублів сріблом.

***

Від нових вражень та можливостей голова йшла обертом. У травні 1870 р. Володимир Орловський надіслав до Академії перший звіт про зарубіжне навчання: “За перші шість місяців перебування за кордоном маю честь повідомити: на підставі побаченого я спромігся скласти для себе точне уявлення про дві європейські школи живопису - Німецьку та Французьку. Задля цього я уважно оглянув Королівський музей у Берліні та кращі галереї у Дюссельдорфі, Кельні і т.д., у Парижі - зали Люксембургу та Лувра, приватні комерційні виставки живопису і тепер нарешті оглядаю Паризьку щорічну виставку... Мені видається логічним повідомити тут про нове у пейзажному мистецтві”.   

Свідомо оминаю роздуми про новий німецький живопис, аби перейти до головного: “У Парижі мені довелося почути набагато більше знаменитих імен... Помітно сильно всі тут цілять в одне: хоч чимось, та бути оригінальним. Оскільки оригінально і вірно подивитися на натуру важко, то замість цього у Парижі з'явилося нескінченне розмаїття думки-мотиву. На додаток до цього виникло безліч манер, гідність яких багато хто навіть з художників бачить чи не в тому, що кожен на свій лад чи не навмисне перебільшує натуру лише в ім’я оригінальності. Почну з Курбе, який майже не працює пензлем і не пише, а просто ліпить із фарби картини, часто - дуже гарні. І я запитую себе: якусь логіку має такий живопис у підґрунті? Він працює, починаючи з повітря та води і закінчуючи фігурою та човном, - і все шпахтелем!”

***

Пошта у Європі тоді працювала геть погано, “Нової пошти” українці ще не вигадали, а до того ж спалахнула... війна. Після нищівних поразок французької армії прусські війська підійшли до Парижа і почали багатоденну облогу, що тривала до 28 січня 1871 року. Невдачі французької армії супроводжувалися шаленою шпигуноманією як з боку влади, так і суспільства. Залишатися на батьківщині Вольтера іноземцям стало небезпечно. І Володимир Орловський залишив Париж та вирушив до Італії.

Бо там, до киянина, уже дехто із видатних колег-іноземців так само несамовито віддавався живопису. І був то його попередник, Каміль Коро: “Наразі у Римі я роблю етюди на повітрі; я пишу фарбами і малюю костюми... Якби ви знали, як мене поглинула робота, то, мабуть, пробачили мою неакуратність”.

Українець блукав галереями Рима та Флоренції, на власні очі бачив видатні твори мистецтва, але не в жанрі... пейзажу, якому він приїхав навчатися. І в нашого земляка сформувалося стійке переконання: новітнє мистецтво Італії ніяк не може зрівнятися з Німецькою та Французькою школами. Тільки через те, що Париж накрила війна, довелося зимувати в Італії, мандруючи між Римом та Неаполем.

Затим була Швейцарія: “У Швейцарії лише є один художній музей - у будинку міської Ратуші, та одна постійна виставка. І - все. Що стосується пейзажу, то мені не довелося побачити нічого прикметного. Картини Александра Калама, - схоже, із раннього періоду, тому мені не дуже. (Тоді як у навчальних класах Санкт-Петербурзької академії мистецтв роботи А.Калама рекомендували як... взірці для наслідування. - О.Р.) Тутешнє сучасне малярство стоїть щаблем нижче, ніж можна було чекати”.

Попрацювавши на етюдах в Італії ще одне літо, киянин ствердився у переконанні: “Мальовничістю своєю Крим не поступається Італії. Хотілося, щоб наші вітчизняні пейзажисти звернули увагу на цю країну - Крим, як, до речі, і на Кавказ, та витіснили б одвічні у нас уявлення про Швейцарію та Італію, що примушують нашу публіку захоплюватися усім за кордоном і нічого не бачити у себе вдома. Корисно (проїхатися) країнами Європи для того, щоб навчитися краще цінувати своє, щоб не вірити на слово співвітчизникам, які тільки і знають, що захоплюватися Заходом”.

***

Повернувшись до Північної Пальміри, у грудні 1872 р. на виставку Товариства заохочення художників він подав два пейзажі. “Це європейський рівень!” - пролунало одностайне рішення журі. За картину “Прибій” Володимира Орловського вшанували другою премією - у розмірі 200 рублів. Хоча, як пригадував Іван Крамськой, “лунало багато голосів за те, щоб дати першу премію Орловському...” Кваліфікацію українського маляра тепер зневажливо не обговорювали навіть найвимогливіші колеги, і наприкінці 1874 г. за картини “Захід сонця”, “Вечір”, “На покосі”, “У степу” киянин отримав звання академіка Санкт-Петербурзької Академії мистецтв.

Пансіонерство у Європі, ні, не змінило його авторський стиль, а радше удосконалило малярську майстерність, допомогло розкрити творче “я”. Із Санкт-Петербурга випурхнуло пташеня, яке ще дибало по землі, до Північної Пальміри повернувся птах, котрий збагнув навіщо йому крила.

Відтоді писати пейзажист почав швидше і легше, бо на пленерах навчився робити начерки композиції, тоді як у майстерні - вирішував колористичні завдання, розташовував на полотні основні маси, добирав пропорційність колірних плям. Колишній старомодний романтизм у Володимира Орловського змінили  світлі поетичні настрої. Ось чому з палітри геть зникли поширені жовто-зелені, сіро-блакитні та брунатно-жовті тони, притаманні ранньому періоду творчості.

***

Магічне вікно у живопис химерно діє. Його щосили тягнуло в такий рідний Крим, але пансіонер ледь умовив нового всевладного конференц-секретаря Академії Петра Федоровича Ісеєва (1831-1899) відпустити його, - бодай, на рік! - до Італії. Навіщо? Хотілося продовжити вивчати море і кораблі, а щодо цього найзручнішими є деякі місця на морських узбережжях саме Італії.

Таланту не відмовили. У квітні 1875 р. Володимир Орловський опинився в Італії, “накинувшись” на етюди. Відведений Академією час сплив, і він знову подав клопотання подовжити період пансіонерства. Знову сталося диво!... 21 липня 1875 р. президент Академії мистецтв (1852-1876), Велика княгиня Марія Миколаївна цей термін подовжила ще на рік.

За вдачею Володимир Орловський був типовим українцем і вінценосне начальство... ошукав. На етюдах все літо він провів на італійських узбережжях, але в перших числах жовтня 1875 р. виїхав у Париж. Його вабила колоритна натура,  паризьке передмістя, одне із тихих селищ, оточене мальовничою частиною Лісу Фонтенебло, - Барбізон.

***

Про французьку республіку новітнього живопису він знав із перших вуст, бо новітню географію так описав один із засновників барбізонської школи Жан-Франсуа Мілле (Jean-François Millet; 1814-1875): ”У Барбізоні рівноправлять два корифеї. Один звертається до дерев, другий - до луків… Вони поділили країну між собою: Теодору Руссо (Théodore Rousseau; 1812-1867; засновник барбізонської школи. - О.Р.) належить ліс, Міллі - рівнина. І жоден із них ніколи не переходить дорогу іншому”.  Киянин ще не визначився, до кого із корифеїв він у тій мистецькій державі пристане, але хотілося це з’ясувати на місці.

Мистецтвознавці пишуть, мовляв, під Парижем Володимир Орловський зблизька познайомився з творчістю майстрів так званої барбізонської школи, тому саме його слід вважати першовідкривачем барбізонців для українського пейзажу. Зважаючи на факти, - і так, і ні. Так, бо український художник не просто вирушав на етюди в культові для барбізонців місця. Скажу більше, він саме у собі шукав відповіді на мистецькі запитання, поставлені у живописі барбізонцями...

Випереджаючи захоплення представниками богеми лівацькими ідеями, свого часу Теодор Руссо висловив, як на мене, дуже слушну думку: ”Яка різниця між мистецтвом та всіма цими речами - революція, соціалізм? Справжнє мистецтво ніколи не виходить із якогось здичавілого закутка, де якийсь ізольований чолов’яга вивчає таємниці природи, цілком упевнений, що відповідь, яку він знайде і яка є гарна для нього, стане гарною також і для цілого людства, якою б не була кількість наступних поколінь”.

Ні, киянин і тут не лукавив, бо давно визначив особистий шлях у мистецтві, дуже жадав ще раз, на власні очі побачити феномен у рамі, про який в Алупці розповіла княгиня Марія Василівна. Цей французький феномен називався Коро. Мсьє Каміль Коро, для якого “валери, тональні нюанси по кольору, були перш за все”: “І точно, з півсотні робіт Коро, я побачив три дуже гарні. Малюнка і в них немає, але їм притаманна одна риса, невідома іншим, - це присутність, ну, просто натурального повітря в картині. Між рамою та полотном бачиш насамперед шар живої атмосфери і за ним уже погано намальовані дерева, воду, траву тощо».

***

... За рік, повернувшись до міста на Неві, він демонстрував небачену в Російській імперії майстерність, подавши на щорічну Академічну виставку (1876) пейзажі “Везувій”, “Світанок” та “Рибалки”. Коли за кілька місяців відкрилася виставка Товариства виставок художніх творів, майстер знову сяяв кількома авторськими роботами. Відтоді щороку картини В.Д.Орловського прикрашали обидві представницькі експозиції, що незмінно відбувались у будівлі Імператорської академії мистецтв у Санкт-Петербурзі.

Маючи колосальний багаж практичних вмінь та знань у царині сучасного мистецтва, у 1878 р. Володимир Донатович Орловський обійняв професорську кафедру та разом із Михайлом Клодтом (1832-1902) очолював в Академії мистецтв пейзажну майстерню. Усіляке траплялось у педагогічній практиці... Зокрема, одного дня до його класу завітав найвищий гість Російської імперії, цар Олександр ІІІ (1845-1894). Хтось із царедворців доповів правителю, мовляв, професор Орловський розповідає студентам про бунтівного поета і художника Тараса Шевченка. Отож у супроводі вельмож імператор ступив до пейзажної майстерні.

Після слів ввічливого вітання Олександр ІІІ незадоволено процідить крізь зуби: “Чув, що ви, пане професоре, надто вихваляєте перед учнями Шевченка. Чи не здається Вам, що то зайве? Бо від Шевченків державі більше клопоту, аніж користі”.

***

Загалом людина імпульсивна, запальна, того разу Володимир Донатович на диво спокійно відповів, наче учню-невігласу: “Ваша Імператорська Величносте, я люблю живопис, а Шевченко, знаєте, талановитий графік і живописець”.

 І заходився розповідати цареві про секрети і чарівність живопису, пересипаючи монолог прізвищами малярів та назвами авторських шедеврів.

Скориставшись першою паузою у лекції, імператор вальяжно ретирувався.

Того разу цар, названий Миротворцем, оскільки в роки його правління не було жодної війни, - конфліктувати не схотів. Чому? Олександру ІІІ не просто подобалися пейзажі Володимира Орловського, а він ті твори дорого купував. А ще, до речі, він вважався великим шанувальником таланту української актриси Марії Заньковецької та любив послухати сліпого малоросійського кобзаря Остапа Вересая.

Важливо наголосити, в останній чверті ХІХ століття В.Д.Орловський перетворився на одного із провідних художників Російської імперії, чиї панорамні романтичні пейзажі купували для заміських будинків та столичних палаців імператорської сім’ї. Роботи часто навіть не доходили до виставок, бо за солідні суми покупці вихоплювали їх  просто у майстерні автора…

***

Чому подібне нахабство імператор йому подарував?

Володимир Орловський також став... правителем.

Одного із царств національного пейзажу.

Метафорично про це сказав професор Київського Імператорського університету Св.Володимира, відомий арткритик і мистецтвознавець Адріян Прахов (1846-1916): “Усі терени природи розподілені у нас на чотири царства: у водяному ми маємо Івана Айвазовського (1817-1900; див. тут і тут) й Олексія Боголюбова, у безлюдному степовому - панує одновладно Архип Куїнджі (1841-1910; див. тут), Іван Шишкін заволодів непролазними лісами. Та Орловський, здається, хоче створити для себе царину, a part, звернувшись, так би мовити, до пейзажного жанру, вибираючи в природі переважно місця обжиті, із дрібною метушнею їхніх жителів, стоптані та прибиті їхніми трудовими ногами”.

Наш видатний земляк, релігійний та політичний філософ Микола Бердяєв (1874-1948; див. тут) у монографії “Я і світ об’єктів. Досвід філософії самотності та спілкування” (1934) яскраво прописав ситуацію: “У філософії філософствує жива людина, цілісна особа. Особистість і є цілісна людина. Філософія особиста та людяна. Людину не усунути з філософії. Філософ, націлений на пізнання, занурюється у буття та існує до пізнання буття та існування. Саме від цього залежить якість його пізнання. Він пізнає буття, бо сам є буття. Обмежений світогляд будь-якого філософа, йому не відкрита повнота буття, не відкрито сприйняти повноту світла. І це насамперед визначає різницю між філософськими напрямами”.

Спробуймо в останній цитаті замінити слово “філософія” на “пейзаж”, а “філософ” на “художник”, і ви краще зрозумієте, чому професор Прахов назвав Володимира Орловського “царем олюдненого пейзажу”: “У пейзажі малює жива людина, цілісна особа. Особистість і є цілісна людина. Пейзаж особистий та людяний. Людину не усунути з пейзажу. Художник, націлений на пізнання, занурений у буття та існує до пізнання буття та існування. Саме від цього залежить якість його пізнання. Він пізнає буття, бо сам є буття. Обмежений світогляд будь-якого художника, йому не відкрита повнота буття, не відкрито сприйняти повноту світла. І це насамперед визначає різницю між мистецькими напрямами”.

***

Суворий клімат Північної Пальміри негативно позначався на здоров’ї професора пейзажного живопису, Володимир Донатович давно страждав на сухоти, а тут ще й захворів на черевний тиф. Тим часом у Північній Пальмірі панувало захоплення його творами. Зокрема, оглядач “Петербурзької газети” просто розсипався у компліментах: “Перлами нинішньої виставки Академії мистецтв є небагаточисленні твори. У першу чергу, це два морські пейзажі професора В.Д.Орловського. На першому - “Діти на березі” - мотив високоталановитим пейзажистом узятий із узбережжя біля Судака; на другому - “Прибій біля Алупки” - загублений баркас. Професор Орловський належить до числа найсильніших і найяскравіших талантів нашого часу. Сувора правда і художня простота у його картинах доведені до найвищої довершеності. Просто дивуєшся енергії його пензля!” 

Отже, у 1887 р. майстер повернувся до Києва, оселився у розкішній шестикімнатній квартирі на вулиці Десятинній, 14 і назавжди перетворився на співця рідної природи. Його сусідами стали український маляр польського походження, неперевершений майстер туманів та місячного світла Вільгельм Котарбінський (Wilhelm Kotarbiński; 1849-1921) та професор Адріян Прахов.

Цікаво, що саме у помешканні Володимира Орловського на Десятинній, 14 свого часу винаймав майстерню та кімнату художник Михайло Врубель, котрий у місті на Дніпрі прожив зиму 1886-1887 рр., коли працював над темою “Демона” та ескізами іконостасу Кирилівської церкви і майбутніх розписів Володимирського собору…

1888-й став роком святкування 25-річчя творчої діяльності професора живопису. Володимир Донатович не економив на увазі публіки. Того року його твори прикрасили традиційну виставку Академії мистецтв. Хоча тоді майстер показав два лише пейзажі, але які - “Перед грозою” та “Грабовий ліс”.

***

Побачивши європейські краї, намалювавши сотні вражаючих етюдів, осісти назавжди він вирішив саме у місті на Дніпрі. Тим паче, що рішенням Київської міської думи від 18 жовтня 1889 р. Володимиру Орловському було виділено під садибу земельну ділянку у Кадетському провулку (тепер - вул.Гоголівська, 28).

За проєктом київського архітектора Володимира Ніколаєва (1847-1911) пейзажист побудував двоповерховий особняк у стилі неоренесансу. Свого часу гостей там вражали вишукані ліпні розетки, на першому поверсі - білий кахляний камін з теракотовою вставкою путті (купідона), а на другому поверсі - дві кахляні печі виробництва київського заводу Йосафата Анджейовського.

Тут бувало гамірно. На гостини до художника часто зазирали знамениті колеги: Ілля Рєпін, Вільгельм Котарбінський, Сергій Світославський, Харитон Платонов, Володимир Менк та інші.

***

Модний художник та зрілий майстер давно піклувався про підготовку гідної зміни в національному живописі. Серед учнів В.Д.Орловського слід назвати українських малярів Сергія Васильківського (1854-1917), Костянтина Крижицького (1858-1911), Михайла Ткаченка (1860-1916), Михайла Беркоса (1861-1919), Геннадія Ладиженського (1853-1916) та інших майстрів національного пейзажу.

Бурхливої енергії Володимира Донатовича багато на що вистачало.... Митець брав участь у діяльності малювальної школи Миколи Мурашка (1844-1909; див. тут) на третьому поверсі будинку №46 по вулиці Великій Володимирській (тепер - Володимирська), на початку 1890-х рр. був членом художньої ради тієї школи, як один із засновників організовував Київське художнє училище, відкрите в 1901 р. Легкий на підйом, він полюбляв подорожувати, особливо подобалося Володимиру Орловському гостювати в Асканії-Новій у своїх друзів, де маляр долучився до проєкту започаткування місцевого дендропарку.

За порадами та настановами до митця навідувалися молоді художники, деякі з них ставали вірними учнями. Одним із таких був Микола Пимоненко, він часто супроводжував педагога на етюдах. Під час одного із візитів студент закохався у юну дочку майстра - Олександру Володимирівну (1873-1953). У 1893 р., після весілля, молоде подружжя оселилося у невеличкому флігелі садиби Орловських, що стояв посеред розкішного саду. Там же розташувалась майстерня, де багато років працював Микола Пимоненко.

***

Із віком стан здоров’я професора пейзажного живопису лише погіршувався - через загострення туберкульозу останні п’ять років життя доводилося прожити за межами України та лікуватися в Італії.

Страшним ударом для Володимира Донатовича стала нагла смерть улюбленого зятя, 50-річного Миколи Корниловича Пимоненка, який від тяжкої хвороби печінки помер 26 березня (8 квітня) 1912 р. у Києві. Щоб поліпшити психологічний та фізичний стан здоров’я батька, молода вдова Олександра Володимирівна, знову супроводжувала тата.

Володимир Донатович Орловський помер 19 лютого 1914 р. в італійському містечку Нерві, Велика Генуя. Труну з покійним художником привезли до Києва, де поховали на Лук'янівському цвинтарі - ділянка №17, ряд 1, місце 29. Чи поважали його колеги? Надгробок українського художника було створено за ескізом Іллі Рєпіна.

Олександр Рудяченко