Іван Сошенко. Художник від сохи

Іван Сошенко. Художник від сохи

Укрінформ
Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

Сивовусого Івана Сошенка обсідали сумні передчуття, тож вирішив він на сімдесятому році життя відвідати малу батьківщину – Богуслав. Із Києва пароплавом “вільний некласний художник” дістався Черкас, де залишив батькам двох онук, а потім винайняв бричку та рушив на Богуслав. Дорогою мандрівника заскочив несподіваний дощ, й Іван Максимович змокнув як хлющ. Звична дорожня пригода обернулася застудою, що швидко перейшла у запалення легень. Аби уникнути неприємностей, візник-юдей здав пасажира у заїжджий двір у Корсуні.

Звідти хворий написав листа до молодшого брата Тараса Шевченка – Варфоломія Григоровича Шевченка (1821-1892), “чоловіка письменного і тямущого”, як стверджував Пантелеймон Куліш. Й адресат, кого Кобзар називав “єдиним щирим другом”, прибув негайно і приставив біля Івана Сошенка доглядальницею молодшу дочку. Довідавшись про хворобу, опікуватися стареньким до останніх днів його життя зголосилися місцеві студенти й гімназисти, колишні учні вчителя малювання. Збагнувши, хто до них потрапив у пацієнти, двоє корсунських лікарів вважали за честь безкоштовно лікувати доброго ангела Кобзаря. До Корсуня терміново примчав виконуючий обов’язки інспектора (директора) 2-ї Київської чоловічої гімназії Онисим Іванович Пасецький із купою грошей для лікування, а за потреби – на термінове перевезення до Києва. Утім, допомогти знаному іконописцю було вже неможливо.

19 (31) липня 1876 р. у Корсуні Канівського повіту Київської губернії (тепер – м.Корсунь-Шевченківський Черкаської області) український маляр і педагог Іван Сошенко помер. Два дні по тому поховали покійного на місцевому цвинтарі в Корсуні, над мальовничою Россю... Над могилою, що тепер опинилася в сквері біля автовокзалу, у 1986 р. поставили пам'ятник роботи скульптора Едварда Кунцевича.

Іван Сошенко, рисунок П.Заболоцького, 1834 р.
Іван Сошенко

*   *   *

Такі спогади про померлого залишив перший біограф Тараса Шевченка, колега та друг Михайло Корнійович Чалий (1816-1907):

- Трудівниче життя Івана Максимовича не багате зовнішніми, видатними фактами, проте воно не позбавлене значення внутрішнього, а саме, у ставленні його правдивої та у найвищому ступені гуманної особистості до оточення його, яке зовсім не відзначалося тими самими моральними чеснотами... Працюючи все життя, він завжди залишався бідним, ніби виправдовував слушність французької приказки:

- Бідний, наче художник.

Не можу не процитувати проникливий вірш “Пам’ятник І.М.Сошенку” Ліни Костенко; кращої поетичної епітафії годі й чекати:

- Умер проїздом. Корсунь спав, байдужий, / що десь сьогодні, вчора чи торік / умер проїздом, сивий і недужий, / якийсь старий самотній чоловік. / Тяглась розбита корсунська сошейка. / Гула церковця хором неземним. / Лежить Іван Максимович Сошенко, / і всі на світі плачуть не за ним. / А Рось кипіла в кам’яному ложі, / між голих віт кричало вороння. / І дві вербички стали на сторожі, / щоб ту могилу час не зарівняв. / І два віки зійшлися на пораду. / І Літній сад приснився тій вербі. / Хоч би яка скульптура з того чаду / прийшла сюди постояти в журбі! / Лежи, Іване. Світ вже був немилий. / Ще тут всілякі грози прогудуть. / Тут Рось тобі камінчиків намила, / з них добрі люди пам’ятник складуть. / Ти в цей пейзаж печально так вклинився. / Лишився тут, спасибі тій вербі. / Лежи, Іване. Кожен, хто вклонився / твоїй могилі, – пам’ятник тобі.

*   *   *

Український маляр і педагог Іван Максимович Сошенко народився 2 (14) червня 1807 р. у Богуславі Богуславського повіту Київської губернії, про що було зроблено запис №27 у місцевому Свято-Покровському храмі (тепер – вул. Польова, 50). Дерев’яна церква колись стояла на правому березі річки Росі. Молитовив та хрестив новонародженого Іоанна священник Михаїл Антонович Ольшанський (Олшанский).

Дід Іванка – кожум’яка Кіндрат Соха, залишив по собі невеличкий спадок. Однак сусідами міщанина виявились графи Браницькі шляхетного гербу Ґриф, основною резиденцією яких було місто Біла Церква. До 1793 р. Білоцерківське графство Браницьких належало Речі Посполитій. Ще в ті часи з-поміж місцевого люду лихої слави зажила графиня Олександра Василівна Браницька (1754-1838). Траплялося, каверзами відбирала вона землі малоосвічених міщан Богуславського повіту.

Підступно діяла вихрова баба; між іншим, рідна сестра першого Шевченкового поміщика В.В.Енгельґарда. Як усе в житті Івана Сошенка і Тараса Шевченка сплететься!... Так ось, графиня Браницька позбавила місцевих жителів привілеїв, колись визначених Магдебурзьким правом. Адже свого часу Богуслав, уявляєте, мав магдебурзьке право! Так ось, одного дня усі документи про майновий стан міщан вона звеліла вилучити, поставивши питання руба: або закріпачу, або йдіть здрейми! Не залишилася нащадкам спадкова земля роду Кіндрата Сохи, той шмат за Лобупською горою в урочищі Круглик також захопила вдова коронного гетьмана Польщі, графа Священної Римської імперії Ксаверія Браницького (Franciszek Ksawery Branicki;1730-1819).

Чому діяла вона так нахабно? Бо була графиня Олександра Браницька небогою, а заразом і, подейкували, коханкою всемогутнього графа Григорія Потьомкіна (1739-1791). Отож, через реальну загрозу потрапити в неволю батько майбутнього маляра – Максим Кіндратович Сошенко сплатив усі належні повинності, продав богуславській Свято-Троїцькій церкві успадковану дідівську хату на три кімнати (тепер – вул.Училищна, 15) та разом із родиною вирушив у Звенигородку, на батьківщину матері.

Золоті 13 років, проведені Іваном Сошенком у мальовничому та безтурботному Богуславі, залишились у далекому минулому, розвіялись як ото дим.

*   *   *

Попервах освітою Івана Сошенка опікувалася його бабуся, яка походила із заможного роду Превлоцьких. Саме вона дала грамоту восьмирічному внуку, а той поважно затим навчав читати всю сусідську малечу. Потім старшого сина Максима Кіндратовича Сошенка трохи вчив дяк богуславської Свято-Покровської церкви Яків Піроженко, справді найважливішим у житті речам. Зі слів друга І.Сошенка та біографа Т.Шевченка Миколи Кіндратовича Чалого:

- Засадив отрока за Псалтир та вчив малювати білилами на чорній дошці польські та латинські слова, а також красти гусаків у сусідів.

Відтоді Псалтир художник знав назубок і вільно цитував навіть на сьомому десятку. Розгледівши у вихованця хист до рисування, богуславський дяк переконав бабусю віддати онука в підмайстри до справжнього художника.

Та, зрештою, погодилася – і в 1820 р. відвезла 13-річного Іванка за 30 кілометрів до Вільшани, до мешкав її небіж у других, відомий маляр-самоук Степан Превлоцький, котрий походив із вільних селянин, але насправді був козацького роду. Добре знали його у підросійській Україні як іконописця. У різні часи у нього навчався не лише Іван Сошенко, а й Тарас Шевченко (1814-1861) та Григорій Лапченко (1801-1876).

Брати в науку задерикуватого хлопця, який з порогу взявся кепкувати над майстром, Степан Степанович не схотів, ледь вмовила племінника бабця. Від’їжджаючи додому, попросила вона навчати розумника нещадно, а різок – не жаліти. За вдачею Степан Степанович виявився добрякою, тож вихованця березовою кашею не частував. Тим часом, пам'ятаючи, що він живе і безплатно навчається на правах, так би мовити, бідного родича, з півслова Іван Сошенко намагався схопити і виконати будь-яку загадану роботу: і грубу запалити, і сніг узимку відгорнути… Із часом майстер із підмайстром добре порозумілися: юнак хазяйнував по господарству, а згодом навіть отримував платню за малярські роботи.

У наставника хлопець провчився вісім років, аж поки у 1828 р. Степан Превлоцький одного дня повідомив, що передав усе, що знав, – і тепер учень може йти на творчі хліби. Те ж саме невдовзі Степан Степанович сказав 14-річному Тарасу Шевченку, коли той прийшов до майстра та попросився в учні. Щоправда, мовлені ті слова були юному Кобзареві після кількох (!!!) місяців навчання… Дивними долі людські вибудовує Господь. Тоді, у Вільшані, Іван Сошенко й Тарас Шевченко не побачилися. На роду їм Отець написав зустрітися за вісім років – у Санкт-Петербурзі.

портрет бабусі М.К. Чалого (Надія Василівна Чала). 1840-і рр.
Портрет бабусі М.К. Чалого

*   *   *

Аби не конкурувати з навчателем у малярстві, юний художник переселився до його брата – Олександра Степановича Превлоцького, управителя Матусовським маєтком генерал-ад’ютанта, похідного отамана донських козачих полків, князя Івана Орлова (1795-1874). Роботи вистачало, так би мовити, за місцем проживання. У селі паству духовно годували дві церкви – кам’яна Вознесенська та дерев’яна Дмитрівська.

Звикати до самостійного життя Іванові було не в новину. Після другого року навчання у Степана Превлоцького він уже отримав і вдало виконав перше замовлення, що надійшло від Троїцької церкви у Млієві. Відтоді пішла слава про зугарного іконописця, знаного по цілій окрузі, а ще – зразкового сина, який зароблені у Млієві гроші віддає літньому батькові, аби той у Звенигородці придбав землі.

Допетербурзький період творчості Івана Сошенка – це іконопис. Спочатку він писав образи у селі Матусів для недавно збудованої (1818) церкви Вознесіння Господнього, затим оздоблював Лебединський чоловічий монастир, де розписував іконостас для головного престолу. Неговіркий ігумен ґречно прийняв гостя та поселив богомаза… у найпросторішій келії обителі. Швидко став улюбленцем монастирської братії сором’язливий юнак. Малюючи святих, за натурщиків він використовував ченців, котрі за тиждень-другий бачили себе на іконах у подобі святих. А ось справжнє свято починалося ввечері, коли у просторій Івановій келії збиралися вдячні чорноризники, щоб по-українськи влаштовувати теологічний “симпозіум” – із піснями та гопаком.

Хворобливий від народження Іван Сошенко не зловживав перваком, шинкою та іншими скоромними наїдками: закусувати закушував та грав осоловілим ченцям на скрипці... Банкети припинилися, коли на Великий Піст, серед ночі зненацька в монастир навідався ігумен. Він не міг не почути гучний спів, тупіт хвацького гопака та світську музику. На столі поряд з сулією оковитої кинулися в око ковбаси та шинки. Усю провину іконописець прийняв на себе, утім – не покарав ігумен богомаза, але влаштовувати “симпозіуми” заборонив...

*   *   *

Було діло: художнику ледь не поголили чуба, бо потрапив Іван під рекрутський набір. Тоді виявилося, що таки світ не без “добрих” людей… Справа в тому, що за царату до війська рекрутували кріпаків, яких відбирали пани, – і вільних міщан, яких відбирала громада. Родина Сошенків переїхала до Звенигородки з Богуслава, тож вважалася сусідами чужинцями.

Одна з неприємних хвороб українців – жаба заздрощів. Давно обурювалися звенигородські міщани: що отой Іван Сошенків собі дозволяє?! Вдягається, “наче панич”, бричкою, а не возом їздить! Відвідуючи рідних, і справді старший син гарно і чисто вдягався. А ще – спілкувався та вів справи з людьми, які стояли на щабель вище, ніж сусіди. Вирішили вони віддати розумника в солдати, тому одного року призначили в рекрути родину Сошенків.

До війська юнаків брали в 21 рік – Івану виповнилося більше. Отож, звенигородські міщани оголосили його дезертиром, схопили у Лебедині, окайданили рекрута, а в Звенигородці навіть постригли наголо... Але медична комісія визнала хлопця не придатним для солдатчини. Та не вгавалися “добрі” люди – і ще двічі ганяли бідолагу, у кайданах, до рекрутської комісії.

Порятував іконописця молодший брат, котрому виповнився 21 рік. Він виголосився йти до війська замість Івана, бо той мусив залишатися “годувальником літніх батьків”. Пригода не минулася безслідно для Івана Сошенка: як його колодником ганяли по містах – то вкарбувалося на все життя. Це зробило маляра тихим, полохливим, нетовариським. Так захотілося йому знайти інше місце для людського життя...

*   *   *

На що міг розраховувати провінційний іконописець? Що до скону він писатиме образи, мандруючи з одного села до іншого, переїжджаючи з повіту в повіт, аж поки, якщо усміхнеться доля, не опиниться у самому Києві – місті чотирьохсот церков. Якими були найзаповітніші мрії 24-річного богомаза? Завести власну родину, зібрати кошти, нажити власне обійстя, мати затишний будиночок, де неодмінно буде простора майстерня з великим вікном на північ. Сталося по-іншому.

У 1831 р. до Лебедина на інспекцію місцевого монастиря прибув церковний посланець із Санкт-Петербурга. З талановитим маляром Іваном Сошенком, який недавно оздобив ворота Вільшанської псарні пана Василя Енґельгардта картиною “Полювання з псами”, чиновник імперського Синоду зустрівся, бо прізвище богомаза почув удруге. Виконуючи ревізію та інвентаризацію повітових церков, напередодні пан Рибачков оглянув місцевий монастир та побачив свіжий стінопис. Образи столичному гостю сподобалися – і зустрівся він із богомазом, а між іншими новинами – розповів про Імператорську Академію мистецтв, про знаних столичних живописців, про художні скарби Ермітажу... (Вже наловчилися тоді росіяни виманювати до Московії найталановитіших синів і дочок України). Відтоді геть загорівся Санкт-Петербургом канівський богомаз.

Щоб на перший час у Північній столиці мати кошти до існування та оплатити дорогу до Санкт-Петербурга, окрилений мрією юнак розпродав усе власне майно.

Тарас Шевченко, Жінка у ліжку (коханка художника Марія-Амалія Європєус), 1839 р.
Тарас Шевченко, Жінка у ліжку

*   *   *

Збираючись у дорогу, Іван Сошенко пожитків позбувався нашвидкуруч. І тут у всій своїй красі знову виявила себе звенигородська громада. Іконописцю заплатили найнижчу ціну. Більше того, всі гроші пішли на хабарі чиновникам, які оформлювали паспорт на виїзд. Попри той грабунок, пізньої осені 24-річний богомаз вирушив у путь, за півтори тисячі кілометрів від Лебедина – у Північну Пальміру.

Спочатку належало дістатися до Києва, де Іван зупинився у Козиноболотському провулку (пізніше – Хрещатицький завулок, а тепер – провулок Тараса Шевченка, 8). На стацію його прийняв зять С.С.Превлоцького – колезький секретар Іван Житницький. Саме у його шестикімнатному будинку на так званому Козиному болоті (тепер – Майдан незалежності), у двох кімнатах разом із поетом Олександром Афанасьєвим-Чужбинським та художником Михайлом Сажиним у 1846-1847 рр. жив Кобзар; у 1928 р. тут відкрився будинок-музей Т.Г.Шевченка.

Дорога з Києва, навіть в екіпажі ласкавого кравця, доброго знайомого чиновника 14-го класу І.І.Житницького, котрий прямував до міста на Неві, – забрала в Івана Сошенка місяць.

…Пронизливий холодний вітер робив вогке північне місто ще неприємнішим.

До всього, у листопаді 1831 р. Санкт-Петербург накрила пошесть холери. На що українець розраховував з трьома рублями в кишені? Ясна річ, на себе. І справді за три дні прибулець влаштувався на роботу, винайняв комірчину у напівпідвалі на Васильєвському острові і здійснив мрію останніх місяців – узявся шукати практичні підступи до Імператорської Академії мистецтв.

Через 27 років у співомовці “Студент” (1859) типову ситуацію, в яку потрапляли майже всі земляки, котрі вирушали за знаннями до Північної Пальміри, – яскраво відтворив український поет і сатирик Степан Руданський (1834-1873):

- В славнім місті Петербурзі, / Недалеко від Неви, / Із болота виглядає / Хата бідної вдови… / Зима люта. Вітер свище; / Сніг по вікнах брязкотить; / Мороз душу обіймає, / Мороз тіло каменить. / А у хаті на постелі / У сурдуті і плащу / Сидить студент медицини / Другий місяць без борщу.

*   *   *

Звісно не борщем єдиним живе українець. Долаючи численні перешкоди, йшов Іван, міщанський син, до мети – стати художником. Щоб домогтися свого, довелося готуватися три роки, налагоджуючи у столиці зв’язки, шукаючи потрібних людей.

У ті часи українська діаспора була впливовою у місті на Неві. Котрийсь із земляків познайомив Івана Сошенка з українським істориком Василем Григоровичем (1786-1865). І конференц-секретар та професор Академії на підставі подання до Правління Санкт-Петербурзької Академії мистецтв від 29 вересня 1834 р. та спеціального “увольнительного листа” від 12 листопада 1834 р. своїм підписом засвідчив та видав Івану Сошенку “білет Імператорської Академії мистецтв”.

То був всемогутній чиновник, “батько і командир”, як його називав Карл Брюллов; пану Григоровичу належить заслуга введення в Академії курсу теорії мистецтв. На рішення Василя Івановича вплинув не той факт, що перед ним постав черговій здібний земляк, тепер – із Богуслава, а рекомендаційний лист від коректора монастирської типографії, ієромонаха Лаври, з яким вони приятелювали.

Отримання білету Академії мистецтв означало: молодому міщанину Іванові Сошенку, як “постороннему ученику” (читай: вільному слухачеві), дозволено офіційно навчатися живопису, а також копіювати картини в залах Ермітажу. Останнє було вкрай важливим, бо вряди-годи допомагало заробляти якусь копійку.

*   *   *

Але незважаючи на деяку протекцію, вступні іспити складати довелося. За правилами тих часів, тодішні екзамени до Імператорської Академії мистецтв скидалися на… сучасні творчі конкурси. За їхніми підсумками приймальна комісія не оцінки виставляла, а розміщувала абітурієнтів по ранжиру, у такий спосіб визначаючи місця. Із двох десятків вступників Іван Сошенко посів п'яте місце.

Радіти було зарано. У класах важко давалася українцю наука, бо знань, як фахової освіти, отриманої у богуславського дяка Якова Піроженка та іконописця Степана Превлоцького, – для рівня національної академії бракувало. Ой, як знадобилася б матура закінченої класичної гімназії, але де стільки рублів було йому набрати? Удень працюючи на шмат хліба та сплату найманої комірчини, Іван Сошенко не всі заняття встигав відвідувати. Ні, він старався, і це помітили та підтримали поважні педагоги. Адже провінційний іконописець відвідував класи знаменитих академіків: спочатку – Олексія Венеціанова (1780-1847), затим – Олексія Єгорова (1776-1851); в останнього професора удосконалював майстерність сам Карл Брюллов.

Від семестру до семестру зростала вправність студента. Навчаючись, Іван Сошенко не лише копіював гіпси та класиків малярства, а малював жанрові й історичні картини, писав портрети та пейзажі, опановував монументальний стінопис. У новому колі знайомих українців з’явилися Петро Петровський (1814-1842), Григорій Михайлов (1814-1867), Петро та Яким Заблоцькі та інші.

Минув рік. Аби економити кошти, земляк із Пирятина, учень Карла Брюллова, син поштмейстера Аполлон Мокрицький (1810-1870), від листопада 1835 р. запросив Івана Сошенка винаймати його помешкання разом.

Олексій Венеціанов
Олексій Венеціанов

*   *   *

Невдовзі Іван Максимович познайомився з Тарасом Шевченком. От як він сам розповідав про це Михайлові Чалому через чверть сторіччя:

- Як був я на “гіпсових головах” чи, здається, на “фігурах”, чи року 1835-го, чи, може 1836-го, укупі зо мною приходив до Академії шваґер (йшлося про котрогось із братів його дружини, художників-декораторів Василя та Олександра Соловйових, з якими петербурзький маляр-альфрейщик В.Г.Ширяев брав спільні підряди на живописно-декоративні роботи – О.Р.) Василя Ширяєва. Від нього я довідався, що між учнями Василя Григоровича є земляк мій – Шевченко, про якого я чув ще у Вільшаній від свого учителя Превлоцького. Я упрохав Ширяєвого свояка прислати Шевченка до мене на кватиру.

На вісім місяців раніше – напівбосим, в одному чоботі (аби не відморозити кінцівку – по черзі озуваючи то ліву, то праву ногу) пішки, причвалав до Санкт-Петербурга козачок гвардії Уланського полку ротмістра Павла Енгельґардта – Тарас Шевченко. Після смерті батька сироті довелося скуштувати біди: тікати в бур’яни у халабуду, куди їсти йому носила сестра Ярина, ходити манівцями, наймитувати, пасти свиней, служити субітком (караним різками) і криденсовим (буфетником), розтирати медянку у лисянського дяка, мити посуд, палити груби, правити кіньми за фурманом.

Під час першої зустрічі, у неділю, Івана Сошенка вразив і здивував 21-річний Кобзар (“одягнений в сорочку і штани, пошиті з сільського полотна грубого і замазані у фарби; халат демікотоновий на йому також був замизканий”; босий, розхристаний і без шапки”). Вразив, бо із порога молодий кріпак потягнувся було… цілувати руку благодійнику; здивував – бо розгледів у ньому неабиякий мистецький талант та взявся поглиблювати його навчання. Моцарт би ніколи не кинувся до свого Сальєрі, але не таким був художник від Сохи. Іван Максимович пригадував:

- Він дивився понуро і соромливо. З першого ж дня нашої знайомості я спостеріг у його велику охоту вчитися живопису. Став він приходити до мене, не пропускаючи ні одного свята; бо в будні і мені було ніколи та його Ширяєв не відпустив би.

Євген Гребінка у мундирі. художник Аполлон Мокрицький, 1833 р.

Євген Гребінка у мундирі.

Художник Аполлон Мокрицький, 1833 р.

*   *   *

Відтоді вчащав Тарас Шевченко до “милостивого пана”, якому руку не потрібно цілувати. Це притому, що після окайданення у Звенигородці колодник Іван Сошенко важко сходився з людьми, сам у гості не ступав, бо друзів не заводив. Соціалізації обох допоміг товариський Аполлон Мокрицький, бо той стовповий дворянин був ліпшим другом Євгена Гребінки (1812-1848), з котрим колись ділив квартиру в Ніжинському ліцеї, а тепер встиг стати завсідником багатьох літературно-мистецьких салонів Санкт-Петербурга. Саме через Івана Сошенка молодий кріпак познайомився з його академіком Олексієм Гавриловичем Вєнєціановим, а також з його надійним патроном Василем Івановичем Григоровичем, через яких Кобзар спізнав Карла Брюллова. Саме колишній український іконописець став на все життя добрим ангелом Тараса Шевченка, хоча обидва походили з соціальних низів, мали хист до малярства й жадали “вибитися в люди”.

Події відбувались у бурхливому темпі. Дещо ставши на ноги та здобувши матеріальну можливість, у 1836 р. Іван Сошенко змінив помешкання та переїхав у знаний будинок Алексєєвої – №56 на 4-й лінії Васильківського острова (сучасний будинок №55). Там третій рік мав державну квартиру старший учитель словесності кадетського корпусу, знаний земляк із Пирятина Євген Гребінка: чудово мебльовані дві кімнати, приймальня та кабінет, а ще спальня та кухня. Невдовзі помешкання українського байкаря, котрий тепер вдягався у чорний віцмундир із оксамитовим комірцем та білими гербовими ґудзиками і формений кашкет із двоглавим гербом, стало немов би рідною домівкою для Івана та Тараса.

Нагадаю, саме Іван Сошенко виступив двигуном всієї організації викупу з неволі Кобзаря. Він звернувся до Євгена Гребінки із проханням допомогти “звільнити Тараса від жалюгідної долі кріпака”. Далі були відвідини майстерні Карла Брюллова. Знаєте, що тоді найбільше вразило Шевченка? Червона кімната, червона канапа, фіранки на вікнах червоні, халат господаря червоний, малюнок червоний – усе чер-во-не! Це враження він зберіг до останньої хвилини. Віддаючи Богу душу, о пів на шосту ранку 26 лютого (10 березня) 1861 р. у Санкт-Петербурзі Тарас Шевченко видихнув слова:

- Червона кімната. Карл Петрович…

*   *   *

Після викупу Кобзаря із неволі саме Іван Сошенко забрав земляка до себе жити, де у дохідному будинку купця Миколи Мосягіна, №49, на 4-й лінії Васильєвського острова він винаймав у напівпідвалі квартиру, але швидко… здивувався. Як людина гранично скромна, він не схвалював нового способу життя пожильця, який, зазнавши волі, пропадав у світських салонах Санкт-Петербурга:

- У цей час Тарас Шевченко абсолютно змінився. Познайомившись через Карла Брюллова з кращими петербурзькими сім’ями, він часто їздив на вечори. Чудово одягався, навіть із претензіями на комільфо. Одне слово, на деякий час в нього вселився світський біс. Правда, іноді він сидів і вдома, але все-таки справою не займався: то співає, то пише щось, то до мене пристає: “А послухай, Соха, так буде добре?” Та й почне читати свою “Катерину” (відтоді писав її). “Та відв’яжися ти, – кажу я, – зі своїми віршами… Чому справи не робиш?”

Як бачите, попервах не схвалював Іван Сошенко Шевченкового захоплення красним словом. Щоправда, визнаючи помилку, пізніше Іван Максимович зауважив:

- А хто ж його знав, що з нього зробиться такий великий поет.

Не до занять живописом тобі було Кобзареві. П’ючи волю великими ковтками, він пірнув у світ інших Муз – Калліопи та Евтерпи, муз епічної та ліричної поезій. Жодного літературного вечора Тарас Шевченко не пропускав, у жодному із салонів: ні у Євгена Гребінки, ні у Нестора Кукольника, ні у Михайла Глінки, ні у Олександра Струговщикова, ні в Івана Панаєва, ні у князя Володимира Одоєвського. Не уявляєте скільки нових знайомих раптом з’явилось у колишнього кріпака!

Євген Гребінка
Євген Гребінка

*   *   *

Мала витримати ще одне випробування дружба Івана Сошенка і Тараса Шевченка, випробування жінкою. Кілька років тому (до звільнення) поет закохався у гарненьку шляхтичку-кравчиню, яка належала до іншої верстви, мала незалежний спосіб мислення, вимагала, щоб коханий спілкувався з нею виключно польською мовою, і глибоко вразила людську гідність. У години одкровення Кобзар розповідав Івану:

- Я вперше дійшов до думки, чому й нам, нещасним кріпакам, не бути такими ж людьми, як і інші вільні стани?

Зреалізувати задумане поет-маляр, єдиним засобом до існування якого були авторські акварелі, вирішив негайно й у дивний спосіб. Квартиру у напівпідвалі українці винаймали у зросійщеної німкені Марії Іванівни. У неї мешкала небога, дочка виборзького бурмистра (1816-1821) Якоба Європєуса, гарненька юнка на ім’я Марія-Амалія Європєус (1821-?), яку на російський штиб кликали Машею. У свої тридцять років Іван Максимович залишався незайманим і таємно закохався у 17-річну сироту, навіть намірився одружитися.

Та коли Іван Сошенко складав потрібні слова освідчення, молодший на сім років Тарас знищив його плани. Пізніше, сумно зітхаючи, Іван Максимович пригадував:

- Нашому братові маляреві не штука закохатися, і я щиро її полюбив, і навіть думав з нею одружитися. Але Тарас розладнав усі плани. Він швидко повів атаку проти Маші і відбив її у мене…

А що, запитаєте, Тарас? Серед зими без даху над головою добродійний Казанова не залишився і негайно перебрався до студента по класу історичного живопису Карла Брюллова, колишнього кріпака панів Дем’янових, свого нового друзяки – Григорія Михайлова (1814-1867), де став жити, а Марія-Амалія – туди потай від тітки бігати.

*   *   *

Як на зле, у вологому кліматі Санкт-Петербурга прогресували сухоти, і лікарі порадили Іванові Сошенкові повернутися додому – у лагіднішу за кліматом Україну. По закінченні навчання, склавши випускні іспити, 16 вересня 1838 р. український студент написав заяву правлінню Імператорської Академії мистецтв про надання йому звання художника з історичного живопису, але 22 листопада 1838 р. отримав атестат Санкт-Петербурзької Академії, де було зазначено інше – “вільний некласний художник”.

Робота для випускника столичної академії несподівано знайшлась у Ніжинському повітовому училищі – Академія саме отримала запит на вчителів малювання для чернігівських шкіл. Перед виїздом Івана Сошенка у липні 1839 р. Кобзар прийшов на гостини до благодійника. І вони з Іваном Максимовичем помирилися. Як останній написав, “розлучилися ми як добрі приятелі, ніби між нами нічого не було”.

Але, як стверджує дехто із дослідників, “після того, як Сошенко витягнув Тараса із ліжка Маші та у лютому 1839 р. вигнав сусіда з найманої квартири, в Івана Максимовича стався нервовий зрив, почала поїдати ядуха, упав зір, затим розпочався туберкульоз”. Моцарт, чому ти такий Сальєрі?

*   *   *

У провінції велося не краще: Чернігів потопав у дощах, грязюці та одвічних болотах, що загострило невиліковну хворобу. Місцеві поціновувачі малярства не захоплювалися грою світла й тіні, історичною достовірністю та рештою столичної маячні. Перше приватне замовлення зробив місцевий архімандрит, йому закортіло мати образ Св. апостола Петра перед ангелом у темниці. Попри тривалу і копітку роботу Сошенка, панотець забракував полотно! Йому не сподобалося світло у в'язниці й автору він заплатив лише вартість полотна та фарб, віддавши замовлення місцевому богомазу, а за ту переробку – насипавши утричі більше, ніж Іванові Сошенку.

Потім місцевий ієрей вирішив замовити образ Спасителя, що благословляє дітей. Мучився над тією картиною Іван Максимович місяць, але знову не догодив. Попри те, що художник намалював Спасителя у канонічній білій ризі, замовник раптом жадав… брунатну. Відмовився від такого погляду на Писання богобоязкий Сошенко, а ієромонах віддав ікону якомусь халтурнику, аби той переписав білу ризу у руду. За день підмальовки батюшка заплатив уп’ятеро більше, ніж Івану Максимовичу. Так у “бідного як художник” викладача не стало жодного замовника...

Щоб не втратити вправність, колишній студент Імператорської Академії мистецтв брався за будь-які замовлення, а у вільні години малював краєвиди, жанрові сцени, портрети з натури. Все було зайве… Аби заробити, у Чернігівській губернії належало малювати просто і швидко. Стиль і манеру вірного науці академіків Олексія Венеціанова та Олексія Єгорова впертюха не зрозуміли в Ніжині, тому Іван Сошенко жив на мізерну платню вчителя малювання і краснопису – замість обіцяних на рік 300 рублів сріблом він отримував 200 рублів асигнаціями… А значить, художник погано харчувався, постійно перебував у депресії й ще дужче хворів. Не відомо, чим би це все закінчилося, якби 18 лютого 1846 р. до нього на квартиру з оравою гімназистів особисто не завітав… Тарас Григорович!

І блискавично ставлення городян до вчителя малювання змінилося. Учні повітового училища, які вважали Івана Сошенка невдахою, відкривши рота стежили, як їхньому педагогові читав нові вірші, рахуючи “Тризну”, великий Шевченко, а потім просив висловитися щодо поезій та сумирно вислуховував критичні зауваження! Другим кроком, яким життя визволило його із задавненої депресії, стало у грудні 1845 р. підвищення у кар’єрі – Івана Максимовича сам директор (1841-1853) Немировської чоловічої гімназії Подільської губернії (нині – Вінницька область) Єгор Якович Зимовський запросив на посаду викладача малювання.

Портрет Гудим-Левкової
Портрет Гудим-Левкової

*   *   *

Життя у повітовому містечку тішило приємними новинами: здоров’я маляра покращало, зір відновився, ядуха минула, Івана Сошенка підвищили до чину колезького секретаря, а невдовзі мешканці Немирова обрали педагога почесним городянином. 40-річний цивільний чиновник, котрий тепер носив на петлицях, з однім просвітом три зірочки, а над ними – арматуру (емблему) відомства, – женихом став завидним. І справді, на свій день народження, 2 липня 1847 р. Іван Максимович одружився на колишній учениці, якій приватно давав уроки. Це стало можливим за єдиної причини: директор Немировської чоловічої гімназії Є.Я.Зимовський виклопотав у начальства дозвіл на одруження християнина на лютеранці, але потів вирахував із платні… 24 рублі.

Обраницею маляра стала працьовита гувернантка Марселіна Вірґінська, донька поляка – вчителя музики із завжди бідного, але завжди гонорового роду. Невдовзі почастішали грошовиті замовлення, у пари з’явився власний будинок. Однак, все подальше життя тесть Тимош Вірґінський картав дочку за те, що пішла вона заміж за… отого “холопа-схизматика”.

Із власним дахом над головою молодій сім’ї допомогла Божа Мати…

На замовлення ігумені Немировського Свято-Троїцького жіночого монастиря Аполлінарії, яка недавно прийняла занедбану обитель, богомаз створив ікону “Успіння Богородиці” – престольний образ Божої Матері величезного розміру з фігурами у натуральну величину. Робота виявилася копіткою і забрала півтора року, а ігуменя – щедрою, подарувавши маляру за шедевр монастирський будиночок над річкою вартістю 600 рублів сріблом. У нове помешкання подружжя забрало своячку – Емілію Тимофіївну Вірґінську з двома дочками.

*   *   *

Немирів подарував ще одне дуже важливе знайомство.

У повітовому містечку не схильний до нових контактів викладач малювання познайомився з колегою по чоловічій гімназії, старшим вчителем словесності Михайлом Чалим. Попри різницю у віці майже у десять років, вони стали близькими друзями, а коли Михайла Корнійовича призначили інспектором 2-ї Київської чоловічої гімназії, він запропонував Івану Сошенкові, скориставшись добрим настроєм військового губернатора Київського, Подільського і Волинського, генерал-губернатора В.Д.Бібікова, – переїхати до Києва.

Ось так від 16 липня 1856 р. Іван Максимович викладав малювання у 2-й Київській чоловічій гімназії; на тій посаді він служив до кінця днів своїх. Його вихованцями стали: польський скульптор Марцелій Ґуйський (1832-1893), польський портретист Леонард Страшинський (Leonard Ludwik Straszynski; 1828-1879), український пейзажист Володимир Орловський (1842-1914), що потім став професором академії мистецтв і був зятем Миколи Пимоненка.

За рік до Києва переїхала його дружина Марселіна Вірґінська із двома племінницями, сподіваючись, що тим у місті над Дніпром знайдуться пристойні суджені: подружжю Бог не дав радощів мати власних дітей. Окрім іншого, “в університетському місті” Марселіна Тимофіївна мала надію підлікувати власне здоров’я. Не допомогло… По шести роках важкохвора жінка повернулася до Немирова, свято повіривши в чудодійство старого лікаря Якимовича, тоді як скромний учитель малювання та каліграфії, не маючи змоги залишити посаду, регулярно надсилав дружині гроші, а в кожному своєму листі та скаржилася на кляту недугу.

*   *   *

У 1858 р. Іван Сошенко і Михайло Чалий вирішили розвіятися і здійснити важливу місію: подорожуючи Уманщиною, Звенигородщиною, Городищиною, вони взялися збирати, ще за життя Кобзаря, матеріали до майбутньої біографії великого Кобзаря.

Діялося це в піст перед Успінням Богоматері, перед Першою Пречистою.

У спекотні серпневі дні 1859 р. Іван Сошенко і Тарас Шевченко зустрілися у “золотоглавому, садами повитому” місті над Дніпром. Це була їхня остання зустріч, невдовзі поет вирушив до Санкт-Петербурга. Того разу Тарас Григорович квартирував у новій хаті Варвари Пашковської (нині – вул.Вишгородська, 5), що стояла у київському передмісті, на Пріорці (Куренівка), а Іван Сошенко – в церковному будинку Всіх скорбних (тепер – вул. Велика Житомирська, 36). Тарас завітав до давнього друга Сохи, що тоді мешкав в парафіяльному будинку Стрітенської церкви на Сінній площі (тепер – пл.Львівська). Священником там правив тесть Михайла Чалого, отець Василь (у миру – Панов), через протекцію якого Іван Максимович і дістав замовлення на розпис храму. Адже після відставки, згадавши молодість, “вільний некласний художник” повернувся до іконопису.

пам'ятник Івану Сошенку у Богуславі 1
Пам'ятник Івану Сошенку у Богуславі

Як написав у спогадах М.К.Чалий:

- Друзів я застав за сніданком, який, зважаючи на піст, був досить скромний: на столі стояла довгошия сулія з горілкою, а в руках обох приятелів було по половині солоного платаного судака, яким вони ласували без ножа, відриваючи шматки риби то руками, то зубами. Тарас Григорович був і, як-то кажуть, в ударі: багато жартував з верткою панною Леонтинкою, знайомою Сошенкової дружини, говорив компліменти “чорнявій Ганнусі” – племінниці Івана Максимовича, висловлював свої міркування про різних літературних і художніх знаменитостей, підсміювався з “старого ледаща” – самого господаря і наостанку (ознака доброго гумору) проспівав кілька улюблених пісень: “Зіроньку”, “Сірії гуси” та інші. З дружиною Сошенка й панною Леонтиною гість весь час розмовляв по-польськи, хоч вони обидві чудово розуміли й російську мову. Кокетлива панна була в захваті від милих речей поета, хоч не втрималась конфіденційно поділитися з Сошихою думкою про успіхи Шевченка в польській мові: “Pan Szewezenko bardzo dobrze mówi po polsku, ale w jego mowie zawsze jest coś chłopskiego! ”

Тарас Григорович не тільки не образився гострим присудом панни, а навпаки – вона потішила його самолюбство, зауваживши, що, розмовляючи панською, він не втрачав демократичного характеру, залишаючись вірним національності. З листів поета до мене й до старого Сохи можна бачити, яке враження справила на нього жвава панна, що заповзялася за всяку ціну skokietować Шевченка: але він дуже добре розумів її. Посилаючи “чорнявій Ганнусі” збірку малоросійських пісень з нотами, він остеріг її “радитися з панною Леонтиною, бо вона добра не навчить”.

Пам’ятник Івану Сошенкуна Могилі в Корсуні-Шевченківському 1
Пам’ятник Івану Сошенку на могилі в Корсуні-Шевченківському

*   *   *

Аж раптом життя Івана Сошенка накрила друга хвиля глибокої депресії. В Україні, як і по цілій Російській імперії, з’явилися художники-передвижники, виставки яких відбулись і в місті над Дніпром. Ні, Іван Максимович прийшов у захват від їхніх творів, навіть по кілька разів водив учнів на кожну з тих експозицій, але... Сталися й інші сумні для нього зміни. Назавжди пішли двоє близьких людей: спочатку – Тарас Шевченко (1861), а за два роки, після поїздки до Канева на похорони Кобзаря – дружина Марселіна (1863).

Втративши жінку, видавши обох племінниць заміж, “художник залишився один, як палець” (М.К.Чалий). Він, сивий та худорлявий з добрим поглядом ясних очей, душевно бідував. Не подумайте, у Києві Іван Максимович продовжував чимало заробляти – зокрема для чиновницьких кабінетів майстер писав кращі в Україні парадні портрети царя-реформатора Олександра ІІ, але повсякчас мусив рятуватися від самотності, підбираючи на вулицях Києва… безхатніх собак та кицьок.

Меморіальний музей Івана Сошенка
Меморіальний музей Івана Сошенка

- Він не міг дивитися на голодного собаку без того, щоб не нагодувати його... Товариство охорони тварин не могло б знайти більш діяльного агента в усій Росії.

Кияни часто бачили сухенького сивовусого дідуся у благенькому пальтечку, щодня він човгав до парку, тримаючи в руках кошик із м’ясними обрізками для безпритульних тварин. На початку липня 1876 р. під час літніх вакацій Іван Максимович розумно скористався останньою в житті відпусткою. Зібравши за десять років на власний похорон тисячу рублів сріблом, він зробив собі останній подарунок: поїздку у рідний Богуслав, аби вклонитися батьківським могилкам.

Жіночий портрет
Жіночий портрет

*   *   *

Із збережених творів Івана Сошенка тепер відомі: “Портрет бабусі М.К.Чалого (Надія Василівна Чала)” (1840-і рр.), “Козацький табір” (1846), “Бандурист” (1847), “Продаж сіна на Дніпрі” (1857), “Пейзаж”, “Портрет Гудим-Левкової”, “Жіночий портрет”, “Хлопчики-рибалки”, портрети Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Івана Гонти, Миколи Гоголя, “Портрет в Кумі” (Італія), “Форум Юлія в стародавньому Римі”, “Битва Олександра Македонського з Дарієм”, а також пейзажі та численні ікони.

Мені подобаються слова Шарля Бодлера:

- Справжні художники не звертають уваги на сучасників. Вони пишуть для Вічності.

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-