Іван Айвазовський. 1. Король стихій

Іван Айвазовський. 1. Король стихій

Укрінформ
Проєкт "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ" продовжуємо розповіддю про всесвітньо відомого художника-мариніста Івана Айвазовського

19 квітня (2 травня) 1900 р. у власному будинку на вулиці Італійській у Феодосії Таврійської губернії, у віці 82 років, уві сні, від крововиливу в мозок помер Іван Костянтинович Айвазовський, знаменитий український живописець вірменського походження; всесвітньо відомий мариніст, баталіст, колекціонер, меценат; живописець Головного Морського штабу Російської імперії; академік і почесний член Імператорської Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. Ще забув: почесний член академій мистецтв в Амстердамі, Римі, Парижі, Флоренції та Штутґарті. Схоже, усі королі стихій вмирають уві сні.

Останнє, чим за свого життя цар моря щиро захоплювався, був... букетик простих конвалій, які багато років поспіль доставляв від анонімного шанувальника (шанувальниці?) худорлявий сивий посильний.

Морська затока, 1900 р.
Морська затока, 1900 р.

Перед самою смертю найбільш видатний художник вірменського походження XIX ст. написав картину “Морська затока” (1900; масло, полотно; 45 см х 65 см), а в останній день життя, 18 квітня (1 травня) 1900 р. писав картину “Вибух турецького корабля” (1900; масло, полотно; 67 х 96), яка так і залишилася незавершеною.

Вибух турецького корабля, 1900 р.
Вибух турецького корабля, 1900 р.

В останню путь великого маляра проводжала вся Феодосія. Поховали покійного в усипальниці, розташованій в огорожі старовинної вірменської церкви Сурб-Саркіс (Церква Св.Сергія), збудованої у 1330 р. Із тим храмом були пов'язані найважливіші події в житті митця: тут І.К.Айвазовського хрестили, тут він вінчався… Тож майже все свідоме життя Іван Костянтинович намагався повернути сторицею безцінні дари тамтешнім служителям віри...

Церква Сурб-Саркіс (Церква Св.Сергія)
Церква Сурб-Саркіс (Церква Св.Сергія)

Коли в 1888 р. храм згорів, відновлення здійснювалося особистим коштом Івана Айвазовського. З року в рік Церкві Св.Сергія живописець дарував авторські ікони – “Ходіння по водах” (1888; олія, полотно, 70 х 50), “Таємна вечеря” (1890; олія, полотно, 44 х 60), “Богоматір з немовлям” (1891; олія, полотно; 125 х 103 см), “Моління про чашу” (1897; олія, полотно; 94 х 72).

Ходіння по водах, 1888 р.
Ходіння по водах, 1888 р.

*   *   *

Того дня щиро плакала Феодосія за втраченим громадянином і благодійником. Панахиду 22 квітня (5 травня) 1900 р. особисто правив єпископ, сходознавець та поет Хорен Степанян (1840-1900). Від будинку мариніста до середньовічної вірменської церкви Сурб-Саркіс розтягнулася траурна процесія. Чорними вуалями були драпіровані міські ліхтарі на прилеглих вулицях, а сама дорога заквітчана. Участь у похоронах брав місцевий гарнізон, що віддав покійному, – власне, цивільній особі, – військові почесті; факт, на ті часи – надзвичайний. Адже, окрім іншого, І.К.Айвазовський був дуже впливовою в Імперії людиною, одним з найбільших землевласників півдня Росії. Молодшому синові бідного вірменського купця належали майже всі зрошувані чорноземи Криму, а також 12 тисяч десятин землі.

фасад будинку Івана Айвазовського у траурні дні прощання з покійним художником
Фасад будинку Івана Айвазовського у траурні дні прощання з покійним художником

Так, Іван Костянтинович умів заробляти, але й бажав роздавати. Стільки, скільки цей тихий благодійник зробив для Феодосії, не зробив ніхто. Не випадково, Іван Айвазовський охрестив безліч дітей, видав заміж сотні бідних сусідських дівчат-вірменок, які славили художника, пам’ятаючи про його милості. А ще власним коштом живописець збудував у місті безліч будівель, рахуючи школу, бібліотеку і картинну галерею, провів залізницю, подарував місту 50 тисяч відер питної води на добу. У день похорону в усіх церквах малиново співали дзвони, а лавки та крамниці зачинилися. У глибокій жалобі за “батьком міста” Феодосія, де навіть торговий порт облаштували завдяки старанням першого почесного громадянина, тонула три дні.

Феодосійський порт
Феодосійський порт

Про що щиро шкодувала душа І.К.Айвазовського, з неба спостерігаючи скорботні обличчя? Шкода, що на поминальному обіді він більше не здивує гостей коронним десертом... Бо ж кожен у Феодосії знав: разом з особистим кухарем привітний художник вигадував спеціальне меню для прийомів і бенкетів. У його будинку часто подавали шампанське, особливо шановане маестро. І незмінно, замість фабричної етикетки, Іван Костянтинович наклеював власноруч виготовлену етикетку із запіненим, наче шампанське, морем.

У 1903 р. друга дружина художника, у свої 47 років двічі вдова Анна Мкртичівна Бурназян-Саркізова (1856-1944) на могилі чоловіка із цільного блоку білого мармуру встановила надгробок у формі саркофага, автором якого став італійський скульптор Л.Біоджолі. На пам’ятнику давньовірменською мовою були вкарбовані слова вірменського історика Мовсеса Хоренаці (410-490):

“Народжений смертним, залишив по собі безсмертну пам’ять”.

Юлія Яківна Гревс
Юлія Яківна Гревс

До самої смерті, тобто наступні майже двадцять років Анна Микитівна, як на свій лад її кликали сусіди, пам’ятала кожен день свого подружнього життя. З безодні горя король стихій буквально поглядом вирвав саме її і врятував. Іван Костянтинович побачив 25-річну Анну, коли вона, вдова, чвалала у похоронній процесії за труною першого чоловіка. Для знайомства момент був явно не найкращий, але мариніст бачить не воду, а море, тому закохався без пам’яті. Витримавши встановлений для жалоби термін, з дозволу Ечміадзинського синоду він дочекався розлучення від першої дружини, Юлії Яківни Гревс (1823-1898), і в 64 роки зробив пропозицію вдові, яку жінка прийняла.

У другому для обох шлюбі склався дивовижний мар’яж: чоловіка Анна Микитівна обожнювала і не вимагала більшого, ніж він міг дати. У свою чергу, знаменитий художник свою найдорожчу дико ревнував, обожнював і, на відміну від першої дружини, часто малював. Утім, почнемо історію від самого початку.

*   *   *

будинок у передмісті Феодосії, де народився Іван Айвазовський
Будинок у передмісті Феодосії, де народився Іван Айвазовський

Ованнес Костянтинович Айвазовський народився у вірменській сім'ї купця Ґеворка Айвазяна (1771-1841) і Ріпсиме Айвазян (1784-1860). Того ж дня, 17 (29) липня 1817 р. священник вірменського храму Сурб-Саркіс (Церква Cв.Сергія) Феодосії зробив запис у церковній книзі, що у Костянтина (Геворка) Айвазовського та його дружини Ріпсиме народився “Ованнес, син Ґеворка Айвазяна”. Утім, ця родина друге століття була пов’язана з Україною… Із Західної Вірменії в XVIII ст. предки І.К.Айвазовського – дід Ґриґор Айвазян (1706-1766), котрий мав, кажуть, турецьке коріння, та бабуся Ашхен, переселилися в Галичину, а під Львовом начебто володіли великими землями, щоправда, документів, які точно виписували б родовід художника, не збереглося.

Ґеворк Айвазян, 1859 р.
Ґеворк Айвазян, 1859 р.

Батька Ґеворка Айвазяна поносило світом. Посварившись із братами, він залишив Галичину та вирушив до Дунайських князівств – Молдавії та Валахії, де вдало зайнявся торгівлею. Були часи, коли він навіть із табором кочував і циганську мову вивчив, але закорінився у Феодосії. Місто це успішний купець вибрав не випадково. Після війни з турками у Феодосії залишилося… 350 жителів. Щоб не втратити населений пункт, російський імператор дарував маленькому містечку право “порто-франко”, що перетворило його на порт, який користується правом безмитного ввезення і вивозу товарів. А ще – всім переселенцям уряд Російської імперії надавав безкоштовні земельні ділянки для будівництва житлових будинків, а також крамниць, комор, майстерень, взагалі, – всього, що тільки могло стати в нагоді для початку справи на новому місці.

Відчуваючи вітер змін із запахом грошей, у Феодосії Ґеворк Айвазян на галицький манер записав власні ім’я, по-батькові та прізвище, як “Костянтин Григорович Гайвазовський”. Відтоді справи у вірменського купця пішли добре, і протягом року він придбав невеликий будиночок у тодішньому передмісті.

*   *   *

Ріпсиме Айвазян, 1849 р.
Ріпсиме Айвазян, 1849 р.

Звівшись на ноги, у 1811 р. купець Костянтин Гайвазовський покликав заміж місцеву вірменку, майстриню та ґаздиню Ріпсиме, досить часто траплялося, що за її продані вишивки велика родина жила кілька тижнів. У шлюбі народилися три дочки (одна незабаром померла) і три сини – Григорій (1811-1880), Сарґіс (у чернецтві – Ґабріел; 1812-1879) та наймолодший – Ованнес (Іван). До війни з Наполеоном торгові справи переселенця йшли успішно, він навіть став старостою Феодосійського ринку, але під час епідемії чуми, що лютувала півтора року (1812-1813 рр.), геть розорився, проте руки не склав; володіючи кількома іноземними мовами, Костянтин Гайвазовський займався перекладами судових позовів і скарг.

Отже, на загальний добробут працювала вся родина. Змалку найменшому Ованнесу, скажімо, доводилося працювати в кав’ярні та всіляко допомагати матері по хатньому господарству. Це виховало не тільки хазяйновитість, а й дбайливість. Навіть коли маляр розбагатів та відчув економічну незалежність, він продовжував заощаджувати гроші – копійка до копійки, на розкоші кошти не тринькаючи.

Яким у дитинстві він бачив світ?

- Наш будинок стояв у передмісті, на височині. З тераси, обплетеної виноградною лозою, простиралася широка панорама на плавну дугу феодосійської затоки, північно-кримські степи з древніми курганами, на Арабатську стрілку і Сиваш, що й досі постають як марево на обрії. Біля берега лежало кільце добре збережених старовинних кріпосних стін та веж із грізними бійницями. Любив я тут поблукати на самоті. Підбирав черепки розбитого посуду, бачив залишки багатьох великих епох... Стоячи на Карантині, я часто спостерігав, як по морю рухаються смолені рибальські фелюги, а бойові кораблі кидають якорі.

*   *   *

Художній та музичний хист в Івана Гайвазовського виявилися у дитинстві; самостійно хлопчик вивчився грати на скрипці. А ось дитячі малюнки живописця не збереглися. Адже виконані вони були... на піску. Ні світло, ні зоря – Онік, як наймолодшого сина кликали в родині, мчав до моря, бо вдень, за батьківською волею, молодший син мав працювати у міській кав’ярні Феодосії.

Коли вперше він побачив у бухті, на Карантині, як раптом над обрієм з’явилися червоні вітрила, що, здавалося, випірнули з води, і слабкі сонячні промені лягли на парусину, а потім чарівним кольором заспівали, – його доля була вирішена назавжди. Так почалася повість “Хлопчик і море”.

Картина побаченого вразила уяву. І юний просвітлений художник кинувся просто на піску малювати побачене, але хвилі не хотіли, щоб хтось, окрім Ованнес, знав їхню таємницю – і стерли малюнок з узбережжя. Бажаючи бодай з кимось поділитися одкровенням, Онік не розплакався, а помчав додому, де на свіжовибіленій стіні батьківської хати... відтворив корабель під червоними вітрилами. Намальоване самоварним вугільцем змусило маму Ріпсиме сплеснути в долоні та довго голосити. Насупившись, розстебнув пояс батько Ґеворк, деякий час помовчав, поскрипів зубами, так пороти найменшого сина не став.

*   *   *

Коли зустрічаються дві стихії: провінційна глушина та портова відкритість, Доля викидає на берег безцінні морські перлини. Першим звернув увагу на талант вірменського хлопчака феодосійський містобудівничий Яків Християнович Кох, котрий часто відвідував будинок згаличеного вірменина Костянтина Гайвазовського. Розгледівши Божий дар, наставник не відмахнувся, мовляв, це ж чужий син, а всіляко узявся допомагати юному даруванню матеріально: то олівці подарує, то папером і фарбами забезпечить, щоб стіни не малював. Лише-но трапилася нагода, і Я.Х.Кох рекомендував звернути увагу на талант градоначальника Феодосії О.І.Казначеєва (1788-1880).

Одного разу Олександр Іванович приїхав у вірменську слободу подивитися, чи правду кажуть про вундеркінда. Немов спланувавши до приїзду градоначальника, Онік зобразив у повній амуніції солдата, що стоїть на чатах. Та ще й натурального розміру; добре, що розмір стіни батьківського будинку це дозволяв.

Байдужим до долі юного таланту градоначальник Феодосії не залишився. У першу чергу, він подарував Ованесу Гайвазовському паку справжнього малювального паперу і ящик з першими в його житті акварельними фарбами, а потім запропонував брати уроки малювання разом зі своїми дітьми у міського архітектора Коха. Так настінний малюнок змінив весь хід життя вірменського хлопчика.

*   *   *

Царського чиновника малюнки ескадри, виконані Оніком, дедалі більше вражали. Колишній особистий ординарець генерал-фельдмаршала М.І.Кутузова, який бився під Бородіним, Тарутином та Лейпциґом, хоч і мав славу в місті підкаблучника у суворої дружини, котра тримала нудний літературний салон, на перевірку виявився не грубим солдафоном.

Як людина освічена, О.І.Казначеєв відрізнив самобутній живопис від дитячих карляк. Юного художника з вірменської парафіяльної школи Феодосії градоначальник і надалі щедро обдаровував усім необхідним: папером, пензлями, фарбами, підрамниками. Ледве у 1830 р. підліток закінчив вірменську прихідську школу, як новопризначений губернатор Таврійської губернії викликав 12-річного Оніка до себе, у Сімферополь.

Подібним підвищенням у ранзі підліток не переймався, як і раніше, за браком чистого паперу він охоче зображав битви за визволення Греції, а також взяття турецьких фортець – просто на сторінках книжок, які саме читав.

*   *   *

За особистим розпорядженням О.І.Казначеєва, якого все життя художник шанував як другого батька, талановитого хлопчика з бідної феодосійської родини 15 серпня 1831 р. прийняли до Таврійської губернської гімназії. Чи легко йому давалася наука?

В архіві Сімферопольського обласного краєзнавчого музею зберігається, ймовірно, перший документ, який повідомляє про становлення творчої особистості:

- Учень Таврійської губернської гімназії 2-го класу з міщанського звання – Іван Гайвазовський, в перших двох класах навчався, як із свідчення вчителів випливає: російської граматики і логіки, загальної російської історії і географії, початковим основам алгебри і геометрії, початковим правилам німецької мови з успіхом неабияким, початковим правилам латинської та французької мов – з хорошим, основам зоології та лінійному малюванню – із дуже хорошим, взагалі малювальному мистецтву – із чудовим…

Відомо, що першим професійним педагогом хлопчика, який викладає основи живопису, виявився німецький колоніст, сам художник Йоганн-Людвіґ Ґросс (Johann Ludwig Gross), ще в 1821 р. за розпорядженням училищного комітету Харківського університету і особистим клопотанням доктора права Ф.Б.Мільґаузена направлений учителем малювання в Таврійську губернську гімназію. Саме з його легкої руки, Івана Даниловича, як на російський манер охрестили художника, і всілякими стараннями інших доброчинців – самородок отримав рекомендацію на навчання до Академії мистецтв Санкт-Петербурга.

*   *   *

Зізнаюся, тривалий час я не міг зрозуміти, як талант із бідної вірменської родини без ґрунтовної фахової підготовки міг потрапити до… Імператорської Академії мистецтв. Так, він мав Божий, схожий до Моцарта, дар, який генія відрізняє від таланта…

Але як? Відповідь все таки знайшлася. Три роки Ованес Гайвазовський прожив у родині губернатора Таврійської губернії Олександра Івановича Казначеєва, і цей час не минув для нього марне. Вихованець багато читав, але ще більше часу приділяв малюванню – писав з натури і копіював із гравюр.

Н. Ф. Наришкіна
Наталія Федорівна Наришкіна

Із часом успіхи молодого художника стали настільки помітні, що на нього звернули увагу представники вищих кіл Сімферополя. Зокрема, підліток отримав право користуватися чудовою бібліотекою в будинку знаменитої графині Н.Ф.Наришкіної (1797-1866), розумної, люб’язної та освіченої жінки, заглибленої у вивчення мов і літератури Франції та Англії, а також робити копії з вподобаних ілюстрацій.

Наталія Федорівна була настільки впевнена у винятковому обдаруванні Ованеса, що, маючи величезні зв’язки у Північній столиці, особисто клопоталася не лише про вступ юного маляра до Санкт-Петербурзької Академії мистецтв, але й доводила необхідність відправити свого протеже навчатися живопису до Рима.

*   *   *

До Північної Пальміри кримський вірменин прибув 28 серпня 1833 р., де отримав державний пансіон в три тисячі рублів на рік. На перших двох курсах “пансіонер Кабінету Його Власного Імператорської Величності” відвідував клас батька російського пейзажу, викладача архітектури та перспективи Максима Никифоровича Воробйова (1787-1855), і все було якось без першої крові.

- Я – все-таки щасливець! Адже прибути до столиці Російської імперії з глухої Феодосії в 1833-му році й за представленими дитячими (!!!) малюнками бути зарахованим до Академії мистецтв, в пейзажний клас професора Максима Никифоровича Воробйова!..

На початку 1835 р. імператор Микола I, бажаючи вважатися цивілізованим монархом, виписав з Європи модного французького мариніста Філіппа Таннера (Philippe Tanneur; 1795-1873), який обожнював пейзажі з історичним стафажем, але очманів від азіатчини, в Росії побаченої з близької відстані. Високообдарованого юнака, Ованеса Гайвазовського приставили в помічники до мсьє, читай: в особисті учні. У пихатого француза розмова виявилася короткою:

- Слухати сюди, мовчати і – ніяких відсебеньок.

Вид на узмор'є в передмісті Петербургу, 1835р.
Вид на узмор'є в передмісті Петербургу, 1835р.

Сміливий підмайстер не послухався, написав два пейзажі – “Вид на узмор’я в передмісті Петербурга” (1835; олія, полотно; 134 х 107) та “Етюд повітря над морем” (1835; олія, полотно; 42 х 29) – і отримав на виставці... срібну медаль ІІ ступеня! Показову прочуханку влаштував неслухові Філіпп Таннер. Він поскаржився на Ованеса імператору, і цар особисто наказав всі шість картин Гайвазовського з виставки зняти.

Етюд повітря над морем, 1835 р.
Етюд повітря над морем, 1835 р.

Студенту загрожувало відрахування, але професори Академії виявили мужність та заступилися за вихованця. Незабаром конфлікт було залагоджено. У 1855 р. знехтуваний Двором мсьє Таннер залишив Росію. Тим паче, що картини французького мариніста швидко псувалися через надмірне використання художником… лаків.

*   *   *

Попри драконівські заборони працювати самостійно, Іван Айвазовський (який саме так почав підписуватися з 1833 р.) далі гнув свою лінію. На осінню виставку Імператорської Академії мистецтв 1836 р. він і зовсім подав п’ять авторських картин. Треба ж такому статися, полотна учня здобули позитивні рецензії арт-критиків. Мсьє Таннер не просто розлютився...

Про неприпустимий непослух вихованця він знову пожалівся государю, і за велінням Миколи Палкіна всі твори молодого художника з експозиції прибрали. За цим особисто простежив міністр Двору ясновельможний князь П.М.Волконський. У немилість живописець із Феодосії потрапив на півроку.

Щоб не дратувати собак, у березні 1837 р. студента перевели в клас батального живопису до професора Олександра Івановича Зауервейда (Alexander Sauerweid; 1782-1844). Щоправда, за тієї умови, що у почесного вільного общника слухач займатиметься виключно морським (!!!) військовим живописом.

- Я тоді вже розумів, що живописець, котрий лише копіює природу, стає її рабом.

*   *   *

Суща біда з цими пихатими французами і вимуштруваними німцям...

Але, з іншого боку, навігація в освіті була, на рідкість, правильною. Уже в квітні 1837 р. Ованеса офіційно прикомандирували в якості художника на кораблі Балтійського флоту і він відправився в своє перше плавання по Фінській затоці й Балтійському морю. Подорож ця поглибила знання маляра про мінливість морської стихії. Відтоді в оволодінні таємницями майстерності Ованес Гайвазовський робив стрімкі успіхи. У класі батального живопису професора О.І.Зауервейда на мольберті студента ледь не щодня змінювалися полотна.

Він працював приголомшливо швидко, хоча вражав не тільки “своєю плодовитістю”. Як писав конференц-секретар Академії мистецтв (1859-1864), майбутній директор Строганівского училища в Москві (1885-1895) Федір Львов (1819-1895):

- Скандали – найкращі друзі талантів. Особисто ознайомитися з притчею во язицех до Імператорської Академії мистецтв приїхав байкар Іван Крилов (1769-1844)! Студент мило побалакав з 67-річним літератором, гостю 19-річний юнак пояснив:

- Сюжет складається у мене в голові, як сюжет вірша у поета. Я беруся до роботи, але доти не відходжу від полотна, поки не висловлюся на ньому пензлем.

Проте незабутнє враження на молодого маляра справило знайомство із Карлом Брюлловим, котрий саме перебував на вершині слави. У його будинку бували Олександр Пушкін, Михайло Глінка, Василь Жуковський, а одного дня молоді студенти Академії живопису завітали. Зустрів господар їх у червоному парчевому халаті, і завів розмову про свого покійного друга, талановитого пейзажиста Сильвестра Щедріна (1791-1830). Аж раптом Брюллов звернувся до Івана:

- Я бачив ваші картини на виставці – й раптом відчув на губах солоний присмак моря. Таке зі мною трапляється лише тоді, коли я дивлюся на картини Щедріна. І я почав думати, що його місце вже недовго буде порожнім… Кажуть, ви народжені в Криму, на березі Чорного моря. Я бачив вашу Феодосію, написану по пам’яті. Вона – як сон дитинства. Видно, що ви обдаровані винятковою зоровою пам’яттю. Це важливо для справжнього маляра.

*   *   *

Провчившись у О.І.Зауервейда кілька місяців, Ованес Гайвазовський закінчив Академію мистецтв й у вересні 1837 р. за картини “Штиль на Фінській затоці” (1836; олія, полотно; 32 х 62) і “Великий рейд в Кронштадті” (1836; олія, полотно; 72 х 93) Іван Айвазовський отримав Велику золоту медаль навчального закладу, що дорівнювало: на шість років пансіонером він може виїхати за кордон на навчання. Одначе, за будь-яку ціну вирватися з тюрми народів він не прагнув. Спочатку випускник Академії виїхав до Феодосії, де не був роками. У рідному місті юнак залишався протягом двох років, не перестаючи малювати море.

Великий рейд у Кронштадті, 1837 р.
Великий рейд у Кронштадті, 1837 р.

У чому була справа? За якихось двадцять п’ять років, що минули після вітчизняної війни 1812-го року, ставлення до Російської імперії радикально змінилося: із країни-визволительки, яка принесла весну народам, вона перетворилася на жандарма Європи. Із політичною репутацією належало щось терміново робити.

Аби Росію знову підняти та уславити, в першу чергу – в очах зарубіжних сусідів, слід було застосувати методи, якими уславилися практично всі освічені правителі: підтримка культури, сприяння творчості в усіх її виявах, благовоління до творчої інтелігенції. У справі відновлення доброго імені країни ніякі філіпи таннери, ніякі звані іноземці реально допомогти більше не могли. Варто було в найкоротші терміни виростити і поставити на службу монархії національних геніїв.

Багато що врахували тодішні столичні розумники, лише не зважили на таку стихію, як Любов. На початку осені 1837 р. ошелешений фантастичними новинами український вірменин навіть розгубився. Адже Північна Пальміра дочекалася прибуття знаменитої італійської балерини Марії Тальоні (Maria Taglioni; 1804-1884), чиї партії в балетах: “Бог і баядерка”, “Сильфіда”, “Зефір і Флора”, за свідченням очевидців, здавалися втіленням грації та вишуканості. Ясна річ, квитків у петербурзький Великий (Кам’яний) театр, де при аншлагах прима сяяла в балеті “Сильфіда”, бідному студенту Імператорської Академії мистецтв було не дістати.

*   *   *

Однак, гнаний волею долі корабель під червоними вітрилами приніс Івана Айвазовського просто до ніг першої коханої, легкокрилої богині танцю.

Все почалося з вуличного курйозу – особистий екіпаж італійської діви випадково зачепив 20-річного художника! Зачепив так, що неуважний пішохід опинився на бруківці. Стурбована 33-річна заміжня танцівниця, графиня де Вуазен, яку в російській гастролі супроводжував батько – балетмейстер і хореограф Філіппо Тальоні (Filippo Taglioni; 1777-1871), дбайливо довезла постраждалого до дверей його будинку, а наступного дня розпорядилася надіслала особистий квиток на вечірній спектакль. Так несподівано спалахнув неймовірний роман...

Їхні зустрічі стали частими, погляди – захопленими, поцілунки – пристрасними. Але, коли настав Великий піст 1838 р., Імперія відмовилася від веселощів: закрилися театри, ущухли бали, припинилися великосвітські раути. За відсутністю ангажементу батько-імпресаріо Філіппо Тальоні вивів дочку на позапланові гастролі до Західної Європи.

Закохане серце бідного художника могло зупинитися.

Як далі жити без обожнюваної Марії?!

Дізнавшись, що весну та літо танцівниця буде у Венеції, студент Імператорської Академії мистецтв Санкт-Петербурга вдався до хитрощів і... переконав професуру: ну, ніяк не зможе опанувати справжню мариністику, якщо негайно не постажується в Італії! Мовчки похитавши сивими головами, вчена Рада погодилася з сенсом і вирядила українського вірменина – на повному пансіоні – в закордонне відрядження.

Вперше опинившись за межами Росії, у неймовірній за осінніми фарбами Венеції, Іван Айвазовський занурився в шаленство соковитого живопису. Пристрасть до стихій у Місті ста островів зробила свою справу, і мистецтво пом’якшило важке очікування коханої.

Альфред Едвард Шалон, Марія Тальоні у балеті Зефір і Флора, 1831 р.
Марія Тальоні у балеті Зефір і Флора, Альфред Едвард Шалон, 1831 р.

Поки не приїхала Марія Тальоні, живописець оспівував Венецію – місто-диво, місто-натуру, місто-мрію. Так, ймовірно, і повинен виглядати рай мариніста, де замість вулиць коливаються та плескочуть канали, замість снів накочують припливи, замість точок відліку плине обрій. Навіть меткі онуки Харона, ці голосисті гондольєри, всім своїм виглядом влаштовували Св.Петра.

*   *   *

Перепрошую, але Батьківщина – вона панянка нетерпляча.

Ось і того разу в найбільш невідповідний момент гукнула короля стихій додому. Навесні 1838 р. художник вирушив до Криму, де у солодкій знемозі живопису пролетіли два наступних роки. Що цікаво, не лише морські пейзажі писав Іван Айвазовський. Тривало це доти, поки маляр ще не усвідомив, що його покликання – бути мариністом.

З-під пензля талановитого живописця поставали полотна батального живопису. Щоб на власні очі побачити сучасний бій, понюхати пороху, митець брав участь у військово-морському поході до берегів Кавказу, зокрема – в бойових діях у Черкесії, де з палуби корабля, озброєний двома пістолетами і олівцями для малювання, він спостерігав за висадкою десанту в долині річки Шахе. Олівцеві ескізи зробили свою справу, а написане згодом полотно “Десант загону М.М.Раєвського у долині Субаші” (1839; олія, полотно, 66 х 97) вразило навіть найвибагливішого глядача.

Десант загону М.М.Раєвського у долині Субаші, 1839 р.
Десант загону М.М.Раєвського у долині Субаші, 1839 р.

Потрясло до такої міри, що картину, написану на замовлення начальника 1-го Відділення Чорноморської прибережної лінії генерал-лейтенанта М.М.Раєвського (1801-1843), в липні 1840 р. придбав імператор Микола I. Подібно звіздареві, справжній художник не може змінити майбутнє, але здатний його показати правителю. За подібні картини іноземцям зазвичай платили 20 тисяч рублів сріблом, українському вірменину за полотно видали… три тисячі асигнаціями. І то – після тривалих зволікань.

*   *   *

З огляду на особливі успіхи та старанність старшокурсника, Рада Імператорської Академії мистецтв Санкт-Петербурга ухвалила незвичне рішення – і двома роками раніше покладеного терміну, 23 вересня 1839 р. дипломувала Івана Айвазовського, а за підсумками випускних іспитів нагородила академіста І ступеня золотою медаллю. Офіційно про це сповіщалося так:

- Санкт-Петербурзька Імператорська Академія мистецтв відповідно до свого статуту, владою, від монарха їй наданою, вихованця свого Івана Гайвазовського, який навчався з 1833 р. у живописанні морських видів, який закінчив курс із навчання, за його гарні успіхи, а особливо виявлену ним гречність, чесну і схвальну поведінку, – вирішила надати йому звання художника, а також зрівняти відповідно до Всемилостивої даної Академії привілеї з 14-м класом і нагородити шпагою, удостоїти з нащадками його вічними родами користуватися правами і перевагами, тих височайших привілеїв, присвоєних йому.

Для юнака зі збіднілої купецької родини стрибок із міщан у чиновники 14-го класу здавався запаморочливим. Але це був факт, підтверджений новим колом знайомих, серед яких виявилися віртуозний портретист, молодший професор Академії мистецтв Карл Брюллов та обласканий Двором композитор Михайло Глінка.

Пусте ідеалізувати творчих людей. Перед від’їздом за кордон, поки готувався Високий дозвіл, цілий місяць Іван Айвазовський жив на Васильєвському острові в Санкт-Петербурзі. Зупинився він у свого колишнього однокурсника з пейзажного класу Імператорської Академії мистецтв, казенного академіста, талановитого пейзажиста Василя Штернберга (1818-1845).

*   *   *

У тій самій квартирі, в прибутковому будинку І.О.Паллізена на 11-й лінії, 16А, тоді квартирував й український поет і художник Тарас Шевченко (1814-1861).

В автобіографічній повісті “Художник” (1856) Кобзар дав невтішну характеристику Івану Айвазовському:

- На другий день… приїхав з Криму Айвазовський та зупинився у нас на квартирі. Штернберг із захопленням зустрів свого товариша. Але мені, не знаю чому, на перший погляд той не сподобався. У ньому було, попри його витончені манери, щось не симпатичне, щось не художницьке, а ввічливо-холодне, відразливе. Портфелі своєї він нам не показував, мовляв, залишив у Феодосії у матері, а дорогою нічого не малював, бо поспішав потрапити на перший закордонний пароплав. Айвазовський прожив з нами, проте, з лишком місяць. І впродовж цього часу мила сусідка Штернберга жодного разу нас не відвідала: вона боялася Айвазовського. І я за це готовий був його щодня проводжати за кордон.

Тараса Шевченка зачепили пихатість і скритність модного колеги, бо той не бажав нікого близько до себе підпускати, а тим паче демонструвати власні картини, створені в Криму. Як наслідок, 20 липня 1840 р. в Рим злагідного Василя Штернберга проводжали мінімум півсотні друзів, тоді як Івана Айвазовського – жоден.

палітра і пензлі Івана Айвазовського, виставлені в залі Феодосійської картинної галереї імені Івана Айвазовського
Палітра і пензлі Івана Айвазовського

Ймовірно, на той час у молодого вірменського маляра були якість забобони. Минуть роки, уява чітко вибудовуватиме композицію, рука твердо триматиме пензель, досвід легко кластиме на полотно мазок за мазком, й Іван Костянтинович навіть любитиме, коли в майстерні відвідувачі стежитимуть за тим, як саме він пише. Це були справжні майстер-класи метра.

Побутує одна доволі цікава історія. Одного дня до похилого віку мариніста завітав колега-пейзажист Архип Куїнджі (1842-1910), котрий у 1886 р. за 30 тисяч рублів придбав біля селища Кікенеїз у Криму ділянку площею 245 десятин, де збудував невеликий маєток Сара Кікенеїз. Деталі опустимо, але виникла творча суперечка – й Архип Іванович заявив господарю:

- Майстре, ось вам полотно!

За півтори години, на очах Куїнджі та його ошелешених учнів, що приїхали з педагогом на кримські пленери, Іван Айвазовський написав дивну роботу, де було море, корабель, і все було справжнім-справжнім.

*   *   *

Дорогою до Вічного міста два пансіонери Санкт-Петербурзької Академії мистецтв відвідали Венецію і Флоренцію. У місті каналів мариніст познайомився із земляком, українським письменником Миколою Гоголем (1809-1852), котрий незчувся, як опинився в добровільному вигнанні після публікації п’єси “Ревізор”, а ще – побував на Сан-Ладзаро-дельї-Армені, так в Італії називали вірменський острів Святого Лазаря.

На невеликому острівці у південній частині Венеціанської лагуни, між островами Лідо і Сан-Серволо, – на човні: якихось десять хвилин – і досі знаходиться один зі світових центрів вірменської культури. Місце культове... Наприклад, з 1816 р. тут часто зупинявся лорд Байрон, який жваво цікавився вірменською культурою і навіть вивчав (!!!) вірменську мову.

Портрет брата Ґабріеля, 1883 р.
Портрет брата Ґабріеля, 1883 р.

Сказати по щирості, сюди Івана Айвазовського привело не паломництво, а кровні зв’язки. На о.Св.Лазаря художник зустрівся із середнім братом – Сарґісом, з яким вони не бачилися 14 років. У чернецтві – Ґабріел, став тепер архімандритом, професором богослов’я і секретарем Конгреґації мхітаристів, котрий мешкав у тутешньому чоловічому монастирі. Без жодної задньої думки, в подарунок привітним вірменським монахам, Іван Айвазовський залишив одну зі своїх свіжих робіт на біблійну тему – картину “Хаос. Створення світу” (1841; полотно, олія; 106 х 75). Сам автор вважав:

- Ті картини, в яких головна сила – світло сонця, слід вважати кращими.

Хаос. Створення світу, 1841 р.
Хаос. Створення світу, 1841 р.

Далі сталося неймовірне. Картину 23-річного художника з Феодосії несподівано побажав придбати для Ватикану Папа Римський Григорій XVI (Gregorius PP. XVI; 1765-1846)! Отже, на початку 1841 р. романтичний морський пейзаж мариніст по-авторськи повторив і коліннопреклоненно, особисто (!!!) підніс Понтифіку. Зворушений благородним жестом митця, пізньої осені 1841 р. намісник Св.Петра власноруч нагородив українського вірменина орденом Святого Сильвестра та Золотої міліції. 

Папа Римський Григорій XVI
Папа Римський Григорій XVI
Орден Святого Сильвестра та Золотої міліції
Орден Святого Сильвестра та Золотої міліції

Кращої відзнаки годі було й бажати.

На самобутнього живописця з Російської імперії звернула увагу вся культурна еліта Італії. На власні очі спостерігаючи ажіотаж, який раптом зчинився, гострий на язик Микола Гоголь зауважив земляку:

- Прийшов ти, маленька людина з берегів Неви у Рим – й одразу здійняв Хаос у Ватикані.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-