Архип Куїнджі. Маляр-мільйонер

Архип Куїнджі. Маляр-мільйонер

Укрінформ
Проєкт «Калиновий к@тяг» продовжуємо розповіддю про знаного у світі живописця-пейзажиста з Маріуполя

Уранці, о чверті по сьомій, 11 (24) липня 1910 р. на порозі своєї останньої квартири в прибутковому будинку Єлисєєвих, що у Біржовому провулку, 1/10, в Санкт-Петербурзі, у віці 69 років раптово помер видатний український пейзажист грецького походження Архип Куїнджі. На сходову клітку він вийшов у самому спідньому – чи то визирати дружину Віру Леонтіївну, яка кинулася викликати лікаря, чи то щосили гукати самого терапевта. За якусь мить фельдшер, який залишився із хворим, повів Архипа Івановича назад – до помешкання, насилу підтримуючи гладку постать старого митця... Та на порозі квартири маляр помер.

вітальня маляра у будинку на Біржовлму провулку
Вітальня маляра у будинку на Біржовому провулку

Влітку 1910 р., перебуваючи в Криму, знаний живописець захворів на запалення легенів. З дозволу лікарів дружина перевезла художника до Санкт-Петербурга, але хвороба прогресувала – далося взнаки хворе серце. Відтоді біля вмираючого майстра по черзі чергували його друзі та учні. Не вберегли…

Поховали покійного 14 (27) липня 1910 р. на Смоленському православному кладовищі; останню ніч він провів не вдома, а труну з тілом поставили в церкві Імператорської Академії мистецтв.

На цвинтар учні та друзі Архипа Івановича несли небіжчика на руках. За труною рухалася колісниця, геть вкрита вінками живих квітів. На одному з них, надісланому Іллею Рєпіним, значилися слова “Художнику безприкладної самобутності”. Невдовзі на могилі встановили бронзовий бюст і надгробок – гранітний портал з мозаїчним панно, що зображав міфічне Древо життя, на гілках якого змія в’є гніздо.

Живописець Архип Куїнджі на схилі літ
Живописець Архип Куїнджі на схилі літ

У 1952 р. прах і надгробок маляра перенесли на Тихвінське кладовище – до музейного Некрополя майстрів мистецтв Олександро-Невської лаври. Нічого він із собою не забрав – усе залишив цьому світові… Зокрема, весь капітал митець заповів Товариству імені А.І. Куїнджі, заснованому за його ініціативи разом з українським художником, майстром реалістичного пейзажу Костянтином Крижицьким (1858-1911), аби матеріально підтримувати бідних колег. Дружині була покладена щорічна пенсія в розмірі 2500 карбованців, а в заповіті згадані та матеріально підтримані всі живі родичі. Частина коштів офірувалася церкві, в якій свого часу живописця хрестили, а також пішла на заснування школи його імені. “Художника безприкладної самобутності” завжди вважали маляром небаченої щедрості.

*   *   *

Архип Куїнджі
Архип Куїнджі

Український живописець грецького походження Архип Іванович Куїнджі народився 15 (27) січня 1842 р. у кварталі Карасу, тобто передмісті старого Маріуполя Маріупольського повіту Катеринославської губернії (нині – Донецька область). Коли саме народився визначний маляр, не відомо: у 1841-му, 1842-му чи 1843-му. У Російському державному історичному архіві в Санкт-Петербурзі зберігаються всі три паспорти художника, кожен – із різним роком народження.

Власне, пропоную уважніше оглянути провінційне містечко: до чого тут греки. Але Маріуполь (від початку – Павлівськ) заснували саме греки-християни, переселені з Криму за розпорядженням азовського губернатора Григорія Потьомкіна в 1778 р. До середини 1850-х рр. поселення греків північного Приазов’я всіляко зберігало національні традиції, хоча тутешні городяни вільно спілкувалися кримськотатарською, грецькою (урумською), частково – російською та українською мовами.

У місті мешкало близько 5000 осіб, налічувалося 768 будинків. У середині ХІХ століття тут діяло п’ять церков, аптека, два навчальні заклади – духовне училище та міське парафіяльне двокласне. У Маріуполі торгували 46 крамничок і 14 погребів.

Навколо містечка переселенці заснували кілька сіл, одне з них – Карасу (в російській транскрипції Карасівка) вже 1811 р. поглинуло місто. Самановий батьківський будинок Архипа Куїнджі колись стояв на Торговій вулиці біля річки Кальміус (Кальчик), тоді – ще судноплавній. Хатка не збереглася, на її місці старший брат маляра – Елевферій, збудував власний будинок; його зображено на світлині. Бачите, позаду, праворуч – вишка: то знак річкової локації, значить – прохід, ворота.

*   *   *

На світ “художник безприкладної самобутності” з’явився в родині зросійщених православних греків. Його батько, бідний швець Іван Христофорович мав прізвище Еменджі, що з турецької мови значить “трудівник”. Один із дідів маляра звався Йеменджі, що турецькою означає ремісника, який шиє йємені (yemeni) – шльопанці без підборів та задників із гострими задертими вгору носами, які носять селяни.

Під час перепису 23 червня 1857 р. батька та молодшого сина Архипа записали, як вважає дослідник Сергій Буров, під прізвищем Куїнмджі. А ще, на думку фахівця з ономастики, професора Б.Г.Унбегауна, із кримсько-татарської слово “куюмджі” перекладається, як “філігранник”, “срібних справ майстер”. Мабуть, маріупольський канцелярист згадав, що інший дід Архипа за фахом таки був ювеліром, як і його предки, які раніше мешкали десь у внутрішньому пасмі Кримських гір.

Кіпариси на березі моря, 1887 р.
Кіпариси на березі моря, 1887 р.

До речі, й досі в бахчисарайському кварталі Куюмджі маале існує артіль срібних справ майстрів, що називається… артіль “Куюмджі”.

*   *   *

У той самий час старшого сина Івана Христофоровича Еменджі – Елевферія перехрестили на Куїнмчу; турецькою мовою kuyumcu – “ювелір”. Хоча існує четверта версія походження їхнього прізвища. Мовляв, сам художник-пейзажист надав йому дещо італійського звучання, змінивши закінчення і пересунувши наголос з останнього складу на передостанній.

Поясню, у другій половині ХІХ століття на Півдні Росії прізвища, що лексично позначали одне й те саме, могли письмово існувати в різних варіантах і не тільки російською, а й турецькою, грецькою, кримськотатарською. Серед маріупольських греків поширювалася мода перекладати власні прізвища російською. Ось чому старший брат Архипа Куїнджі – Елевферій, із часом забув рідну огузьку говірку грецької мови, зрусифікувався та став Спиридоном Золотарьовим.

Христос у Гефсиманському саду, 1901 р.
Христос у Гефсиманському саду, 1901 р.

Аби покінчити з ономастичними гіпотезами, наведу висунуту відомим в Україні грецьким поетом Леонтієм Кір’яковим (1919-2008), котрий вважав: “Куїн” – спотворене румейське слово “криниця”, а суфікс “-джі” у тюркських мовах означає професію. Таким чином, Куїнджі – копач криниць, якщо не сказати криничник.

*   *   *

Підступимося до родини. Батько майбутнього пейзажиста – Іван Христофорович усе життя трудився шевцем, який шив чоботи. Він помер несподівано у 1845 р. Господь здається часом таким несправедливим; хоча тебе й хрестили на Спасо-Демьянівській площі у церкві Різдва Пресвятої Богородиці, та записали як Архип Еменджі, тобто “трудівник”.

За два роки за батьком за межу пішла й мати.

Отож, у п’ять роки Архип залишився круглим сиротою і з саманової халупки в кварталі Карасу переїхав до тітки за батьківською лінією.

За допомогою родичів Архип вивчився у вчителя-грека грецької граматики, потім, після домашніх занять, деякий час відвідував міське парафіяльне двокласне училище. За спогадами товаришів, навчався однокласник погано, зате вже тоді захоплювався живописом і малював на будь-якому зручному матеріалі – на стінах, парканах чи клаптиках паперу.

Зима, 1890-ті рр.
Зима, 1890-ті рр.

*   *   *

Жив хлопчина у справжніх злиднях, тому змалку наймався на роботу. Спочатку він просто випасав гусей та збирав кизяки, поки його старший брат Спиридон не прилаштував 11-річного родича служити конторським у підприємливого міщанина, міського голови Маріуполя (1846-1852) Антона Івановича Чабаненка. На будівництві католицького костьолу кмітливому Архипу, котрий у сусіда, діда Юрка вивчився грамоті та арифметиці, доручили вести облік цегли.

Затим доля привела підлітка до хліботорговця із числа італійських емігрантів Адольфо Аморетті (Adolfo Amoretti; 1816-?); на Біржі у Маріуполі той володів великими хлібними лавками та мав власний каботажний вітрильник “Св. Миколай”, приписаний до порту Таганрога. У негоціанта Архип Куїнджі служив… кімнатним хлопчиком: чоботи почистити, прислужитися за обіднім столом і таке інше.

Іван Айвазовський, його дружина Юлія Гревс і їх дочки, зліва направо - Олександра, Марія, Олена, Жанна 1849 р.
Іван Айвазовський, його дружина Юлія Гревс і їх дочки

Саме останній – за іншою версією, його знайомий, інший італійський хліботорговець – Антоній Дуранте (Anthonio Durante; 1818-1899), який у 1855 р. добровільними пожертвами підтримував Особливий комітет для надання допомоги військам, пораненим і хворим та мешкав у Феодосії, звернув увагу на малюнки підлітка і порадив хлопцеві поїхати в Крим – до знаменитого живописця Івана Костянтиновича Айвазовського (1817-1900). (Див. тут і тут).

У даному випадку різночитань тут немає. У мемуарах про мариніста “Спогади про І.К. Айвазовського” (1901), залишених його сучасником та відданим другом Миколою Кузьміним, вміщені чіткі відомості: про юне дарування – Куїнджі, метра повідомив “маріупольський купець Аморетті”. Прислухавшись до прохання сеньйора Аморетті, Цар моря погодився взяти Куїнджі до себе в майстерню, щоб наочно ознайомити з основними правилами живопису.

*   *   *

Архип Куїнджі
Архип Куїнджі

Влітку 1855 р. 14-літній Архип Куїнджі приїхав до Феодосії й спробував записатися в учні до майстра. Його зовнішність Івана Айвазовського зупинила: кремезний сором'язливий товстунець у сорочці та камізельці, витягнуті в колінках коротенькі картаті панталони з грубої тканини; на голові – солом’яний капелюх. Одне слово, підмайстра оселили на дворищі, під навісом, до майстерні не пускали, а доручали, хіба що, товкти фарби і… фарбувати паркан. Принаймні такими виглядають події у мемуарах старшої дочки видатного мариніста Олени Латри-Рибицької (1848-1918).

Деяку фахову допомогу початківцю надав молодий родич Антонія Леонардовича Дуранте – Адольф Фесслер (1826-1885), котрий не перший рік копіював картини геніального мариніста, хоча лише в 1860 р. вступив до Московського училища живопису і скульптури.

Після двох літніх місяців, проведених у Феодосії, ні з чим Архип Куїнджі повернувся додому. В Маріуполі довелося влаштуватися на роботу – ретушером до місцевого фотографа. Потім він спробував відкрити власний фотокабінет, причім – коштами, позиченими у старшого брата Спиридона Золотарьова, але й тут зазнав невдачі. За кілька місяців, зневірившись у дикунстві життя в повітовому містечку, юнак виїхав до Одеси, де продовжив ретушувати, хоча відтепер мріяв… про живопис.

Антон Чехов у колі рідні, стоїть - другий ліворуч
Антон Чехов у колі рідні, стоїть - другий ліворуч

Махнувши рукою, із Одеси у 1860 р. юнак вирушив до Таганрога, де на Петровській вулиці, 82, до 1865 р. працював знову-таки ретушером у кабінеті фотографії майстра портретних світлин Сімеона Ісаковича. Через 14 років саме у цьому фотоательє вперше у житті разом із батьками сфотографувався Антон Чехов… Тим часом, попри негаразди, Архип Куїнджі на дозвіллі настирливо малював, і несила була відвернути його від заповітної мети.

*   *   *

У 1865 р. український сирота вирішив вступати до… Імператорської Академії мистецтв, енергійно прибув до Санкт-Петербурга, але перші дві спроби виявилися невдалими. Як йому, одному як палець, жилося тоді у Північній столиці? Куїнджі бідував, перебиваючись із хліба на квас... Та жодного разу, навіть у найтяжчі дні матеріальної скрути, ніхто не почув від українського грека жодної скарги, жодної ноти смутку... Він здавався самою зосередженою гордістю, вуста якої замкнені великою мрією.

Імпереторська Академія мистецтв, ХІХ століття
Імператорська Академія мистецтв, ХІХ століття

Три подальші роки Архип Куїнджі заробляв у місцевих фотографічних салонах ретушуванням. Найвищою місячною платнею були 17 (!!!) царських рублів. На все про все. Згодом він так розповідав другій дружині видатного хіміка, Анні Іванівні Менделєєвій (у дівоцтві – Поповій; 1860-1942):

- У перші роки перебування в Петербурзі я вкрай потребував, так, що часом не мав за що купити чаю і пив один окріп – без цукру, із черствим хлібом. Перебивався абияк зиму, а навесні знову намагався складати іспит в Академію мистецтв, та на іспитах у малювальному класі незмінно провалювався.

Врешті-решт, в 1868 р. молодий маляр створив картину “Татарське село в Криму за місячного світла” (не збереглася), написану під виразним впливом Івана Айвазовського. Саме той твір виставили на академічній виставці. Як результат, 15 вересня 1868 р. Рада Академії мистецтв удостоїла Архипа Куїнджі звання вільного слухача, а після подачі письмового прохання дозволила вступникові скласти іспити з головних і спеціальних предметів для отримання диплома.

Іван Крамськой, живописець Архип Іванович Куїнджі, 1872 р.
Іван Крамськой, живописець Архип Іванович Куїнджі, 1872 р.

На успіх довелося чекати ще два довгі роки… Лише у 1870 р. 29-річний юнак здобув звання некласного художника і з третьої спроби таки став вільним слухачем Імператорської Академії мистецтв. У той період він познайомився з художниками-передвижниками, з-поміж яких – Іван Крамськой (1837-1887) та Ілля Рєпін (1844-1930). Ці колеги справили величезний вплив на творчість Архипа Куїнджі, схиливши початківця саме до реалістичної школи відтворення дійсності.

*   *   *

Першою відомою адресою українського маляра грецького походження в Санкт-Петербурзі стали так звані “мебльовані кімнати Мазанової”, де на розі Великого проспекту і 5-ї лінії, будинок №18 (нині – №16), Архип Куїнджі знімав куток. Тут було мешкати довельми зручно. Бо ж кухмістерська (невеличка їдальня) знаходилася на першому поверсі приземкуватого триповерхового будинку княжної А.О. Куракіної, а обіди там коштували порівняно недорого – 30 копійок.

Архип Куїнджі на відпочинку
Архип Куїнджі на відпочинку

Взагалі, кімнати Т.М. Мазанової на Васильєвському острові вважалися одними з найдешевших у місті на Неві; академічні студенти селилися в них залюбки. Адже в квартплатню входили: опалення, гасове освітлення, прибирання та самовар – уранці й ввечері.

У ці роки Архип Куїнджі особливо зблизився із земляком із Харківської губернії, солдатським сином, колишнім іконописцем Іллею Рєпіним та поповичем із В’ятської губернії, майбутнім майстром билинно-історичного живопису Віктором Васнєцовим (1848-1926), і їхня міцна дружба трималася багато років. Ілля Юхимович пригадував:

- Ми швидко затоваришували і часто ходили до Мазаніхи, де жив Куїнджі; втрьох, бувало, галасували і сперечалися про мистецтво до другої години ночі. Глибокодумний грек, захопливий великий філософ – він завжди йшов углиб, до нескінченності. Люблю його широку присадкувату поставу, східно-перський склад розуму, самобутній погляд на речі.

*   *   *

Архип Куїнджі
Архип Куїнджі

Саме ідеї передвижників, – точніше, членів Товариства пересувних художніх виставок (ТПХВ), покликали до життя нові картини Архипа Куїнджі: “Осіннє бездоріжжя” (1872), за яку він здобув звання класного художника, “Забуте село” (1874), “Чумацький шлях в Маріуполі” (1875). Несподівано склався дивний феномен. 30-річний маляр ледве складав букви, а під полотнами не писав, а саме малював незграбний підпис, тоді як на папері ледь міг вивести власне прізвище. Однак, у його авторських творах у перший період творчості переважала соціальна тематика, прагнення висловити громадянські почуття, що спричиняло темну похмуру палітру.

Разом із тим, останнє із названих полотен – “Чумацький шлях у Маріуполі” – вирізнялося серед пейзажів передвижників більш різноманітною барвистою гамою та свіжими колористичними рішеннями. Всі три роботи молодого автора експонувалися на виставці Товариства передвижників і мали у публіки успіх.

Про Архипа Куїнджі та його роботи заговорила преса. Повіривши у власні сили, автор покинув відвідувати лекції в Академії мистецтв, адже дві картини маляра – “Чумацький шлях у Маріуполі” і “Степ цвіте” – за 1500 рублів придбав у 1875 р. знаний московський колекціонер та меценат Павло Михайлович Третьяков (1832-1898). Для порівняння: за перше полотно – “На острові Валаам”, у 1873 р. автору заплатили 375 рублів. Життя на мідяки закінчилося.

Вершина Єльбрусу, освітлена сонцем 1908 р.
Вершина Єльбрусу, освітлена сонцем 1908 р.

*   *   *

У передвижниках Архип Куїнджі офіційно перебував у 1874-1879 рр. Та й то, на практиці, нехай і у членах ТПХВ, він не поділяв переконання реалістів, а вважав за ліпший для себе ліричний, суб'єктивний підхід до мистецтва. Раз-у-раз малюючи повітря, він піднімався до неба. Не випадково, один із арт-критиків назвав палітру майстра “космічними тонами”.

Тому не дивно, що нетривала співпраця маріупольського самоука з передвижниками закінчилася наприкінці березня 1879 р., коли вибухнула страшна сварка з іншим членом-засновником ТПХВ, пейзажистом Михайлом Клодтом (1833-1902). Публічно, у газеті “Молва” той за підписом “Любитель” надрукував статтю, в якій відмовляв Куїнджі в справжньому таланті, стверджуючи: суть його живопису – виключно в особливому освітленні, яким живописець зловживає, де лише може.

Захід сонця у степу, 1900 р.
Захід сонця у степу, 1900 р.

Відмовившись від улюблених сюжетів реалістів і відтоді приділяючи на картинах виняткову увагу настрою та чуттєвому зображенню, наш земляк посів особливе місце в історії російського живопису XIX століття. Так на наших теренах з’явився загадковий люмінізм (нід. Luminisme; пізній імпресіонізм або неоімпресіонізм у живописі), якому притаманні складні маніпуляції із зображенням колірного спектру. Навіть пишучи олією, Архип Куїнджі немов розширював опозицію чорного і білого в звичайній фотографії, бо колись набув тих безцінних навичок ретушера у фотокабінетах Маріуполя, Одеси й Таганрога.

Тим часом, саме Світло стало для нього головною чарівністю живопису, і сила світла, його ілюзія перетворилися для Архипа Куїнджі на самоціль. Звичайно, суть люмінізму завжди ховається в самому митцеві, у його феноменальності, яскравій особистості, вродженій самобутності. Відтоді слухав маляр із Маріуполя виключно власного генія-демона.

*   *   *

Дружина Віра Елевферіївна Куїнджі-Шаповалова

Дружина Віра Елевферіївна

Куїнджі-Шаповалова

23 липня (5 серпня) 1875 р. Архип Іванович, вдягнений у паризьку фрачну трійку та циліндр, повів під вінець у Маріуполі 20-річну дочку заможного купця Віру Елевферіївну Кечеджі-Шаповалову (1854-1921), в яку був закоханий останні 12 років. Увесь той час наречений збирав гроші на весілля; адже майбутній тесть, успішний маріупольський купець Елевферій Кечеджі поставив умову: – “Матимеш десять тисяч рублів – віддам тобі дочку”. Зізнатися, кожен із них демонстрував характер. Коли це вперше почув маляр-злидар, такі слова пролунали як категорична відмова: у кишені в Архипа було дев’ять копійок.

Минули важкі 12 років. І за давнім грецьким обрядом наречений мав одружуватись у халаті, що з діда-прадіда зберігався в родині та шанобливо передавався від одного покоління іншому. Сім’я покійного шевця Івана Христофоровича Еменджі завжди бідувала, але спадковий халат зберегла. Однак, наречений не поступився, хоч як майбутній тесть Елевферій Спиридонович Шаповалов наполягав. Врешті-решт, в бухчу, ну, в традиційну хустку з різнокольорових квадратних клаптиків – все-таки зав'язали і віднесли священникові на благословення не прадідівський халат, а… новомодний фрак, щойно зшитий для Архипа Куїнджі кращим паризьким кравцем.

Подвійне прізвище нареченої зараз поясню. Дівчина походила із місцевого кримськотатарського роду “Кечеджі”, тобто “шапковалів”; її дід отримав таке прізвище за родом занять греків-предків, які виготовляли шапки та крамарювали хутром. У Санкт-Петербурзі дружину Куїнджі перехрестили на Віру Леонтіївну, тоді як у написання дівочого прізвища вкралися дві зайві літери “т” і “р”. Ось і вийшла безграмотна тавтологія Кетчерджі-Шаповалова.

*   *   *

Хвилі, етюд, 1860-ті рр.
Хвилі, етюд, 1860-ті рр.

Весілля молодята зіграли за традиційним грецьким звичаєм: гамірно та урочисто; боярами були поважні городяни. А ось подружнє життя почалося із незабутнього медового місяця, який молодята вирішили провести на острові Валаам, де на пленерах Архип Куїнджі уже побував двічі й залишився зачарованим тими первозданними місцями.

Але дорогою маленький пароплавчик, яким подружжя пливло, наскочив на камінь, розпоров черево і посеред Ладоги почав потопати. Молодій дружині запаморочилося, і якби не самовладання чоловіка, котрий зумів спустити на воду шлюпку, була б Віра русалкою. Утім, усе минулося: хіба що, всі речі, рахуючи й дорожній мольберт та приладдя для малювання, забрала підступна річка.

…На Всесвітню виставку (l’Exposition universelle), що тривала з 1 травня по 10 листопада 1878 р. у Парижі, неговіркий український грек приїхав з молодою дружиною, але вразив французьку публіку іншим – трьома авторськими картинами: “Українська ніч”, “Вид на о.Валаам” і “Чумацький шлях”. Саме Архипа Куїнджі тамтешні арт-критики, рахуючи й співця імпресіонізму Луї-Едмона Дюранті (Louis Edmond Duranty;1833-1880), визнали “найцікавішим серед молодих російських художників, у якого більше, ніж у інших, відчувається оригінальна національність”.

Вечір в Україні, 1878 р.
Вечір в Україні, 1878 р.

2 жовтня1878 р. у газеті “Le Temps” (“Час”) історик мистецтв, офіційний член журі IV секції Всесвітньої виставки Поль Манц (Paul Mantz; 1821-1895) виклав такі думки:

- Справжній інтерес викликають кілька пейзажистів, особливо – Куїнджі. Жодного натяку на іноземний вплив або, принаймні, жодних ознак наслідування: “Місячна ніч в Україні” – дивує, навіть створює враження ненатуральності... Те незвичайне видовище милує око; світловий ефект, що в першу хвилину здається дивним, – зовсім правдивий, і ми не маємо права поставитися з недовірою до російського (Поль, ніч же українська! – О.Р.) місяця, з яким досі були незнайомі...

Ельбрус, засніжені вершинич, 1890-1895 рр.
Ельбрус, засніжені вершини, 1890-1895 рр.

Один із найвпливовіших арт-критиків свого часу Володимир Стасов (1824-1906) високо оцінив значення полотна, висловивши загальну думку колег:

- Якби Куїнджі намалював лише свої “Вид Фінляндії”, “Забуте село”, “Степ”, “Чумацький шлях”, – він був би гарним пейзажистом, з-поміж яких можна назвати ще кількох. Але після “Української ночі” він пішов власною, вкрай оригінальною дорогою.

*   *   *

Здавалося, його творчість здобула якусь реактивну тягу. Коли в 1880 р. у виставковому залі Товариства заохочення мистецтв на Великій Морській вулиці (нині – вул.Герцена) А.І. Куїнджі на першій персональній виставці показав знамениту картину “Місячна ніч на Дніпрі” (1880), зчинилася тиснява, якої Санкт-Петербург не знав із часів експозицій геніального Карла Брюллова. За два тижні на шедевр прийшли подивитися близько 13 тисяч глядачів.

У столичних салонах вирували суперечки щодо нових явищ у вітчизняному живописі взагалі та пейзажі зокрема. В експозиції на Великій Морській поважні фізики в лупу роздивлялися полотно, намагаючись розібратися, з яких фарб складено цей колір. Більшість приставала до думки: фарб там просто немає. Тоді що є? Якась чортівня!

Архип Куінджі грає в шахи із Дмитром Менделєєвим
Архип Куїнджі грає в шахи із Дмитром Менделєєвим

Одна газета назвала Архипа Куїнджі “шарлатаном”, друга стверджувала, що за полотном горить електрична лампочка, тоді як третя, на повному серйозі, наполягала, мовляв, за допомогою хіміка Дмитра Менделєєва маляр винайшов на основі перламутру… “місячну” фарбу і саме нею написав звичайну картину. Із часів Карла Брюллова більше ніякий художник Російської імперії не захоплював юрбу, усю гамузом: естетів, колег, профанів, чиновників, поціновувачів, роззяв. Кожен висловлював власне захоплення генієм Куїнджі.

*   *   *

Самого автора засипали листами, запитаннями, дивними пропозиціями. До будинку №16 на Малому проспекті, що на розі з 6-ю лінією, де мешкав А.І. Куїнджі, раз-у-раз під'їжджали екіпажі з пасажирами. Більшість бігли крутими сходами на останній поверх, щоб нахабно теленькати до чаклуна світла. Потік був такий настирливий та нескінченний, що господар вивісив оголошення: “Нікого не приймаємо”.

Його “Місячна ніч на Дніпрі” стала чи то гоголівським “Вієм”, чи то диявольською скрипкою “Il Cannone Guarnerius” Нікколо Паганіні. Так тривало доти, поки за п’ять тисяч рублів шедевр не придбав Великий князь Костянтин Костянтинович, котрий по цілій Європі возив полотно за собою, а в галереї арт-дилера Шарля Зедельмайєра (Charles Sedelmeyer; 1837-1925) на Rue du Faubourg у Парижі дозволив влаштувати спеціальну експозицію полотна. До речі, 5000 царських рублів – це багато чи мало? За нинішнім курсом – близько $100 тис.

Березовий гай, 1901 р.
Березовий гай, 1901 р.

Інші авторські версії “Місячної ночі на Дніпрі” та “Березового гаю” були представлені на другий персональній виставці Архипа Куїнджі в 1882 р., після чого маляр збайдужів до суспільного життя і більше ніколи публічно не виставлявся.

*   *   *

Коли галас ущухнув, молода сім’я зажила на Василівському острові в повному взаєморозумінні та згоді. Як типова маріупольська грекиня, Віра Леонтіївна виявилася не лише прекрасною господинею – спокійною та невибагливою, а й культурною та добре освіченою жінкою, котра свого часу закінчила Кушніковський інститут шляхетних дівчат у Керчі. Зокрема, другу сім’ї, знаному хіміку Дмитру Івановичу Менделєєву (1834-1907) вона, наприклад, переклала французькою мовою дві наукові статті.

Жило подружжя скромно, без служниць та камердинера, удвох – власних дітей Господь не послав. Провізію їм купував двірник та, як-то кажуть, подавав у двері, тобто залишав на сходовій клітці.

Архип Куїнджі
Архип Куїнджі

У стриманості Архип Іванович став “передвижником з передвижників”. Винайману квартиру із майстернею в будинку на Малому проспекті вирізняла гранична простота: ніякого оздоблення, етажерок, драпіровок, портьєр, зайвих цяцьок. Інтер’єр у помешканні родини Куїнджі практично не змінювалася роками відтоді, як за 200 рублів на аукціоні вони придбали комплект простих і міцних меблів, який возили із собою, переїжджаючи з квартири на квартиру.

*   *   *

Очі справжніх малярів тішили, хіба що, оригінали етюдів – господаря та його товаришів (звісно, без рам!), просто кнопками пришпилені до білих шпалер. Тим часом, саме в цих стінах народилися знамениті полотна “Березовий гай” (1879) і “Місячна ніч на Дніпрі”, які уславили нашого земляка як “чародія світла”.

Березовий гай, 1879 р., саме цю картину придбав Павло Третьяков
"Березовий гай", 1879 р., саме цю картину придбав Павло Третьяков

Єдиним предметом розкоші в квартирі Куїнджі було фортепіано, на якому грала Віра Леонтіївна; то був весільний подарунок чоловіка молодій дружині, гарній піаністці. Багатий на різні таланти, із часом Архип Іванович самотужки вивчився грати на скрипці. Відтоді подружжя часто складало дует, виконуючи улюблені твори Людвіга ван Бетховена, В.-А. Моцарта, Антоніо Вівальді, П.І. Чайковського.

Подеколи вони вибиралися в театр, перевагу віддаючи опері, а ще – подорожували на острів Валаам або вдавалися до коротких поїздок до Європи. Рідних та близьких земляків пара не цуралася, а регулярно відвідувала в Маріуполі та Криму. І ще одне. Ніколи той факт не афішуючи, наш земляк переймався благодійністю, надаючи значну фінансову допомогу нужденним студентам, біднякам та колегам.

*   *   *

Василь Васнецов, художник Архип Куїнджи, 1869 р
Василь Васнецов, художник Архип Куїнджі, 1869 р.

Після тріумфу картин “Місячна ніч на Дніпрі” та “Березовий гай”, виставлених у червні 1882 р. у пасажі купця Г.Г. Солодовнікова на вулиці Кузнецький Міст, 8/4/7, тобто на піку слави й у самому розквіті творчих сил, маг пейзажу майже на 30 років усамітнився. Удома він приймав лише найближчих друзів: деяких живописців, публіцистів, професорів столичного університету. А бажаними гостями були: маляри – Ілля Рєпін, Василь Васнецов та поки був живим (1887) Іван Крамськой, хімік Дмитро Менделєєв. Іноді до майстра навідувалися учні з пейзажної майстерні Академії мистецтв. І все. Ніяких тобі “фіксів” або званих вечорів.

Архип Куінджі -з-посеред своїх учнів
Архип Куїнджі посеред своїх учнів

Більше ні в яких виставках та експозиціях брати участі він не бажав. Поки публіка чекала, за закритими дверима в тиші майстерні Архип Куїнджі експериментував і нікому, навіть учням, не показував нові полотна, де головними персонажами ставали небо, тумани, веселка та інші народи Натури. Тому точну дату створення багатьох картин визначити неможливо. Та й чи потрібно? Скажу так: лише після смерті маляра ці шедеври побачили колеги та глядачі.

Чи мав митець секрети? Безперечно, і це бачили колеги. Постоявши перед полотном “Березовий гай” (1879), який Павло Третьяков придбав у автора в 1897 р., у задумі академік, керівник пейзажної майстерні (1894-1895) Імператорської Академії мистецтв Іван Шишкін (1832-1898) вимовив:

- Знаєте, це – не картина, а Натура, бо із неї самої можна картини писати.

Казбек увечері, 1890-ті рр.
Казбек увечері, 1890-ті рр.

Що метр мав на увазі? “Березовий гай” намальований практично одним кольором – зеленим. Точніше, його найрізноманітніші й найтонкіші відтінки всіляко обіграються автором. Скажу більше, Архип Куїнджі писав контрастними колірними плямами, акцентуючи площину полотна. Крізь барвистий шар часто просвічує ґрунт і фактура, а коли це доречно – плетіння тканини. Використовував маляр і кольоровий ґрунт, який ставав наче… додатковим кольором, надаючи додаткової ефектності оптичним ілюзіям, створюючи враження, що картина підсвічена з тильного боку.

*   *   *

Усамітнившись у гранітному Санкт-Петербурзі, не перший рік мріяв Архип Куїнджі жити там, де можна залишитися наодинці з Природою і відчувати вічність. Практично одночасно із загадковою “Місячною ніччю на Дніпрі” в 1881 р. він намалював картину “Дніпро вранці”. Зауважте, не “Нєва вранці”. Невже передбачав, що саме в Києві, а не в Північній Пальмірі розпочнеться світанок наступної епохи національного живопису – модерну?

Дніпро зранку, 1881 р.
Дніпро вранці, 1881 р.

Роздивіться уважніше те полотно. Лише займається на світ. Встає від Славутича туман, озвалися перші птахи – прокидається життя на Дніпрі. Природа не пахне, а духмяніє. Навіть татарник колючий на передньому плані вражає життєвою силою і красою. Надзвичайно прекрасний і дивовижний простір у його чистоті, із сріблястою далечиною, потужним вигином могутньої ріки і молочною млою, підкреслене красиво виписаною, бо ось-ось вона стане… блакитним небом і синьою рікою.

Врешті решт, як отой Одісей, романтичний чаклун українського пейзажу закінчив багаторічну подорож у пошуках кольору і себе в мистецтві та 1886 р. повернувся на малу батьківщину предків, замешкавши на південному березі між Алупкою і Сімеїзом. За 30 тисяч рублів маляр грецького походження придбав у Криму, за сім км від Сімеїзу, ділянку площею 245 десятин – біля села Кікінеїз (нині – Оползневе, міський округ Ялта). Перший час вони із дружиною жили самотньо, у власноруч поставленому курені. Трохи згодом Архип Іванович збудував невеликий маєток – Сара Кікінеїз, куди часто навідувався з учнями – на літню практику та пленери, а подеколи навіть мешкав там із дружиною.

*   *   *

Останнє десятиріччя життя ознаменувалося для Архипа Куїнджі створенням таких шедеврів, як “Веселка” (1900-1905), ескізи та етюди до якої він писав ще наприкінці XIX століття, “Червоний захід сонця” (1905-1908) і “Нічне” (1905-1908). В останнім полотні поєдналися спогади про дитинство і захоплення роздивлятися небо.

Ай-Петрі, 1908 р.
Ай-Петрі, 1908 р.

Молодший син маріупольського шевця усього в житті домігся самотужки. Так, тепер у Північній Пальмірі він, якому тесть ставив вимогу – до весілля зібрати спочатку сто рублів золотом, а потім – десять тисяч! – купував прибуткові будинки. За три будинки на 10-й лінії маляр отримав 385 тис. рублів, хоча придбав їх за… 35 тис. Заздрісники пліткували, що на Васильєвському острові Архип Іванович став найбільшим столичним рантьє.

Правда полягала в іншому. За кілька десятиліть колишній самоук-провінціал, над яким колись відкрито кепкували академіки, перетворився на сліпучу зірку в сузір'ї російських пейзажистів усіх часів. Не пам’ятаючи колишньої кривди, у 1894-1897 рр. Архип Куїнджі сумлінно служив професором, очолюючи пейзажну майстерню Вищого художнього училища при Академії мистецтв Російської імперії.

Ельбрус, місячна ніч, 1890-1895 рр.
Ельбрус, місячна ніч, 1890-1895 рр.

Він вів пейзажний клас, проте, коли викладач підтримав студентський страйк, який вимагав елементарної поваги з боку ректора і ніяких політичних вимог не висував, у лютому 1897-го педагога позбавили професорського звання і звільнили. За що? За солідарність з молодими “агітаторами”, котрі, захищаючи юнацьку гідність, не дозволили начальству кривдити свого товариша. Думаєте, Архип Іванович заняття припинив? Дзуськи. Спочатку вдома він давав приватні уроки, влітку запросив студентів на кримську дачу на пленери, а в 1898-му вивіз до Парижа та інших європейських міст групу із 12 (!!!) учнів, сплативши із власної кишені всі витрати.

*   *   *

У вас теж крутиться в голові оця думка про україно-грецького імпресіоніста, чи не так? Але, повірте, вас не перших відвідує таке враження. Їхнє знайомство відбулося в Парижі у 1875 р. Під час першої поїздки до столиці Франції Архип Куїнджі не лише зустрів там свого товариша – Іллю Репіна, а й близько познайомився з імпресіоністами. Відтоді Світло маріупольський грек сприймав як конкретну сутність, бо прагнув надати йому повноту і щільність.

Ілля Рєпін. «Портрет художника Архипа Івановича Куїнджі», 1877 р.
Ілля Рєпін «Портрет художника Архипа Івановича Куїнджі», 1877 р.

Особливо гарячково за колегою-самоуком стежив художник-академік Володимир Орловський (1842-1914) – автор численних яскравих за колоритом, ефектно написаних пейзажів. Він недосипав, недоїдав, як на вогні горів, а втямити не міг, як А.І. Куїнджі досягає такої ілюзії світла і такого загального тону картини. Одного разу він вигукнув у присутності грека українського походження:

- Ви малюєте через зелене скло! – Архип Іванович розреготався. Тоді Володимир Донатович розпалився ще більше: – А також через помаранчеве, блакитне, червоне... Так?

У 1903 р. арт-критик та сам першої руки живописець Олександр Бенуа (1870-1969), котрий через самітництво колеги ще не бачив багатьох картин Архипа Куїнджі пізнього періоду, написав:

- Російський живопис потребував появи свого Моне – такого маляра, який би так ясно зрозумів відносини фарб, так точно збагнув відтінки, так гаряче і пристрасно побажав їх відтворити, що й інші російські художники повірили йому, перестали ставитися до палітри як до ледь не зайвого додатку. Фарби в російському живописі, від часів Ореста Кіпренського та Олексія Венеціанова, перестали грати самостійну роль… Роль російського Моне, який показав красу самої фарби, який відкрив закони її вібрування, її дзвону, зіграв у російському живописі, toute proportion gardee (фр. “за рівних умов”. – О.Р.), – це Архип Куїнджі. Його ефектні, яскраві й ясні картини прямо приголомшили апатичну, тоскно-пристойну російську публіку і викликали такі ж запеклі суперечки, стільки ж хвилювання, захоплення й обурення, як і виставки Василя Верещагіна.

Червоний захід сонця на Дніпрі, 1900-ті рр.
Червоний захід сонця на Дніпрі, 1900-ті рр.

Одна з останніх масштабних картин Архипа Куїнджі – “Червоний захід на Дніпрі”, схоже, стала кроком до абстрактного живопису. Самі подивіться… Як свого часу “Копиці сіна” Клода Моне, або “Талісман” Поля Серюзьє. Саме про натяк на нові естетичні принципи, закладені в “Червоному заході на Дніпрі”, написав в 1913 р. біограф грецько-українського маляра, арт-критик Михайло Неведомський:

- Ця картина вже дає якесь нове відчуття, одаровує чимось значним. Око полотно те не тішить, “красивість” у ній зовсім відсутня. Але якусь величезність, якусь стихію, що розбігається в різні боки до нескінченності, дозволяють відчути ці паралельні прямі лінії: обрію, річкових берегів, нижнього краю хмари.

*   *   *

Якби Архип Іванович жив у 2020-х рр., напевно, його в якості топового спікера запрошували б вести мотиваційні семінари типу “Як зробити себе самому”. Коли у 1863 р. він посватався до своєї майбутньої дружини, в кишені цвенькало дев’ять копійок. За двадцять років із художника-злидаря він став маляром-мільйонером...

Ефект заходу сонця, 1885 р.
Ефект заходу сонця, 1885 р.

Справді, життя талановитого самородка із Маріуполя виповнювали парадоксальні протиріччя. Ні класичну гімназію в Санкт-Петербурзі, ні тим паче – Імператорський університет син бідного грецького шевця за плечима не мав, бо що стосується загальної освіти – навчався, хіба що, в міському парафіяльному двокласному училищі, тому і залишався до кінця життя малописемним.

Попри це, Архип Куїнджі намалював понад 500 унікальних полотен і близько 400 етюдів та графічних робіт. Хоча свого часу український живописець вірменського походження, всесвітньо відомий мариніст Іван Айвазовський, до якого підліток просився в учні, навіть не пустив прохача в майстерню, а дозволяв три місяці розтирати фарби та фарбувати паркан!

Засніжені вершини, Кавказ, 1890-ті рр.
Засніжені вершини, Кавказ, 1890-ті рр.

*   *   *

Чому так сталося?

- В ілюзії місячного світла Архип Куїнджі пішов далі всіх, навіть далі Айвазовського, – захлиналися газети. Ще точніше про доброго товариша висловився Ілля Рєпін:

- Ілюзія світла була його богом, і не було маляра, рівного йому в досягненні цього дива живопису. – І – далі: – У царині пейзажного живопису Архип Куїнджі був геніальним художником. Як справжній геній-винахідник, він йшов від свого природного розуму, вірив тільки в особисті погляди на мистецтво і менторськи впливав на товаришів... Його геній міг працювати тільки над чимось, ще не відомим людству, що до нього не уявлялося ніякому іншому художнику.

Здолавши безліч життєвих труднощів, Архип Іванович Куїнджі став учителем видатного мандрівника-філософа Миколи Реріха (1874-1947), латвійського класика-пейзажиста Вільгельма Пурвіта (1872-1945), сценографа Великого театру і Малого театру Антона Кандаурова (1863-1930), маляра-символіста Костянтина Богаєвського (1872-1943) та багатьох інших знаменитих майстрів пензля.

Автограф майстра, 1868 р.
Автограф майстра, 1868 р.

Згадуючи великого навчателя, котрий, захопившись лекціями, часто обідав разом зі студентами "біфштексом" із учнівської їдальні, а ввечері – ковтав сосиски із сусідньої ковбасної, причому гірчицю споживав просто з паперу, великий Микола Реріх визначав такі яскраві риси вдачі свого людяного педагога і старшого друга:

- Пригадую, яким саме я відчував Архипа Івановича після спілкування упродовж п’ятнадцяти років... Пам’ятаю, як він, всупереч статуту, прийняв мене до своєї майстерні. Пам’ятаю, як він будив мене о другій годині ночі, щоб попередити про небезпеку... Пам’ятаю його стрімке повернення, аби дати пораду, яку він, зійшовши шість поверхів униз, нарешті надумав... Пам’ятаю його швидкі приїзди, щоб пересвідчитися, чи не занадто засмутила мене його різка критика... Тихі, довгі бесіди наодинці найбільше пам’ятатимуться мені та іншим учнями Архипа Івановича.

Олександр Рудяченко. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-