Микола Пимоненко. 1. Відтворювач України

Досліджуючи творчий спадок видатного національного художника Миколи Пимоненка, сучасні арт-критики стверджують: автору на рідкість правдоподібно вдавалося відтворювати на полотні дві ефемерні стихії – воду, як-то: відбиття в калюжах, відблиски в річці сонця на вечірньому прузі тощо, – та місячне світло, як оте сяйво просто божественно виписане на картині “Українська ніч. Побачення” (1905). У мерехтінні думок народжуються теорії, у майві настроїв – міфи. 

До стану природи він ставився завжди серйозно й… обережно.

Дослідниця творчості маляра, авторка альбому “Микола Пимоненко” (1983), мистецтвознавець Ія Огієвська (1925) стверджувала: аби досягти точності у відтворенні місячного світла, літніми вечорами Микола Пимоненко ходив на етюди, при денному світлі уважно розглядав намальоване вчора, аби ввечері, на пленері, точніше відпрацювати бачене. Бо непросто покласти на полотно прості речі.

Як митець багатогранний, Микола Корнилович Пимоненко не писав лише олією, а пробував себе й в інших жанрах, навіть видах мистецтва. Зокрема у якості сценографа-декоратора у 1900 р. він оформляв нову редакцію опери “Наталка Полтавка” Миколи Лисенка, котрий у тім трактуванні “звільнив “Наталку» від псевдонародних нашарувань, якими вона обросла протягом багаторічних подорожувань по провінційних сценах” (Лідія Архимович). Як книжковий графік, Микола Пимоненко створив яскраві ілюстрації до поем “Причинна”, “Утоплена”, “Русалка”, “Черниця Мар’яна” Тараса Шевченка. Уявляєте, його етюди до Кобзаря для видавців виявилися настільки самодостатніми, що у 1889 р. з’явилися друком… окремою книжкою!

Разом із тим Микола Пимоненко, звеличений у національному живописі до рангу “співця українського села”, ціле життя залишався патріотом… рідного міста: завжди брав активну участь у мистецькому житті Києва, був членом Товариства київських художників, а від 1910 р. входив до складу журі конкурсу на проект пам’ятника Т.Г.Шевченкові. 

Про Вічність знаковий художник ніколи не дбав, бо жваво цікавився речами земними. Смертну годину митець не переймався, бо мав жити та жити, але згаснув буквально за два тижні після того, як відсвяткував власне 50-річчя.

Вітаючи Миколу Пимоненка із ювілеєм, його педагог Ілля Рєпін щиро написав:

- Бувайте здорові, живий відтворюваче України, слава Вам!

*   *   *

Український маляр, академік живопису Імператорської Санкт-Петербурзької Академії наук та мистецтв, член Інтернаціональної спілки мистецтв і літератури в Парижі, автор багатьох картин на сільську та міську тематику Микола Корнилович Пимоненко народився 9 (21) березня 1862 р. у мальовничому передмісті Києва – на Пріорці (Куренівка) у бідній міщанській родині.

З давніх-давен у тій слободі переважно мешкали городники, садівники, ремісники, відколи тут у 1626 р. розмістилася заміська резиденція пріора (звідси й пішла назва!), настоятеля католицького домініканського монастиря в Києві Петра Розвадовського. Навколо маєтку панотця доволі швидко почало тулитися близько 200 сільських хат. Попри буденність на Пріорці все дихало історією. Зокрема літні люди розповідали та показували будиночок, у якому свого часу два тижні мешкав Тарас Шевченко. Тут, колись у дачній місцині, оселився внучатий небіж Кобзаря, відомий художник Фотій Красицький (1873-1944); і досі той історичний будинок належить правнучці художника – Софії.

Батьком майбутнього “співця українського села” став міщанин Корнило Данилович Пимоненко, син кріпака Данила Пимоненка. Був він різьбярем по дереву і тримав власну іконописну майстерню. Проте фахове навчання Микола почав здобувати у 1875 р. не у тата, а в іконописній майстерні Іванова. Утім, про системну освіту хлопчині швидко довелося забути.

Бо ж із 11-ти років із батьком підліток їздив довколишніми містечками та селами, де Корнило Данилович вирізьблював вівтарі та розписував церкви, а підмайстер… розтирав фарби, мив пензлі, ґрунтував дошки, копіював контури, виконував прості орнаменти та монохромні підмальовки й уважно… придивлявся. Васильків, Боярка, Мотовиловка, Малютянка – численні творчі відрядження колисали чисту душу та долучали до татового фаху, а водночас карбували перші враження, що на все життя визначають світобачення будь-якого митця.

Як бідний міщанин, Корнило Данилович коштів не мав, аби вивчити Миколу на професійного художника: окрім цього хлопця у родині було ще троє синів та одна дочка. Тож максимум, на що спромігся іконописець із Пріорки, це влаштувати 13-річного нащадка в Іконописну школу Києво-Печерської лаври.

*   *   *

До місця зроблю важливий історичний відступ…

Півтора століття тому у Місті на семи пагорбах діяла доволі розгалужена інфраструктура іконопису. Важко в це повірити, але… Як стверджує у науковій розвідці “Іконописні осередки та основні місця збуту хатньої ікони” Олена Осадча:

- Стосовно іконописних осередків Київщини, то, за статистичними даними, відомо, у Києві та передмістях, – зокрема на Печерську та у Лебединському районі (Старокиївський – О.Р.), – було по одній, у слобідці Плоське (Поділ – О.Р.) та на Лук’янівці – по чотири майстерні. Ці факти підтверджено Південно-західним відділом Імператорського Російського географічного товариства, яке у 1874 р. здійснило ретельний “перепис” іконописців та майстерень у Києві та його передмістях.

Невеликі кустарні майстерні діяли на Куренівці та у слобідці Плоське. Крім того, народним ікономалярством займалися у майстерні Київського іконописного цеху Київської ремісничої управи, який від 1874 р. став провідним у нашому місті. До його складу входило вісім (!!!) майстерень Лук’янівки та Плоського. Збереглися свідчення про діяльність мінімум дев’ятьох іконописців у Києві, які у 1860-1870 рр. виготовляли образи для простого люду. Наприклад, у документах, датованих 1868 р., згадуються такі імена київських богомазів: Федір Гохан, Яків Дудкевич, Ілля Дудкевич, Жданов із синами, Василь Чорний. Про Олексія Безсмертного, Кіндрата Добровольського, Василя Ласкового, Пилипа Сничаренка йдеться у канцелярських справах, датованих 1876 р. Майже всі вони були міщанами, тобто належали до городян, тісно пов’язаних із реаліями київського життя. 

У Наддніпрянській Україні галузь духовного виробництва навіть створила унікальну комерційну практику, за якою взимку підприємці скуповували у сільських малярів ікони, аби влітку, коли до Києва на прощу сунули чисельні паломники, вести жваву торгівлю образами. В архівних матеріалах збереглося прохання (1876) до Київського губернатора від іконоторгівців про матеріальну допомогу такого змісту:

- Ми зробили взимку запас ікон, як це робили і раніше протягом багатьох десятків років, і витратили всі матеріальні кошти. 

Отже, у Києві у 1860-1870 рр. сформувалася та діяла розгалужена торгова мережа, ікони продавала 41 лавка, господарями яких були як кияни, так і мешканці інших міст. Деякі власники тримали по кілька крамничок. Всі вони розміщувалися поблизу паломницьких центрів, як-то: церкви Воскресіння та Феодосіївська, Софіївський собор, Михайлівський та Флорівский монастирі, і, звичайно, Києво-Печерська лавра. Окрім торговельних лавок, образи продавали розносники, які пропонували товар, виставляючи його у спеціально призначених для цього кошиках. 

*   *   *

Оскільки найгеніальніший на світі маляр – Господь, Всесвіт терпіти не може тільки заґрунтованого полотна: з’являється запит – виникає пропозиція. Хист Микола Пимоненко мав, отож батько, не маючи можливості оплатити навчання у приватній художній школі, віддав сина в молодики (учні) Печерської малярні, що від кінця XVII століття діяла при Києво-Печерській лаврі.

Ні, здавна тут, у Києві, церква була, м’яко кажучи, відділена від живопису. В ізольованих келіях тривало навчання, а молодики та ченці набирались науки виокремлено одні від одних. Учнями, котрі жадали опанувати ази іконотворчості, ставали представники різних соціальних прошарків – духівництва, міщанства, селянства. Все відбувалося відповідно до букви закону. Із цією метою укладалися контракти між майстрами та учнями на період від пять до десяти років. За тими документами наставник мав утримувати та вчити учня, за що той обіцяв виявляти повний послух. Утім, елемент світськості не варто перебільшувати, келійна форма навчання мало чим відрізнялася від цехової педагогіки. 

Відповідно до учбового процесу Іконописна малярня Києво-Печерської лаври мала власну, оригінальну систему художнього навчання. На першому ступені молодики опановували основи зображення рослин, природних ландшафтів, тварин, людей. У другому класі (курсі) студенти вивчали станковий іконопис, вправлялись у монументальному розписі. Збереглися численні навчальні малюнки учнів Печерської малярні, роботи тамтешніх викладачів першої половини XVIII ст., зокрема естампи, серед яких чимало портретів визначних церковних і політичних діячів.

Нині ті раритети складають неабияку культурну та наукову цінність, бо є своєрідною енциклопедією тодішнього українського живопису. Так само куншти (кужбушки, кунштбухи; від “Kunstbuch” – “книга з малюнками”) на релігійні сюжети, що створювалися в майстерні від кінця XVII століття, віддзеркалюють особливості усієї української графіки та живопису епохи українського бароко.

Нове життя в давню традицію вдихнув відомий портретист зі Смоленщини, 33-річний академік Опанас Рокачевський (1830-1901), котрий 1863 р. із дружиною (рідною сестрою російського маляра та скульптора Михайла Микешина) та дочками переїхав із Санкт-Петербурга до Києва. Попервах писав він ікони, виконував на замовлення парадні портрети українських грошовитих мільйонщиків, але як і кожний маляр мріяв відкрити власну школу. І у січні 1866 р. задум справдився – Опанас Юхимович очолив живописну (іконописну) школу при Києво-Печерській лаврі.

*   *   *

Новітня малярня розмістилася неподалік Лаври на Великій Микільській вулиці (нині – вулиця Мазепи, 6). Заклад займав другий поверх палацу, проданого у 1833 р. Києво-Печерській лаврі вдовою князя Костянтина Іпсиланті (1760-1816), господаря Молдови та Валахії – Єлизаветою Іпсиланті. Три кімнати відвели для студій. У великій залі встановили 16 малювальних столів, придбали 50 гіпсових фігур, 337 картин, акварелей, малюнків, літографій, інших творів, рахуючи й виконані відомими майстрами. У приватній школі навчалося, може, зо 20 молодиків, частина з яких перебувала на повному монастирському пансіоні, а решта приходили на класи, що взимку тривали впродовж шести, а влітку – протягом восьми годин.

Майже домашня атмосфера панувала у Лаврській малярні.

У двох кімнатах мешкав директор із родиною, ще в одній – тулились учні з числа бідаків, у передпокої чатував охоронець школи іконопису. Керував освітнім закладом Опанас Рокачевський, бо лише він на практиці навчав малювати. Очільник особисто склав першу програму живописної школи, повний курс якої був розрахований на шість років, тоді як обов’язковий – на три. По закінченні студій видавалося свідоцтво про закінчення Лаврської іконописної школи.

Саме тут, в 1876 р., здібного Миколу Пимоненка запримітив засновник і директор Київської рисувальної школи Микола Іванович Мурашко (1844-1909). Досвідченим оком професійного маляра він накинув на 13-річного підлітка і осторонь не пройшов; адже перед ним був “не богомаз, а справжній художник”.

Далі – більше. 32-річний вільновідвідувач в Імператорській Санкт-Петербурзькій академії наук та мистецтв не лише намовив українського мецената Івана Миколайовича Терещенка (1854-1903) вкласти кошти у відкриття Київської рисувальної школи (300 рублів разово та по 200 рублів щороку, хоча за чверть століття загальна сума витрат перевалила за 150 тис. рублів), а й без оплати… зарахувати Миколу Пимоненка на навчання…

Свої перші заняття з талановитими учнями Микола Мурашко починав у власнім маленькім помешканні на вулиці Єлизаветській (нині – Пилипа Орлика), де він жив від 1868 р. За деякий час просторе приміщення для занять надала у будинку на вулиці Трьохсвятительській (тепер там – Музей українських старожитностей) дружина відомого збирача української старовини В.В.Тарновського-молодшого, пані Софія Василівна Тарновська (1846-1889). Навчання в Київській рисувальній школі почалося 16 вересня 1876 р. Буквально за рік культурний зачин отримав офіційне визнання Міністерства народної освіти Російської імперії.

*   *   *

Завдяки ентузіазму самого М.І.Мурашка та сприяння відомого мистецтвознавця, професора Імператорського Київського університету Святого Володимира Адріяна Вікторовича Прахова (1846-1916) Київська рисувальна школа із роками зібрала власну колекцію оригіналів картин. З обох столиць колеги Миколи Мурашка дієво підтримали просвітянина: навчальні посібники, гіпси, картини, етюди відомих російських майстрів живопису та власні роботи почали надсилати Ілля Рєпін, Олександр Брюллов, Іван Шишкін, Василь Полєнов, Архип Куїнджі, Валентин Сєров, Іван Крамськой, Григорій Мясоєдов, Костянтин Маковський, Володимир Орловський, Костянтин Савицький та інші відомі митці.

Доволі швидко Київська рисувальна школа перетворилася на центр художнього життя не лише Києва, а й великої частини Південно-Західного краю, як тоді називали Україну. У неформальній Академії мистецтв виник чудовий музей живопису і графіки, керівники школи брали участь у підготовці міських образотворчих виставок тощо. Окрім ґрунтовної знань із малюнку та живопису, учні Миколи Мурашка здобували й загальні знання: наприклад, до навчальних дисциплін входили пластична анатомія, історія мистецтв, література тощо.

Про доволі цікаві штрихи до біографії Миколи Пимоненка можна дізнатися з “Біографії академіка живопису Пимоненка Миколи Корниловича”, написаної дружиною художника Олександрою Володимирівною Орловською (1873-1953):

- Мурашко Микола Іванович був прекрасним адміністратором. Його Рисувальна школа мала і загальноосвітні класи, адже педагог намагався зробити з учнів цілком культурних і вихованих людей, виховував їх. Щосуботи влаштовувалися вечірки, на які збиралися учні. Там професура читала різні лекції, приходили артисти драми та опери, письменники, музиканти. Ті вечори закінчувалися танцями молоді.

Отже, починаючи з 1878 р., Микола Пимоненко опановував живопис у Київській рисувальній школі, де набував практичного досвіду у майстернях відомих українських художників та педагогів: директора закладу Миколи Івановича Мурашка, рисувальника Йосипа-Казимира Будкевича (1841-1895), близького до передвижників академіка Харитона Платонова (1842-1907), у якого студент навчався останні роки. На другий рік навчання педколектив визнав Миколу Пимоненка кращим учнем, перевів до “головного класу” і зарахував до штату школи… репетитором молодших курсів. Давалися взнаки хист і працьовитість.

*   *   *

Саме в стінах Київської рисувальної школи, яка переїхала до будинку по вулиці Афанасіївській (нині – вулиця Івана Франка), улітку 1881 р. студент непередбачувано зустрів свого ангела-охоронця. Ним виявився академік Імператорської Санкт-Петербурзької академії наук та мистецтв Ілля Рєпін (1844-1930).

На особисте запрошення Миколи Мурашка метр відвідав навчальний заклад. Завітавши в “головний клас”, високий гість, котрий сам колись починав іконописцем, зупинився за спиною одного молодика, оглянув композицію, зненацька вхопив палітру й пензель та дописав образ Христа, над яким саме трудився… Микола Пимоненко. Для початківця втручання майстра стало благословенням на художні студії. Ту науку він не забував усе життя. Не беруся стверджувати, чи саме того дня Ілля Юхимович просвітив учня, але у метра існувало беззастережне творче кредо:

- Для справжнього xyдoжника нeoбxідним є кoлocaльний paзвиток, якщо він усвідомлює власний обов’язок – бути гідним cвoгo покликання.

І Миколі Пимоненку належало відтоді не подавати надії, а з року в рік справджувати сподівання. Від літа 1881 р. під керівництвом професора Адріана Прахова три роки тривали роботи по розчищенню фресок і поновленню стінопису в Кирилівській церкві. У них, на різних відповідальних етапах, брали участь викладачі та учні Київської рисувальної школи: Микола Мурашко, Іван Селезньов, Микола Пимоненко, Xаритон Платонов, Іван Їжакевич, Самійло Гайдук, Федір Зозулін та інші.

Опікувався сином не лише тато, син кріпака Корнило Данилович Пимоненко, але й творчий батько – неодноразово М.І.Мурашко звертався письмово до Ради Імператорської Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі із проханням надати його вихованцеві звання учителя малювання. В одному з листів він просив, по-людськи:

- Передаю до Ради Академії мистецтв клопотання про одного з моїх найдостойніших співробітників Миколу Корниловича Пимоненка. Зарадьте, чим можете, надайте побратимам велике задоволення та радість.

Як Микола Іванович домагався, так і сталося. У 1881 р. при Київському навчальному окрузі здібний випускник склав іспит – екзаменаційні роботи Миколи Пимоненка надіслали до Санкт-Петербурзької академії наук та мистецтв. І 3 грудня 1881 р. за рішенням її Ради українець отримав (заочно) диплом вчителя малювання у нижчих загальноосвітніх навчальних закладах та подальші півроку сумлінно вчителював у Каневі, повсякчас згадуючи науку Іллі Рєпіна.

- Для справжнього xyдoжника нeoбxідним є кoлocaльний paзвиток, якщо він усвідомлює власний обов’язок – бути гідним cвoгo покликання.

*   *   *

Рівень хисту зумовлює щабель освіти.

Належало сину київського міщанина замахнутися на столицю Імперії. Виряджаючи нащадка в неблизький світ, Корнило Данилович Пимоненко наказував як напуття:

- Бачиш, Миколо, як Бог тобі допомагає – і талант дав, і найпотрібніших людей послав, аби таланту хід дати. Тепер пильнуй: чекай випробувань.

Шанс юнак не змарнував. Киянин з Пріорки успішно складав іспити та у вересні 1882 р. став вільним слухачем Педагогічних курсів Санкт-Петербурзької академії мистецтв. Такий штрих, що свідчить про рівень освіти в Київській рисувальній школі: тієї осені до Академії мистецтв, окрім Миколи Пимоненка, вступили ще одинадцятеро (!!!) вихованців Миколи Івановича Мурашка. Усім їм давалися малюнки, етюди з натури, ескізи композицій. Проте тільки один із них, виходець із Пріорки швидко здолав перший клас (курс) навчання – гіпсові голови, гіпсові фігури – і за півроку, у січні 1883 р. перевівся до наступного, натурного класу.

Концентрація талантів тут виявилася фантастичною. На хвилиночку, однокашниками киянина були Валентин Сєров, Михайло Врубель, Сергій Васильківський, Михайло Ткаченко, Михайло Беркос та інші. Микола Пимоненко навчався в натурній майстерні українського живописця, академіка Володимира Донатовича Орловського (1842-1914), котрий на той час уславився численними замовлення, виконаними для вінценосної родини Олександра III.

По щирості сказати, пан Орловський учив своїх вихованців європейськості, тобто художній схильності розчинятись у навколишньому світі, відчувати і бачити картину серцем, а ось надмірний реалізм не схвалював, як пізніше і саме членство Миколи Пимоненка у Товаристві південноросійських художників. Утім, досвідчений педагог прекрасно розумів: молодий український маляр М.Пимоненко ніколи не відмовиться від національної парадигми, а передвижники для нього з їхньою “голою правдою життя” стануть лише вектор руху, а не самим живописом.

*   *   *

Тим часом через запалення легенів, що перейшли у сухоти, важкі отруйні випари олійних фарб, гнилий клімат Північної пальміри, перевтому і матеріальну скруту, а головне – через “недружнє” ставлення викладачів та студентів до… українців, у 1884 р. Санкт-Петербурзьку Академію мистецтв киянин залишив. Разом із тим, “за успіх у малюванні” твори 22-річного маляра Рада Академії уже встигла відзначити двома малими (1883) та однією великою (1884) срібними медалями.

Викладачі Миколи Пимоненка, насамперед – Ілля Рєпін та Володимир Орловський, знехотя відпускали юнака. Вони мали настільки високу думку про рівень живопису вільнослухача, що очне навчання для нього, взагалі, вважали не обов’язковим. У якості подальших екзаменаційних робіт киянину навіть дозволили… поштою надсилати нові полотна на поточні виставки Академії, що він і робив упродовж наступних семи років, поки врешті-решт не отримав патент (диплом) живописця.

Звісно, лікарі одноголосно радили Миколі Пимоненку із задавненими сухотами, які набрали важкої форми, терміново вирушити на лікування за кордон, кудись на води, або, принаймні, в Крим. Утім, безгрошів’я та літні батьки примусили вчинити по-іншому. Вдовольнявся молодий художник сільським повітрям, напоєним пахощами лісу і степу, бо вирушив до села Малютянки Київської губернії (тепер – Києво-Святошинський район Київської області), що на подальші роки стало для нього дієвою панацеєю і затишною схованкою від життєвих буревіїв.

Особливе місце в житті і творчості співця українських характерів посіла саме Малютянка, що лежить за 30 км від Києва. Ще за юнацьких років, у 1873 р., тут 11-річчний Микола допомагав батькові оформляти місцеву церкву, саме сюди після холодного Санкт-Петербургу він повернувся лікуватися цілющим повітрям. Упродовж 1888-1911 рр. маляр не лише милувався мальовничою природою, а глибоко пустив корені: взяв у оренду хату, прибудував до неї велику світлу майстерню. У Малютянці, за чотири км від Боярки, Микола Пимоненко із родиною мешкав усе літо, щодня припадаючи до невичерпного джерела натхнення.

*   *   *

Почав Микола Корнилович із організації робочого місці. На дачі він збудував собі велику майстерню з великими скляними дверима , що відкривалися на південь . Перед ними художник ставив натуру і ретельно писав. А ось північна частина майстерні була, взагалі, скляною, тоді як скляну стелю закривала темна груба запона, яку в разі потреби можна було відкривати або закривати. Одне слово, у майстерні Миколи Пимоненка були створені всі зручності, аби майстер, не відволікаючись, міг працювати на одинці із любою його природою.

Саме тут, під скляним дахом, одна за одною народжувалися картини різноманітної тематики. Сільське життя підказувало теми, а колоритні мешканці ставали прообразами полотен. З глибокою повагою та щирою любов’ю оспівував він у фарбах життя простих трударів. Найбуденніші сцени під його пензлем то набували зворушливого ліричного звучання, то забарвлювалися теплим гумором.

День у день маляр спостерігав за роботою та побутом місцевих селян, милувався колядками й щедрівками, вивчав та прагнув зрозуміти прадавні звичаї: святкування Різдва, Великодня, Івана Купала… Побачене, оті обрядові дійства і таїнства, він переносив на полотно. Одна з його ранніх робіт – “Святочне ворожіння” (1888), стала першою переконливою картиною, вихопленою з життя Малютянки. Вдивіться, полотно настільки живе, що, розглядаючи його, ніби чуєш дівочі голоси, бачиш, як на стінах рухаються великі тіні від свічки, інколи бринить тихий сміх. Як підсумок, “Святочне ворожіння”, експоноване на Академічній виставці 1888 р. і високо оцінене арт-критиками, не один місяць відлунювало гучним успіхом.

Візьміть інший шедевр. Реальною польовою царівною серед лану пшениці, золотого під сонцем, змалював на картині “Жниця” (1889) Микола Пимоненко просту селянку. Хоча українська Джоконда працює в полі із серпом, вона вбрана в урочистий стрій: довга вишита сорочка, поверх якої одягнута плахта чорного кольору із квітковим орнаментом, червона запаска, червона хустка на голові, і, звісно, коралі. На подібних атрибутах сільської краси художник завжди акцентував увагу. Не дивно, що на подальших полотнах прості українки мають неперевершені луки стильних жінок, вбраних у червоний (празниковий) одяг. Статна чорноброва кароока селянка наче втілила собою народний ідеал краси, піднеслася над буденністю, перетворившись на символ величезної поетичної сили.

*   *   *

Хвороба хворобою, та належало подбати про кусень хліба.

І Микола Пимоненко обійняв посаду старшого викладача у Київській рисувальній школі Миколи Мурашка. З-посеред його учнів були такі відомі у майбутньому художники, як Олександр Мурашко, Фотій Красицький, Григорій Дядченко, Сергій Костенко, Григорій Світлицький. Цікаво, яким він був педагогом? Трохи пізніше про це згадував учень, а пізніше – професор Української академії мистецтв, проректор Художнього інституту в Одесі Михайло Іванович Жук (1883-1964):

- Микола Корнилович Пимоненко терпіти не міг заперечень, але був вдумливим і дуже уважним до учнів, навчав їх старанно аналізувати натуру, бачити її конструктивну будову.

Відомо, що саме в ті роки курс рисування старанно відвідувала 13-річна Лариса Косач, котра ще не замірювалася стати письменницею Лесею Українкою (1871-1913). Вихованців по-батьківськи плекав та скеровував, аби молодь, перш за все, опановувала малюнок, вчилася і вміла красу писати з натури, із першоджерела:

- Малюйте олівцем, ніколи не забувайте його, і пам’ятайте: олівець вам – друг і навчитель; опановуйте малюнок. Пишіть з натури, все пишіть із натури. Спочатку олівець, а вже потім фарби.

Педагогічний склад Київської рисувальної школи вражав. Тут викладали: власне, сам Микола Мурашко, майстер поетичного пейзажу Сергій Світославський, живописець Харитон Платонов, художник-пейзажист і графік Володимир Менк, живописець і графік Костянтин Костенко, представник академізму Іван Селезньов, передвижник Григорій Дядченко, астроном Василь Фабріціус, котрий викладав перспективу, історик мистецтв, професор Адріан Прахов та інші.

Віддаючи багато часу й творчих сил педагогічній діяльності, Микола Пимоненко не зупинився як маляр, а знаходив можливості, аби розвивати власний художній хист. У другій половині 1880-х рр. майстер захоплювався творчістю продовжувачів реалістичних традицій Тараса Шевченка – Льва Жемчужникова, Івана Соколова та Костянтина Трутовського, але шукав свій шлях у мистецтві. На рідній землі поволі дозрівав майстер побутового жанру.

Попервах теми і сюжети авторських картин були невибагливими, хоч і правдивими. Широкого глядача вони зупиняли, хвилювали. За поверхневого огляду здавалося, нічого виняткового у полотнах не бачилося: праця, побут, звичаї, буденне сільське життя – дорога з поля додому, вечірнє побачення, просте сватання, скромне весілля тощо. Але за жанровими сценками проступали настрої та емоції, в яких бриніла світла любов Творця, котрий знайшов рай романтичного реалізму і тепер селив у ньому простий люд.

*   *   *

Однією з перших самостійних робіт Миколи Пимоненка слід вважати знакову роботу – “Гальорка” (1885) ; на тім полотні автор правдиво зобразив представників різних станів місцевого населення, які дивляться комедію “Одруження” (1835) Миколи Гоголя. Суперечки щодо оригінальності сюжету в середовищі арт-критиків точаться й досьогодні: одні фахівці стверджують, що у тому полотні відчувається вплив видатного майстра жанрового живопису Павла Федотова (1815-1852), якого вважають зачинателем критичного реалізму в російському живописі, інші – тут не минулося без впливів ангела-охоронця молодого художника з Пріорки, мовляв, то переспів картини “Під час водевілю” (1876) Іллі Рєпіна.

Попри це, авторська “Гальорка” здобула власний успіх та зазнала широкого розголосу. Чому? Від жанрових сценок у живописі маляр зробив виразний крок до побудови розгорнутих в одній сценці характерів. На полотні Микола Пимоненко відтворив калейдоскоп строкатої публіки, представників різних верств міського населення. Усі персонажі вишикувались у два ряди глядачів і на театральній гальорці кожен у власний спосіб сприймають комедію. На обличчях кожного з персонажів – у побутовій картині! – живописцю вдалося відтворити пістряві почуття.

На виставці, що згодом відбулась у стінах Академії мистецтв, картину “Гальорка” нахвалювали поважні критики. Але трапилася більш важлива подія: для власної художньої галереї у Києві полотно придбав знаний український цукрозаводчик Іван Миколайович Терещенко. Не забули, той меценат не перший рік допомагав таланту. За чутками, погоджуючись на безплатну освіту в Київській рисувальній школі Миколи Мурашка, у 1876 р. фабрикант поставив молодику одну умову:

- Перша гарна картина – моя!

Про те, що Микола Пимоненко обрав національно свідомий шлях у житті, свідчив і перший естетичний вибір: він став членом незалежного виставкового Товариства південноросійських художників (читай: українських малярів), заснованого в Одесі з ініціативи місцевих живописців на чолі із жанровим художником Миколою Скадовським (1846-1892). Свій творчий вибір він зробив… Чи був він один? Ні. Микола Пимоненко став у шеренгу провідних українських митців, поруч із Костянтином Трутовським, Сергієм Васильківським, Петром Левченком, Михайлом Ткаченком, Порфирієм Мартиновичем, тобто тими малярами, які наполегливо розбудовували підвалини новітнього національно-демократичного мистецтва.

*   *   *

Починаючи від 1885-1887 рр., у творчості Миколи Пимоненка почали бриніти наполегливі пошуки власної теми, засобів її викладу, манери подачі, що свідчило про неухильне просування до оригінального стилю. На академічних виставках з’явилися оригінальні картини киянина – “Після аукціону” (1886), “Художник (Портрет Xаритона Платонова)” (1887), “На канікулах” (1887), “Жниця” (1889). Остання картина, взагалі, стала на деякий візитівкою національного образотворчого мистецтва.

І природно, від кінця 1880-х рр., провідною темою Миколи Пимоненка стало багатолике життя українського села. Відтоді у живописі майстер не соромився простих почуттів: любити і ревнувати, співчувати і співпереживати. Не випадково головними мотивами його жанрових полотен стали: зустріч і побачення молодих людей, святочні ворожіння, ревнощі, весілля, за ними прийшли хатня робота та праця біля землі.

Варто зазначити, що таланти Миколи Пимоненка помалу розкрилися, не лише як видатного українського художника-жанриста, але і як знаного портретиста. З-поміж відомих робіт слід назвати автопортрет (1886), портрети – художника Миколи Мурашка (1888), чиновника та підприємця Іполита Мацнєва (1895), підприємця і мецената Лазаря Бродського (1897), цукрозаводчика та філантропа Олександра Терещенка (1910), портрети рідних – дружини Олександри Володимирівни Орловської (1893), дочки Раїси (кінець 1890-х), дочки Ольги (1902), сина Миколи (1906). Усі картини, як зауважив котрийсь із мистецтвознавців, випромінювали якусь “ненатруджену гідність”.

На випадково, творчість Миколи Пимоненка високо цінував російський письменник українського походження Володимир Короленко (1853-1921), котрий зауважив:

- Коли я дивлюсь на його картини, мені здається, що я відчуваю запах чебрецю або неповторний аромат квітучих вишняків і нагрітого на сонці степу.

*   *   *

Очевидці переказували: побачивши картинку “Гопак”, майбутній автор “Чорного квадрата”, а поки що початкуючий художник Казимир Малевич (1889-1935) мовив:

- Я їду до Києва, знайомлюся з Пимоненком. Його картини справили на мене глибоке враження. Він показав картину “Гопак”. Побачене у його майстерні вразило. Безліч мольбертів, на кожному – картини, що зображали життя України. Показую власні роботи – вже шкіци з натури. Потрапляю до Київської малювальної школи.

Цікаво, що першими професійними художниками, з якими у 1895-1896 рр. у Києві познайомиться майбутній авангардист Малевич, були… Микола Мурашко та Микола Пимоненко.

Якось природно син іконописця із Пріорки перейшов у вищу лігу образотворчого мистецтва Російської імперії. У 1885-1896 рр. на пропозицію відомого фахівця з мистецтвознавства та археології, професора Адріана Прахова, котрий керував опорядженням новозбудованого храму, разом із Віктором Васнецовим, Михайлом Врубелем, Михайлом Нестеровим, Олександром та Павлом Свєдомськими, Вільгельмом Котарбінським і Сергієм Костенком, – Микола Пимоненко розписував Володимирський собор у Києві. Зокрема він виконав портрети Святої Анни, Святої Олександри, Миколи Мірлікійського (Святого Миколая) та деякі образи на фронтоні. 1 січня 1897 р. за ті бездоганні фрески живописець отримав Імператорський орден Святої Анни ІІІ ступеня.

*   *   *

Людиною Микола Корнилович був злагідною, але одного разу терпець таки урвався, бо талант не витримав. Коли у 1889 р. він подав офіційне клопотання – дати йому посвідчення (патент) некласного художника, що дозволяло викладати малювання у гімназіях і початкових художніх закладах, уже знаному маляру… чиновники відмовили. Поясню: йшлося не про диплом І, ІІ чи ІІІ класу, які отримували випускники Імператорської Санкт-Петербурзької академії мистецтв, а про цидулку, яку тицяють вільнослухачам, котрі прослухали курс лекцій, а іспитів не склали.

Спантеличеному Миколі Пимоненку, який регулярно виставлявся на Академічних виставках, канцелярист неофіційно розжував що до чого: мовляв, не слід йому мазюкати задрипану “Малоросію” і різний там “сільський гній”. Відповіддю впертого патріота стало діло. На експозицію, влаштовану у 1891 р. в Імператорській Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі, українець подав два полотна – “Весілля в Київській губернії” (1891) і “Ранок Христового Воскресіння” (1891). Роботи викликали фурор, а їх автора відзначили черговою медаллю, вшанувавши званням “почесного вільного общника (учасника) Імператорської Санкт-Петербурзької академії мистецтв” – відзнакою, яку отримували за “заслуги у розвитку мистецтв”.

На мій погляд, занадто лінійно і поспішно деякі шановні арт-критики тоді зарахували Миколу Пимоненка до побутописців дореволюційного українського села, іноді додаючи при цьому, що художник бачив реальність в ідилічних тонах. Подивіться на полотно “Весілля в Київській губернії”. За зовнішньою урочистістю бринить сум, бовваніє невпевненість у майбутньому молодят. Не важко щось подібне розгледіти і в картині “Суперниці (Біля криниці)” (1909). Свідомо, і в першому, і в другому творі автор зауважив і відтворив класове розшарування українського села.

Зокрема в сюжеті останнього полотна Микола Пимоненко викрив суворі реалії тогочасного селянського побуту: синок місцевого багатія відверто кепкує з батрачки, розглядаючи з інтересом, на думку мистецтвознавців, не саму миловиду дівчину, а її… корову, яку та привела до криниці. Усім своїм єством дука наче промовляє:

- Яке там кохання, головне посаг, що дадуть за нареченою.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко