Володимир Ярошенко. Поет із фіялковою шкірою

Володимир Ярошенко. Поет із фіялковою шкірою

Укрінформ
Проєкт "Калиновий к@тяг" продовжуємо розповіддю про одного з яскравих митців покоління Розстріляного Відродження

23 жовтня 1937 р. в Києві за звинуваченням у приналежності до “української націоналістичної терористичної організації” безіменний кат із числа агентів НКВС розстріляв українського поета, байкаря, прозаїка, драматурга, літературного критика і кіносценариста Володимира Ярошенка, відомого також під псевдонімом Воляр. Зник ще один український інтелектуал – увиразнилася ще одна жертва червоного терору.

Володимир Ярошенко
Володимир Ярошенко

За сталінщини все йшло за розкладом: жодного дня без розстрілу, адже сталінський режим вимагав жертв. Наприклад, 24 жовтня 1937 р. “іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік” в одній із київських в’язниць інший агент НКВС знищив батька вітчизняного панфутуризму, невтомного організатора футуристичних угруповань, редактора багатьох видань Михайла Семенка (1892-1937), аби безіменно кинути у братську могилу в Биківнянському лісі. Еліта нації йшла у вічність молодою.

Усіх, хто й досі ностальгує за Радянським Союзом та Горцем, прошу:

- Досить блюзнірства! Ви ніколи не оплакували своїх безневинно страчених дідів та прадідів. Схоже, у ваших родинах нікого фізично не замордовували, не винищували Голодомором, не кидали на вірну погибель в ім’я Сталіна під гітлерівські кулемети.

Здається, про таку напівпам’ять – оцей безіменний вірш Володимира Ярошенка:

- До неба фіялкова риза / Півкругом зірками приколота. / І сіється золото сизе,/ На землю – прозоре золото. / Тумани на вітрі протряхли / В степу понад шляхом синім. / Мої ноги і руки пропахли / Гірким і солоним полинем. / Я обвітрив обличчя і груди; / Засмагли плечі і руки… / – Там ходять лисиці і люди, / Де стежки повзуть, мов гадюки. / Де ходять ведмеді і звірі, / – Там шляхи прямі й широкі. / У небі – в фіялковій шкірі / Горить половина ока…

*   *   *

Володимир Мусійович Ярошенко народився 11 (23) травня 1898 р. у селі Івахники Лохвицького повіту Полтавської губернії (тепер – с.Яхники Миргородського району Полтавської області Київ) у родині сільського вчителя.

Як розповідають місцеві краєзнавці, у 1910 р. тут налічувалося 570 господарств та мешкало 3207 жителів. Діяли Покровська церква, збудована в 1897 р., де, ймовірно, й хрестили немовля, церковнопарафіяльна школа, де Володя вчився складати перші склади, початкове училище. До революції в Івахниках налічувалося 46 вітряків, працювало чотири крамниці, чотири рази на рік вирували ярмарки, а двічі на тиждень – базари. Крім землеробства, місцеві селяни зналися на гончарстві й ткацтві. Тобто все було як у людей по цілій Україні.

З огляду на історичний контекст та національний бекґраунд, що можна сказати про впливи на майбутнього літератора? Рідна природа, простодушне селянське середовище, педагогічна вимогливість батька, чарівні пісні матері, захопливі оповіді діда й бабусі, легенди посульського краю і книжки з сімейної бібліотечки, – ось що оформлювало світогляд, карбуючи естетичні погляди поета із фіялковою шкірою.

*   *   *

У книжках малий Володя змалку потопав, бо перечитав їх стільки, скільки в Івахниках припливало йому в руки. Любов до читання, звісно, прищепив тато Мусій, а розвинули – шкільні вчителі. Дослідники (Петро Орлик, Михайло Жук) пишуть, мовляв, на початкуючого поета на ранньому етапі творчості найбільший вплив мали російські віртуози Костянтин Бальмонт та Ігор Сєверянін, але – особливо – Володимир Гофман (1884-1911) із його “мрійливим ліризмом”.

Послухайте ту природну жвавість інтонацій одного з ювелірів поезії Срібного віку:

- У меня для тебя столько ласковых слов и созвучий, / Их один только я для тебя мог придумать, любя. /Их певучей волной, то нежданно-крутой, то ползучей, – / Хочешь, я заласкаю тебя? /У меня для тебя столько есть прихотливых сравнений – / Но возможно ль твою уловить, хоть мгновенно, красу? /У меня есть причудливый мир серебристых видений – / Хочешь, к ним я тебя отнесу?/ Видишь, сколько любви в этом нежном, взволнованном взоре?/Я так долго таил, как тебя я любил и люблю. / У меня для тебя поцелуев дрожащее море, – /Хочешь, в нем я тебя утоплю?

Кожен із нас на когось схожий, несхожі ми лише тим, ким прагнемо стати.

Хочу, аби ви самі відчули, як юний полтавчанин відповідав Володимиру Гофману:

- Сірим днем моя душа розквітне / В тужні звуки і в печальні барви. / Я не марю про життя блакитне, / Я про вквітчані не марю нари. / Тільки елястично плинуть менти / У разок хвилинних почувань / І чудні – чужі – мої фрагменти / Виринають з глибі хвилювань. / Я дивлюсь на них чужий і обережний / І не вірю їм, як скажуть, що мої… / Я один, я одинокий, я бентежний, / Я сховавсь за витвори свої.

*   *   *

Бачимо доволі самобутній, але на початку ХХ століття поширений погляд на мистецтво, як романтичну форму втечі від реальної дійсності.

Центральна вулиця, Лохвиця, початок ХХ ст.
Центральна вулиця, Лохвиця, початок ХХ ст.

По закінченні початкової школи в рідному селі у 1910 р. Володимир Ярошенко вступив до Лохвицького реального училища (тепер – Лохвицька гімназія №1; вул. Незалежності, 10). Батькові хотілося, аби син міцно стояв на ногах і мав справжню чоловічу професію. Заклад на вулиці Шевченка, збудований у стилі українського модерну початку ХХ століття за участю видатного українського архітектора Василя Кричевського (1873-1952), того року лише-но відкрився.

Лохвицьке реальне училище
Лохвицьке реальне училище

Було весело: на першому поверсі Лохвицького реального училища розмістилася жіноча гімназія, а на другому – навчалися хлопчаки-реалісти.

Забриніла тема статі, й читати його вірші стало куди веселіше:

- Мені до нуду якось незвично / В балєті цяцьок вести кадриль: / Я примадонна – я істерично / Вкохалась в інший, нервовий стиль. / У цяцьок рівно горять принади, / Палкіш ні краплі, блідіш ніяк: / А я вкохалась в огневі зради, / В дражливість хвилі – в нервовий смак. / Маріонетки танцюють прудко / Якесь дитяче, наївне “раз” – / Дражливих мало до сліз і смутку / І проміж хлопів, і проміж нас.

Народний дім, Лохвиця, 1926 р.
Народний дім, Лохвиця, 1926 р.

*   *   *

Курс навчання в реальних училищах Російської імперії, організованих в 1864 р. як… прогімназії, був розрахований на шість-сім років. Відповідно до навчальних програм, у старших класах реалістам викладали прикладні дисципліни: механіку, хімію, деякі технологічні та комерційні предмети. Адже випускники подібних училищ могли вступити в технічні, промислові й торгові вищі навчальні заклади, а від 1888 р. – в університети країни, зокрема, на фізико-математичний і медичний факультети.

Тим часом син сільського вчителя марив зовсім іншим.

Писати вірші (російською мовою) він почав рано, а друкуватися узявся від 1915 р. Нічого особливого процитувати не можу: період становлення таланту є періодом талановитого, але учнівства...

Певен, Володимир Ярошенко і сам це прекрасно розумів, бо перша поетична збірка “Стихи” – аж на 23 сторінки! – друком з’явилась у Лохвиці лише в 1918 р...

*   *   *

По закінченні Лохвицького реального училища у 1917 р., на радість татові, юнак вступив до Київського комерційного інституту, що стояв на Бібіківському бульварі, 22-24 (нині – бул. Тараса Шевченка). Свого часу вищу освіту тут здобували Олександр Довженко, Павло Тичина, Юрій Смолич, Ісак Бабель, Василь Еллан-Блакитний, Володимир Свідзінський, Соломон Міхоелс, Соломон Гольдельман, Вольф Висоцький – так-так, за батьковою лінією дідусь Володимира Висоцького.

Київський комерційний інститут
Київський комерційний інститут

Проте, яка, скажіть на милість, освіта, коли на вулиці завирувала Ре-во-лю-ці-я?! Щосили кортіло знайти власне місце в історичному вирі подій. Але ще більше не бажалося марнувати час великої юності, й лунала якась маяковщина:

- Я опинивсь в лицарях цяцькової комедії / І здивовано витріщив очі: / Невже я – герой із інтермедії, / Де пурхає бабка і коничок стрікоче?!. / Ні. Тут помилились, видко, / Або поглумивсь, жартуючи, Сатир, – / Або переплутали, бо швидко, / Наскликали гостей на пир. / Вам не зручно, цяці із під яточки, / Я соромлю вас, великий і хмарний, / – Ви тут граєтесь в солдатики й гарматочки / І заводите автомобіль ручний. / Ах я дурень! Ах вайло необміркований! / – Револьвер на бабочку навів… / Прожени мене, балєт цяцькований, / Я більмом тобі на оці сплів.

Помічаєте, як смутні настрої символізму виразно узявся вичавлювати ламаними ритмами та урбаністичними образами доморослий футуризм? Київ, як столиця поетичного модерну Російської імперії, хапав ліричне “Я” просто за горло.

*   *   *

Володимир Ярошенко
Володимир Ярошенко

У його долі Українська революція 1917-1920 рр. швидко визначила пріоритети.

Захопившись ідеями більшовиків та революційного оновлення суспільства, у 1919-1920 рр. Володимир Ярошенко свідомо ходив у членах УКП(б).

Оселившись у Києві, юнак пірнув у вир літературно-мистецького життя. Як відтворює події “Літературознавча енциклопедія” (2007):

- Почали утворюватися літературно-мистецькі угруповання. Чи не першим таким об’єднанням в революційному Києві була у 1918 р. “Біла студія”. До її складу належали як символісти, так і аванґардисти: Яків та Павло Савченки, Павло Тичина, Михайль Семенко, Лесь Курбас, Володимир Кобилянський, Михайло Терещенко, Володимир Ярошенко, Олекса Слісаренко. Більш аванґардною, з футуристичним ухилом, стала на початку 1919 р. кверо-футуристична група “Флямінґо”, яку складали Михайль Семенко, Роберт Лісовський, Ґео Шкурупій (див. тут і тут), Володимир Ярошенко, Олекса Слісаренко та маляр Анатоль Петрицький.

Символізм символізмом, авангард авангардом, але Володимир Ярошенко разом із Василем Елланом-Блакитним (1894-1925), Володимиром Коряком (1889-1937), Михайлем Семенком (відповідальним секретарем, котрий до друку приймав матеріали або ні) брав якнайактивнішу участь у знакових виданнях боротьбистів (Українська комуністична партія, що під різними назвами діяла у 1918-1920 рр.) – альманахах “Веснянки” та “Зшитки боротьби” (обидва: 1919), дописував у часопис “Мистецтво” (1919-1920).

Тоді до багнета і справді було прирівняне перо.

Скажімо, під час наступу генерала Денікіна на Київ, товариш “Блакитний” керував київським боротьбистським підпіллям, переховуючись разом із Павлом Тичиною і Степаном Васильченком у сторожці на Байковому цвинтарі.

Аби скласти враження про клімат доби, наступний авторський вірш “Хтось сонце списом за край зачепив” від Володимира Ярошенка:

- Хтось сонце списом за край зачепив / І владно потяг за темний обрій, – / Огняну цілину, розіп’яв, роз’ятрив – / Недобрий. / А там, – як об кремінь, – об сонце креше / Крицяним велетенським кресалом / І соняшним золотом захід мереже, / Мов палаючими коралями. / Мов палаючими крицями, / Мов палаючими зливами: / Розкидає іскри жар-птицями, / Жар-звірами і жар-рибами. / Вигинається зміями: / Вужами і гадюками – / Золотими віями / По повіках стука…

*   *   *

За якихось півроку усе змінилося до невпізнання. Літературно-мистецьких угруповань в Україні, охопленій революційними перетвореннями, розлилося море. Деякий час у 1917-1918 рр. нові українські письменники у Києві збиралися, на розі Фундуклеївської та Володимирської, в “Підвалі Кривого Джимі”, що знаходився в кав’ярні колишнього готелю (1890) “Франсуа”, де потім розмішувалися театр “Арлекін” та готель і ресторан “Театральний” (колись – вул. Леніна, 17). Не так давно кам’яницю відреставрували, добудовали два поверхи і перетворили на бізнес-центр “Леонардо” (Володимирська, 52/17).

колишній готель “Франсуа”, перетворений у Києві на бізнес-центр “Леонардо”
Колишній готель “Франсуа”, перетворений у Києві на бізнес-центр “Леонардо”

Михайло Булгаков, 1918 р.
Михайло Булгаков, 1918 р.

В роки Української революції 1917-1920 рр., окрім українських авторів, тут свої твори читали єврейські та російські автори. Скажімо, у затишній кав’ярні при готелі “Франсуа” старшокурсник медичного факультету Імператорського Київського університету Св.Володимира Михайло Булгаков (1891-1940) частував тістечками студентку історико-філологічного відділення Вищих жіночих курсів, свою майбутню дружину Тасю Лаппу (1892-1982), а з вікон закладу милувався чудовим краєвидом на театр та великий дім із кутовою баштою, що згодом з’явиться у романі “Біла Гвардія” як будинок “мадам Анжу”.

У 1919 р., а Києві, населення якого зросло до 600 тисяч городян, під дахом готелю “Франсуа” відкрився театр “Арлекін”. Його засновниками став нікому не відомий квартет ентузіастів: Каплер, Юткевич, Козинцев, Еренбург. Трохи згодом Олексій Каплер (1903-1979) виявився відомим сценаристом, вів культову програму “Кінопанорама” на ЦТ. Сергій Юткевич (1904-1985) і Григорій Козинцев (1905-1973) перетворилися на знаменитих режисерів театру та кіно. А Ілля Еренбург (1891-1967) виріс у відомого прозаїка та мемуариста.

Хотілося живого спілкування з однодумцями, живого слова, сказаного щиро, віч-у-віч. Нова доба стукала у серце, і воно ритмізувало розбурхані думки:

- Коли подивлюсь на написане мною,/ Коли прочитаю безбарвности зміст. / – Мені холодно стане… Сліпою звіздою / Лечу між загаслих, закрижених звізд. / Погляну навколо – сліпий не побачить./ Закличу до рідних – клик тане в юрбі… / А чужість лякає і хоче означить, / Що я найчужіший собі.

*   *   *

Клим Поліщук
Клим Поліщук

Активізувалися по-справжньому національні таланти. З ініціативи молодих та пізніх символістів Дмитра Загула (1890-1944) та Клима Поліщука (1891-1937), до яких одразу пристав Володимир Ярошенко, виник літературно-мистецький щомісячник “Музагет” (від грец. – “Поводир муз”, “Ватажок муз”). Від того часопису згодом пішла й назва однойменного об’єднання, до якого – окрім вище згаданих – ввійшла “жменя напівголодних мистців”: молодий Павло Тичина, Юрій Іванів-Меженко, Микола Бурачек, Михайло Жук, Володимир Кобилянський, Яків Савченко, а також маляри Михайло Жук і Анатоль Петрицький, котрі оформили перше і друге числа видання. За українською традицією, конкуренти їх мило називали “Музагеть”.

У новому часописі Володимир Ярошенко вмістив програмний вірш “День”:

Щомісячник “Музагет”, 1919 р.
Щомісячник “Музагет”, 1919 р.

- Зірвім брудний брезент з неба, / Одіпнім небесну блакить… / О, сонце високе! наші треби. / Блідокучерні треби блакить!… / І в підвали життя болючого, / В прусакові темні кутки, / Ллє сонце гаряче, пекучого / Світла проколи голки. / День прийшов веселий і невмитий, / Але весь безмірно – радісно простий, / Як балькон в цвітучий сад розкритий, / Або радості забутої настій… / Добри – день, боєць блакитноокий, / Ввесь посмішка – день весній! – / Видав ти наказ високий / І декрет про весну видав свій.

Актуальна генерація національних талантів була одночасно і фізиками, й ліриками: на економічному факультеті Київського комерційного інституту через буремний 1917-й не довчився не лише Володимир Ярошенко, а й Павло Тичина… Ця плеяда не поділяла поетики натяків шанованих попередників на кшталт Олександра Олеся та Григорія Чупринки, не сповідувала “крайній соліпсизм та безнадійну містику” (Олександр Білецький), але збирались на бурхливі дебати і палкі читання у літературно-мистецькому кабаре “Льох мистецтва”.

Афіша “Льоху мистецтв”, Київ, 1919 р.
Афіша “Льоху мистецтв”, Київ, 1919 р.

Від 3 травня 1919 р. офіційно воно вирувало у Києві на Миколаївській вулиці, 11 (нині – вул. В.Городецького, 9). Приміщення підвалу прикрасили яскравим панно Анатоля Петрицького (1895-1964) і наприкінці квітня т.р. відкрили літературно-мистецькими “Весняними вечорами” та “Веснянками”.

вулиця Городецького раніше носила назву Миколаївська
Вулиця Городецького раніше носила назву Миколаївська

*   *   *

До художньої ради нової літературно-мистецької кав’ярні “Льох мистецтва” ввійшли: Михайло Гуляницький, маляри – Георгій Кирста й Анатоль Петрицький, літератори Володимир Маккавейський та Володимир Ярошенко. Відтоді до цього тусовочного закладу в знаменитому будинку Гінзбурга на “київському Монмартрі”, як до революції називали Миколаївську вулицю, щосуботи на 21-у вечора, стриміло молоде й старе, аби “хоч трохи відпочити душею”.

Будинок Гінзбурга на  Миколаївській вулиці, 11
Будинок Гінзбурга на Миколаївській вулиці, 11

Для богеми нової доби потрібна була, як ми сьогодні сказали б, відповідна комунікаційна платформа. Поети-романтики Володимир Ярошенко та Клим Поліщук стали саме тими модераторами, котрі в революційному Києві започаткували традицію літературного кабаре, що швидко перетворилися на місця, де легковажний танцмайданчик призначив побачення непоступливій барикаді.

Місце, як-то кажуть, було плюсове. Поети, белетристи, журналісти, артисти, малярі, музиканти та співаки, навіть із ніяковими обличчями похмурі бородані, котрі пафосно називали себе видавцями та “любителями искусств”, регулярно з’являлися тут у громадському літературному “сальоні”, аби сяяти в статусі “цвіту нації”...

Данте Габріель Россетті, «Бачення Фьямметте», 1878 р.
«Бачення Фьямметте», Данте Габріель
Россетті, 1878 р.

Настала зовсім інша “Ніч”, ніч від Володимира Ярошенка:

- Прозора ніч, мов профіль Фіамети, / Застигла сміхом непритомним. / Пречисті зорі – вічності аскети – / Кінчають путь обрядом сонним. / І тільки десь – на горе аскетизму / Зхитнеться з шляху і впаде зоря, / Лишивши слід – астралі стерту схизму, / Що квітне ще і смутно догоря… / Аж доки ніч замкнеться в магістралі / На землю упаде смутний аероліт, / – То зірка – грішниця по світовій спіралі / Землі пошле привіт.

Не знаєте, хто така Фіамета? Вони знали…

Це – жіноче ім’я, під яким у низці творів, рахуючи “Елегію мадонни Фьямметти”, великий Джованні Боккаччо сховав свою кохану та музу. На світанку ХХ століття Фьямметта вважалася стійким тропом.

*   *   *

Творче життя Володимира Ярошенка лише починалося: світ побачили дві його збірки віршів “Світотінь” (1918) та “Луни” (1919). У творах раннього періоду було чимало спроб філософськи осмислити людське буття, дошукатися причин відчуженості між людьми, а за сивими символами побачити нові істини.

Було то буремне покоління, яке не просто брало участь в актуальному літературному процесі, а саме стало літературним процесом. Не дивно, що у 1919 р. Володимир Ярошенко працював в українській секції Всеукраїнського видавництва.

Яким тоді був його ліричний герой? У невеличкій розвідці “Володимир Ярошенко” (2019) професор кафедри новітньої української літератури Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка Юрій Ковалів написав:

- У низці любовних віршів поет розкривав сердечну драму закоханого, який не годен зберегти відповідність між попереднім станом сердечного піднесення та новим розчаруванням при зустрічі з колишньою коханою, огрубілою й нечулою. Він здатен лише розпачливо констатувати неминучі зміни, що сталися між ними:

- Але ми вже не ті, зовсім / вже не ті ми. – Водночас незмінною лишається його кардіоцентрична вдача, коли вольові, вітальні імперативи переповнюють серце, “хоч би земля у просторах скрутилась, / Стерлась хоч би!”

*   *   *

Від кінця 1919 р. до середини 1922 р. Володимир Ярошенко мешкав у Білій Церкві, був членом повітревкому, працював у місцевому відділі районної освіти. Невідкладних справ знайшлася купа. Скажімо, у січні 1920 р. друком з’явилося перше число найстаршої газети Київщини, справжнього літопису Білої Церкви, що називалася “Замкова гора”. Улітку 1920 р. за ініціативи та сприяння місцевого краєзнавця Степана Дроздова вони намагалися створити в Білій Церкві державний музей. І такий, знаєте, виник, щоправда, у 1924 р. як Окружний музей старожитностей, розташувавшись у Зимовому палаці графів Браницьких.

Не забули, майбутнє ж починається з дітей?

Отож, у 1922-1923 рр. Володимир Ярошенко самовіддано вчителював у селі Трушки при річці Роставиця. І в Трушківській волості Васильківського повіту Київської губернії у тогоріч відкритій семирічній школі 25-річний поет викладав, – ні, не мову та літературу, а… математику.

Чому? Бо ж місця були, так би мовити, літературно намолені.

Коли у 1906 р. стару школу в селі Трушки пожежа спалила, в 1908 р. за ініціативи та підтримки самого Івана Нечуя-Левицького (1838-1918) на кошти Васильківської земської повітової управи розпочалося будівництво нової школи. Від 1909 р. заклад називався Трушківське двокласне земське училище імені Цісаревича Олексія. Класик пішов далі… У 1914 р. й 1915 р. від велетня української літератури, котрий сам колись працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов'янської мови, арифметики та географії, – юний читач отримав накладом 1200 примірників авторський підручник Івана Нечуя-Левицького “Граматика української мови” у 3-х частинах. Перша, за науковою термінологією свого часу, мала назву “Етимологія”; друга – “Синтаксис”; третя – “Словар”.

*   *   *

Поети – народ невгамовний. Повернувшись з Білоцерківщини до Києва, Володимир Ярошенко знову шукав себе. Наприклад, він очолював літературну частину… столичного цирку, деякий час завідував Будинком письменників, заснованим наприкінці березня 1927 р., коли в готелі “Континенталь” по вулиці Карла Маркса, 2 (нині – вул. В.Городецького; не зберігся), розмістився й почав діяти письменницький місцевком.

Готель “Континенталь” по вулиці Карла Маркса, 2
Готель “Континенталь” по вулиці Карла Маркса, 2

В одному вірші він переконував читача:

- Я – потаємність, жорстока воля, німая риба, /Я – сталий розум, душа сухая і мудрі зори, / Я все вбиваю, я все руйную, як море глибу, / І підмиваю, і роз’їдаю піщані гори… / Та не радію своїй я силі, своїй я владі, / Я тільки месник, я лиш презирство і крик зневаги. / Я зневажаю, я презираю в страшній відраді, / І шелешу я – пісок пустельний! – сухий від згаги.

В іншому – стиха благав:

- В сяйві мрій золотих
Розум трохи притих.
Цить! Мовчи!
Не кричи!
Не доводь!
Годі…

Упродовж 1923-1924 рр. поет із фіялковою шкірою завідував відділом “Голос села” в газеті “Більшовик”, а в 1924-1925 рр. обіймав посаду відповідального секретаря редакції часопису “Глобус”. Пізніше він служив редактором і завідувачем сценарного (художнього) відділу Київської кінофабрики Всеукраїнського фото-, кіноуправління (ВУФКУ); у квітні 1927 р. її звели на Шулявці, як тоді найбільшу та найсучаснішу кінофабрику в усій Європі.

Київська кінофабрика ВУФКУ
Київська кінофабрика ВУФКУ

*   *   *

Пошуки відповідей на нові запитання часу спрямували українського поета від символізму до футуризму. У 1921-1924 рр. Володимир Ярошенко брав участь в Асоціації панфутуристів – Аспанфут, що з ініціативи Михайля Семенка виникла на базі літературної групи “Флямінґо”, “Ударної групи поетів-футуристів” та науково-мистецької об’єднання “Комкосмос”. Затим, у 1924-1925 рр., літератор пристав до Асоціації Комункульту (Асоціації робітників комуністичної культури, АсКК). Адже життя – одвічний рух: хоча хтось ворушить мозком, а хтось ляскає вухами.

харківський щомісячник “Червоний шлях” (№12, 1924)
Харківський щомісячник “Червоний
шлях” (№12, 1924 р.)

Нове соціалістичне мистецтво нахабно виростало із тепер мертвих, хоч колись родючих черноземів. Як приклад, вірш “Труп” (1924) Володимира Ярошенка, вміщений у харківському щомісячнику “Червоний шлях” (№1/2, 1924):

- Я не можу читати книгу, коли вона сморід і труп, / Холодні, як жаби, і мертві очи у неї… / Ось ти лежиш перед мене, – ти, черевата книго, / Розкидала ноги і я тебе мушу прийняти, / Ти, товстошкура, і серце твоє обросло бездоганним салом, / Живіт твій одвис і самозадоволено труситься. / Сотні сторінок і мілійони літер єднаються духом ситої дурості, / Міцно петля затягається, змащена жовчю буденною, / В коло замкнулось твоє красномовство розбещене. / Жінки товстоногі і товстогубі розхристали ноги і казяться бішено / Із товстозадими хамами… / Хто усміхнеться з сторінок твоїх затяганих? / До всього живого, крім мертвого, – хто руки простягне? / Друзі мої, товариші, і хто вірить – повірте: / Променю сонця й повітря легкого не бачила ця полуночниця – / На пуховиках, за тяжким оксамитом, під кокаїном вона народилась, / Потом солоним від неї не пахне і об мозолі вона не обтерлась, / На ній не стояв баняк з кулішем і хліба окраєць, як монумент, не висився. / Книгу про працю належить читати сьогодні, / Про життя й чоловіка, / А не про смерть і раба…

Як стверджував у статті “Четверта” революція: до питання інтеліґентських візій альтернативних життєвих стилів доби української революції 1917-1921 рр.” (2018) доцент кафедри історії України Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Володимир Окаринський:

- Зв’язок футуристів і символістів з націонал-комуністами уособлювала літературно-мистецька група “Флямінґо” (1919), в якій брали участь Володимир Ярошенко, Ґео Шкурупій, Анатоль Петрицький, Олекса Слісаренко та інші. Останній, у своїй автобіографії з слідчої справи після сталінського арешту згадував, що на початок 1920-х років “на київському відрізку літературного фронту боролись дві сили: з одного боку академічна й колоакадемічна група, а з другого – панфутуристи. Тодішні групи “Гарт” і “Плуг” представлені були в Києві мінімально і впливати на характер і спрямування (літературної) боротьби не могли. До групи футуристів належали тоді М.Семенко, Ґ.Шкурупій, П.Стрільчук, М.Терещенко, Я.Савченко, М.Бажан, М.Яловий, Ю.Яновський, і при своїх різноманітних перегинах відігравала вона революціонізуючу роль у київських колах... Нещастя цієї групи полягало в тому, що за вишукуванням тріскучих фраз вона не звернула уваги на кування серйозного світогляду і на словах, будучи “суперкомуністичною”, практично була дрібнобуржуазною, богемською групою.

*   *   *

Автором Володимир Ярошенко був плодовитим, різноманітним. У 1923-1925 рр. письменник активно друкувався в часописах “Життя й революція” та “Червоний шлях”. З-під його пера поставали вірші, проза, літературознавчі статті, рецензії, огляди. Були опубліковані збірки байок “Що й до чого” (перевидана 1926 р. під назвою “Байки”) та “Через решето” (обидві – 1924). Як драматург Володимир Ярошенко запам’ятався агітками на кшталт “В єднанні сила” і “Кооперативна мобілізація” (обидві – 1924), “Божа кооперація” і “Добре роби – добре й буде” (обидві – 1925).

афіша вистави «Шпана» в театрі «Березіль», 11 квітня 1926 р.
Афіша вистави «Шпана» в театрі «Березіль», 11 квітня 1926 р.

Януарій Бортник
Януарій Бортник

Скажу більше: у 1926 р. авторську комедію “Шпана” у модному жанрі мюзик-холу поставив київський театр “Березіль” великого Леся Курбаса. Щоправда, режисером тієї вистави виступив колишній худрук Білоцерківської драматичної студії Януарій Бортник (1897-1938), котрий у 1923 р. закінчив в об'єднанні “Березіль” першу в Україні школу режисерів.

І то був не поодинокий приклад авторської драматургії. Свого часу (1920-1921) п’єсу “Донкіхоти” Володимира Ярошенка брав у роботу “Кийдрамте” (Київський драматичний театр), засновниками якого виступили Лесь Курбас та Валентина Чистякова. Свого часу та трупа активно гастролювала містами і селами Білоцерківщини та Уманщини, а виставу “Донкіхоти” давали поміж…“Макбетом” Уїльяма Шекспіра та “Одруженням” Миколи Гоголя.

Одне слово, чим міг, тим Володимир Ярошенко і прагнув допомагати рідній країні. І не мало значення, були то сатирично-гумористичні поеми “Екало”, “Поема про рака” та “Царинник Мина з України”, публіцистичні поеми “Сількор Чамата” і “Гарасько”, або численні пародії. Для нього жанр був лише інструментом, користуючись яким створюються живі літературні постаті кооператора чи сількора, активістки чи колгоспника, адже через будь-який образ відверто поетизувався радянський лад.

Вірити у світле майбутнє хотілося, але підстав меншало.

*   *   *

По Українській революції 1917-1920 рр. минуло п’ять років. Солодкі сподівання витіснили гіркі враження, романтичне бачення нахромилося на сувору реальність. Час літературних колгоспів минав, індивідуальностям хотілося розвивати власну самобутність, а в красному письменстві рухатися невторованим шляхом.

Деякий час Володимир Ярошенко перебував у “МАРСі” (1926) , потім – у “Ланці”, затим – у “Майстерні революційного слова”, далі став за “Плуг” і… Відтоді самодостатній письменник триматися осторонь будь-яких літературно-мистецьких угруповань. Це точно пішло на користь його творчості.

Окрім поетичних збірок, як-то: “В єднанні сила” та “Кооперативна мобілізація” (обидві – 1924), “Божа кооперація” (1925), “Замарашка” (1929; переклади російською мовою) – друком з’явилися: переклад українською мовою класичної поеми “Кому на Русі жити добре” Миколи Некрасова, збірка оповідань “Кримінальна хроніка” та інші оповідання” (1927), повість “Гробовище” (1928), роман “Вертеп брехунів” (1929), віршована казка “Мацапура” (1929), кіносценарії “Хліб” (знятий з прокату після першого сеансу), “Земля”, “В заметах”, “Слово о полку Ігоревім”; останній був написаний разом із поетом Дмитром Загулом.

Звертаючись ніби до колишньої коханої, послухайте, як делікатно він говорив із новою українською літературою – наче щось відчував, буцімто щось знав:

- Ви прийшли до мене нагадать минуле, / Засмутити спокій в віхорі уяв: / Як Ви огрубіли – стали наднечулі… / Я напружив згадку… Я Вас не пізнав. / Не зів'яли весни, не розтали зими, / Не пролинув років ріжнобарвний ряд. / – Але ми не ті вже, зовсім вже не ті ми, / Нам не повернутись, не піти назад. / Так чому схилили смучене обличчя / І сховали в хорі непритомний жаль?! / – Я Вас добре знаю – Ви не таємнича, / Ви мені розкажете, якщо є печаль…

*   *   *

За суворої диктатури пролетаріату, нахабно очоленого більшовицькою партією, особисте бачення світлого майбутнього не віталося. Зрештою, 26 лютого 1933 р. майже на три довгі місяці літератор зненацька потрапив під перший арешт. Йому висунули підозру в належності до “української націоналістичної контрреволюційної організації”… Допитували, по-різному… Але своєї провини поет не визнав, і за “відсутністю складу злочину” довелося репресивній машині затриманого випустити.

Того разу якось минулося, та всі українські розумники давно ходили по лезу ножа.

3 листопада 1936 р. оперативники ДПУ заарештували Володимира Ярошенка вдруге. У звинуваченні, білими нитками зшитому на підставі доносів, помічник начальника IV (секретно-політичного) відділу ДПУ УНКВС у Київській області молодший лейтенант держбезпеки Акімов (власне: Мирон Маркович Егідес; 1903-1941) виніс рішення:

- Ярошенко В.М. – учасник української контрреволюційної націоналістичної фашистської терористичної організації, що пов’язана з контрреволюційною троцькістсько-зінов’євською організацією, яка здійснила 1 грудня 1934 р. злодійське вбивство тов. Кірова та готувала в наступні роки терористичні акти проти керівників ВКП(б) і Радянського уряду. Він також вів контрреволюційну фашистську агітацію і терористичну пропаганду, а за контрреволюційною діяльністю був пов’язаний із учасником організації Ковтуном-Вухналем (власне: Іван Дмитрович Ковтун; 1906-1937; один із найталановитіших і найулюбленіших українцями письменників-гумористів, якого називали “комсомольським Остапом Вишнею”. – О.Р.) та іншими.

У колі українських літераторів лейтенант держбезпеки Акімов був сумно відомий. 28 березня 1934 р. він, уповноважений IV відділу, ухвалив постанову – розпочати слідство у справі М.К.Вороного. Затриманому інкримінувалася типова брехня: “був членом контрреволюційної організації, яка своїм завданням ставила повалити Радянську владу, а після ліквідації організації продовжує контрреволюційну діяльність”. (Див. тут).

*   *   *

Пастка вхопила його назавжди. На закритому засіданні в Києві Військова колегія Верховного Суду СРСР 13 липня 1937 р. засудила Володимира Ярошенка до найвищої міри покарання.

Із гумором в Радянському Союзі ніколи не жартували… За особистого розпорядження Сталіна того ж таки дня Військова Колегія Верховного Суду СРСР засудила Юрія Ковтуна-Вухналя до найвищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією належного йому майна; є інформація, що вирок виконали у Києві.

Думаєте, репресивна машина запускалася, аби трійка Військової Колегії Верховного Суду СРСР у Києві розбиралася зі справами одного байкаря-кіносценариста та одного сатирика-гумориста? Ні. Відповідно до Переліку осіб, які підлягають Суду Військової колегії Верховного суду СРСР, затвердженому ще (!!!) 26 червня 1937 р., у справах за 1-ю категорією, тобто до розстрілу, лише в Києві – окрім Володимира Ярошенка та Юрія Ковтуна-Вухналя – засудили ще 22 українців, а саме: письменників – Віталія Чигирина, Василя Чечвянського-Губенка (старшого брата Остапа Вишні), Олексія Ґедзю, Бориса Коваленка, Івана Калянника, Михайла Мороза, Гната Проню, Дмитра Чепурного, Анатоля Волковича; літературознавця Костянтина Довганя; малярів – лідера світових “нео-візантистів” Михайла Бойчука та чотирьох його учнів – Івана Липківського, Івана Падалку, Василя Седляра, Івана Орла-Орленка; директора Державної бібліотеки ВУАН Василя Іванушкіна; директора Харківської опери Архипа Воробйова; директора театру “Березіль” Олексія Лазорішака; економіста Корнія Тараненка та інших. Усіх знищили, пострілами в потилицю.

Як вважає заступник генерального директора з наукової роботи Національного історико-меморіального заповідника “Биківнянські могили” Тетяна Шептицька:

- Представників Червоного ренесансу вбивали тричі: ламали фізично та психологічно; розстрілювали реально; знищували літературну спадщину та вилучали вже надруковані твори.

У Биківнянському лісі під Києвом і Володимир Ярошенко знайшов останній спочинок. З-поміж інших письменників Розстріляного Відродження, а саме: Михайля Семенка, Майка Йогансена, Андрія Михайлюка, Миколи Борисова, Вероніки Черняхівської, Івана Маловічка, Мирослави Сопілки, Якова Водяного та інших. Тепер і ви знаєте, про кого його пронизливий вірш “Хтось сонце списом за край зачепив”:

- Хтось сонце списом за край зачепив / І владно потяг за темний обрій, – / Огняну цілину, розіп’яв, роз’ятрив – / Недобрий. / А там, – як об кремінь, – об сонце креше / Крицяним велетенським кресалом / І соняшним золотом захід мереже, / Мов палаючими коралями./ Мов палаючими крицями, / Мов палаючими зливами: / Розкидає іскри жар-птицями, / Жар-звірами і жар-рибами. / Вигинається зміями: / Вужами і гадюками -/ Золотими віями / По повіках стука…

*   *   *

На щастя, деякі з рукописів Володимира Ярошенка вдалося зберегти, а з часом – надрукувати. Наскільки пророчо відтоді залунали рядки з його авторського роману “Вертеп брехунів”:

- На мою думку, не треба говорити хворому, засудженому на смерть, що він ще буде жити сто літ, коли він сам знає, що кінець за плечима. Тоді бо він ще більше буде мучитись, перестане вірити людям, навіть своїм близьким, стане підозрілим і всюди бачитиме зраду… Мила Абрик, звідси виросте і хороблива ревність… Ревність тих людей, що хотять ще жить, і до тих людей, що будуть жить. Живий бо живе і бореться за життя за своє і всяке життя, що не йде в шкоду другому.

У липні 1962 р. Правління Спілки письменників України звернулося до КДБ при Раді Міністрів УРСР із клопотанням розглянути справу про реабілітацію письменника.

13 вересня 1962 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР винесла ухвалу:

- Вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 13 липня 1937 р. щодо Ярошенка В.М. за нововиявленими обставинами скасувати, а справу щодо нього припинити за відсутністю складу злочину.

Досить тихо поет із фіялковою шкірою було реабілітований, але, на жаль, посмертно.

Олександр Рудяченко

Перше фото: Зліва направо стоять: Іван Ліщина-Мартиненко (Полтава), Володимир Ярошенко (Київ), Яків Чепіга (Харків), Михайло Йогансен (Харків), Всеволод Ганцов (Київ), Зіновій Висоцький (Харків), Микола Наконечний (Харків), Микола Сулима (Харків), Леонід Булаховський (Харків), Василь Дем’янчук (Київ), Євген Волошин (Київ); сидять: Василь Сімович (Прага), Петро Бузук (Мінськ), Євген Тимченко (Київ)

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-