Ґео Шкурупій. 2. Ґеоргій, якого проковтнув дракон

Ґео Шкурупій. 2. Ґеоргій, якого проковтнув дракон

1063
Укрінформ
Завершуємо розповідь про письменника Ґео Шкурупія в рамках мультимедійного циклового проекту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”

Після того, як у статті “А хто ще сидить на лаві підсудних” у газеті “Харківський пролетар” наприкінці березня 1930 р. знаний в Україні поет і теоретик літератури Микола Хвильовий напівжартома-напівусерйоз на свого колегу Ґео Шкурупія навісив ярлик “підбрехача єфремівщини”, – із заідеологізованим радянським кіном останньому довелося назавжди розпрощався.

Аби прогодувати родину – літня мати, дружина Варвара Базас (1902-?), восьмирічний син Гога (Георгій-молодший) – від 1931 р. поет-панфутурист нидів у Всесоюзному науково-дослідному інституті махоркової промисловості: махорка, тютюн, тютюн із махоркою, бактерії та вірусні хвороби, здоров’я пролетаріату.

- Святий Ґеоргій, ти якого Дракона замірився здолати?

Далі були не менш сумні посади: літконсультант у видавництві, змушений читати партійних графоманів, інструктор оргвідділу в облвиконкомі, де цілими днями задихався посеред чванькуватих чинуш, редактор відділу при Всеукраїнському радіокомітеті, куди тільки й кликали, аби надрукував наказ та циркуляр.

Кортіло писати; утім, торкатися недозволених тем у Країні Порад було дедалі небезпечніше, та що Поет може вдіяти із собою, із власним “Я”? Якоюсь безодньо-зболеною видалася книжка малої прози – “Монгольські оповідання” (1930). Смутком вгортали романи: “Двері в день” (1929), “Жанна батальйонерка” (1930), “Повість про гірке кохання Тараса Шевченка” (1931), “Міс Андрієна” (1934). Печаллю струменіли поетичні збірки: “Для друзів-поетів – сучасників вічності” (1929), поема “Зима 1930 року” (1934).

За інерцією Ґео Шкурупій продовжував називати власні поетичні збірки… вітринами, а сам, наче отой його Тарас Шевченко з роману, працюючи над гравюрою, зітхав:

- Треба заробити багато грошей, щоб у цьому світі, де ніщо не робиться без них, не почувати себе знедоленим.

*   *   *

Ідеологія вичавлює поезію із мистецтва. Незчулися, як пішов із життя галасливий Володимир Маяковський. На дуло нагана у власному кабінеті довелося лягти Миколі Хвильовому. Останнє літоб’єднання футуристів – ОППУ (“Об’єднання пролетарських письменників України”) – у 1931 р. тишком-нишком самоліквідувалось.

- Починалася феєрична меса, страшна китайська ніч, – прозою нотував Ґео Шкурупій. Це – уривок із оповідання “Переможець дракона” (1925), де йдеться, начебто, про маленького мужнього китайця Ліу-Чі, котрий грабаркою насипає вугілля, коли в депо заходить паровоз із порожнім тендером.

Куди завіялося оте безтурботне футуристичне створіння – “Фламінґо” зразка 1919 р. – рожеве, цибате, чудернацьке як для наших країв? Чим далі, тим частіше на нові твори Ґео Шкурупія можна було натрапити не в книгарнях, а добірками, виключно в… періодичних виданнях. Часописи, газети, альманахи: “Вир революції”, “Шляхи мистецтва”, “Глобус”, “Гроно”, “Семафор у майбутнє”, “Життя й революція”, “Нова ґенерація”, “Червоний шлях”, “Літературна газета” тощо.

Письменника мовчки пережовував Дракон, не ковтаючи; тим часом сучасні дотепні літературознавці запросто цокають на клавіатурах:

- У творах Шкурупія виразно проступає прихильність до генеральної лінії Партії, але... це твори не стільки лівого письменника, як патріота України, у душі якого живе гордість і біль за Вітчизну, якийсь непереможний дух модернізації і прагнення наблизити українську літературу до “західноєвропейського і американського” рівня.

Вони йому наблизили! Як держслужбовець найнижчого штибу, 1930 р. Ґео Шкурупій із роботящими бригадами “колективізаторів” у шкірянках проїхався українськими селами. Комуністичного космосу й гадки вже не було. Власними очима літератор спостерігав дикунські хлібозаготівлі – саме з них в Україні і починався Голодомор. Повернувшись із відрядження у селянське пекло, трохи оговтавшись, Ґео Шкурупій створив поему “Зима 1930 року”, де йшлося про те, що український хлібороб – не бидло, а чинить спротив насильницькій колективізації, яка не тільки накидає на нього ярмо, а й принижує людську гідність.

- Саме цей твір спричинив подальший арешт літератора, – принаймні такої гіпотези дотримувався канадський поет українського походження Яр Славутич (власне: Григорій Михайлович Жученко; 1918-2011).

*   *   *

- Революційна умовність – це мрія людини винайти четвертий вимір, – писав Ґео Шкурупій в оповіданні “Місяць із рушницею” (1930). – Це – людина в четвертому вимірі. – Так, митці, наче барометри, чітко і заздалегідь вловлюють, часто не розуміючи, що саме відбувається в суспільстві. Комуністичний космос переходив у інший вимір.

Тоді в українських селах він на власні очі, скляні від сліз, бачив голод, голод, голод. Нащо 1925 р. Ґео Шкурупій записав жахливу метафору “Голод”, від імені здичавілого хижака, що благає людяності:

- Нагодуйте мене, зогрійте!.. / Підійміть з очей моїх / перевесла побряклих вій!.. / Ви налякаєте мене крихтою хліба, / а я вас бліддю своїх повік. / Я північний, муругий вовк, / владар безмежних, сухих степів. / Я підковою спеки весь хліб потовк / і вночі над мерцями вив. / Я завернувся в подерту ковдру, / мов римський патрицій у тогу, / і мені страшно зимно в ноги. / О, сонце! / Я хочу потертися спиною / об твоє гаряче обличчя, / і мого подиху холод / дійде до самого серця і глибше. / Я завернувся в подерту ковдру, / мов римський патрицій у тогу, / я владар всесвітній: / – Голод.

Можливо, Ґео Шкурупію не подарували сатиричного роману “Жанна батальйонерка”? Така гіпотеза здавалася переконливою професору Українського вільного університету, відомому літераторові Ігорю Качуровському (1918-2013):

- Під час Першої світової війни героїня “Жанна батальйонерка” пішла добровольцем до російської армії. Вона потрапила до “Жіночого батальйону смерті”, що охороняв Зимовий палац у Петрограді. Світогляд Жанни і спрямування твору… діаметрально протилежні. Навіть шляхи решти героїв розходяться. Але читач сподівається, що на останніх сторінках автор знову зведе всіх докупи, коли Жанна потрапить до Петрограда. Утім, у друкованому тексті ані радісної, ані трагічної зустрічі немає. Про героїню лише сказано, що десь вона загубилась у вихорі подій. Дивно, професійний літератор довів читача до фіналу і... зненацька покинув. Ймовірно, розв’язку твір мав, але її безжально вилучили. З історії відомо, що більшовики атакували Зимовий палац, і жіночий батальйон склав зброю. Що ж трапилося далі? Дівчат завели чи то до манежу, чи то в казарми Гренадерського полку, і там всю тисячу заґвалтували на смерть. Отже, Ґео Шкурупій торкнувся недозволеної теми!

Це – вбивчо, коли над твоїми ідеалами глузують, на кпини беруть.

…Версії, версії, версії – хто скаже, що в голові ката діється?..

*   *   *

Сам письменник відчув необоротні зміни та закарбував у власному романі “Двері в ніч”. Загримувавши себе під центральний персонаж, він, як Теодор Андрійович Гай, поринув у їхній комуністичний космос і вперше жахнувся. Жахнувся – не стільки тому, що астронавт побачив, а який вихід зяяв. Стало моторошно, але не писати сил не знайшов. Перепрошую за чималий шматок авторського тексту у вигляді звіту:

- Дами, одягнені з примхами і коштовно, потрапляли в жовті плями світла і, зваблені безпосередністю вулиці, що намагається порушувати усі уставлені традиції, мріяли про вільне кохання, заохочуючи чоловічків блискучими поглядами до рішучих вчинків. Жінки, в спідницях вище колін, виставляли на простір сліпучі ноги в шовкових панчохах і гріли голі руки й декольте в огні електричних люстр. Криваві вуста лишали на папіросах темно-червоні сліди і викликали уяви про насильства й кримінальні злочини. Венерами Мілоськими жінки миготіли в очах чоловіків, закликаючи до зради і до фатальних вчинків.

Коло одного із столиків, перед кількома пляшками пива, самотньо сидів чоловік в синьому костюмі, в кепі, що його одягають майже всі з нас, трохи сп’янілий. Це був Теодор Андрійович Гай. І в його міцній постаті відчувалося безсилля й байдужість людини, яку закрутило життя в своїй метушні й в своїх примхах. Гай налив пива в шклянку, випив і замислено схилився до столу. Погляд встромився в мокру газету, що була замість скатертини і завмер. Утім, погляд намацав знайомі літери, що перетворилися в слова та речення, і тепер Гай читав:

- Уряд СРСР уповноважив свою делегацію запропонувати цілковите скасування всіх сухопутних, морських та повітряних сил. Щоб здійснити це, уряд СРСР пропонує такі заходи:

1. Розпустити особистий склад сухопутних, морських та повітряних Збройних Сил.
2. Знищити військові знаряддя, засоби військово-хімічної боротьби й інші засоби озброєння та знаряддя знищення, що знаходяться в сучасному війську.
3. Ліквідувати морські та повітряні гармати.
4. Припинити збори для навчання військової справи як в армії, так і в громадських організаціях.
5. Видати закони про скасування військової служби як обов’язкової, так і добровільної.
6. Видати закони, що забороняють збори резервів.
7. Знищити фортеці, морські й повітряні бази.
8. Ліквідувати військові заводи та військово-виробничі устаткування на заводах загальної промисловості...

Гай одірвався від газети. Це в далекій і чужій Женеві його уряд турбувався долею всієї людськості. Це була геніальна пропозиція, що ще не бачила рівних собі. Це був вибуховий матеріал, що міг знищити традиції, звільняв людськість від жорстокості пануючих класів. Це випереджало час і простір дії. Хіба може бути щось простіше за цю пропозицію! Навіщо довго міркувати й розмовляти? Знищити шкідливе й непотрібне! Зруйнувати – і людськість вільна! Вона може творити нове.

- Хіба не так само і з однією людиною? – думав Гай. – Хіба не слід і йому зруйнувати, знищити той полон, що до нього необережно потрапив він?

*   *   *

Ґео Шкурупія заарештували в Києві 3 грудня 1934 р. – вдома, на вулиці Короленка, 51 (нині – вул. Володимирська; будинок не зберігся). Бліда, наче крейда, дружина Варвара так і просиділа на стільці під час трусу. Рухалися незнайомці безшумно, тільки раз у раз тишу розрізував дзенькіт трамваю, що тоді бігав посеред вулиці.

Зі слів свого батька, Георгія-молодшого, свого часу мені таке оповідала онука поета, Іра Шкурупій:

- Того вечора енкавеесники вигребли геть усе, до останнього аркуша письменницького архіву. Найбільше дід шкодував, як переказував тато, за бібліотекою. Бо мав він найбільшу в Україні бібліотеку, складену з книжок футуристів. Не лише українських чи російських, а навіть – італійських. Ті безцінні збірки позначали присвяти від авторів. Уявляєте, більшовики відбирали все: у селян – хліб, у робітників – громадянські свободи, а в інтелігенції – навіть спомини.

Партійні газети органи читали справно. Справді, у помешканні “підбрехача єфремівщини” (зі слів Миколи Хвильового) – на квартирі №12, на вул. Короленка, 51, у Києві – часто збиралися колеги-літератори. Утім, такі дружні посиденьки співробітник Держбезпеки НКВС із найнижчою освітою, оперуповноважена IV відділу НКВС УРСР Пера Ісаківна Ґольдман у своїй уяві кабінетно змалювала… збіговиськом “Об'єднання українських націоналістів” (“ОУН”). Так помешкання літератора одним розчерком пера перетворилося на законспіровану явочну квартиру “терористів”, “належних до української контрреволюційної організації, яка намагалася повалити Радянську владу та готувала замах на товариша Постишева”.

*   *   *

Були такі кати, які особисто не розстрілювали, а чорнильно клепали недолугі постанови. Саме на підставі сфабрикованих постанов помічника уповноваженого слідчої групи секретно-політичного відділу ДПУ УРСР П.І.Ґольдман оперативники вчиняли труси та арештовували відомих українських літераторів у Києві, Харкові, Полтаві й навіть Москві: Остапа Вишню (1889-1956), Олеся Досвітнього (1891-1934), Костя Котка (1896-1937), Івана Лакизу (1895-1938), Олексу Слісаренка (1891-1937), Михайла Бойчука (1882-1937), його дружину, знаного графіка, професора Софію Налепінську-Бойчук (1884-1937) та інших.

Ухвали для всіх звинувачених виносилися під копірку:

- Вибрати запобіжним заходом проти уникнення ним суду і слідства – утримання під вартою в спецкорпусі Київського обласного управління НКВС.

Отже, надвечір 3 грудня 1934 р. під час трусу на квартирі №12, на вул. Короленка, 51, знайшли неспростовний доказ – записку з антирадянським текстом:

- Сьогодні я сяду на бюст Сталіна (Сосо Джугашвілі). Ол. Влизько.

Хоча підпис і почерк наочно свідчили, що текст належав не т.Шкурупію Ю.Д., промовистий доказ долучили до кримінальної справи. Насправді її легковажно написав глухонімий після дитячої травми літератор Олекса Влизько (1908-1934).

У такий спосіб – лише письмово – він, котрий у 19 років за першу поетичну збірку “За всіх скажу” отримав премію Народного комісаріату освіти, – спілкувався з друзями. Знайдений енкавеесниками клаптик паперу був вирваною реплікою з безневинних спогадів про те, як колись із необережності, напідпитку, Олекса сів на бюст… Леніна. Розвиваючи думку, дотепник збирався піти далі й обіцяв друзям:

- Сьогодні я сяду на бюст Сталіна (Сосо Джугашвілі). Ол. Влизько.

Записку літературознавці-чекісти розцінили як “памфлет на тов. Сталіна”. 6 грудня 1934 р. Олексу Влизька заарештували разом із групою діячів української культури і науки. Серед страдників, окрім вище названих, опинилися: Яків Блаченко (?-†1934), Адам Богданович (?-†1934), Петро Борецький (?-†1934), Кость Буревій (1888-†1934), Порфирій Бутузов (?-†1934) Іван Бутузов (?-†1934), Петро Ванченко (1898-†1937), Євген Дмитріїв (?-†1934), Григорій Епік (1901-†1937), Анатолій Карабут (?-†1934), Олександр Ковінька (1900-†1985), Григорій Косинка (1899-†1934), Антін (1878-†1937), Тарас (1908-†1934) та Іван Крушельницькі (1905-†1934), Микола Куліш (1892-†1937), Михайло Лебединець (1900-†1934), Леонід Лук’янов (?-†1934), Микола Любченко (1896-†1937), Олександр Лященко (1904-†1934), Григорій Майфет (1903-†1975), Сергій Матяш (?-†1934), Василь Мисик (1907-†1983), Михайло Оксамит (?-†1934), Сергій Пилипенко (1891-†1934), Костянтин Півненко (?-†1934), Валер’ян Підмогильний (1901-†1937), Домінік Полевий (?-†1934), Гаврило Проценко (?-†1934), Володимир П’ятниця (?-†1934), Іван Терещенко (?-†1934), Дмитро Фальківський (1898-†1934), Іван Хоптяр (?-†1934), Роман Шевченко (?-†1934), Олександр Щербина (?-†1934) та інші.

Даруйте, але це лише неповний “кіровський список” призначених “ворогів народу”. Що було далі? Як правило, на закритому засіданні виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР виносили вирок. Як ото дотепникові Олексі Влизьку, якого за клаптик паперу в ніч із 14-го на 15-е грудня 1934 р. в Києві розстріляли, а дружину Фотіну вислали за Урал.

Тут і в попередній публікації я свідомо зазначаю після прізвищ українських діячів культури на науки роки життя. Це робиться не задля енциклопедичності фактажу. Так наочно читач побачить, скільки наших земляків було завчасно, ще зовсім молодими, зведено в могилу. У тих цифрах – арифметика смерті від Дракона.

*   *   *

За кілька днів теща Ґео Шкурупія бідкалася дружині одного з письменників:

- Уявляєте, Жору заарештували як українського націоналіста? Господи, та він же тільки поет.

Так можна було сказати про кожного з тих оббріханих у грудні 1934 р. українців, щоправда, змінивши одне слово: поет, прозаїк, драматург, режисер, художник, актор, учитель, професор, інженер.... Теща Ґео Шкурупія, здається, ще по-справжньому не збагнула: зять потрапив не в лапи, а в пащу Дракона.

Спочатку доказів в особовій справі, шитій білими нитками, бракувало, і заарештованого Шкурупія Ю.Д. звинувачували у зберіганні “памфлету мерзенного контрреволюційного змісту” і факті, що він вчасно не повідомив компетентні органи про “контрреволюційну витівку” знайомого літератора.

Невдовзі, після ретельного вивчення особистого епістолярію, до обвинувачень додали ще листа, якого поет… збирався надіслати редакції берлінської газети з проханням надрукувати одне з його оповідань. Долучили навіть чужий партквиток на прізвище якогось Бродського, знайдений десь на вулиці десятирічним Гогою – сином письменника Георгієм-молодшим.

Так і не зламаний Ґео Шкурупій, 1932 р.
Так і не зламаний
Ґео Шкурупій, 1932 р.

Решта наклепницьких звинувачень ґрунтувалися на голослівних свідченнях провокатора, голови правління “Української Радянської енциклопедії” (“УРЕ”) Антона Біленького-Березинського (1897-1938). Уперше заарештований ще 31 грудня 1932 р., той слизняк і холуй раптом виявився не успішним держслужбовцем, а одним із… головних підозрюваних у справі “Української військової організації” (“УВО”), тож негайно почав здавати всіх, кого підказувала пам’ять. Допити зробили своє, і 29 вересня 1933 р. Березинський А.А. назвав список “активних діячів “УВО” та “німецько-фашистської контрреволюційної організації”, котрі, начебто, таємно діяли в Україні.

23 вересня 1933 р. Судова трійка при Колегії ГПУ УРСР впаяла Біленькому-Березинському А.А. десять років таборів. Але табірного життя засуджений не зазнав.

26 травня 1934 р. його звільнили “за станом здоров’я”, а відбувати покарання відтермінували на півроку.

Відтепер то був сексот (секретний співробітник) Дракона.

5 листопада 1934 р. Біленького-Березинського вдруге окайданили й відправили до таборів, але 14 жовтня 1935 р. постановою Особливої наради при НКВД СРСР достроково звільнили та вислали до Омська. Деякий час він учителював у місті Ішим, а згодом став “секретним інформатором” Омського обласного управління НКВД.

20 лютого 1937 р. Біленького-Березинського А.А. знову заарештували, а 27 червня 1938 р. “за постачання провокаційних матеріалів” засудили на розстріл.

*   *   *

На жаль, той сексот спаплюжив життя багатьох чесних людей. Зокрема, він давав брехливі свідчення і проти Ґео Шкурупія, із яким зустрічався… лише раз. Разом із тим, із подачі Біленького-Березинського А.А., до міфічної “контрреволюційної націонал-фашистської троцкістської терористичної організації, пов’язаної з контрреволюційною троцкістсько-зінов’євською терористичною організацією, яка вчинила 1 грудня 1934 р. підле вбивство тов.Кірова” потрапили, щонайменше, четверо безвинних київських літераторів: Григорій Косинка, Олекса Влизько, Микола Любченко й Ґео Шкурупій.

Оскільки матеріали скиртували не від одного інформатора, оформилася розгалужена мережа; у Харкові вона, буцімто, мала аж два осередки. Завдання вони мали різні. Так, київська група на час урочистостей із нагоди чергової річниці Жовтня, начебто, готувала напад на урядову трибуну. Конкретними об'єктами замахів мали стати… перший секретар Київського обкому ВКП(б) П.П.Постишев і голова ГПУ УРСР В.А.Балицький.

Чуєте? “Фламінґо” з гранатою?! Та ця Божа птаха нічого, важчого за перо, у руці ніколи не тримала. Тим часом, звинувативши літератора за ст.54-1, пп. 8-11 Кримінального кодексу УРСР (аналог ст.58 КК РРФСР) у приналежності до… “Київської терористичної організації ОУН”, Ґео Шкурупія завезли в ізолятор ДПУ УРСР. Він знаходився в підвалі київського будинку колишнього Інституту шляхетних панянок (нині більш відомого як Жовтневий палац; вул. Інститутська, 1-5).

Далі була уже справа техніки – потрібні зізнання вибивали на допитах.

*   *   *

Після перших страт – Олекси Влизька (14 грудня 1934 р.), Григорія Косинки і Костя Буревія (15 грудня 1934 р.), Дмитра Фальківського (16 грудня 1934 р.) – навіть Богові стало зрозуміло, що Дракон не жартує. У якійсь із монографій я прочитав, що сталінські репресії 1933-1937 рр. зачепили кожного третього українця. То був навіть не геноцид, а криваві жнива. Утім, українське “розстріляне Відродження” не почалось у грудні 1934-го, а Ґео Шкурупій не став першим знищеним “вундеркіндом нашої літературної сучасності”.

Ніхто ніяких пояснень не те що не слухав – а навіть не чекав.

У справі заарештованого Ґео Шкурупія обвинувачення особисто затвердив заступник наркома внутрішніх справ УРСР, комісар державної безпеки 2-го рангу Зиновій Борухович Кацнельсон (1892-1938). Значить, ніхто з підлеглих юристів і рота не мав права розтулити.

Утім, після перших слухань 21 лютого 1935 р. справу, яка в суді розвалювалася на криво кроєні шматки, повернули на додаткове розслідування.

*   *   *

На другому судовому засіданні військового трибуналу, 19 березня 1935 р., Ґео Шкурупій знову довів власну невинність і конкретними аргументами спростував недорікуваті звинувачення. Відчайдушно літератор вимагав виправити перекручені в протоколі свідчення, про що раніше він подавав спеціальну заяву слідчому ДПУ-НКВС УРСР Миколі Грушевському. У ній, зокрема, йшлося про таке:

- 15/1-35 року я подав заяву на ім’я слідчого НКВС тов. Грушевського, вказуючи на неправильний запис моїх показань та вимагаючи їх виправити, а заяву долучити до матеріалів справи. Цього не було виконано. Тому прошу суд тепер звернути увагу на це. Показання щодо моїх розмов із знайомими мені письменниками записані неправильно. Вони зредаговані, заповнені за баченням слідчого т.Гринера, записані так, як йому хотілося, і не відповідають дійсності. Отож бесіди мої, як і мої настрої, названі націоналістичними. Насправді ж я звертав увагу слідчого, що бесіди були на літературні, історичні і побутові теми. Попри неправильний запис показань слідчим, вони підписані мною через такі обставини. Протягом усього періоду слідства і, особливо під час допитів, я був підданий слідчим жахливому моральному тискові… Крім того, сильний біль у шлунку, оскільки в мене виразка, і вкрай пригнічений стан від погроз слідчого призвели до стану повного отупіння, за якого я нічого не тямив. Користуючись таким станом, слідчий примушував підписувати свідчення, доводячи мене до істерики. Тому прошу вважати мої показання недійсними, оскільки фактично вони не мої, а складені за думкою і за бажанням слідчого.

*   *   *

По-партійному принципово відреагував чекіст на критику й вимогу дотримуватися прав заарештованого. Під час допитів він відтоді грубо залякував Ґео Шкурупія:

- Тебе ми будь-що розстріляємо, а ось твою Варьку (дружина - О.Р.) із сином із квартири викинемо просто на вулицю.

Усе марне: 27 квітня 1935 р. радянський “найсправедливіший на світі суд” оголосив заготовлений заздалегідь вирок: 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах із дальшою трирічною поразкою в політичних правах та конфіскацією майна. Це був, так би мовити, стартовий для “розстріляного Відродження” вирок – 10 (десять) років таборів. Це, ясна річ, не повертає до життя праведників, але свідчить бодай про якусь вищу Справедливість. Слідчого ДПУ-НКВС Миколу Грушевського, котрий вів справу Ґео Шкурупія, кара Господня швидко знайшла. Під час чисток “чекістських кадрів” М.Грушевського заарештували 1937 р. і розстріляли.

*   *   *

Дракон ніколи не жартував. Після оголошення вироку “терористові” Ґео Шкурупію дружина панфутуриста Варвара Базас негайно потрапила в категорію ЖИР. У більшовицькому Совку таке соціальне тавро значило: “жена изменника Родины”.

Як сім'ю ворога народу, її із сином Гогою (Георгієм-молодшим) викинули із квартири №12, по Короленка, 51, на вулицю, а згодом вислали з Києва.

На десятиріччя їхні сліди загубилися. Коли онуку поета, Ірину Шкурупій зазнав я, вони з матір’ю жили на Печерську – наскільки пам’ятаю, за Центральним будинком меблів. Їхнім милим сусідом був… Олесь Бердник, у якого можна було запросто, на початку 1970-х рр., взяти почитати, наприклад, Свамі Вівекананду.

Але то вже, як кажуть, зовсім інша історія.

Неприємно вразив американський літературознавець німецького походження, професор відділу сучасних мов і культурологічних студій Альбертського університету, автор ґрунтовної розвідки “Український футуризм: історія, теорія, практика” (1983) Олег Ільницький (1949), він констатував, наче між іншим:

- У 1921 р. Ґео Шкурупій присвятив Варварі Базас поезію, завдяки чому ми знаємо про її існування.

Насправді згадуваний твір “Мантри” написано 1921 р., але адресовано ще тільки нареченій! Але й досі ті рядки зігрівають глибокою ніжністю та високою любов’ю:

- Нескінченні тротуари, / нескінченні тротуари / блискучих свічад, / я чекаю примари, / я чекаю примари / мого закохання. / А поки що квітнуть троянди / роз’ятрених ран. / Радісних зір плеяди / затьмив нічний туман. / І вийшов я на дорогу, / де послався срібний караван… О, пречиста, свята Варваро! / Геть струмінь шалених оргій, / в темних, закоханих кори тарах / тебе чекає святий Георгій… / І вийшов я на дорогу, / де розсипав хтось діаманти… / Молодик посадив зорю на роги, / і я вигукнув третій мантр. / Не з’явилась свята Варвара, / налякалась минулих оргій, / коло свічад, мов примара, / стояв у задумі святий Георгій.

*   *   *

Насправді Ґео Шкурупій та Варвара Базас познайомились у 1921 р. на медичному факультеті Київського університету. 18-річна студентка звернула увагу на задерикуватого, але товариського юнака: поети – народ різний, але точно – не сірий.

Котра встоїть, коли сам “Святий Георгій” нарікає тебе “Пречистою Святою Варварою” чи “струменем шалених оргій”?

Переможець драконів кометою мчав по життю – за рік Ґео Шкурупія вже й сліду не було на медичному факультеті, бо “жучок панфутуризму” завіявся аж у… Київський інститут зовнішніх зносин.

Варвара Базас в університеті залишилася, більше того, вона закінчила медичний факультет, отримала диплом лікаря й високий титул… “першої жінки Всесвіту, яка приєдналася до панфутуристів”. Однак за гомінкими парубками навіть балакучій дівчині у футуризмі зробити кар’єру несила.

Отож, на що спромоглась у літературному відношенні Варвара Базас, так це видрукувати у футуристському часописі “Катафалк искусства” (1922, № 1; взагалі-то, альманах обмежився одним-єдиним номером і закрився) полемічні нотатки “Київська провінція. Літстудія чи “Підвал поетів”.

Відколи пара побралась у 1923 р., їхнє сімейне помешкання гостинно відчиняло двері для всієї літературної богеми Києва. Георгій Данилович Шкурупій і Варвара Іванівна Базас прожили в міцному шлюбі 11 років, до самої смерті літератора.

…І досі своє “існування” вони приховують від стороннього ока.

*   *   *

Та оповідь наша сьогодні не про це. Що вам розповісти про Соловецькі острови? Так на Півночі СРСР називався горезвісний архіпелаг у Білому морі, недолею просипаний на вході в Онезьку губу. Там, у концтаборі, і відбував покарання засуджений українець, панфутурист Ґео Шкурупій. Насмішкуватий, старий Сатана його дочекався і навіть на герць не став – згордував, вража сила.

Мені не личить розтуляти писок. Шанобливо процитую спогади іншого політв’язня, українського історика та археографа Семена Підгайного (1907-1965), котрий відмотав сім років (1933-1940) у тамтешньому таборі особливого призначення і так написав у книзі “Українська інтеліґенція на Соловках”:

- Жора був милою людиною, хорошим товаришем – уважним і симпатичним. Спочатку Шкурупій працював на городах, полов брукву, ходив коло капусти, та згодом став працювати по боротьбі з шкідниками городніх рослин.

З апаратом-обприскувачем за плечима щоденно лазив він по тих городах.

Це й був для Шкурупія його, так би мовити, соловецький фах.

Жора був душею компанії, часом розповідав анекдоти, полюбляв устрявати у філософські й літературні дебати та, як правило, приймав концепцію супротивника.

На Соловках він так само писав вірші, охоче їх читав; але ні у віршах, ні в щоденній поведінці не відчувалась цілеспрямованість чи певна політична лінія.

В усьому іншому жив наш поет, як жили і всі там.

Тільки іноді, як туга аж занадто опановувала його душу, Ґео сидів смутний у кутку, коло власних нар. Залишаючи Соловки, він безжурно прощався, бо шкодувати не було за чим. Говорив:

- Хоч гірше, аби інше.

*   *   *

Інше йому забезпечили – Дракон це вмів. Для сталінської машини репресій Ґео Шкурупій виявився одним з-поміж 509 інших в’язнів, котрих восени 1937 р. із Соловецьких островів етапували на материк. На утилізацію.

За спогадами згадуваного вище Семена Підгайного, 25 листопада 1937 р. “особлива трійка” підписала протокол №199 про розстріл в’язнів, раніше засуджених за троцкістську, терористичну, шкідницьку, диверсійну та іншу контрреволюційну діяльність. Потім трійка Сатани переглянула справу Шкурупія Ю.Д. й діловито перезасудила страдника… до смертної кари.

До Ґео Шкурупія щербата навідалася за два тижні.

8 грудня 1937 р. в урочищі Сандармох, порослому лісом на крові тисяч безневинно замордованих, українського панфутуриста розстріляли. Для самобутнього літератора жахливо закінчився комуністичний космос. Його навіть не вдягли в дерев’яний скафандр, а скинули в свіжовикопану яму – насипом, разом із сотнею-другою безневинних душ.

*   *   *

У 1922 р. очільник українських футуристів Михайль Семенко (1892-1937) у черговому маніфесті “Майбутнє панфутуристів” зазначав:

- Ми, панфутуристи – конкістадори із середовища художників-майстрів, сучасники та учасники соціальної революції, мали змогу зійти на вершину історії, звідки спостерігали сиву далечінь минулого і найдальші обрії майбутнього.

Ми – марксисти, а потім, за необхідності спускаючись у долини, в кожну мить ставимося до дійсності відповідно до реального стану речей. Але ми окрилені поривом у майбутнє і в кожну мить усвідомлюємо кінцеву мету.

Цим пояснюється решта. Цим пояснюється, чому ми нині виправдовуємо і вважаємо корисним заняття деструкцією. Якщо внаслідок якої-небудь катастрофи, сучасне людство повернулося б до епохи феодалізму, ми, панфутуристи, перебуваючи в твердій пам’яті та сповна розуму, вдалися б до написання романсів.

І хтозна, якби мене перекинули на роботу до сучасної Ескімосії, не вдався б я там, як “безіменний” автор, до складання ескімоського епосу (звичайно, це тільки методологічні приклади). Але одночасно з тим нам було б наперед відомо, що кожен створений фазис береже в собі руйнування. Бути сучасним – це загальний і найперший закон. Впливаючи мистецтво-активністю на “реальне співвідношення речей”, треба наближати ту мить, коли можна буде підписати маніфест про самоліквідацію. Бо ми – загін бойовиків, що виконує свій обов’язок.

Олександр Рудяченко. Київ

Перше фото: Олена Бакун

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-