Ґео Шкурупій. 1. Ґеометрія від Ґео

Ґео Шкурупій. 1. Ґеометрія від Ґео

1012
Укрінформ
Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

Коли після восьмого класу частина моїх однолітків рушила в ПТУ опановувати робітничі професії, дев’яті класи переформатували, а нашу маленьку зграю зненацька збунтувала новенька однокласниця. Глузлива, ароґантна, коли не сказати – задерикувата, – вона з кожного приводу виказувала незалежність думок. Повновида примітна шатенка – Ірина, так її звали – підкреслено зневажала історію СРСР та глибоко зналася на сучасній українській літературі, особливо – довоєнного періоду. Проте, що ото дівча белькоче, второпати не міг ніхто.

- о мем ями мем / у тоненькій павутині / в шкарлущі / б’ються мухою / заплутані почуття / дзирчать настирливо / о мем ями мем.

Перші кілька тижнів на перервах Ірина сміливо, навіть із викликом протиставила себе оточенню і, було діло, ми мляво, але перекинулися кількома образами, що підлітками вважаються за дотепи. Потім я побачив особистість, сильну Особистість.

Коли юрба в нещадному цькуванні заганяла новеньку в кут класи, лише українською мовою дівчина декламувала нечувані залякування.

Одним із найулюбленіших було дивакувате:

- Я – король, / Я – святий, / Я – Ґеоргій / Переможець Дракона! / Не підходьте до мене, / бо, / бо, / бо, / бо з’їм.

Прізвище Ірина мала Шкурупій – ні нашій викладачці української мови та літератури, ні, тим паче, мені, це ні про що не говорило. Десь, може, за півроку, в хвилини емоційного одкровення однокласниця, долаючи напругу, зізналася, що вона є онукою українського панфутуриста Ґео Шкурупія, якого, визнавши ворогом народу, енкавеесники розстріляли 8 грудня 1937 р. в урочищі Сандармох, порослому лісом на крові тисяч безневинно замордованих “ворогів народу”.

Що було робити з такою таємницею, тривалий час мені несила було збагнути. Що тепер робити, я точно знаю. Зізнаюся, тривалий час відкладався нарис, але тепер маю сили розповісти. Може, хтось із вас, сподіваюся, вдумливих батьків чи мудрих дідусів, посадовивши онука на коліна, до ладу й собі розкаже про минуле.

*    *    *

Як він вірив у нас!

- Люди майбутнього всі будуть героями, бо вони нічого не боятимуться.

Драконоборцями не народжуються, тож і він з’явився на світ 20 квітня 1903 р. у м.Бендери, Бессарабської губернії (нині – Придністров’я) як Юрій Данилович Шкурупій. Хоча ні, було в ньому щось – чи то від короля, чи то від святого. Мав він сумні тернові очі, які, мабуть, і передав онуці. І навіть у дорослому віці до нього не зверталися Георгій Данилович, а лише Ґео, у крайньому випадку – Жора.

Майбуття нічого не віщувало, поет побачив світ у сім’ї залізничника та вчительки.

Дитячі роки хлопчика минули на станції Флорешти (тепер – Молдова) – це 130 км від Кишинева. У тому містечку мати вчителювали… Було чим пов'язувати дітлахів із навколишнім світом: одна телефонна лінія й одна телеграфна на всі Флорешти, навіть залізного мосту через річку Реут тоді ще не збудували.

Не втримавшись у румунській Бессарабії, невдовзі сім’я подалася в Україну.

Три роки Шкурупії мешкали в містечку Балта на Одещині. Від 1908 р. тут тільки й розмов точилося, що про ієромонаха Балтського монастиря Інокентія, – той оголосив себе живим втіленням Святого Духу і поклав початок секті інокентіївців.

Залізничник Данило Шкурупій отією богообраністю не переймався, а сушив собі мозок, як родину нагодувати, тож повсякчас пропадав на роботі. Тим часом вихованням малого Юрка піклувалася мати. Кривавими загравами ще далеченько бовваніла нова епоха, але вона скрізь виставляла “Семафори” (1921), які належало вміло прочитати й збагнути:

- На всю Вкраїну / червона троянда… / Нащадкам не побачить краси руїн. / А в лісі банди. Залізні шляхи / обійняли всю землю, мов спрут. / Всі люди хворіють на чорну неміч / і б’ються головами на камені / й питають: / - Куди йти?.. / По світу несамовито тютюкає / жах… / І навіть невіри з страху / на шию почепили хреста. / І тільки ми бадьорими ранками, / зриваючи м’яту й руту / пісень, / йдемо по залізних шляхах! / Тільки нам одкрито / семафори в майбутнє!..

*    *    *

Проскочивши злиденні провінційні полустанки, у 1913 р. родина залізничного машиніста Данила Шкурупія зупинилася в Києві – та й замешкала. Найбільшою мрією батька було – дати синові гарну освіту. Тож у Місті на семи пагорбах Юрко вступив до 2-ї Київської чоловічої гімназії. Тринадцятьма роками раніше саме тут навчався Михайло Булгаков (1891-1940), який бачив епоху, був буревієм засмоктаний у Час і поплатився. У довоєнні часи в Києві з класичною освітою хлопчаків був не великий вибір, та згаданий навчальний заклад на Бібіковському бульварі (нині – бул. Шевченка, 18; приміщення ПАТ “Укртелеком”) давав ґрунтовні знання, особливо – із мов та літератури.

Ще цікава деталь: у вересні 1913 р., коли за парту лише сідав першачком десятирічний Юрко Шкурупій, 2-у Київську гімназію успішно закінчив майбутній геній піаністики ХХ століття Володимир Горовиць. Не візьмуся стверджувати, чи оповідали тоді гімназистам такі речі, однак саме в стінах 2-ї Київської гімназії у 1852–1858 рр. навчався майбутній публіцист, етнограф та історик, автор Національного гімну України “Ще не вмерла Україна” Павло Чубинський (1839–1884).

Попри Першу світову та Жовтневий заколот, семикласник Юрій Шкурупій закінчив гімназію у 1920 р. Потім почалися студентські роки: медичний факультет Київського університету, де юнак, щоправда, провчився лише рік. Далі він спробував здобувати знання в Київському інституті зовнішніх зносин, але й там змарудився за… два місяці.

Ні, корону він собі не чіпляв, бо мав справи поміж бідаків, яким велося гірше за нього. Де запалюючи каганець просвіти, де сприяючи організаційно, понад рік юнак працював секретарем сільського відділу в губкомі КП(б)У. Теж не сподобалося... Спробував, було, піти до батька на залізницю – знову не те. Доля навертала до іншого, до слова, і юнак влаштувався на посаду редактора, а потім узявся дописувати до київських газет “Вісті” та “Більшовик”. Редакція останньої розташовувалася по вул. Фундуклеївській, 8/16 (нині – вул. Богдана Хмельницького; тепер тут інформаційна агенція “Укрінформ”).

Після Громадянської війни у виданні трудилося чимало українських футуристів, бо все було поряд. У тому ж будинку на початку 1920-х рр. із власними сім’ями мешкали два найбільші аванґардисти України – реформатор поезії, лідер футуристів Михайль Семе́нко (власне: Михайло Васильович Семе́нко; 1892-1937) та реформатор театру, режисер і теоретик мистецтва Лесь Курбас (1887-1937).

*    *    *

У повоєнній Україні національний футуризм дорівнювався імені його хрещеного батька, філігранного поета Михайля Семенка. Той, за самовизначенням, “Кондуктор майбутнього”, свого часу потрапивши на виступ у Політехнічному інституті усюдисущого Володимира Маяковського (1893-1930), вирішив і собі щось утнути, на кшталт ліво-більшовицького футуризму (ЛЕФ), але з українським флером.

- Якщо у москалів є футуризм, то у нас буде панфутуризм.

На відміну від північних спільників по школі, українці не депресували, не ганьбили оточення, а більш… конструктивно руйнували старий світ і привітно будували новий, на усмішці. Ніякої агресії! На моє глибоке переконання, національний панфутуризм вирізняв якийсь гіперболізований оптимізм.

Перші збірки Михайля Семе́нка, а саме: “Prelude”, “Дерзання”, “Кверофутуризм” (від “quero” – шукати), видані в Києві у 1913-1914 рр., галасу не наробили, проте створили ґрунт для виникнення першого футуристичного об’єднання – “Фламінґо”.

Рожеве, цибате, чудернацьке, як для наших країв, пташеня швидко стало на ноги. Окрім лідера й натхненника Михайля Семенка у 1919 р., до літературної групи ввійшли футуристи першого призову, поети Олекса Слісаренко (1891-1937), Володимир Ярошенко (1898-1937), 16-річний (!) Ґео Шкурупій та художник Анатоль Петрицький (1895-1963), між іншим, на той час – слухач художньої студії академіка Олександра Мурашка.

Національної затятості й гадки не було, тож символами українських футуристів стали не тризуб із оселедцем, а жовта лілія та жовта блуза, яку хутко замінили… на синю, аби підкреслити пролетарське походження. Саме з тими атрибутами, саме в таких строях неофіти майбутнього влаштовували літературні вечори, пропагуючи модернізм у мистецтві та протиставляючи революційне письмо здиханій народницькій літературі. Як нові рапсоди гімнів машинної цивілізації, із розвитком якої вони пов’язували соціальний прогрес, деякий час українські футуристи видавали – ясна річ, під редагуванням Михайля Семенка – власні часописи: “Універсальний журнал” та “Мистецтво”.

*    *    *

Молоді, затяті, ще не лякані Драконом, вони безстрашно виступали з революційними для мистецтва промовами: спочатку – у редакції газети “Більшовик”, де більшість із них працевлаштувалася, затим – у “Центростудії”, бо там втілювали в життя свої навіжені експерименти театральний режисер Марко Терещенко (1894-1982) та безкомпромісний балетмейстер Броніслава Ніжинська (1891-1972).

Про наболіле вони гомоніли навіть після роботи. Одне з улюблених місць приватних зустрічей панфутуристів знаходилося в легендарному будинку №24/39, на розі вулиць Великої Володимирської (нині – вул. Володимирська) та Васильчиковської (тепер – Прорізна). Збудований на початку ХХ століття, увінчаний банями та шпилями шестиповерховий “хмарочос” вважався чи не найвищою житловою будівлею в місті – 42 м. Кияни його добре знали за кондитерською “Маркіза”, згадуваною в романі “Біла гвардія” Михайла Булгакова.

Тут мешкали гостинні сестри Ліщинські – Валентина, Інна та Алла, які влаштовували приватні прийняття. Той салон у колишньому прибутковому будинку П.Григоровича-Барського відвідували не тільки митці, а й знані політичні діячі. Тут у завсідниках ходили поети – Григорій Косинка (1899-1934), Ґео Шкурупій, Микола Бажан (1904-1983), Олекса Влизько (1908-1934), художник Вадим Меллер (1884-1962) та інші.

Як бачите, панфутуризм у мистецтві не залишався герметичною штукою, аванґардною "річчю в собі". Згодом він поширив літературний вплив на редакцію “Пролетарської правди”, особливо – на творчу молодь. Першою чергою, ішлося про так званий “Робкорівський університет” – як журналісти-початківці називали клуб робкорів імені тов. Спиридонова, відкритий при редакції газети “Пролетарська правда”; їхні зібрання відбувалися по вул. Фундуклеївській, 19.

Усе нове українські футуристи буквально всотували. Ось приклад. Коли взимку 1924 р. молоді літератори дізналися про візит до Києва російського поета-футуриста Володимира Маяковського, то ввімкнули природний розум. Між іншим, у планах трибуна Революції зустрічі з братами по школі… не було. Та хтось запропонував:

- А давайте товариша Маяковського запросимо?
- Як? Хто піде домовлятися?

*    *    *

І тоді, переказували, завідувач відділу “Рабочая жизнь” газети “Пролетарська правда” та однофамілець героя правобережного козацтва, білоцерківського полковника Семена Палія (1640-1710), бувалий у бувальцях колишній робітник заводу “Арсенал” С.Палій каже:

- Нащо морочимося? Запросимо через газету і побачимо, ким цабе насправді є.
- А якщо він не побачить запрошення?
- Щоб Маяковський, та й газету не прочитав?!

Сказано – зроблено. За кілька днів, у середу, 9 січня 1924 р. у редакції “Пролетарської правди” перед робкорами, декотрі з яких сиділи у зношених червоноармійських шинельках, виступав Володимир Маяковський. За дорученням ЛЕФу (Лівий фронт мистецтв) РРФСР він прибув до Києва налагоджувати творчі зв’язки з товаришами по футуризму – об’єднанням “Аспанфут” УРСР, яке очолював Михайль Семенко.

Маючи інформаційні плацдарми в київській пресі, з часом українські панфутуристи заволоділи настроями Всеукраїнського фото- та кіноуправління та редакції першого в Радянському Союзі альманаху про сінематограф – “Кіно”, бо головним редактором там став їхній спільник, Микола Бажан (1904-1983).

Неодноразово вони виступали на сцені Першого державного драматичного театру імені Т.Г.Шевченка, що у 1919–1923 рр. давав вистави в приміщенні театру Берґоньє на розі Фундуклеївської (вул. Богдана Хмельницького, 5) та Новоєлизаветинської (вул. Пушкінська). Воістину незабутнім для багатьох виявився літературний вечір 22 липня 1922 р., коли суботньої днини на запитання “До чого прямуємо?” окрім місцевих символістів та “неокласиків” перед українським читачем публічно звітували панфутуристи Михайль Семенко, Ґео Шкурупій, Олекса Слісаренко, Микола Бажан.

*    *    *

Цікаво, що 17-річний Ґео Шкурупій дебютував у літературно-мистецькому часописі “Гроно” (1920) не панфутуристичними поезіями, а… прозовими творами “Ми” і “В час великих страждань”. Солона правда життя римами не промовляє. Лише в липні 1921 р. в літературно-художньому альманахові “Вир революції”, разово виданому в… Катеринославі, юний автор представив добірку поезій. У цікавому часописі також були вміщено вірші Василя Чумака (1901-1919), Валеріана Поліщука (1897-1937), Миколи Терещенка (1898-1966), а також оповідання Володимира Ґадзінського (1888-1932).

Захоплений авангардним мистецтвом, Ґео Шкурупій залюбки виступав із теоретичними статтями про футуризм, брав участь у гострих літературних дискусіях. Ґеоргій, переможець Дракона, був там, де цікаво, там, де пульсує життя.

У 1921 г. році юнак пристав до науково-мистецького угруповання “Комкосмос” (Комуністичний космос), створеного Олексою Слісаренком із уламків літературної групи “Фламінґо”. Коли ж на початку 1922 р. в Києві Михайль Семенко волею деміурґа перетворив “Комкосмос” на “Аспанфут” (Асоціація панфутуристів; неологізм створено із залученням грец. “пан” – все, всеохопний), до боротьби за оновлене слово та високотехнічну думку Ґео Шкурупій долучає і свого багнета.

До речі, сам неологізм – панфутуризм – запропонував не очільник Михайль Семенко, як вважає більшість, а… Ґеоргій, переможець Дракона.

*    *    *

За кількісним складом екіпаж панфутуристів виявився малочисельним, одначе літературно напрочуд злагодженим. Активними членами “Аспанфуту” вважалися Михайль Семенко, Ґео Шкурупій (завжди – №2), Юліан Шпол (творчий псевдонім Михайла Ялового; 1895-1937; справжній творець нової української прози), Олекса Слісаренко, Володимир Ярошенко, Мирослав Ірчан (1897-1937), Юрій Яновський (1902-1954), Андрій Чужий (1897-1989), Гео Коляда (1904-1941), присталі символісти – Яків Савченко (1890-1937) й Микола Терещенко (1898-1966) та інші.

Перші поетичні збірки Ґео Шкурупія – “Психотези. Вітрина третя” (1922) та “Барабан. Вітрина друга” (1923) створені в стилістиці футуристичної поетики та надруковані в київському видавництві панфутуристів “Ґольфштром”, що активно діяло в 1922-1925 рр. За лейтмотивами у них домінувала суспільно-політична тематика, що за доби революційної романтики гаряче сприймалася українськими читачами.

Бо ж Ґео Шкурупій, за самовизначенням – “король футуропрерій”, завжди гасав для читача. Вправно власним ласо він ловив найтонші літературні зміни. Ледь-но у квітні 1924 р. “Аспанфут” перетворився на футуристичний “Комункульт” (Асоціація працівників комуністичної культури), Ґео Шкурупій крокував у першій шерезі.

- Ах, який я радий! / Яким сильним, непереможним я почуваю себе. / Я можу одним подихом грудей зворухнути весь світ.

Розгледів молодий талант й інший колега, поет і теоретик літератури Майк Йоґансен (1895-1937). Аналізуючи авторську збірку – “Барабан. Вітрина друга”, він зазначив:

- Такі речі, як “Залізна брама” чи “Лікарепопиніада”, дозволяють сподіватися, що коли Ґео Шкурупій скине з голови бутафорського ковпака “короля футуропрерій” і зречеться почесного рангу “тротуарного поета”, то з нього вийде, якщо не поет революції, то визначний поет революційної доби.

*    *    *

У середу, 16 січня 1924 р., у рамках офіційного візиту в Україну Володимир Маяковський, уповноважений ЛЕФом (Лівий фронт мистецтв) РРФСР задля встановлення зв’язків із об’єднанням “Аспанфуту” УРСР,  багатьох надихнув. Визнаний трибун революції виступив у Києві з доповіддю – “Геть мистецтво, хай живе життя!” Жодним словом не обмовився московіт, судячи зі звіту керівництву, про… місцевих аборигенів. Дослідників такий факт схиляє до думки, що, попри укладений договір про співпрацю та обіцянки Києва створити осередок ЛЕФу в Україні, особиста зустріч з панфутуристами деякою мірою гостя засмутила.

Бо бандерівці дулю в кишені скрутили – вислухали, помізкували: нащо нам чергова московська філія, – та й на посмішці послали під три чорти:

- У нас власний шлях у “метамистецтві”, і це – синтез мистецтва зі... спортом.

Отож зі сцени Першого державного драматичного театру імені Т.Г.Шевченка, у приміщенні театру Берґоньє Володимир Маяковський пнувся як міг:

- Жодна мати, жодна тітка, жоден батько з числа присутніх сьогодні в Театрі, не хвалитимуться перед знайомими, що їхній син, донька чи племінниця вміють шити гарне взуття, готувати смачну їжу. А ось, коли на день народження хтось заримує кілька рядків в альбомі або намалює голову кошеняти, – цим пишаються всі. Перше (шити взуття, готувати їжу) раніше називалося “просто праця”; її виконували робітники. Друге іменувалося “художня творчість”; до неї вдавалися люди обрані – “інтеліґенція”. Так велося раніше. Так є і сьогодні. Хто не працює, той не їсть. “Художня творчість” залишається долею “обраних”, з точки зору одних, але вона є “просто працею” для нас, бійців Лівого фронту мистецтв.

*    *    *

Із роками обертання української творчої молоді навколо осі футуризму уповільнювалося, вперше це стало помітним, коли “Комункульт” усім поріділим екіпажем футуристичного зорельота ввалився в “Асоціацію комуністичної культури” (“АсКК”), що протягом 1924-1925 г. діяла одночасно на дві столиці, стару та офіційну – Київ і Харків. Шори однієї естетичної платформи вже заважали рухові.

І в 1924 р. саме Ґео Шкурупій уголос висловився за об’єднання “АсКК” із потужною спілкою пролетарських письменників “Гарт”, заснованою на початку 1923 р. з ініціативи поета Василя Еллана-Блакитного (1894-1925). Ні, він не рвався у розкольники – навпаки, переможець Дракона щосили тримався ідей панфутуризму.

Чи не тхнуло все це провінційним декадансом? Чи був 22-річний юнак обізнаним у новітніх тенденціях сучасної європейської літератури? Я сам ошелешений, але у Ґео Шкурупія ось, будь ласка, надибав вірша, що лунає парафразом на тему від батька дадаїзму Трістана Тцари (Tristan Tzara; 1896-1963). Щось онука поета, Ірина Шкурупій, мені таке розповідала, буцімто, чимало поетичних збірок європейських модерністів дід мав із автографами авторів… Мініатюра так і називається – “Дада”:

- оу / маленький хлопчик / уо аа / прижмурюєш очі / і смокчеш / аа аа / уо маленький хлопчику / їж / уо уо / твою цицата ненька / вся обійми / вся любов.

На початку 1925 р. першими дружні панфутуристичні лави залишили колеги по комуністичному космосу, талановиті літератори Олекса Слісаренко та Юліан Шпол (Михайло Яловий). Разом із Миколою Бажаном вони таки пристали до “Гарту”.

Попри анафему з боку Михайля Семенка, Ґео Шкурупій підтримував приятельські стосунки з колегами. Але чи втримати те, що розлазиться вусюдибіч?

Слід було зважати на нові реалії літературного життя. Адже питома вага “Гарту” в українській літературі повсякчас зростала. Зважте, лише до харківського осередку Спілки пролетарських письменників входили: Микола Хвильовий, Павло Тичина, Майк Йоґансен, Валеріан Поліщук, Олесь Досвітній, Іван Дніпровський, Аркадій Любченко, Гордій Коцюба, Юрій Смолич, Петро Лісовий, Михайло Майський та інші. Життя є життя, і за Олексою Слісаренком і Михайлом Яловим невдовзі під хоругви “Гарту” став і Ґео Шкурупій.

У новому літературному вулику аж роїлося від талановитих письменників, але дедалі виразніше бовваніла перспектива зсохнутися до… сектору поезії ВКП(б) України. Додали пристрасті й типові для Неньки внутрішні чвари. Як наслідок, у листопаді 1925 p., за кілька тижнів по наглій смерті хворого на серце Василя Еллана-Блакитного, більшість вийшла зі складу спілки пролетарських письменників, чим за півроку й поховала незламний, здавалося, “Гарт”.

*    *    *

Дрейфування від удаваного модерну посилювалося, що 1925 р. засвідчила нова поетична збірка “Жарини слів”. Відтепер Ґео Шкурупій виголошував інші промови:

- Дедалі більше футуристична бравада вгортається неоромантизмом – з його дивною сумішшю лірики, сарказму та відблиском трагічного. Який вихід бачив автор? Правда, правда життя. І від 1925 р. молодий літератор поновив роботу над белетристикою. Друком вийшла збірка гостросюжетних оповідань Ґео Шкурупія – “Переможець дракона”. Раптом змінився і тон рецензій у поважних оглядачів.

У розвідці “Про прозу взагалi та про нашу прозу 1925 р.” знаний літературознавець Олександр Білецький (1884-1961) щиро привітав молодого прозаїка, помістивши в часописі “Червоний шлях” (1926, №3) таке резюме:

- Ґео Шкурупій – вундеркінд нашої літературної сучасності. – І далі: - Шкурупій, зрозуміла річ, орієнтується на Європу. Молодість, пожадлива на всякі враження, разом із тим i літературні, зробила його “Переможець дракона” надміру літературним: майже кожне оповідання викликає книжкові спогади… але згодьмося, що в цілому збірник Шкурупія – цікаве явище в нашій молодій белетристиці… В літературі, яка по суті тільки тепер зіп’ялася на ноги i виходить у “великий світ”, такі явища потрібні й допомагають їй іти вперед.

Абсолютно згоден, це не була проза новітнього ґатунку – аби зреволюціонувати українську, доволі зафольклоризовану белетристику, доля дочекалася іншого письменника, Михайла Ялового; це він у національну прозу вдихнув ХХ століття.

Разом із тим, 23-річний Ґео Шкурупій і собі чвалав несходженими шляхами. Негадано прочиняються замкнені двері, особливо – коли з року в рік не лупаєш лобом у стінку. Зацікавившись сінематографом, “найважливішим із мистецтв”, приборкувач драконів узявся писати… сценарії. І 1926 р. за ними зняли два (!) кінофільми – “Синій пакет” (картина, на жаль, не збереглася) режисера Фауста Лопатинського з Осипом Мерлатті (1892-1971) у головній ролі та “Спартак” Мухсіна Ертугрула з Миколою Дейнаром (1888-1968) за титульного персонажа. Між іншим, музику до останньої стрічки створив… Арам Хачатурян, а український письменник Юрій Яновський (1902-1954) про зйомки фільму “Спартак”, де в масовці брали участь три тисячі одеситів, навіть роман “Майстер корабля” (1928) утнув.

Справа зрушила з місця, нова точка докладання творчих зусиль була цікавою для сценариста, і наступні п’ять років Ґео Шкурупій як редактор поетизував кіностудіям Одеси та Києва. За його участі створювалися сценарії стрічок “Темрява” (1927), “Наговір” (1928), “Пригоди Полтинника” (1929).
*    *    *
Відкриття не сиплють, наче кошенята, купою. У мистецтві осяяння трапляються зрідка, бо знайдення потребує копіткої праці: записати – то останнє діло, найважче збагнути, що саме занотувати для Вічності. Неквапливо, послідовно з-під пера Ґео Шкурупія то в Києві, то в Харкові випливли книжки оповідань – “Пригоди машиніста Хорна” (1925), “Штаб смерти” (1926), “Січневе повстання. Переможець дракона” (1928), “Переможець дракона” (1929; друге видання) та поетичні збірки – “Море” (1927) і “Для друзів, поетів, сучасників, вічности” (1929). Краплина в морі… З усього було ясно: із нього досить отієї маячні про… комуністичний космос, на власні очі він бачив, що довкола діється.

Із рік поквартирувавши в літературному об’єднанні “ВАПЛІТЕ” (“Вільна академія пролетарської літератури”), яке у 1925-1929 рр. під орудою геніального теоретика літератури та поета Миколи Хвильового (1893-1933) діяло в Харкові, Ґео Шкурупій із панфутуризмом, здавалося, розпрощався. Проте несподівано для більшості, у 1927 р. 24-річний поет повернувся в авангард, навіть ще “затятішим футуристом”.

У людини невеликий вибір: можеш час відчувати, чи – ні; маєш сили – опираєшся, не маєш – мовчи. Поети до племені безсловесних не належать, такими вони народжені, так їм на роду написано. У Харкові Ґео Шкурупій вступив до лав літературного об’єднання українських футуристів “Нова ґенерація”, де перебував подальші чотири роки.

Яким його бачили й запам’ятали колеги? От, приміром, літературознавець із ухилом в екзистенціалізм, соціальний антрополог Віктор Петров (1894-1969) у розвідці “Діячі української культури 1920-1940 – жертви більшовицького терору” зазначив:

- Серед “ново-ґенераторців” Ґео Шкурупій був, безперечно, найобдарованіший. Він був живий і жвавий, здібний письменник, друг і близький приятель Олекси Влизька. Повість про Тараса Шевченка (“Повість про гірке кохання Тараса Шевченка”, видана лише 2013 р. - О.Р.), що частково друкувалась у зошитах “Нової ґенерації”, зроблена Шкурупієм з темпераментом і своєрідно. Свого часу він починав з епатації та деструкції... За роками буяння молодої задерикуватості почала проступати свідомість зрілої рівноваги.

*    *    *
Зв’язку із зацькованими соціалістичною сучасністю спільниками він не втрачав. В Україні їх була жменя-друга, але всі у тільниках мужніх. У 27 років за дорученням очільника, Михайля Семенка, Ґео Шкурупій рушив до Києва та став за стерно міської філії “Нової ґенерації”. Тут з’явилась і робота до душі – літератор редагував друкований орган літоб’єднання – часопис “Аванґард”. Утім, усі пересварилися, коштів на друкарню забракло, черга з рукописів зростала, тож світ побачили два числа (січень, квітень 1930) альманаху пролетарських митців “Н.Ґ.”, і щоквартальник булькнув у Лету.

Тепер це – справжній раритет, адже на сторінках того щоквартальника, наприклад, вперше надрукувався кіносценарій “Земля” Олександра Довженка (1894-1956), було опубліковано теоретичні статті від геніального маляра Казимира Малевича (1878-1935), студії літературознавця Олексія Полторацького (1905-1977), котрий із роками став головним редактором журналу “Всесвіт”, роздуми режисера Київської кіностудії Олександра Перегуди (1893-1969), філософська проза Віктора Петрова (1894-1969), що саме захистив докторську дисертацію за темою “Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість”, вірші Миколи Булатовича (1909-1939), котрий багатьма вважався український Маяковським, Івана Маловічка (1909-1939) тощо.

На правах очільника міського відділку літоб’єднання “Нова ґенерація” Ґео Шкурупій виступав із теоретичними статтями. Звичайно, вони стали центральними у числах “Аванґарду”. Занадто сміливими виявилися дві публікації – “Нове мистецтво в процесі розвитку української культури” та “Реконструкція мистецтв”. Їх прочитали всі: і ті, кому вони адресувалися, і ті, хто звик негайно дмухати кому слід на вухо. Зокрема, бурю викликав абзац:

- Нове мистецтво вже втратило всій національний присмак. Воно інтернаціональне, але має дуже виразні й гострі класові ознаки. Ім’я нації звучить лише, як етикетка, ярличок, який ніякої функції не відіграє, а має значення фабричної марки.

Такого йому не подарували – ні друзі, ні вороги. Резонанс “Аванґард-альманах” викликав шалений і – миттєво. Як у статті “Український футуризм і довкола нього” зазначає сучасний дослідник питання, кандидат філологічних наук Галина Черниш, маємо справу із цілком справедливою і своєчасною критикою поета-теоретика, котрому забракло виваженої позиції щодо національного питання.

*    *    *
Тим часом сучасники так не вважали – разюче змінився ландшафт, і ґеометрія була явно не Ґео. Звідусіль посипалися безпідставні звинувачення в… націоналізмі!

- Король, Святий Ґеоргій – ну, словом, той, хто полює на Дракона – і… націоналіст?

Попри те, що на першій сторінці часопис “Нова генерація” чітко визначав завдання:

- Ми – за комунізм; інтернаціоналізм; індустріялізм; раціоналізацію; винахідництво; якість; економність; соціяльну витриманість; універсальну комуністичну установку побуту, культури, наукотехніки; нове мистецтво. Ми – проти національної обмежености; безпринципового упрощенства; буржуазних мод; аморфних мистецьких організацій; провінціялізму; трьохпільного хуторянства; неуцтва; еклектизму.

Разом із тим, голова партійної канцелярії всіх мистецтв Неньки, завідувач відділу агітації та пропаганди ЦК КП(б)У Андрій Хвиля (власне – Андрій Ананійович Олінтер; 1898-1938) звинуватив тов. Шкурупія Ю.Д. у “спробі переглянути генеральну лінію нашої Партії у розгортанні національно-культурного будівництва на Україні”. Негайно зголосився долучитись до підкопування носаками прозаїк та драматург Іван Микитенко (1897-1937), котрого просто обурило, що у колеги, нібито:

- Лице не тільки політичного невігласа і нігіліста вимальовується, а таки справжнього українського націоналіста – хотілося чи не хотілося того Шкурупієві.

Отже, теоретична розвідка, полемічна стаття – “Нове мистецтво в процесі розвитку української культури” – перетворилася для автора на фатальну помилку. Попри те, що лідер панфутуристів Михайль Семенко у виступі на Першому пленумі Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП) наприкінці травня 1930 р. заявив: мовляв, Ґео Шкурупій – “найбільший інтернаціоналіст, якого ми мали за ввесь останній час радянського існування”.

Часто-густо українські літератори, самі того не підозрюючи, у запалі полеміки робили дикі заяви, чим підштовхували Совок із його лінивою Партією та невсипним НКВС до більш рішучих дій щодо опонентів зокрема й політичних репресій – взагалі.

Ой, нерозумні діти, не галасуйте, не дратуйте драконові голови… Він і сам прокинеться, без вашого гамору. Хлюпнула маслом у вогонь яскрава полемічна стаття поета й теоретика літератури Миколи Хвильового – “А хто ще сидить на лаві підсудних”, вміщена у двох числах газети “Харківський пролетар” від 21 і 25 березня 1930 р.

Що в ній містилося? Один з очільників літоб’єднання (“Гарт”) паплюжив конкурента, всіляко доводячи та розвінчуючи “контрреволюційну” діяльність… футуриста Михайля Семенка. Було зроблено ще одну неприпустиму річ. Колишній лідер “ВАПЛІТЕ” (Вільна академія пролетарської літератури) М.Хвильовий напівжартома-напівсерйозно “рекомендував” для нищівної критики колегу – Ґео Шкурупія, якому начепив ярлика… “підбрехача єфремівщини”.

Щоб і зовсім стало ясно: у березні-квітні 1930 р. в залі Харківської опери тривав показовий процес у справі “Спілки визволення України” (“СВУ”), з нуля сфабрикованій (!) чекістами. Так ось лідером терористичної організації слідчі призначили… академіка Української академії наук, віце-президента ВУАН Сергія Єфремова (1876-1939). Десятку років місць неглухих він отримав одним із перших.

*    *    *
Ой, невчасно, ой, невчасно глузлива підказка професора М.Хвильового випірнула. Пожвавішав принцип доміно. Самоліквідувалася “Нова ґенерація”, на облік поставили т. Шкурупія Ю.Д. В особову справу М.Г.Фітільова (справжнє прізвище М.Хвильового), у справу-формуляр С-183 допитливий співробітник ГПУ УСРР вклав потрібну довідку під назвою “Краткая характеристика приходящих по Делу”.

У ніч із 12 на 13 травня працівники ГПУ УРСР на харківській квартирі заарештували колишнього футуриста, поета, прозаїка і драматурга Михайла Ялового. На знак протесту проти старту масових репресій щодо творчої інтелігенції 13 травня 1933 р. вдома, у робочому кабінеті, Микола Хвильовий ліг на дуло “Браунінґа” і виніс собі мозок. Прокинувся Дракон і взявся розплющувати око за оком – скільки цікавих речей він пропустив! Розбрат у колі української інтелігенції виявився делікатесом.

Наша біда, що ми наввипередки одне об одного витираємо ноги замість триматися купи, як більшість інших національних еліт. Кожен із українських митців, як творча особистість, багатостраждально рухався до власного читача або глядача. Лише один відомий факт. Аби потрапити на екран, тепер хрестоматійна у світі кінострічка “Земля” Олександра Довженка, сценарій якої вперше опублікував у часописі “Аванґард” Ґео Шкурупій, зазнала нещадних купюр та витримала 32 (!) офіційних закритих покази. Це справі не зарадило. Прем’єра в Києві відбулася 8 квітня 1930 р., а вже 17 квітня 1930 р. стрічку з показу зняли, обґрунтувавши таке невігластво… “натуралізмом та замахом на українські народні звичаї”.

Це притому, що великий Чарлі Чаплін (Charles Spencer Chaplin, Jr; 1889-1977) високо цінував творчість українського режисера і в одній із промов вихваляв не C.Ейзенштейна, Г.Александрова чи В.Пудовкіна, а сказав досить прямолінійно:

- Поки що слов’янство дало світові кінематографії одного творця – мислителя та поета, Олександра Довженка.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко. Київ

Фото: sakharov-center, wikipedia

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-