Борис Грабовський. Голубий вогник у тюбетейці

Борис Грабовський. Голубий вогник у тюбетейці

Укрінформ
Проєкт «Калиновий к@тяг» продовжуємо розповіддю про українського винахідника – піонера-розробника електронної системи телебачення

У післявоєнному місті Фрунзе (нині – Бішкек) цей дивний чолов’яга із живими сірими очима, невисокий на зріст, худорлявий, згорблений, заглиблений у власні думки, ходив вулицями не у вишиванці, а незмінно – в тюбетейці. На оточуючих він не звертав уваги. Часом химерник бурмотав собі під ніс якісь вірші чи дивні, незрозумілі перехожим фрази, але навіть і тоді, коли чвалав, мовчки нагадував перехожим дивакуватого чарівника зі східної казки. Звали дивака – Борис Павлович Грабовський, і він справді був дивотворцем.

30 червня 1928 р. в СРСР винахідник, котрий із вищої освіти мав один курс… медінституту, не лише запатентував під №5592, а й реалізував електронну систему телебачення – телефот, за допомогою якої, вперше в світі, було здійснено безпровідну передачу рухомого зображення на відстань.

Як автор тридцяти цікавих, детально опрацьованих винаходів, Борис Грабовський запропонував створити малолітражний гелікоптер й оригінальної конструкції трикрилий планер – “орнітоавтожир”, що діяв на принципі “ляскання крил”. Він виготовив окуляри для сліпих, апарат для глухонімих і так звані “зябра” для підводного плавання людини. Запропонував кілька типів акумуляторів і гальванічних елементів, а ще – човен без мотора, здатний рухатися виключно на енергії хвиль – навіть проти течії, термітний патрон, гранату з крилами, що металась на відстань до 100 метрів. Працюючи за письмовим столом, Борис Грабовський розгадав секрет конструкції плотів древніх перуанців і написав кілька науково-фантастичних романів, що ніколи друком не з’явилися. Запатентований ним “Вакуумний пристрій для отримання катодного пучка”, що дозволяв створювати температуру до п'яти тисяч градусів, а це означало: плавити і зшивати тугоплавкі метали, – був успішно застосований в Інституті електрозварювання, про що винахіднику особисто написав директор установи, академік АН УРСР Б.Є.Патон.

Так, етнічний українець Борис Грабовський випереджав час, але його талант і креативна енергія залишилися не затребуваними епохою, а винаходи не знайшли достатньої підтримки ані в наукових колах, ані в урядових структурах Радянського Союзу. Сумно про це говорити, але свого часу ні Україна, ні Росія, а саме Узбецька РСР підтримала Б.П.Грабовського, тому фактично й стала батьківщиною першої в світі повністю електронної телевізійної установки – “телефоту”. Утім, Борис Грабовський блукав містом Фрунзе і, мабуть, уголос декламував батьків вірш “Оце читав я про світи” із циклу “З півночі” (1896):

- Оце читав я про світи, / Про всякі землі та країни; / Бажав хоч стрічечку знайти / Про долю нені України. / Вона знайшлась – перечитав; / Не зрозумів, проте, ні коми... / В умі болючий запит став: / Мій рідний краю, де ми, що ми?

*   *   *

Борис Павлович з батьками, 1902 р.
Борис Павлович з батьками, 1902 р.

Невгамовний винахідник Борис Павлович Грабовський народився 26 травня (8 червня) 1901 р. у Тобольську Тобольської губернії, де в царському засланні перебував його батько, знаний український поет і народоволець, який із 38 років свого життя двадцять провів за ґратами.

Чим були прикметні ті краї? Європейці про Тобольськ дізнались у першій чверті XVIII століття – не стільки тому, що Європу та Азію торговельний шлях пов’язував саме через Тобольськ, а тому що у другому томі свого знаменитого роману – “Подальші пригоди Робінзона Крузо” (“The Farther Adventures Of Robinson Crusoe”; 1719) Даніель Дефо із російським торговим караваном відправив головного героя – Робінзона Крузо, провести зиму 1703-1704 рр. саме в Тобольську.

В еСеРеСеРії другий том пригод Робінзона Крузо не любили, з 1932 по 1992 роки книжку взагалі не видавали, лише зрідка згадували про її існування, називаючи русофобською. Фабрики тролів в Ольгиному ще не існувало, тому англійський романіст усі речі називав власними іменами: ніяких там “Росія” і “Сибір”, бо не було таких, а виключно – “Московія” та “Велика Тартарія”, що вважалися усталеними термінами у тодішній європейській географії.

*   *   *

Тепер – про батьків, саме від них винахідник отримав ген стійності та непохитності у досягненні мети.

Павло Грабовський
Павло Грабовський

Його тата, українського поета і публіциста Павла Арсеновича Грабовського (1864-1902) у 1891 р. за постановою Іркутського губернського суду позбавили усіх громадянських прав і присудили чотири роки каторжних робіт, та наступного року за рішенням Сенату каторгу замінили на поселення в “найдальших місцях Східного Сибіру”. Із Якутська українського політв’язня перевели до Тобольська, куди поет прибув у вересні 1899 р. Цьому ведмежому кутові, де мешкало 20 тисяч населення, судилося стати останнім у його житті місцем, більше не пощастило бранцеві побачити Україну, хоч як про це Павло Арсенович мріяв, а лише про неї писати.

Роки заслання підірвали здоров’я в’язня, у Тобольську Павло Грабовський захворів на сухоти, проте вільний час вбивала виснажлива, мало оплачувана праця. Засланець давав приватні уроки, служив у ветеринарному відділенні губернського управління, працював секретарем губернської наради щодо потреб сільського господарства і не залишав літературної роботи. Поет готував видати збірки – “Пісні України” (1898) і “Хвиля” (1899), писав нові вірші, в 1899-1901 рр. друкував статті у місцевій газеті “Сибірський листок”. Саме в ці роки почалося інтенсивне, цікаве з історико-літературної точки зору листування Павла Грабовського з Борисом Грінченком. “Мій рідний краю, де ми, що ми?” – про це найбільше хотілося дізнатися.

І Господь послав страднику велику підтримку. За два роки до смерті, у Тобольську Павло Арсенович зустрів останнє кохання, дочку колезького секретаря і… кріпачки – Анастасію Миколаївну Лук’янову (1874-1954). Закінчити Ішимську прогімназію дівчині не вдалося – рано померли батько та мати. Сироту виховували тітки, які мешкали в Тобольській губернії. Шукаючи кращої долі та бажаючи здобути освіту, у 1893 р. дівчина рушила до Москви, де вступила на акушерські курси.

Будинок у Тобольську

За два роки Анастасію Лук’янову заарештували і звинуватили в належності до терористичного гуртка, що готував, як мінімум, вбивство… царевича, та вислали до Тобольська – за місцем проживання, де поставили під особливий нагляд поліції. Отже, “терористка” безкоштовно працювала в губернській лікарні для бідних, а приватним чином займалася масажами та акушерською практикою, що дозволяло по вулиці Мокрій, у будинку Попова, за незначні кошти, винаймати їй помешкання.

Зустрівшись, дві самотності зрозуміли, що вони створені одне для одного, і 30 липня 1900 р. в Андріївській церкві Тобольська Анастасія Лук’янова та Павло Грабовський обвінчалися, про що було зроблено запис у паспортній книжці, засвідчений священиком Андрієм Катаєвим і скріплений печаткою церкви.

*   *   *

Сімейне щастя тривало недовго. Від сухот Павло Грабовський згинув 29 листопада (12 грудня) 1902 р. Згідно з заповітом, поховали поета на Завальному кладовищі, неподалік від могил декабристів Олександра Муравйова та Вільгельма Кюхельбекера; останнього український поет дуже шанував. На простому залізному хресті написали: “Малоросійський поет Павло Арсенійович Грабовський. 1864-1902 рр.”; дізнавшись про смерть політв’язня, начальник губернії розпорядився видати вдові… 75 рублів матеріальної підтримки.

Згодом у мемуарах син українського народовольця писав:

- Спогади про Тобольськ у мене туманні, уривчасті, зовсім маленьким мене звідти вивезли. Пам’ятаю, як, взявши яскраво розфарбований човник, я пускав його в калюжах. Або йшов до сусіда попа-розстриги, позбавленого сану, бо разом із синами вони будували моделі кораблів. Сидячи на стружках, я, малий, міг годинами спостерігати за їхньою роботою. Мати казала, що це у мене спадкове: її дід і прадід мали славу винахідників та мисливців, пристрасно любили зброю. Сама мати в молодості була дужою і відважною жінкою; на ведмедя вона ходила з одним клинком і не бажала брати з собою зброю, хоча була прекрасним стрільцем...

Після смерті Павла Арсеновича Анастасія Миколаївна з матір’ю та однорічним сином Борисом залишили третю частину Тобольська, де вони мешкали в будинку Венгерського на вулиці Петропавлівській (нині – вул. Жовтнева; знесений), та виїхали до Одеси. Два роки жили вони в Південній Пальмірі, а в 1906 р. виїхали до Харкова, до бабусі Августи Василівни. Що у поневіряннях змінилося? Та нічого.

- Мій рідний краю, де ми, що ми?

*   *   *

Як і раніше, колишня “терористка” Лук’янова А.М., мешкала на напівлегальному становищі, працювала акушеркою у Миколаївській лікарні паровозобудівельного заводу, поки вимушено, знову за участь у “революційних безпорядках”, не виїхала до Середньої Азії. Це не Анастасія Миколаївна із сином залишили Україну, Вітчизну чоловіка та батька; то царат нікому не давав ніде нормально жити, особливо – тим, хто будь-коли та будь у чому висловлював будь-яку незгоду з російською монархією.

Здається, саме звідси у Бориса Грабовського взялась ота рішучість у боротьбі за власні погляди і технічні відкриття.

- Із книг у нашій бібліотеці були Лермонтов, Пушкін, Брюсов, Блок, Жуковський, Надсон, Бальмонт, а також пригодницькі, наукові і про моделізм. Л.М.Толстого в сім’ї не любили “за різні там переживання і богодухо-шукання”, як говорили мати й тітка Сусанна Миколаївна Семененко. Горького і Чехова визнавали частково, бо вважали, що діяти слід рішуче: “Узяв бомбу, бац! – і на шматки”… Мати рано познайомила мене зі зброєю: у п’ять-шість років я стріляв з “Бульдога” і “Сміт-Вессона”, а в десять – із 6-мм гвинтівочки “Вінчестер” – за 100 метрів клав дев’ять куль із десяти у двовершкове коло. Навчила мати мене і виробництва вибухових речовин та феєрверків, і я навіть допомагав їй виготовляти бомби, які вона закладала в біблії.

Разом із тим син поета-народовольця й акушерки-“терористки” ріс хворобливою дитиною – майже два роки через викривлення хребта був закутий у гіпсову пов’язку, але, попри це, залишався допитливим фантазером і сміливим вигадником. Скільки Борис Грабовський себе пам’ятав, стільки він щось конструював. Із молодих років прагнув ставити перед собою, здавалося, недосяжні цілі та вирішувати технічні завдання. Ті риси вдачі він частково перейняв: від батька – якщо йшлося про креатив, і від матері – якщо малася на увазі непоступливість.

*   *   *

імназист  Борис Грабовський, 1916 р.
Гімназист Борис, 1916 р.

Усе дитинство та підлітковий вік Бориса Грабовського минули в експериментах із навколишнім світом, у прагненні вдосконалити його, аби допомогти людям здобути щастя. Ну, скажімо, щастя вільного польоту, щастя бачення на відстані, щастя подорожей на інші планети. Хлопчина дуже захоплювався технікою, полюбляв майструвати усе, що вигадувала саморобна фантазія – від самохідних корабликів до моделей аеропланів. Між іншим, від феєрверків Борис взагалі приходив у захват.

Реальне життя теж виповнювали обставини й несподіванки. Тринадцять років Анастасія Миколаївна ходила у вдовах, а коли їй виповнилося сорок, тобто у 1915-му, вирішила змінити сімейний стан: знову пішла заміж та із чоловіком Олексієм Йосиповичем Гутовським і пасинком Колею виїхала до повітового містечка Токмак Туркестанського краю. Подальші три роки онук Борис жив у харківської бабусі, повністю віддаючись моделюванню та власним фантазіям. Але на початку 1918 р. Августа Василівна віддала Богу душу, і підлітку довелося їхати жити до матері.

У Токмаку, що неподалік від Бішкеку, про різні там “яскраві човники” довелося забути. Прагматичний вітчим послав працювати пасербу межувальником, бо прагнув бачити в ньому… агронома. Швидко наковтавшись диктату, Борис залишив нову сім’ю матері, вважаючи за краще бідувати, але 1 надалі вчитися та йти до цілі, аніж з року в рік колупатись у землі, як того вимагав вітчим.

Емоційні завихрення у родині обтяжувала гігантська турбулентність епохи Революції, що перейшла у Громадянську війну. У прямому й переносному значенні того слова. Адже до 14 років хлопець жив із… лагідною бабусею Августою, а після її смерті знову потрапив до Анастасії Миколаївни, котра “ходила на ведмедя з одним клинком”. Справа була навіть не в безапеляційності дорослих. У новій родині не склалися не тільки стосунки пасерба з вітчимом, а й рідна мати стала тепер А.М.Гутовською та симпатії виявляла здебільшого до Миколи… рідного сина другого чоловіка. Незабаром Борис Грабовський блукав безпритульним.

Через брак даху над головою він добровільно вступив до… лав Червоної армії.

- Тоді я вступив у комсомол і пішов добровольцем в Першу (потім – у Четверту) легку Туркестанської батарею, прослужив близько року і був відряджений в Ташкентську радпартшколу, тоді – справжню бойову одиницю. Навіть вночі біля кожного ліжка у нас стояли гвинтівки з патронами. По закінченні навчання служив у складі частин особливого призначення, зокрема у Пешпекському ЧОПі.

*   *   *

Коли шукаєш відповіді на запитання “Де ми, що ми?”, роки крові змінюють роки праці… Демобілізувавшись, Борис Грабовський виїхав до Ташкента, де навчався у дворічній спеціальній школі та трудився обмотувальником дротів у ремонтній майстерні Таштраму, міського трамвайного управління… Кмітливого юнака помітило начальство і запропонувало місце лаборанта сейсмічної станції Ташкентської астрономічної та фізичної лабораторії, створеної 1911 р. при фізико-математичному факультеті Середньоазійського державного університету (САДУ). Саме комсомол та стаж роботи робітником у Таштрамі дозволили майбутньому винахіднику потрапити на підготовче відділення САДУ.

Борис Розинг
Борис Розинг

Усе складалося добре. Помічником завідувач лабораторії, професор астрономії Гаврило Васильович Попов (1882-1939) не міг натішитися: знання той не лише всотував, а й перетравлював у відкриття. У 1923 р. Борис Грабовський натрапив і вивчив брошуру “Електрична телескопія” професора Санкт-Петербурзького технологічного інституту Бориса Львовича Розинга (1869-1933). Відтоді душу гріла ідея… передачі зображення на відстань: ніяких “нащо?”, лише “як?” Автор перших у Російській імперії експериментів із телебаченням – Б.Л.Розинг, котрий у 1908-1909 рр. відкрив новий спосіб прийому зображення, підтверджений патентами в Англії й Німеччині, – два десятиліття вивчав тему.

Тим часом 20-річний лаборант подивився на тему під власним кутом зору:

- Я дійшов висновку, що шляхи механічних установок, за якими йдуть винахідники, безперспективні, і що найвірніший шлях – це шлях, визначений професором Розингом, шлях катодної телескопії.

схема електричної передачі зображень Б.Л.Розинга, 1907 р.
Схема електричної передачі зображень Б.Л.Розинга, 1907 р.

*   *   *

Це не миттєво навернуло мрії Бориса Грабовського від далеких зірок до не менш далекого далекобачення. Але від початку експериментів юний винахідник не збирався нікого наслідувати, а зробив перший крок на шляху до власного винаходу. Того ж року він запропонував ідею катодного комутатора – приладу, в якому використовувався електронний промінь. Склавши руки, новатор не сидів, а оббивав пороги радянських установ, поки не звернувся в Раднарком Узбецької РСР. Винахід зацікавив, і за кресленнями незабаром була виготовлена експериментальна модель.

За апарат, випробуваний у присутності поважних професорів – Г.В.Попова та М.М.Златоврацького, допитливий лаборант отримав… університетську премію. У той час, коли професор Б.Л.Розинг домігся лише нерухомого та нечіткого зображення, Борис Грабовський бажав більшого: його винахід мав передавати рухомі об'єкти і використовувати електроніку не тільки в приймачі, а й у передавачі. Так, задумів було багато, але знань бракувало, і молодий винахідник не мав часу віддати п’ять років здобуттю вищої освіти...

Знаєте, що зробив 20-річний юнак, отримавши грошову частину премії й вперше відчуваючи себе заможною людиною? Борис Грабовський купив залізничний квиток… в Україну, зокрема Харків, де ще жили яскраві враження дитинства та юності. Йому хотілося поїхати на Батьківщину батька, якого він не пам'ятав, у якого на колінах так і не сидів, але інтерес до якого із роками тільки зростав.

*   *   *

Милої серцю столиці Слобожанського краю більше не існувало. Гостинний теплий Харків перетворився на галасливу столицю Радянської України й зустрів не надто привітно. Невідомо куди роз’їхалися колишні друзі, зникли безтурботні ровесники, із чоловіком, сином Анатолієм та племінницею-сиротою Галиною кудись вирушила улюблена тітка Сусанна. Йому навіть зупинитися не знайшлося де. На щастя, у розпалі стояли літні канікули, тож син знаного поета-народовольця на тиждень влаштувався в… Будинку пролетарського студентства.

Повернувшись у Ташкент, він собі ледь не зрадив. Насувалась осінь, а з нею – навчальний рік. Потрібно було вирішувати, що робити далі. І намірився тоді Борис Грабовський вступати... до медінституту, хоча досі гаряче мріяв про фізико-математичний факультет. Справа в тому, що в Харкові юнак познайомився із лікарем Є.С.Катковим, котрий згодом став одним із засновників харківської школи гіпнології; той займався питаннями гіпнозу і глибоко зацікавив лаборанта сейсмологічної лабораторії. Уголос Євген Севастянович резонно, начебто, міркував:

- У галуззі медицини непочатий край для винахідництва. Про сліпих ти ж, Борисе, неординарно мислиш... Станеш окулістом – скільком людям зможеш допомогти...

*   *   *

Час летить швидко, у медінституті почалися заняття, а Бориса захопила нова ідея – реактивна гвинтівка, пробивна сила якої мала бути кількаразово вищою за звичайну. Із тим проєктом юнак потрапив на прийом до товариша Фрунзе (1886-1925), але у березні 1924 р. з Харкова Михайла Васильовича перевели в заступники голови Реввійськради СРСР та наркома військових і морських справ.

Додому у Токмак, до вітчима не хотілося… Навчатись у медінституті – тим паче. За браком освіти знайти якусь більш-менш пристойну роботу не вдавалося. Дізнавшись, що гостинна тітка Сусанна тепер мешкає у Саратові, він знав, куди їхати. Відчуваючи, що саме фізика та радіоелектроніка стануть справою його життя, прискорити час він вирішив самостійно. Навесні 1924 р. у солдатській шинелі, будьонівці та з наганом при поясі Борис Грабовський виїхав до Саратова, де мешкала материна сестра Сусанна Миколаївна Семененко.

Віктор Попов, 1926 р.
Віктор Попов, 1926 р.

У столиці Нижньоволзького краю за сприяння родички племінник вступив до місцевого індустріального технікуму, познайомився з відомим у місті репетитором, викладачем фізики та математики Саратовського університету М.Г.Піскуновим (1886-1941) і в приватному порядку почав брати уроки. Попри різницю у віці майже в півтори декади два фантазери і мрійники заприятелювали, і тепер Борис більше жив у Миколи Георгійовича, ніж у тітки Сусанни. Коли учень виклав педагогу власні ідеї, над винаходами вони взялися працювати разом; потім до тандему приєднався молодий інженер-радист Віктор Іванович Попов (1895-1965).

*   *   *

Значно випереджаючи час, у 1925 р. син українського поета-революціонера висунув теорію про світлочутливість шкіри чола людини – про так звані фосфени, тобто зорові відчуття, що виникають у людини без впливу світла на око. Раніше такі вміння вважалися атавізмом, успадкованим homo sapiens від тварин.

Уперше широко науковий світ почав обговорювати тему фосфенів у 1969 р., коли про побачені ними світлові спалахи повідомили учасники місячної експедиції “Аполлон-11”, американські астронавти Едвін Олдрін та Ніл Армстронг. Тоді негайно НАСА організувало серію спеціальних досліджень і дійшло висновку, що основною причиною спалахів – із великою ймовірністю – слід вважати… швидко рухомі заряджені частинки космічних променів.

Тим часом теорія про світлочутливість шкіри чола не була для Бориса Грабовського самоціллю: ніколи сучасну науку на рівні чистого мистецтва він не розглядав. Досліджуючи фосфени, новатор запропонував конструкцію апарату… для сліпих, а винахід назвав “Камертон телефот”. Йшлося про конкретний віброфосфенний апарат “Гном”, здатний забезпечити зором… сліпих. Як пізніше сам Борис Павлович зізнавався, був той винахід “родом з дитинства”. Адже поштовхом до його створення стало саме життя.

Поясню… Поряд із Грабовськими в Харкові, на вулиці Сумській, 61, у колишньому особняку надвірного радника, купця О.О.Юзефовича, жила і працювала артіль сліпих, і Борис до них часто навідувався і шкодував, що його нові знайомі не можуть побачити… його улюблені феєрверки. Щоденні спостереження, спілкування з незрячими трудівниками допомогли підлітку дійти висновку: сліпі можуть бачити світло шкірою чола. Хоча – “як?” і “чому?” – він тоді ще не знав. Лише через десятиліття досвід акумулювався у винахід “Камертон телефот”.

Особняк купця О. О. Юзефовича, Харків, 1913 р.
Особняк купця О. О. Юзефовича, Харків, 1913 р.

Були й інші винаходи, але, як підсумок тривалих пошуків, спроб і невдач, з'явився прилад, названий Борисом Грабовським “телефотом”, або “радіотелефотом” тобто бездротовим телефотом. Між іншим сама назва “телефот” (“теле” – “далеко”, “фот” – “світло”) не була неологізмом. Вперше до систем “далекобачення” її застосував в’ятський інженер-електрик Олександр Аполлонович Полумордвінов (1874-1941), який у 1899 р. створив та запатентував під №10739 (охоронне свідоцтво №9839 від 27.02.1906 р. Департаменту торгівлі й мануфактур Міністерства фінансів Російської імперії) механічний прилад для передачі рухомого кольорового зображення на відстань – “Світлорозподільник для апарату, що передаватиме зображення на відстань з усіма кольорами та їхніми відтінками й усіма тінями”. Проєкт залишився на папері й реалізованим так і не був.

*   *   *

ескіз передавальної трубки телефоту, перший варіант
Ескіз передавальної трубки телефоту, перший варіант

Кинувшись розробляти телефот власної конструкції, Борис Грабовський залишив Саратовський індустріальний технікум: те, що його цікавило в сучасній науці, ще… не викладали, а лише досліджували. У мемуарах інженер В.І.Попов пригадував:

- Ми познайомили з нашою роботою професора Саратовського державного університету Костянтина Олександровича Леонтьєва (1890-1932) та інженера-електрика В.Н.Харкова. Вони написали настільки гарний висновок, що виконком Ради депутатів трудящих Саратовської губернії без зволікань виділив нам кошти для відрядження в Ленінград, до професора Розинга. Зокрема професор К.О.Леонтьєв висловив спільну думку комісії: “Проєкт заслуговує на те, щоб його теоретичну розробку спрямувати на практичне дослідження, яке в наших умовах неможливе. Винахідників необхідно відрядити до Москви або Ленінграда”.

Восени 1925 р. саратовські винахідники приїхали до Москви, де зробили доповідь на засіданні радіотехнічної секції Військово-технічного управління Народного комісаріату із військових і морських справ СРСР. Їхній прилад отримав схвалення, але виникло питання про закріплення права на відкриття телефота. Тож Борис Грабовський, викладач фізики СДУ М.Г.Піскунов та інженер-радист Віктор Попов вирушили до Ленінграда, де на той час знаходився Комітет у справах винаходів і відкриттів СРСР.

Щоправда, спершу, 8 листопада 1925 р., вони поїхали до професора Б.Л.Розинга, на Дев’яту лінію Василівського острова. Зазвичай сухий та стриманий Борис Львович гостей квартири №32 зустрів привітно. Він злету зрозумів, які величезні можливості для майбутнього розвитку “далекобачення” має їхній прилад, і порекомендував “завтра зареєструвати заявку на патент”.

*   *   *

Звістка швидко облетіла наукове співтовариство Північної Пальміри. Незабаром у ленінградському тресті заводів слабких струмів “Зв’язокелектро” за ініціативою Б.Л.Розинга відбулося обговорення відкритого телефота. Були присутніми більш як 30 поважних вчених: академіків, професорів. Серед них знайшлося чимало прихильників механічного методу передачі зображення на відстань. Між ними та прибічниками іншого методу – електронного розвитку телебачення, яких очолював професор Розинг, розгорнулася гостра дискусія. Зрештою, переміг НТП.

оптика і передачальна трубка телефоту, 1926 р.
Оптика і передачальна трубка телефоту, 1926 р.

У результаті виконати експериментальне замовлення на виготовлення електронних ламп передавача і приймача, а також випробувати апарат у дії було доручено ленінградському електровакуумному заводу “Світлана”... Це не дивно, для тих років телефот виявився занадто складним пристроєм. Перш ніж його створити, належало… виготовити оригінальну апаратуру з використанням новітніх досягнень у галузі радіоелектроніки. На “Світлані” про це ніхто уяви не мав, тому за умовами договору, Б.П.Грабовського та М.Г.Піскунова прийняли в штат Ленінградського електровакуумного заводу, щоб розробники безпосередньо спостерігали та контролювали процес виготовлення деталей і складанням телефота.

Совок є совок. По-перше, трудовий договір із винахідниками адміністрація уклала, але відвідувати цехи електровакуумного заводу “Світлана” заборонила. По-друге, бюджет під новацію виділили, але настільки мізерний, що ганебні 2000 радянських рублів закінчилися за місяць. По-третє, креслення й технічну документацію в роботу взяли, але гнали виключно брак. Як наслідок, за визначений держзамовленням термін у три місяці працюючий телефот зібраний не був, тому всі роботи… припинилися. У підсумку члени оцінної комісії визнали випробування невдалими, подальші дослідження вирішили закрити, а випуск устаткування – призупинити. Більше того – було визнано вважати недоцільним саме застосування телефота.

*   *   *

Був один величезний плюс: із Ленінграда Борис Грабовський привіз молоду дружину – Лідія Олексіївна Жигунова служила друкаркою у професора Б.Л.Розинга. Окрилений великими ідеями винахідник не здавався. У Саратові блискучий оратор прочитав 40 лекцій про телефот та апарат для сліпих: слухали з великою цікавістю, але грошей не платили, хоча вступний квиток коштував 5 коп.

Взагалі, з роботою та квартирою у Саратові молодій родині не щастило. Борис Грабовський таки закінчив індустріальний технікум і працював звичайним електриком, отримуючи копійки. А ось Лідія Олексіївна роботу друкаркою, взагалі, не знайшла; у черзі з працевлаштування вона так і залишилась у шостій сотні. Дедалі частіше молода сім’я жила на те, що позичала гроші у знайомих, адже на той час вони вже продали все, що можна було продати.

Ось чому восени 1926 р. Борис Грабовський із дружиною вирушив до Ташкента, де для нього на фізико-математичному факультеті Середньоазіатського державного університету поновили посаду… лаборанта. З-поміж життєвих негараздів не загубити Ідею було легко.

Що мрійника та фантазера – окрім затятості та сили духу – тримало? Звісно, дружина. Звісно, жага знань: у столиці Узбецької РСР Борис Грабовський отримав диплом фізика. Звісно, новий вірний соратник, надійний помічник, такий же ентузіаст – Іван Пилипович Белянський (1907-1979), молодий лаборант нещодавно створеної науково-випробувальної станції телефонно-телеграфної апаратури Середньоазіатського округу зв’язку. “Мій Санчо Панса від науки”, як про нього жартома відгукувався винахідник.

*   *   *

Борис Грабовський, 1928 р.
Борис Грабовський, 1928 р.

У Ташкенті подружжя оселилося в старій частині міста – на Шайхантаурі. Власник саманного будинку – аксакал Юсупхан Мірзамухамедов здав їм кілька кімнат на другому поверсі, а балахан – перший поверх, де раніше була стайня, дозволив використовувати як лабораторію. На новому місці невгамовні винахідники знову стукали у всі двері, навіть звернулися по підтримку до керівництва Узбецької РСР. І несподівано на проєкт розвитку “далекобачення” були виділені невеликі гроші; проте, заздрісники, які знайшлись у Бориса Грабовського й у Ташкенті, не один раз намагалися звинуватити ентузіастів телефота в… марнотратстві державних коштів.

Немає чорного без білого. Після візиту ініціативного Івана Белянського в Самарканд, тодішню столицю республіки, знайшлися й доброзичливці, серед яких – голова Центрального виконкому Узбецької РСР, формальний очільник республіки Юлдаш Ахунбабаєв (1885-1943). Повністю неписьменний член Президії ЦВК СРСР, той арбакеш одразу виділив 1000 рублів на вакуумні лампи й надалі надавав групі Б.П.Грабовського всіляку підтримку.

Із Ленінграда постійно рухав справу й професор Б.Л.Розинг, котрий таки домігся, щоб у 1927 р. на електровакуумному заводі “Світлана” виготовили нові, а головне, якісні електронні трубки передавача і приймача майбутнього телефота.

Як пригадував вірний “Санчо Панса від науки” Іван Белянський, котрий з Північної Пальміри особисто доставив до Ташкента деталі:

- Пам’ятаю, яка радість була у Грабовського, коли я привіз трубки і лампи. Він, як маленька дитина, був буквально зачарований усіма тими трубками і лампами...

*   *   *

Труднощі на шляху великого “далекобачення” у Совку не переводилися.

За різних організаційних, технічних і матеріальних причин, навіть за підтримки першої особи республіки, остаточний монтаж електронної установки та її випробування вдалося влаштувати тільки влітку 1928 р. Передавач встановили ​​в центральному корпусі Середньоазіатського округу зв’язку, а приймач – на подвір’ї, у флігелі, де містилася науково-випробувальна станція. Відстань – метрів 20.

передавальна трубка телефоту Бориса Грабовського 1
Передавальна трубка телефоту Бориса Грабовського

Біля приймача знаходився винахідник, а “Санчо Панса від науки” – біля передавача. Рівно о 12 годині дня за ташкентським часом, 26 липня 1928 р. одночасно ввімкнули передавач та приймач. І Борису Грабовському вперше в світі вдалося передати по радіо, без дротів, на екрані електронно-променевої трубки приймача рухоме зображення. Ним став… усміхнений Іван Белянський, який на приймачі знімав та одягав кашкета, брав у руки різні предмети. Звісно, зображення було неякісним, у брижах та смугах, але все-таки можна було впізнати, що то саме лаборант Б.Г.Грабовського. Господиня будинку Хамза-хон, де винахідник із дружиною винаймали квартиру, навіть заплакала.

В офіційному протоколі спеціальна комісія зафіксувала, що 26 липня 1928 р. був проведений дослід із приладами для передачі рухомих зображень на відстань, і хоча зображення було низькоякісним та з перешкодами, на ньому можна було ідентифікувати одного з помічників винахідника.

*   *   *

Чи був то вражаючий успіх групи Б.П.Грабовського? Безперечно. Але здобутий він був якою ціною? Навіть не уявляєте… Звинувачуваний у “розтринькуванні державних коштів” син українського поета на дослідження та виготовлення деталей апарату витратив 5000 радянських рублів.

Володимир Зворикін
Володимир Зворикін

Іншому піонеру світового телебачення, “батькові електронного далекобачення”, американському інженеру російського походження Володимиру Зворикіну (1888-1962), котрий працював на фірму “Radio Corporation Оf America”, – на створення працездатної системи електронного телебачення знадобилося $50 000 000; за тодішнім курсом валют – суму, яку важко собі й уявити. Тим часом отримані результати обох виявилися на подив схожими.

Наступна історична подія сталася швидко. Дещо змінивши схему телетрансляції, 4 серпня 1928 р. група Б.П.Грабовського офіційне випробовування повторила ще раз. Того дня на зеленому екрані діаметром 12 сантиметрів присутні побачили перехрестя ташкентських вулиць Леніна і Карла Маркса, біля кінотеатру “Зимова Хіва” (потім – “Молода гвардія”), – із перехожими і проїжджаючим удалечині трамваєм. Для історії цей досвід зняла на кіноплівку місцева кіностудія. Отже, висновок ми маємо однозначний: перший у світі телевізійний репортаж під відкритим небом був проведений у СРСР, але – українцем.

*   *   *

Потім почалася важка виснажлива боротьба з радянською бюрократією, і радянська дійсність просто висмикнула його з розетки. Як? Москві закортіло на власні очі подивитися диво “далекобачення”, тож групі Б.П.Грабовського довелося погодитися на презентацію винаходу в столиці. Унікальний прилад завантажили в товарний вагон і відправили в Першопрестольну, попередньо наказавши супроводжувальному залізничнику пильнувати крихкий вантаж. Спочатку вагон відправили у… Владивосток, а потім, все-таки – дорогою на Москву, хтось зірвав стоп-кран… Коли через два місяці після відправлення з Ташкента відкрили ящик, погляду комісії та винахідників відкрилася купа битого скла і понівечені каркаси.

Електронний телефот загинув фізично – у СРСР переважали прихильники… механічного телебачення. За кілька днів Борис Грабовський та Іван Белянський отримали офіційний присуд Центрального бюро із реалізації винаходів і сприяння винахідництву Вищої Ради народного господарства (ЦБРІЗу ВРНГ) СРСР; посилаючись на думку якогось “наукового інституту”, їм написали, що робота над телефотом визнана безперспективною, а можливість впливу термоелектронів катодного променя в запропонованій схемі – сумнівна... Електронний телефот загинув науково.

Із Білокам’яної винахіднику так і не повернули ні шість папок із документами: креслення, схеми та розрахунки, ні навіть тритомний рукопис “Енциклопедія телефота”; за однією з версій – їх просто “злили за кордон”, американцям. Як наслідок, у 1931 р. Борис Павлович захворів і майже на три місяці звалився з глибоким нервовим розладом. Скориставшись зручним приводом, керівництво факультету звільнило лаборанта із займаної посади. Відтоді Б.П.Грабовський більше не намагався зреалізувати вистражданий радіотелефот, а зосередився на винаходах з інших царин.

Одужавши, восени 1933 р. винахідник із дружиною взяли дві валізи і переїхали до Фрунзе (Бішкек), де мешкала 58-річна мати Анастасія Миколаївна Гутовська із пасербом Миколою; другий її чоловік, Олексій Йосипович, на той час уже помер. Там принишклий винахідник влаштувався на місцевий механічний завод імені М.В.Фрунзе начальником електроцеху, вивів підрозділ із прориву, подеколи подавав дрібні рацпропозиції, за які неодноразово преміювався.

дочка вченого Світлана Грабовська із батьком та бабусею - Анастасією Миколаївною Гутовського
Дочка Світлана Грабовська із батьком та бабусею

Минуло тридцять довгих років… І все-таки визнання винахідника електронного телебачення сталося. 23 грудня 1963 р., коли Борис Грабовський отримав листа з Державного комітету з радіоелектроніки, в якому йшлося: “Ваш пріоритет на одержання рухомого зображення за допомогою “Апарата для електронної телескопії”, – незаперечний, а факт видачі патенту юридично скріплює пріоритет за авторами винаходу”.

*   *   *

Це так, наприкінці життя, Борис Павлович домігся визнання своїх заслуг. І що це йому дало? Б.П.Грабовський та його дружина Лідія Олексіївна скніли в матеріальній скруті. За станом здоров’я обидва перебували на інвалідності, а він, автор 30 винаходів, отримував 70 рублів пенсії, чого двом літнім хворим явно бракувало.

Виключно на авторські гонорари, які Всесоюзне управління з охорони авторських прав справно отримувало від Української РСР та сплачувало синові за передрук батьківських віршів, – набігли солідні кошти. На них родина Грабовських придбала невеличкий будиночок у сільськім передмісті Фрунзе. Поряд вигинався тихий струмок, зарослий очеретом, що віддалено нагадувало Україну. Над водою Борис Павлович самотужки зі старих дощок та обіполів поставив сарай, що одночасно слугував за лабораторію, майстерню та науково-експериментальну базу.

На батьківщині, в еСеРеСеРії, про нього давно згадували зрідка, тим часом у жовтні 1965 р. у французькому часописі “Télévision” (№157) президент Міжнародної організації видавців радіотехнічної періодики (Union International de la Presse Electronique; UIPRE), колишній одесит Ежен Айсберг (Eugène Aisberg; 1905-1980) видрукував статтю, де зокрема зазначалося: “Фактично на 100% електронна телевізійна система, де використовується трубка з катодним променем як для передачі, так і для прийому, – була запропонована ще в 1925 р. трьома винахідниками: Б.П. Грабовським, М.Г. Піскуновим і В.І. Поповим...”

І. П. Белянський, 1974 р.
І. П. Белянський, 1974 р.

Це патріарха блакитного вогника врятувати не могло… Від інфаркту міокарду Борис Павлович Грабовський помер 13 січня 1966 р. у Фрунзе (нині – столиця Киргизстану: Бішкек). Траурну церемонію на кладовищі біля шкірзаводу рідні влаштували дуже скромну. Лише крихітні некрологи з’явилися в місцевих газетах, хоча після смерті піонера телебачення була створена спеціальна урядова комісія, в роботі якої участь брав давній партнер, винахідник І.П.Белянський.

*   *   *

В Україну, щоб дати відповідь на запитання: “Мій рідний краю, де ми, що ми?” – він, як і його батько, так і не повернувся. Більше того, відповідно до заповіту покійного, у 1970-х рр. вдова Б.П.Грабовського передала особистий архів чоловіка… до Центрального державного архіву Узбекистану, де матеріали зберігаються й досі.

За браком інформації в радянській пресі, лише через кілька місяців після смерті Бориса Павловича французький часопис “Électronique actualités” відгукнувся на його смерть статтею “Смерть піонера телебачення”.

Борис Грабовський, 1965 р.
Борис Грабовський, 1965 р.

Посмертна слава дивотворця надходила поволі… У числі №6 за 1969 р. Бюлетень Міжнародної організації радіо і телебачення (Organisation Internationale de Radiodiffusion et de Télévision; OIRT) розповів про роботи Б.П.Грабовського. Одначе, тільки 20 січня 1971 р. бюро Відділення загальної фізики й астрономії Академії наук СРСР, очолюване академіком Л.А.Арцимовичем, спеціальною постановою визнало роль Бориса Грабовського у розвитку телебачення.

16 квітня 1971 р. високо оцінило заслуги Б.П. Грабовського та І.П. Белянського в розвитку електронного телебачення ЮНЕСКО. Як підсумок 7 червня 1971 р. UIPRE оформило “Свідоцтво про незаперечності заслуг Б.П.Грабовського і І.П.Белянського, що здійснили першу в світі телевізійну передачу за допомогою електронних телевізійних пристроїв в 1928 р. в СРСР”.

*   *   *

…Ні колишнім містом Фрунзе, ні сучасним Бішкеком, а тим паче – Києвом, тепер не блукає той дивний чолов’яга із живими сірими очима, худорлявий, згорблений, заглиблений у власні думки. Де його вишиванка? Чому він у тюбетейці?

- Оце читав я про світи, / Про всякі землі та країни; / Бажав хоч стрічечку знайти / Про долю нені України.

Олександр Рудяченко

Перша ілюстрація: Борис Грабовський (ліворуч) з Миколою Піскуновим, 1925 р.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-