Просто слухай: уривок із книги Олега Сенцова

Просто слухай: уривок із книги Олега Сенцова "Другу також варто придбати"

Подкаст
Укрінформ
Пропонуємо послухати уривок із апокаліптичного роману Олега Сенцова "Другу також варто придбати"

Джим Гаррісон, головний герой книжки, господар дому, сидить у вбиральні й гортає майже «підпільні» журнальчики, його дружина — готує сніданок... Це мав бути звичайний день звичайних людей, та зненацька у місто розпочинається вторгнення: з глибин космосу, небайдужого до долі людської цивілізації, прилетів... рай. А хто ж не мріє про щасливий контакт із позаземним розумом і не вірить, що вищий інтелект — однозначно добрий? Навіть якщо його представники схожі на ящірок і прагнуть навернути землян — заради їхнього ж спасіння — до природного життя, а їхні методи щодалі більше нагадують «аборигенам» найстрашніші моменти земної історії...

ПРОСТО СЛУХАЙ:

ПРОСТО ЧИТАЙ:

Наступний ранок почався звичайно. Дебора поралася на кухні, Джим сидів у туалеті з прочиненими поламаними дверима, холодильник із телевізором мовчали, мурчав тільки кіт. Через учорашні події Дебора майже забула про журнал з оголеною папуаскою, і Джим його сховав, як йому здавалося, надійно — за бачок, а на його колінах лежало нейтрально моральне в усіх сенсах видання з новинами у світі астрономії. Хоча набагато свіжішу інформацію на цю тему можна було вчора дізнатися, просто глянувши у вікно.

Але світ змінився, і Джим зрозумів це з того, що читати в сутінках було не дуже зручно, а ще з того, що Дебора почала викурювати його з барлоги раніше, ніж зазвичай.

— Довго ти там відсиджуватися думаєш? — поцікавилася вона сержантським голосом, у якому навіть запитальні інтонації якось самі собою перетворювалися на наказові. — Давай іди їж і збирайся на роботу!

Робота. Це було найненависніше слово в житті Джима. Річ навіть не в тім, що туди з пересадкою треба добиратися автобусами понад годину, і не в тім, що зустріч та спілкування з колегами не обіцяли нічого доброго, окрім нарікань і шпильок. Джим ненавидів те, чим мусив там займатися. Йому, інженерові за покликанням, замість проєктувати мости, автомобілі або, в крайньому разі, овочечистки, доводилося п’ять днів на тиждень, з 9 до 18, відповідати на дзвінки, телефонувати самому, перекладати папірці з однієї папки в іншу, переносити їх з одного кабінету в інший, запитувати щось в одних співробітників та передавати це іншим, отримувати в понеділок, як за розкладом, прочуханку від начальства, а у п’ятницю здавати тижневі звіти, — й уся ця, абсолютно марна з погляду Джима, діяльність називалася універсальним безликим словом «менеджер». Приставка до цього звання за десять років служби мінялася у Джима кілька разів: від «із закупок» до «з продажу», від «консультанта» до «по роботі з клієнтами», але жодного разу в них не було й натяку на якусь керівну функцію, — але до неї Джим, правду кажучи, й не прагнув. І ось на цю добровільну каторгу йому сьогодні доводилося плентатися, попри те що десь у світі, можливо, навіть зовсім неподалік від нього, відбуваються якісь глобальні події планетарного масштабу.

Джим знехотя виліз зі своєї схованки, сів за стіл і заходився снідати. Однак він не хотів так просто скласти зброю й обережно продовжив розмову:

— Там, може, теж нічого не працює…

— А може, й працює! — парирувала Дебора. — Ти не хочеш дізнатися?

— А як я туди доберуся?

— Як завжди! Невже ти гадаєш, що влада нічого не зробила за цей час? — стояла на своєму вперта дружина.

Джим не був аж таким упевненим щодо кмітливості міської адміністрації, оскільки мав певне уявлення про неефективність роботи бюрократичної системи.

— Заразом дізнайся, що там діється, коли в нас електрика з’явиться і взагалі… де вони, ці інопланетяни, — давала Дебора розпорядження чоловікові, звично збираючи його, як сина до школи, допомагаючи вдягти піджак, пхаючи в руки пакет з обідніми бутербродами. Остання сентенція щодо новин про прибульців Джимові сподобалася, і він уже практично самостійно вийшов на залиту сонцем вулицю.

Сьогодні тут було трохи жвавіше. Люди прудко снували туди­сюди, з’явилося більше велосипедистів, усі намагалися видаватися безтурботними й веселими, однак часто й стривожено поглядали в небо, де не було ні хмар, ні дирижаблів. Джим, із задоволенням роззирнувшись навсібіч, бадьоро рушив угору вулицею, розмахуючи на ходу згортком із сандвічами. Він ішов звичним маршрутом до автобусної зупинки. Дорогою Джим привітався з кількома своїми знайомими, звично їм усміхнувшись і отримавши у відповідь поспішні кивки й похапливі усмішки людей, які бояться, що їх запитають: «Як ваші справи?».

На порожній зупинці сидів на лавці лише самотній старий. Харпер — це все, що знав про нього Джим. Він іноді бачив його, зазвичай саме тут, і деколи вітався з ним, їдучи на роботу або повертаючись. В автобусі Джим не зустрічав старого жодного разу. Та сьогодні тут узагалі не було охочих скористатися цим міським транспортним засобом.

Старий був зовсім один, він сидів, обіпершись руками й підборіддям на ручку тростини, й задумливо дивився вдалину поглядом недужої черепахи, яка втомилася ждати своєї смерті. Незважаючи на спеку, Харпер був у теплому вовняному костюмі й сорочці, застебнутій на всі ґудзики. Джим і сам, окрім ділового одягу, був зашморгнутий ще й краваткою, та, поперше, його костюм був літній, а по­друге, він вдягнув його не з власної волі, оскільки йшов на роботу. Трохи знаючи вперту й часом навіть огидну вдачу дідугана, Джим розумів, що навряд чи існує у світі людина, здатна змусити цього пенсіонера зробити щось супроти його волі, — а отже, таке вбрання було добровільне або, у крайньому разі, продиктоване задавненим артритом. Чи то відчувши в старому споріднену душу в їхньому спільному костюмному нещасті, чи то просто  вирішивши, що буде неґречно відбутися наразі лише куценьким привітанням, Джим умостився поруч на лавку.

— Доброго ранку, містере Харпере, — почав він стандартно, усміхнувшись приблизно так само.

— Це ми ще побачимо, містере Гаррісоне, — одказав старий, навіть не повернувши голови до співрозмовника.

— І що, ви багато побачили зранку? — спробував пожартувати Джим і теж поглянув на місто внизу. Харпер довго міркував, що б відповісти на це порожнє запитання, або ж і зовсім не бажав відповідати, і Джим вирішив перейти до конкретніших речей: — Автобуса не було?

Старий був лаконічним:

 — Ні.

— А буде, не знаєте?

— Я не чекаю на автобус, — одказав Харпер, спантеличивши Джима.

— М­м… А що ж ви тоді тут робите, якщо не секрет? Джим на роботу не поспішав і був не проти посидіти трохи на лавочці й побазікати, але до наступної відповіді свого співрозмовника він був не готовий.

— Я чекаю, коли ми почнемо воювати із загарбниками…

— Правда?

— Насправді ні. Я не бачив жодного винищувача, і взагалі… Я думаю, що ми вже програли, — Харпер повернувся до Джима й уважно подивився на нього. Той відвів погляд від старечих очей, які пронизали його наскрізь.

— Чого б то у вас такі думки, сер…

Харпер зітхнув і знову взявся вивчати горизонт, шукаючи сліди американських ВПС.

— Містере Гаррісоне, ви багато бачили фільмів про те, як до нас прилітають доброзичливі інопланетяни?

— Ну, і такі є… — остаточно зніяковів Джим. — Але мало.

— Отож­бо, — і Харпер підняв догори напівзігнутого вказівного пальця — як додатковий аргумент і водночас знак оклику в цій розмові, позначаючи її завершення. Джим це зрозумів. Він устав із лавки, пробурмотів якусь вибачливо­прощальну фразу й, ледь уклонившись цьому вершникові апокаліпсиса, нині пішому, рушив далі, ступивши перший крок наче трохи боком.

Вулиця з передмістя, де жив Джим, до центру міста пролягала схилом, а тому йти нею було досить легко й навіть якось весело. Та невдовзі вона вирівнялася, й, дійшовши за пів години до наступного району, Джим уже трохи задихався і змок. Добротні будиночки з доглянутими газонами вже давно скінчилися, і Джим ступив на територію менш привітних п’ятиповерхівок, які чергувалися то з пустирями, то з якимись промисловими підприємствами. Він багато разів бачив ці місця дорогою на роботу, та з вікна автобуса вони здавалися більш пристойними, а головне — людними. Тепер перехожі майже не траплялися, на відміну від різноманітних покинутих автомобілів — застиглими металевими коробками вони стояли вздовж усієї дороги. Серед них Джим побачив і один із автобусів того маршруту, яким він зазвичай користувався. Та сідати в нього було безглуздо, тому Джим обмежився тим, що зазирнув крізь вікна в салон, де, як він і передбачав, нічого цікавого не знайшлося.

Спека поступово посилювалася, обернено пропорційно до початкового ентузіазму Джима, який спадав і ще через пів години руху вичерпався остаточно — як бензин у баку. Побачивши біля одного з перехресть розлогий гіллястий платан, Джим вирішив перепочити й охолонути в його тіні. Він присів на товстий корінь, що стирчав із землі, а потім, осмілівши, улігся на траву, зручно простягнув ноги й поклав голову на стовбур дерева. Окрім того, що Джимові потрібен був відпочинок, він ще хотів пити, а також зорієнтуватися у просторі. Він розумів, де приблизно знаходиться й куди йому треба потрапити — у ділову частину міста, але в жоден конкретний маршрут усі його припущення ніяк не спрямовувалися. Спитати дорогу було наче й ні в кого — нечисленні перехожі, які траплялися на його шляху, не були ні говіркими, ні приязними. Аби якось зібрати думки докупи і згаяти час, Джим вирішив з’їсти сандвічі з уже трохи прим’ятого паперового пакета. Після незвичного фізичного навантаження їжа видалася йому дуже смачною, щоправда, потім ще дужче захотілося пити.

Перехрестя було досі порожнє, тільки зрідка чулося пташине цвірінькання, незвичне для Джимового вуха, бо зазвичай у міському гаморі його не почуєш. З далини іноді долинав глухий тріск, який людина військова могла б витлумачити як постріли. Та Джимові вони нагадали тільки звук велосипедної тріскачки. Йому геть перехотілося йти кудись далі. Хотілося просто лежати в тіні на цій, хай і не дуже чистій, галявинці під деревом, весь цей сонячний день, а краще — все життя, і не йти ніколи на роботу, і навіть додому не повертатися.

Але спрага ставала все нестерпнішою, підтверджуючи головний життєвий досвід Джима, що щастя ніколи не буває повним, якщо взагалі буває. Він вирішив розпитати перехожих, де тут можна дістати води. Невдовзі вулицею пройшла група латиносів, тягнучи щось у коробках. Майже слідом темношкіра пара дрібно прогриміла двома понад міру навантаженими візками з супермаркету. Але Джим не зважився заговорити з кимось із них. Він ніколи не був расистом, просто мав дуже скромний і сором’язливий характер, а з людьми іншого кольору шкіри особливо ніяковів, — тому й не зважився озватися першим. Нарешті з­за рогу вигулькнуло літнє подружжя євроамериканців, які котили перед собою залізний візок, повний усіляких покупок. Джим підвівся й поспішив за ними.

— Гей, друзі! — гукнув він до них.

Можливо, ті чоловік і жінка погано розуміли англійську й сприйняли його фразу не інакше як: «Стійте, або  стрілятиму!» — бо покинули свій вантаж і кинулися навтьоки. Але, обернувшись і побачивши усміхненого, геть нешкідливого й одинокого трутня, одразу ж роздумали втікати, повернулися до свого транспортного засобу й стали в дуже загрозливі пози. Хоч вони й мали вигляд волоцюг, але у власних очах цей гнилуватий осередок суспільства намагався зберігати гідний вигляд, що в цій ситуації виражалося в деякій агресії.

— Чого тобі?! — сказав чоловік, зиркаючи на Джима й міцно тримаючись за поруччя візка. Підійшовши ближче й краще розгледівши своїх «друзів», а головне — відчувши аромат позавчорашнього перегару, що пробивався крізь учорашній і був прикритий зверху запахом свіжого алкоголю, Джим прибрав усмішку, але все одно наважився спитати:

— Чи не могли б ви дати мені чогось попити?

— А ще чого! — відповіла жінка. — Ділитися з тобою випивкою!

— Сам роздобудь! Он там — магазин, — махнув рукою кудись убік її супутник. І поки Джим намагався визначити, куди саме йому показали, парочка потягла свого візка, що заклично дзвенів склотарою, далі, судячи з їхніх задоволених облич — кудись у напрямку раю.

Джим не затримував їх. Зрозумівши, куди приблизно йому треба йти, він звернув на сусідню вулицю, посеред якої маячила чиясь нечітка постать. Порівнявшись, Джим хотів було привітати зустрічного чоловіка помахом руки, але той, вочевидь, поспішав донести свій ящик неушкодженим, а тому зрозумів його жест інакше й показав у відповідь ножа. Джим відсахнувся, і вони з випадковим перехожим розминулися на чималій відстані — на радість обом. Джим продовжив свій шлях і невдовзі побачив праворуч великий супермаркет.

Підійшовши до споруди збоку, Джим викинув в урну на розі зіжмаканий пакет від свого сніданку, — увесь цей час він його ніс, не наважуючись кинути на землю. Він хотів увійти в магазин крізь двері, але виявив, що вхід туди здійснювався сьогодні в інший спосіб — через вітрини, майже всуціль розбиті. Усередині тривав розпродаж зі знижкою 100% без участі персоналу торговельного закладу. Люди різних рас, статі й віку, об’єднані лише жагою безплатного шопінгу, методично згрібали з полиць усе — і розповзалися районом із пере повненими візками. Джим забарився біля порталу в цей світ халяви, ставши перепоною для транспортної артерії, що витікала звідти, — і його швидко відіпхнули вбік. Він стояв розгублений і не знав, що робити. Джимові зроду не доводилося бачити аж настільки масової крадіжки, яка начебто перестає такою бути, коли в ній беруть участь усі. Та рефлекс «нічого не можна брати в магазині без дозволу» був утовкмачений у його мозок мамою — через сідниці, з допомогою капця, — ще в ранньому дитинстві, коли виявилося, що малюк Джим прихопив із крамниці неоплачену шоколадку. Хоч мама померла вже багато років тому, устигнувши, за її власним висловлюванням, передати сина в надійні руки Дебори, зараз дотик того капця він відчув своїми сідницями як ніколи досі — тож просто фізично не міг переступити поріг супермаркету, аби приєднатися до веселого грабунку. Але розплатитися за покупку в магазині також було неможливо, бо каси стояли порожні й самотні, зачудовано зиркаючи на довколишнє нахабство своїми розламаними ящиками — так іноді відвисають щелепи в дуже здивованих людей. Збентежений і зневоднений Джим тупцяв біля входу з таким виглядом, наче хотів відлити, але не знав де, — хоч йому хотілося якраз протилежного. Раптом його погляд спинився на пляшці коли, яка забилася в куток: певно, вона катапультувала з якогось візка, не бажаючи бути жертвою цього бедламу, й навіть демонстративно відвернулася етикеткою вниз. Джим зрадів їй, як старій знайомій, тим більше що інстинкт нічого не підбирати на вулиці був прищеплений йому значно слабше. Джим різко нахилився, підняв пластикову посудину й відкоркував її з такою силою, наче всередині його чекав чарівний джин, здатний виконати найзаповітніше бажання нового господаря, що тепер стало просто нестерпним. Пляшка відповіла на зустріч із людиною святковим салютом із піни, а потім жадібно припала горлечком до його губ, як коханка після довгої розлуки. Вміст був теплим, липким і без лоскітливих інтимних бульбашок, але це не зупинило нового власника рідкого скарбу — він випив усе до дна за кілька великих жадібних ковтків. Джимова радість була безмежна, але, як будь­яке штучне задоволення, тривала дуже недовго, і, коли спустошена пляшка була відкинута геть, як набридла жінка, він зрозумів, що не напився, а неприємна в’язкість у роті лише посилила нову спрагу. Чому людина така завжди невдоволена тварюка, Джим не знав. Він збирався поміркувати над цим, одночасно шукаючи на підлозі, що би ще попити, як раптом ці його починання перервав голос, який лунав, здавалося, з небес:

— Земляни!

Джим крутнув головою, шукаючи джерело звуку, — і виявив дирижабль, який повільно летів прямо над ним. Голос був звідти.

Видавництво Старого Лева

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-