Микола Бандрівський, доктор історичних наук
У парних похованнях Висоцької культури у чоловіка й жінки – вуста до вуст, долоня в долоні
29.06.2018 09:00 6331
Чи можуть розповісти про кохання та подружню вірність людські останки? Ті, що зберігаються у заскленому саркофазі у Львівському музеї історії релігії, – аж надто красномовні. Кістяки чоловіка та жінки лежать, “тісно обнявшись”. Він торкається “вустами” її чола, а вона обняла його, поклавши одну руку на груди коханому, а другою торкаючись його плеча. І так пройшло понад три тисячі років...

Парне поховання знайшла археологічна експедиція під керівництвом професора Миколи Бандрівського біля села Петриків на південній околиці Тернополя ще у 1995 році. Про цю та інші знахідки – розмова кореспондента Укрінформу з доктором історичних наук, в.о. завідувача відділу археології Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України, професором кафедри археології Львівського національного університету ім. Франка, завідувачем відділу Інституту релігієзнавства Львівського музею історії релігії Миколою Бандрівським.

ЗА ЗБЕРЕЖЕНИМИ ОСТАНКАМИ МОЖНА ВІДТВОРИТИ ДОСТОВІРНІ «ФОТОГРАФІЇ» ЛЮДЕЙ

- Наскільки рідкісні такі парні поховання в Україні і світі?

- Надзвичайно рідкісні, адже зустрічаються вони лише на території північних районів Львівської та Тернопільської областей. Це є Висоцька культура і саме для неї характерні такі парні поховання. В інших регіонах Центральної і Західної Європи їх нема.

- Скільки таких поховань ви знайшли?

- Ми не полюємо за ними, для нас цікавий сам феномен. Я чотири роки проводив розкопки біля Петрикова, де знайшли 183 захоронення, серед них – шість парних поховань, де чоловік і жінка, жінка з дитиною...

Рис. Парні поховання Висоцької культури зі с.Висоцьке Бродівського повіту на Львівщині (за Т. Сулімірським, 1931)
Рис. Парні поховання Висоцької культури зі с.Висоцьке Бродівського повіту на Львівщині (за Т. Сулімірським, 1931)

- Чим визначна ця пара, чому саме її помістили до музею?

- Це поховання унікальне тим, що захоронені у ньому чоловік і жінка були сплетені в обіймах. Воно віддзеркалює дуже сильний інститут шлюбу і сім`ї, який існував у той час – понад три тисячі років тому, у часи Соломона і царя Давида, якщо брати релігійну хронологію. За тисячу років до народження Ісуса Христа на території сучасної України існувала висока культура, і насамперед, духовна. Скажімо, в той час Європа спалювала своїх небіжчиків, а рештки перепалених кісток зсипала в урни, зверху клали прикраси, зброю... І коли зараз західні антропологи ставлять питання, як виглядали тоді люди, то відтворити зовнішній вигляд тамтешніх людей тої далекої пори вже неможливо. А от на нашій території ми маємо збережені скелети, за лицевими кістками черепа яких можемо відтворити фізіономічні особливості, тобто, не фантазувати, а мати достовірну “фотографію”.

- Не пробували зробити це із львівськими Ромео та Джульєттою?

- Шукаємо спонсорів. Зараз для таких реконструкцій за кістками черепа є комп’ютерні програми, якими користуються криміналісти усього світу. За збереженими кістковими рештками вони відтворюють зовнішній вигляд. Це недешева робота, і ми як бюджетна організація не можемо собі цього дозволити. Але було б дуже цікаво побачити не рисунок художника, а графічну реконструкцію на основі сучасних антропологічних методик.

- А чи не могло бути так, що цю жінку принесли у жертву?

- Почнемо з того, що у цьому похованні підзахоронення жінки виключене, мертвому тілу неможливо надати такого положення. Тому жінка перед смертю могла випити отруту, можливо, настоянку цикути, щоби піти в інший світ разом зі своїм чоловіком.

І це не був виняток у Висоцькій культурі, це була стала традиція для невеликої групи племен, які мешкали на нашій території. Чоловік помирав, а жінка ще живою сама лягала обіч і відходила вслід за своїм чоловіком. Тут ідеться про те, що його подруга, приміром, не хотіла ламати обітниці, даної коханому, і жити з кимось іншим. Вони були вірними одне одному і ще за життя вирішували йти разом за будь-яких обставин.

Для нас, людей початку ХХІ століття, смерть є чимось трагічним, фатальним, тим, про що ми не любимо думати, що хочемо відтягнути. У людей тої пори було інше ставлення до смерті – для них це були двері чи свого роду віконце в інший світ, а земне життя було приготуванням до того іншого світу. Перебування на землі сприймалося, як період випробувань: те, що людині випадає на долю і як вона те перенесе, – від цього залежало її майбутнє. І тому люди в той час не боялися смерті. Ми маємо багато свідчень з античних джерел, коли наші пращури абсолютно безбоязно йшли на ризик, на смерть, на страшні муки, знаючи, що за ці страждання їх у майбутньому очікує особлива винагорода.

Мені трішки боляче, що люди сьогодні часом сприймають уявлення про «тамтой світ», як одну із можливих теорій, а не як аксіому. Отаке наше двояке ставлення до смерті, до стану душі після нашого відходу із земного життя – трохи небезпечне. А тоді не вагалися: вони знали для чого живуть і знали своє майбутнє, якщо сумлінно виконували те, що наказували їхні закони і вивірені часом традиції.

НЕ НАЗИВАВ БИ ВЧИНОК ЖІНКИ З ПАРНОГО ПОХОВАННЯ САМОГУБСТВОМ, ТУТ ІНША МОТИВАЦІЯ

- Це було ще до християнських часів, Церква ж суворо засуджує самогубства...

- Я власне хотів би підкреслити, що це, на мою думку, в жодному випадку не було самогубством. Не треба плутати причину появи таких парних поховань із суїцидом. Самогубство – це коли стрибають із багатоповерхівки, кидаються під поїзд чи ріжуть собі вени у ваннах. Все це є самовільне, свідоме уникнення тих проблем, тих, свого роду «лещат», у які потрапила людина. Однак, у випадку з парними похованнями Висоцької культури йдеться не про уникнення проблем, а про зовсім іншу мотивацію. Іншими словами, ми не бачимо доказів, які б свідчили, що представники розглядуваної спільноти хотіла позбавити себе життя тільки для того, щоб в такий кардинальний спосіб уникнути якихось болючих для них проблем. Навпаки, ті люди, які жили на наших теренах три тисячоліття тому, так само, як і ми сьогодні, хотіли жити далі, милуватися квітами, сонцем, насолоджуватися любов`ю, але… за певних обставин вони, все-таки, вибирали за краще йти вслід за своїм обранцем. Не думаю, що жінка, приречена на такий «вибір» обставинами, перед тим, як це зробити, себе якось ламала чи присилювала. Це був абсолютно свідомий вибір. І, за браком якихось доказів (та з урахуванням того, що про релігію того часу ми майже нічого не знаємо достовірно), мусимо повірити, що за тих обставин це був єдино прийнятний вихід для жінки. Мотивація в усьому цьому була лише одна – після смерті чоловіка вона хотіла бути з ним і надалі. За будь-яку ціну. І це було на першому місці у їхніх взаєминах. Тому тут присутня цілком інша – героїчна і благородна мотивація, аніж у суїцидальних випадках.

Парні поховання Висоцької культури почали досліджувати ще з кінця ХІХ століття, в тому числі Михайло Грушевський, який проводив розкопки у селі Висоцьке Бродівського повіту на Львівщині і знайшов 14 поховань, серед них і парні. Разом із ним у сусідньому селі Чехи (нині – Лугове) проводив розкопки Ізидор Шараневич, сеньйор Ставропігійського інституту. І ось ці два вчені відкрили Висоцьку культуру. Після них на парні поховання натрапляли професор Львівського університету Тадеуш Солемірський, а також київський вчений В’ячеслав Канівець, і професор Лариса Крушельницька, учнем якої я є, і яка для мене стала, фактично, другою мамою. Я продовжую її справу, бо проблематика Висоцької культури її захоплювала чи не найбільше.

Так от, археологів увесь час дивувало і цікавило: чому в парних похованнях Висоцької культури долоні жінки іноді вкладені в долоні чоловіка або ж чому уста чоловіка торкаються чола жінки. Дуже часто тіла обидвох померлих, ну просто зливаються в обіймах. І патологоанатоми, які вивчали ці рештки, стверджували, що заплести в такі обійми мертве тіло неможливо. Єдине, висловлене ними припущення - це людина сама, своєю мускулатурою мусила надати тілу такої форми. Зважаючи на щораз зростаючу кількість таких парних поховань Висоцької культури (на сьогоднішній день понад 60) ми мусимо тішитися тим, що наші землі донесли до нас такий надзвичайно цікавий, унікальний феномен, який без сумніву має не лише загальноєвропейське, але й світове значення для пізнання духовного світу давніх цивілізацій. Вивчати такі парні поховання лише археологічними інструментами неможливо. Тут потрібно задіяти міждисциплінарний підхід, який би був на стику наук - археології, релігії і релігієзнавства, антропології, психології, зрештою, і соціології...

- Є чутки, що саркофаг із закоханими хочуть забрати з музею.

- Хотілося б, щоб це поховання тут залишилось і збереглось. Інакше воно знищиться. Там планується замість відділу археології зробити експозицію УГКЦ.

- Як ставляться до цього церковні діячі?

- Я говорив із духовними особами, вони не бачать у цьому (експонуванні парного поховання з Петрикова) якогось нехристиянського підходу. Інша справа, що музейні площі, на яких зараз розміщена археологічна експозиція (вона одразу при вході), «впали в око» котромусь, ну, дуже вже конфесійно заангажованому музейникові чи діячеві від культури, який не хоче бачити в планованій музейній реекспозиції нічого «чужого».

ПОХОВАННЯ БУЛО ВИРІЗАНЕ МОНОЛІТОМ І ЕКСПОНУЄТЬСЯ У ПЕРВІСНОМУ ВИГЛЯДІ

- А наскільки етично, що людські рештки виставлено на загальний огляд?

- Це питання я ставив сам собі від 1995 року, коли знайшов це парне поховання: наскільки етично виставляти їх на загальний огляд? Чи я би хотів, щоб із моїми кістками колись повелися саме отак? Але, поставимо питання по-іншому: як ми зможемо довести, що справді ці кістки знаходились у такому положенні, в якому були викопані, а не в інакшому? В археології, як і в судочинстві, на першому місці є не лише сам факт, але й «чистота» його представлення, тобто, чи можна йому довіряти. Якби я зрушив з місця хоча б одну з кісток, назад її вже «вставити» не можна, наука цього не дозволяє, оскільки достовірність вже була б порушена. Автентика у всьому світі цінується найбільше. З іншого боку, дивлячись на ці палкі обійми після розчистки вже там, у полі, вирішив що не маю права порушувати їхню ідилію. Принаймні, це буду не я, і не зараз. Тому в мене просто не піднялася рука розбирати ці кістяки, тож це поховання було вирізане монолітом. Таких речей у світі більше немає. У різних музеях світу є багато реконструкцій давніх поховань, у яких кісточки помиті, пошифровані і акуратно поскладані. Але, тут, у Львові, ми маємо значно важливіший артефакт, оскільки він представлений в експозиції у первозданному вигляді, і нам його треба зберегти для наступних поколінь дослідників. Хто знає, чи в майбутньому не буде приладів і технологій, які зможуть вичитати з кістяків цих закоханих більш досконалу інформацію, ніж маємо тепер.

- Зарубіжні колеги не цікавилися цим експонатом?

- У нас є співпраця з американцями, зокрема, з професором Нікітіним. Вони приїжджали, брали кістковий матеріал із цього поховання на С14 (вуглецевий аналіз – ред.) і на молекулярний аналіз і навіть здобули молекули ДНК із кістяка жінки, в якому ДНК-структура збереглася прекрасно. У нас вийшла гарна стаття англійською, яка простежує предків жінки з розглядуваного поховання на багато поколінь углиб століть.

- А нащадків?

- Простежити, чи в нас, сьогоднішніх західних українців, збереглися бодай якісь сліди того генофонду Висоцької культури, звичайно прецікаво. Але, цей проект, знову ж таки, досить дорогий. Безперечно, такі дослідження можливі і перспективні, але справа й тут упирається у брак фінансування.

Фото парного поховання №27. Розкопки М. С. Бандрівського, с. Петриків Тернопільської області, 1995 р.
Фото парного поховання №27. Розкопки М. С. Бандрівського, с. Петриків Тернопільської області, 1995 р.

- Я читала, що подібні до наших парних поховань знаходили в Італії.

- Мабуть, ви маєте на увазі поховання з Мантуї. Там кістяки лежать на боці з підігнутими ногами один напроти другого. Немає обіймів і майже немає супровідного інвентаря. Знаємо парні поховання у багатьох інших культурах, де чоловік і жінка лежать поруч, не торкаючись одне одного. Таких обіймів, як із наших західноукраїнських теренів, які б засвідчували, що це одночасні поховання, більше немає ніде.

У Висоцькій культурі є й інші типи поховань, наприклад, кремаційні, коли на грудях чоловіка ставили горнець зі спаленими кістками жінки, або неспалений кістяк чоловіка, а поруч - спалений кістяк жінки, але викладений в анатомічному порядку. Маємо також близько трьох десятків поховань, із яких верхні частини черепів переносились до нових захоронень. З якою метою це робилось, важко сказати. Були різні маніпуляції, були ритуальні вторгнення до могил через деякий час після поховання. Але це не був грабунок, бо всі побутові речі, прикраси, зброя залишалися на своїх місцях. Про мету таких пізніших втручань ми сьогодні можемо лише здогадуватися.

ІСТОРІЯ ЗНАХІДКИ «НАПОЛЕОНІВСЬКОГО» СКАРБУ

- Над чим ви зараз працюєте?

- Не хочу розповідати наперед.

- Тоді повернемось назад, знаю, що ви знайшли наполеонівський скарб...

- Я не певен, чи його можна назвати «наполеонівським», це монети часу правління Наполеона ІІІ і Республіки Франція. Той випадок трапився 30 березня 1995 року. Якраз за чотири місяці до відкриття вищезгаданих парних поховань у Петрикові. Директор Львівського органного залу вирішив дослідити крипту під храмом святої Марії Магдалени (сьогодні – органний зал на вул.С.Бандери) і звернувся з листом до тодішнього голови НТШ член-кореспондента НАН України Олега Романіва з проханням провести розкопки. З членів Археологічної комісії НТШ була створена група у складі Романа Сулика – історика церковного будівництва, Юрія Лукомського – знаного дослідника білокам’яних церков княжого Галича і мене. Крипта – це утаємничене підземне приміщення, як правило, під Головним Престолом, де захоронювали найбільш видатних церковних достойників, зокрема й осіб чернечого стану. Назва походить від грецького “криптос” – утаємничення. У згаданій крипті ми знайшли багато людських кісток, металеві деталі оббивок трун, вервечки, натільні хрестики, медальйони...

Особливий інтерес викликала т.зв. кістниця – своєрідний колодязь в кутку крипти, доверху наповнений акуратно складеними людськими останками. Її розчищав Юрій Лукомський, а я в той день розкопував поряд ділянку біля порогу. За нами стояв директор органного залу Юліан Винницький і спостерігав за розкопками. І наскільки пригадую, десь о 16.20 в мене з-під ножа посипалися спочатку по 2-3 монети, а потім більше. І перша думка, яка майнула, була: не з якого вони металу, а чому вони не зелені? Таке вже виробилося у нас на підсвідомому рівні сприйняття кольорового металу, зокрема й монет. Бо мідь чи бронза, які ми зазвичай знаходимо на розкопках, мають надзвичайно гарну смарагдову патину, яку ще називають благородною. А щойно виявлені монети були не блискучі, такого ніби рудуватого кольору. Але тільки-но проведеш пальцем по монеті, як увесь той рудуватий наліт з неї щезає, і вона починає сяяти, як щойно відкарбована! Тільки тоді я зрозумів, що випадково натрапив на якусь цікаву й виняткову річ і, підкликавши Юліана Винницького і Юрія Лукомського, закотивши рукави почав викопувати решту монет і розкладати їх на цеглині, що лежала поруч. Всього виявилось 26 монет: 25 – по двадцять франків і одна – десятифранкова. Найдавніша монета датується 1853 роком, найпізніша – 1913 роком.

Ми тут же дали знати про знахідку у міське управління МВС, звідти прийшли люди в цивільному і зайнялися своєю роботою. Почали нас по одному викликати, з`ясовувати, хто де стояв у момент віднайдення скарбу, хто, де і як тримав руки і так далі. А потім зіставляли ці свідчення. Після цього викликав мене пан майор і (відразу попередивши, що зараз скаже щось не зовсім для мене приємне) повідомив, що згідно з чинним законодавством, має скласти протокол добровільної видачі скарбу. Я, звичайно, з розумінням кивнув і не дуже собі то брав до голови. Цікаво, що прибулі слідчі зробили за короткий час дуже фаховий опис кожної з монет, перерахувавши на папері навіть найменші особливості зображень і написів на них. Потім, закликавши всіх у кабінет, правоохоронці опечатали усі монети, поставили на сургучі печатку і забрали їх до себе в управління, де майже місяць тримали. За цей час, окрім проведення усіх передбачених Законом процедур, правоохоронці звернулися в Інспекцію пробірного нагляду при Міністерстві фінансів України, де підтвердили, що знайдене золото - найвищої дев’ятсотої проби. Вирішували, де знахідка має зберігатися і зійшлися на тому, що у фондах Музею історії релігії. Скарб і досі там. Звичайно, хотілося б, щоб він експонувався... Зараз готується публікація про нього.

- А свої 25 відсотків за знайдений скарб ви отримали?

- Ні, я офіційно відмовився від цього. Так прийнято у нашому археологічному середовищі, що ніхто з колег, як знаходять, скажімо, золоту скіфську пектораль чи інші скарби, не претендує на якісь дивіденди: не за цим ми копаємо, не за цим полюємо. Так, за законом міг би отримати частку кожен із нас. Але є почуття наукової етики.

- Які ще знакові речі траплялися вам на археологічній ниві?

- Ще були розкопки ранньоскіфських курганів.

- Де вони у нас є ?

- На Галицькому Поділлі – на Тернопільщині, Хмельниччині. У 2007 році я почав розкопки у Чортківському районі, де біля с.Швайківці ми відкопали величезну усипальницю, виявили дуже складну споруду: кам’яну площадку, викладену плитами, стовпові конструкції, які підтримували кам`яне склепіння, що на час розкопок уже просіло і придавило собою речі, які там були (мабуть, тому вони й уціліли від рук грабіжників). Бічна сторона тої споруди мала довжину понад 11 метрів. Усередині в ній була вибудувана ще одна споруда, по центру якої розташовувалася кам`яна ритуальна площадка. По кутах цієї внутрішньої камери було розкладено багато предметів.

Особливий інтерес представляли три залізні панцирі ассирійського (лускатого) типу, один із яких був підвішений на стовпі, а два - розстелені на долівці. Ці захисні обладунки були, можливо, трофеями з котрогось із військових походів, а може, були виготовлені в котрійсь із тутешніх майстерень на зразок захисних обладунків з Ассирії. Зазначу, що на один панцир йшло близько 7 тисяч лусочок розміром 1,5-2,0 см, що нашивалися на шкіряну основу, як риб’яча луска. Пробити їх було дуже важко. Від такої лускатої броні рикошетили не лише стріли, її не пробивали навіть списи. Натомість, тогочасні (а йдеться про другу половину 7 ст. до нар. Христа) давньогрецькі бронзові кіраси було легко пробити, бо вони були викуті з розплесканих тонких пластин. А от особа, яка була захищена лускатим обладунком, ставала практично невразливою. До того ж, він не сковував рухів, коли треба було рубатися з коня чи стріляти з лука. Частину тих знахідок ми вирізали монолітом і привезли сюди. У Музеї історії релігії є велика вітрина із цими артефактами.

У селі Коцюбинчики – ближче до Хмельниччини, в наступні два роки розкопок наша експедиція знайшла значно більшу і всуціль вимурувану на вапняковому розчині ритуально-поховальну споруду, у якій виявили золоту нашивку у вигляді гірського козла із підкуленими під живіт ногами і з повернутою назад голівкою з великими гіллястими рогами (нашивка виставлена в експозиції Музею). Там же, у похованнях, знайшли також шпильки, зроблені з електру, з обтягнутими зверху золотом голівками і багато інших речей – руків`я дзеркала, наконечники стріл. В одному із сусідніх курганів ми під час розкопок знайшли рештки від колісниці, зокрема, прекрасно збережену упряж для шести коней з паліями, вудилами, зооморфними навершями, які виконані у т.зв. звіриному стилі та ін.

ЯК МИХАЛКІВСЬКІ СКАРБИ ОПИНИЛИСЯ В РОСІЇ

- Ваша докторська дисертація – це дослідження згаданої тематики?

-Так. Результати цих та інших моїх розкопок, включені в основну її частину. Дисертація називається “Культурно-історичні процеси на Прикарпатті і Західному Поділлі в пізній період епохи бронзи – на початку доби раннього заліза». Перед захистом (2015 р.) видав її окремою монографією, яку, з огляду на попит, довелося кілька разів додруковувати. Три роки перед тим ми з Ларисою Крушельницькою видали монографію про Михалківські скарби – золоті коштовності, виявлені біля с.Борщів на Тернопільщині у 1876 і 1897 рр. загальною вагою 7,5 кг. Ці скарби, як пишуть сьогодні у своїх працях наші польські колеги, були вивезені до Ермітажу: діадеми, фібули-застібки, чаші, тисячі намистин та ін. Датується цей скарб дев’ятим-восьмим століттям до народження Христа. До кінця 1930-х рр. ці коштовності, як власність графства Дідушицьких, зберігалися в одному з львівських банків (на теперішній площі Міцкевича). Прикро, що ніхто з наших урядовців – ні Комісія з повернення культурних цінностей, ні Міністерство культури не ставлять перед Росією питання щодо повернення Михалківських скарбів Українській державі.

- Росія – не та країна, що повертає загарбане…

- Та справа не в тому, повернуть сьогодні чи завтра. Але кожна країна в світі допоминається свого. Туреччина, наприклад, ставить питання перед Британським музеєм, щоб повернули їй вирізані скульптури з Персиполя. Кожна нація вболіває, щоби про її минуле знали якнайбільше людей у світі. Знали, що ось ці чи інші прекрасні твори мистецтва були створені на їхній території, їхніми пращурами. Такими речами засвідчується цивілізаційність націй і народів. Отримаємо ми назад із Санкт-Петербурга наші Михалківські скарби за першим клопотанням від нашого уряду чи за десятим, але вже за підтримки провідних наукових установ світу, – це питання не настільки важливе. Все одно, Михалківські скарби колись та й повернуться до Львова. Головне – боротися за це. До речі, Британський музей у 1936 р. оцінював Михалківські скарби у понад три мільйони швейцарських франків золотом. Сюди приїжджали оцінювати їх найбільш видатні музейники й археологи світу (наприклад, Михайло Ростовцев). Але проблема в нас, що ми, затиснуті щоденними проблемами, так і не знаходимо часу, щоби за них – ці західноподільські коштовності кіммерійської доби – допоминатися і перед своїм українським урядом, і загалом перед світом. В історії цього скарбу замішані і кримінал, і кохання, і політика, і великі гроші.

- І містика?...

- Науковці не бавляться в містику. Є релігія, є наука – і все. Люди містикою називають те, що не хочуть називати нормальними порядними словами: духовний світ, обрядовість, традиції. А часом в історіях з минулого ми шукаємо якусь чорноту: то нам треба, щоб монахи по ночах у музейних підземеллях з`являлися, бо відвідувачі за це платять і воно найбільше інтригує; то ніби прозора жіноча постать наводить жах на охоронців музею уночі… І таких нісенітниць, пов’язаних із музеями та старовиною, чим раз більшає. Переповідаючи такі блуди ми, тим самим, ніби кажемо, що нічого більш вартісного, яке здатне не менш сильно полонити уяву і збагатити внутрішньо, у нас немає. Зрештою, для музейників, як і для журналістів, в стосунку до популяризації старовини має бути планка професійності: або ти даєш перевірений матеріал (а, головне, вмієш його подати, щоб зацікавити), або не даєш нічого...

Довідково. Львівський музей історії релігії був заснований у 1973 році. Як зазначив його директор - Орест Малиць, він створювався як відділ історичного музею і його завдання було дуже ідеологічне. Адже тоді він називався – Музей історії релігії та атеїзму. І останнє слово визначало основну мету функціонування музею, по суті, як антирелігійного. Партія ставила на цьому наголос. Організовувалися цілі поїзди з усього Радянського Союзу, якими люди приїжджали, щоб відвідати цей музей. Попри те, його колектив активно займався збиранням експонатів. Треба віддати належну шану видатному вченому Борису Возницькому. Він був людиною, яка ішла проти системи і його слідами йшло багато львівських музейників, які рятували ікони, стародруки, займалися збиранням інших сакральних пам`яток, котрі інакше були б просто спалені, розкрадені, знищені. І завдяки їм у музеї зібралася непогана колекція, яка на сьогоднішній день нараховує 100 тисяч експонатів. Нині вона виконує іншу функцію. Доважок “атеїзму” з назви музею забрано, але не механічно. Представлено нову концепцію його діяльності. Зараз це місце, відкрите для людей різних конфесій і людей, далеких від релігії.

Найцінніші експонати Музею – Пересопницьке Євангеліє (копія), французька Біблія 1581 року, одна з найкращих колекцій юдейських Тор, юдейське срібло, унікальна підбірка українських ікон, археологія, стародруки, збірки українських художників... При цьому, в експозиційних залах задіяно лише до 2 відсотків усієї збірки. Проте, рух експонатів є, і згідно з новою концепцією, зміни в експозиції будуть і надалі.

Нінель Кисілевська, Львів
Фото Альони Николаєвич, графічні зображення надано Миколою Бандрівським

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-