Богдан Логвиненко, журналіст, письменник, автор проекту Ukraїner - 06.03.2018 09:00 — Новини Укрінформ
Богдан Логвиненко, журналіст, письменник, автор проекту Ukraїner
У деяких селах нас сприймають як людей з Марсу
06.03.2018 09:00 2695

Рожеві пелікани з Бесарабії, народний скульптор-самоучка, майже Роден із Полтавщини, велосадиба в Карпатах і за копійки облаштований мистецький простір у поліському селі… Все це – Україна.

Журналісти – самовпевнені та самозакохані люди, які не дуже люблять визнавати чужі успіхи, але один із нас, переглянувши сайт мультимедійного проекту з лонгрідами Ukraїner, написав статус у Фейсбуку: «Не уявляю, як я жив без цього проекту весь час». 

Мої почуття від матеріалів «української експедиції» – історій з різних регіонів України – були інші: ця молодь блискуче зробила те, чого не зробила я, вона популяризувала мою малу батьківщину, показавши, що у Бесарабії є всі шанси бути українським провансом. Думаю, що і вихідці з Полісся, і з Закарпаття, куди їздили члени експедиції, мали подібні почуття.

Автор проекту, названого «українською експедицією», який пропонує знайомство з цікавими людьми, проектами, історіями – Богдан Логвиненко. Виданням KyivPost його визнано одним із найуспішніших менеджерів у віці до тридцяти років. І це дуже обнадійливо, що молода людина вміє подивиться на Україну саме так. Один із мислителів написав, що якість життя людини вимірюється не тими великими цілями, які вона ставить, а тим, як проживає і що робить у будні. Експедиції Богдана показують, що у найменшому селі – найвіддаленішому, забутому цивілізацією – є люди, які живуть дуже якісним життям.

- Богдане, як сталося, що з професійного мандрівника та журналіста ви перетворилися на професійного промоутера України з новаторським підходом. Як ця історія народилася?

Ми дивимося на Європу й екзотичні країни, не знаючи, що тут, у нас під носом. Це притаманно багатьом – думати, що їхня країна не цікава, на відміну від сусідньої

- О, зараз розтану, – посміхається. – Проект – величезна сила та синергія команди. А ідея народилася в подорожах. Я бачив, що інші країни вміють себе показувати, навіть суто внутрішні історії. Поїздки розширюють фокус, і вже на етапі відбору історій я бачу, що може бути цікавим – і нам, і світу. Ми знаємо, що у кожному краєзнавчому чи історичному музеї тобі розкажуть про славетне минуле. Але я точно знаю, що цікаве теперішнє. Цікаво те, що відбувається сьогодні, цікаві історії, до яких можна долучитися.

У Південно-Східній Азії багато подорожував сам, але деколи доєднувався до туристичних груп, нас возили по традиційних селах. Але у мене складалося враження, що в Азії – це відтворені села для екскурсій, куди привозять людей, які працюють для туристів «традиційними жителями».

Натомість, у нас повно своїх сіл – аутентичних, справжніх, де багато всього відбувається. І ці села зникають, а ми навіть не встигаємо зафіксувати їхнє життя. Я вирішив зробити перерву в подорожах світом і зайнятися Україною.

Давно помітив, що жителі однієї країни, наприклад, Індонезії вважають, що у них не цікаво – і їдуть відпочивати до Малайзії, Тайланду. Як і ми – дивимося на Європу й екзотичні країни, не знаючи, що тут, під носом. Також помітив, що знаю про Індонезію значно більше, ніж середній індонезієць. І це притаманно багатьом – думати, що їхня країна не цікава, на відміну від сусідньої.

І в Україні є чому дивуватися. Стрім карнавалу з Буковини подивилися 1,5 мільйона глядачів

Я помітив у собі цей внутрішній дисонанс. Я маю розповідати в Азії про Україну, а не про Азію. А щоб розказувати, то маю пізнати її, пізнати у першу чергу для себе. 

І в Україні є чому дивуватися. Ви знаєте про село Красноїльськ на Буковині, де відбувається Маланка щороку? Не просто Маланка, це цілий карнавал: ми стрімили звідти на Фейсбуку добу, найдовший стрім тривав чотири години і їх подивилося загалом півтора мільйони!

Цікавий момент: це румунське село. Коли я щось запитав маленьку дівчинку на вулиці – її мама засумнівалась, чи вона зможе відповісти, бо вони вдома говорять румунською, а українську вивчають у школі.

А коли ми зустрічали когось, хто відповідав нам українською – у Фейсбуку були сотні коментарів. Безліч тих, хто родом із цього села, але виїхали, передавали нам вітання з Мілана, з Рима, Бухареста, Амстердама й навіть із Сомалі. Красняни писали: Боже, яка молодець, а як вона говорить українською!

Тобто, ми не лише показали Україні, який маємо карнавал, а й місцевим жителям – що вони є частиною України, що ми через українські канали їх транслюємо і ми розповідаємо про них українською. Там було щось 4 тисячі коментарів. Причому частина з цих коментарів – румунською.

- Щоб пройти шлях від задуму – поїздити Україною – до реалізації сайту шістьмома мовами, з відео, перекладом, трансляціями – потрібні гроші…

Наша сила і наша єдність – у різнобарвності України

- Невеликі. В нас у команді лише кілька людей працюють на ставці – й навіть цього на початку не було. А перекладачі, автори, редактори – волонтери. Саме тому я завжди дякую команді, бо сам не до кінця розумію, як ці фантастичні люди зібралися. Під кожну експедицію ми шукаємо гроші окремо. Компанії, які допомагають нам, представлені на сайті. Це не туристичні гроші – у нас є автомобільні партнери, є львівський партнер – це компанії, що розуміють важливість такого проекту не лише в короткостроковій перспективі. Експедиція готується кілька місяців. Ми запланували шістнадцять регіонів, бо це історичний поділ: Поділля, Полісся, Закарпаття, Буковина, Полтавщина. Найближчі експедиції будуть до Причорномор'я та Таврії. 

- Як саме ви шукаєте героїв та сюжети для поїздок. Ви шукаєте екологію, бізнес-історію чи соціально успішний проект?

- Ми шукаємо історію, яка могла б надихати. Деколи це перше, деколи – друге. Це довгий процес – підготовка експедицій. Ми намагаємося показати регіон із різних фокусів, показати і традиції, і новаторський бізнес, і людей, які працюють у громадському секторі. Взагалі всіх їх можна об'єднати назвою «агенти змін». Бо навіть якщо людина просто зберігає традиції, то вона не лише зберігає, а й поширює їх, а це також зміна. Шукаючи історичні та етнографічні історії, ми звертаємося до державних установ, локальних інституцій, аналізуємо місцеву пресу. На останньому етапі ми звертаємося до наших підписників, просимо їх порадити місця та людей.

Розуміємо, що ми нічого не знаємо про Україну. Кожна експедиція приносить відкриття

- Що ви зрозуміли про себе, про українців та Україну?

- Що ми нічого не знаємо про Україну. Кожна експедиція приносить відкриття. Бортництво на Поліссі, наприклад, було відкриттям минулого року. Опішня на Полтавщині. Я не можу сформулювати загальний меседж: що я зрозумів про українців. Але як не парадоксально, але наша сила і наша єдність є в цій різнобарвності. Під час експедиції деколи відкриваються дуже цікаві речі у звичаєвому устрої.

Внутрішній устрій, самобутність українських сіл, не вбитих "совком" – вражають

Наприклад, на Закарпатті, якщо мешканець одного села зустрічається з іншим, то, домовляючись про годину зустрічі, вони ставлять уточнюючі запитання: «Зустріч за київським часом чи за місцевим (мається на увазі – за європейським), за переведеним часом чи за непереведеним? Тобто одне село переводить час, інше не переводить. Внутрішній устрій, самобутність українських сіл, якщо їх не вбив совок, на Бесарабії чи на Приазов'ї збережені і вражають.

Ще ми не дуже вміємо урізноманітнювати відпочинок. У нас є стереотип...

- …Навіть знаю – який: без пляжного відпочинку в Туреччині та Єгипті – ти не людина.

Нас сприймають як людей із Марсу: чому ми пишемо про диваків-майстрів, а не про чиновників і олігархів?

- Так. Ми після експедиції у Карпатах написали історію про велосадибу та хостел у горах, куди часто приїжджають німці з велотурами. А мене запитують: чого вони їдуть – це екстрим чи бажання економити? Я кажу: ні. Частина світу любить відпочивати в польових умовах, звичайні намети чи матраци неправильно називати екстримом. Для мене це абсолютно звичайне життя і звичайний відпочинок, тому що екстремально – це підніматися з наметом на якусь скелю зі спорядженням, а подорож на велосипедах – це просто формат відпочинку. І зрозуміло, що для іноземців карпатська велосадиба – це, можливо, одна з найкращих умов, де вони зупиняються.

- Глухомань, яку окремі люди перетворюють на оази – такі приклади, можуть стати мультиплікаторами змін для регіонів?

- Можуть. І ми віримо, що це станеться.  І ми намагаємося змінити медійний фокус. У деяких селах нас сприймають як людей із Марсу: мовляв Київ, який, на їхню думку, формує усю країну, приїхав – і тут вони бачать, що ми пишемо та знімаємо не те, що вони очікують прочитати. І що нас цікавить дивак, який створює музичні інструменти, а не місцевий олігарх чи чиновник.

Україна – ідеальне поле для створення будь-чого: і туризму, і креативних індустрій, і сільського господарства – важливо просто побачити ці можливості

І з'являються міжрегіональні проекти. Ми їздили з експедицією по Закарпаттю, потім приїхали до Приазов'я. За кілька місяців по тому із Приазов'я до нас написали, що до них приїхали із бізнес-пропозиціями з Закарпаття. І мене це втішило. Бо за цей час, який забирає дорога із Закарпаття до Генічеська чи Маріуполя, можна було приїхати до Іспанії, а вони обрали інший куточок України. Вони отримали інформацію і зрозуміли, що самі можуть створювати ці місточки. А після того, як вийшла наша історія про приватну сироварню на Закарпатті на кшталт швейцарської, ми знімали ще кілька сироварень – і майже всі вони казали, що поштовхом до цього бізнесу стала сироварня на Закарпатті. Вони майже всі їздять консультуватися і набиратися досвіду саме на ту сироварню, яку ми знімали першою. Власне, перший крок до єдності завжди інформаційний. Нам надходило дуже багато листів від молодих людей, які писали, що планували емігрувати, а потім подивилися наш проект та запитали себе – я що, слабак чи що. Ще був лист дівчини з Полтавщини, яка теж написала: ви їдете на Полтавщину, але я ще не зробила нічого, щоб ви про мене написали – і це стало поштовхом для того, щоб почати свій маленький бізнес.

- Але молодь їде з України...

- Нехай їдуть, нехай поживуть там і... повернуться робити в Україні проекти. Україна – ідеальне поле для створення будь-чого. І туризму, і креативних індустрій, і сільського господарства – важливо просто побачити ці можливості.  Ми показуємо, що насправді є безліч успішних людей.

Коли ми починали, мені здавалося, що у нас буде багато історій про боротьбу з владою, олігархами. Але ми зняли 100 історій (із них зараз вийшло близько 40) – і у нас жодної історії не було про те, що реально заважала влада. Жодної. Натомість – з десяток історій про те, що заважали місцеві, чинячи опір будь-яким змінам.

- Як же, сидить же маркіз де Лакарен, який робить вина в Шабо, у осаді...

Люди все ще не зрозуміли, що туризм може бути величезним сектором економіки

- Але на нього тисне не влада – місцеві. Є багато історій, де атакують саме місцеві, де людина приїжджає не в своє середовище і стикається з несприйняттям. Втім, у Лакарена теж очевидно є союзники. Він виграє суди. Незважаючи на те, що наша судова система – певно, одна з найбільших проблем для створення бізнесу в країні.

Мені здається, що люди все ще не зрозуміли, що туризм може бути величезним сектором економіки. Насправді безліч українських регіонів мають величезний потенціал, особливо Бесарабія. Але ймовірно просто досі на це ніхто не робить ставку. Інвестиції просто так не прийдуть. Ми можемо зробити попередній аналіз і попередню якусь картинку того чи іншого регіону, але ми ж не можемо зробити інвестиційний план.

- Але попри те, в Україні будуть свої сири, цілком їстівні, своє цілком питне вино. І вже є своя музика, свої оповідачі...

В Польщі для молдовських, грузинських вин є окремі полиці. Українських ніде немає

- З вином була величезна проблема в його ліцензуванні. Вже вирішена. Тому, що від виноробів вимагали сплатити ліцензію – 500 тисяч гривень, і маленький якийсь винороб не може собі це дозволити. А Лакарен вже має ліцензію. І українські вина, на жаль, у світі взагалі не представлені ніяк абсолютно. Тобто, в Польщі для молдовських, грузинських вин є окремі полиці. Українських ніде немає.

Щодо історій, ми зараз плануємо кілька повнометражних фільмів. Але ви мене запитували, що я ще зрозумів про наших жителів. Скажу не дуже приємну штуку. Інвестор чи влада не замінять звичайної творчої енергії та ініціативності.

Наприклад, у згаданій вже Бесарабії багато очерету. У Вилковому, я знаю, з'явилося вже кілька таких міні-заготівельних фабрик цього матеріалу. Це надзвичайно цікава історія, тому що ці ж очеретяні будинки були на Бесарабії досить поширені. Зараз місцеві  хотіли відновити традиційні будинки, але, мовляв, не залишилося майстрів уже взагалі. Майстрів не знайшли (невже неможливо?), натомість очерет продають у Нідерланди величезними партіями.

І ще мене здивувало: як у місті, де стільки риби, нема хоча б одного рибного ресторану?! 

Або, скажімо, була в Радянському Союзі боротьба з алкоголізмом та вирубка винограду. Ну, чому деякі села, наприклад, біля Берегового – відновили ці плантації, і там неймовірна кількість приватних дегустаційних залів, погребів тощо? А приїжджаємо на Приазов'я, де так само були величезні виноградники, і люди кажуть – повирубали ще за Хрущова (тоді була перша хвиля вирубки), але Хрущова вже скільки років немає, якось можна було щось із цим зробити, але – ні...

Або на Полтавщині якось був випадок. Це звучить як анекдот, але це реальна ситуація життя. Ми підходимо до берега якоїсь річки, а там хлопці сидять, може трохи старші за нас. Говоримо з ними, розмова виходить на те, що вони кажуть: от колись тут був паром і можна було до сусіднього села на паромі допливти. Потім кажуть, шкода – спалили паром. Ми питаємо: хто, коли, як це сталося? Вони кажуть: та, ще німці. Тобто – парому нема через німців, які його спалили 80 років тому! Можливо, ця історія дасть або вже дала поштовх для інших, можливо хтось колись побудує паром.

- Але у вас у всіх дуже люблячий погляд на Україну.

Незважаючи на розмаїття мов, релігій, кольору шкіри – Україна єдина

- Це не те, що на Україну. Ми захоплюємося тими людьми, яких зустрічаємо постійно. І у нас є оператор, який каже: я не знаю, як цю експедицію взагалі витримати, тому що після кожної історії мені хочеться тут залишитися і почати займатися з ними тим, чим вони займаються.

І люди відкриваються, тому що вони відчувають, що ми десь ментально близькі. Тому, що ми робимо те, що хочемо, і вони так само. У нас відбувається якийсь із ними діалог. На якомусь іншому рівні одне одного розуміємо.

Тож, у нас просто має бути свій інформаційний простір, який би ми насичували ось такими історіями. І поки ми його не сформуємо, ми будемо шукати винних та озиратися назад. Мені здається, що центральні медіа здебільшого просто зависли в якомусь такому павутинні одного і того самого. А реальне життя – воно десь проходить обабіч.

Бо, незважаючи на різноту мов, релігій, кольору шкіри, – ми єдині. Є безліч тем, які можуть нас згуртувати.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Любімов Євген

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>