Дмитро Ступка, актор театру і кіно
У березні представимо антрепризну виставу, де граємо вдвох із батьком
07.02.2018 09:00 3329

Ми зустрілися з Дмитром Ступкою одразу після презентації офіційного тизера історичного фільму-екшн «Крути 1918». Художній фільм за реальною історією вийде у прокат в останній місяць року – 6 грудня, а поки що актор, який зіграв у ньому історичну постать, поділився з нами подробицями про зйомки та розповів про своє особисте життя.

-  Дмитре, у фільмі «Крути» ви граєте досить серйозну роль – Симон Петлюра. Як вживалися, як входили в цей образ?

- Я спершу взагалі мав грати іншу роль – офіцера контррозвідки Набоку. Вже почав готуватися, щось собі вимальовувати, бо мені режисер (Олексій Шапарев – авт.) досить цікаво в фарбах розписав, як все це має відбуватися. А потім він перед зйомками каже: Дмитре, я переглянув тебе в цьому проекті, будеш грати Петлюру. Якщо чесно, спочатку я цього трохи не зрозумів, оскільки попередня роль була більша, там треба було і стріляти, і на конях скакати, там цікава фізична робота, а тут у мене взагалі два знімальні дні виявилося. Але потім усвідомив, що, насправді, треба подякувати, що він мені довірив грати таку особистість. 

У ролі Симона Петлюри закликаю небайдужих людей приєднуватися до Української армії

Роль невеличка, але вагома. Це історична постать, яка багато зробила для українського народу. Я не можу сказати, що я сильно перевтілювався або вживався. Звичайно, я переглядав різні документальні фільми й телепередачі, ми з дружиною саме були у її бабусі, і я собі в селі мав вільний час. В Інтернеті переглядав різні документальні фільми, дивився хроніку, і, таким чином, отримав розуміння, хто такий Симон Васильович Петлюра, з чого він починав, яке у нього було коло друзів тощо. 

Один знімальний день у мене був, коли ми знімали повністю штаб Петлюри. До мене то приносили документи, то відносили, а я там сидів із цигаркою, підписував щось та слухав. Наступний день – це трошечки ораторства – виступ Петлюри разом із Грушевським на Софіївській площі, у якому я закликаю небайдужих людей приєднатися до Української армії. 

- А зовнішня подібність? Він же був старший від вас.

- Мені робили грим. У Петлюри були дуже виразні, масивні повіки, тому гримерам довелось робити мені силіконові накладки. Десь півгодини чи сорок хвилин це все вистигало на очах, потім моєму волоссю надавали сивого кольору – і все, в принципі. Я намагався грати органічно, і сцена виступу на Софіївській площі, гадаю, вдалася. Там була гарно зроблена декорація і такий, знаєте, особливий дух. Це допомагало говорити голосно, якісно і переконливо закликати небайдужих вступати до Української армії. Я вдячний режисеру, оскільки вперше зіграв історичну особу, і гадаю, що далі буде.

- Хотіла запитати, як ви взагалі ставитеся до змін зовнішності: тут вас зістарили, а якби сказали голити волосся, схуднути, набрати вагу для ролі, зробили б це?

- Взагалі, так. Я голився для деяких фільмів, і мені робили перуку, клеїли вуса. А от, щоб мене попросили схуднути чи набрати вагу, ще такого не було. Схуднути, то я може схудну, а набрати мені щось не вдається. Але в принципі, якщо це треба для фільму і хороший повнометражний проект, то чому б не спробувати.

- Це ж вже не перша ваша роль із режисером Олексієм Шапаревим?

- Так, ми з ним познайомилися давно. Перша спільна робота була – «Київський торт». Ще до нашого знайомства Олексій бачив мене в інших фільмах, по них знав мою роботу, а потім, знаєте, ми якось потоваришували на знімальному майданчику, знайшли спільні теми, досить багато часу проводили разом і реально здружилися. Зазвичай, коли у Олексія є якісь проекти, він мене кличе на зйомки вже без проб. Він, взагалі, коли пише сценарій, то вже заздалегідь знає, хто яку роль буде грати.

- Це взагалі чудово, коли такий творчий тандем створюється, це ж тільки на користь, так?

- Як сказала моя бабуся, Богдан Сильвестрович знайшов свого режисера Данченка, можливо, і я знайшов свого режисера в кіно. Я йому вдячний, у мене сім'я, дитина, орендована квартира, і він, якщо знімає навіть не серіал або кіно, а якісь рекламні ролики, мене запрошує, щоб я міг заробити додаткову копійку на життя.

- У вас же є ролі й у театрі, не лише в кіно. Яке співвідношення?   

- Так, я зараз і в театрі Франка граю, і викладаю у Михайла Михайловича Поплавського майстерність актора першокурсникам.

- Роботи в театрі багато?

- У мене там достатньо, десь біля 5-6 вистав на місяць виходить. Хотілося б більше роботи в кіно. Тому що театральна зарплата, яку платять раз на місяць – це одне, а реальні витрати – зовсім інше. Купа витрат, як у будь-якої молодої родини, я вже не кажу про няню. Зараз приїхала Полінина мама, і вона допомагає нам замість няні. 

Але, й окрім матеріального аспекту, просто хотілося б більше реалізувати себе. В мене був непоганий старт кар'єри, є хороші  фільми. Наразі, завдяки друзям-режисерам, не забуваю, що таке знімальний майданчик. От, у батька десь 2 роки немає роботи взагалі. Зараз знімається в Польщі, його поляки так полюбили, що дописали роль далі. А тут немає. Я взагалі дивуюся: народний артист України, у нього ж немає ні телепередачі, а він гарний ведучий, ні зйомок у кіно чи серіалі. 

- Дуже хочу вірити, що це тимчасово, бо люблю і поважаю Остапа Ступку, і хотілося б, бачити його частіше. 

- Ми якраз зараз із батьком робимо антрепризну виставу, називається «Косметика ворога», Амелі Нотомб. І саме наразі виконуються репетиції, працюємо кожного дня. Прем'єра запланована на 11 березня, потім будемо їздити по Україні з цією виставою.

- Антреприза на двох?

- Це вистава на двох, але ми ще включили актрису. Взагалі, там два головні персонажі – це Текстор Тексель і Жером Ангюст, батько грає Текстора Текселя, я граю Жерома. Ще є дівчина, у неї кілька діалогів, і ми через неї передаємо деякі сцени. Там дуже багато тексту, особливо у батька. Його персонаж говорить і говорить. Стільки тексту треба вивчити, я навіть дивуюся, як він це зробить. 

- Де прем'єра буде? 

- У Національній музичній академії, а потім вже будемо їздити по Україні з цією виставою. 

- Дуже цікаво, то, все ж таки, у вас роботи купа, я так розумію.

- Не купа. Я вам скажу чесно, хотілося б, звичайно, мати більше роботи в кіно. Насправді, за останній час мене тільки Олексій Шапарев і знімав. Я не знаю, що там сталося, що на що впливає, але досить довго у мене взагалі ніякої роботи не було через ці всі події, які сталися між Україною і Росією.

- Сьогодні я була на публічному обговоренні законопроекту Кириленка, в якому він пропонує титрувати кліпи і виступи артистів, які їздять на гастролі до Росії: «цей співак виступає в країні-агресорі». Вашу думку цікаво було б почути. 

- Я не знаю, якщо чесно, що сказати, я туди не втручаюся. 

- Ви ж самі не їздите до Росії на гастролі після того, як уже все це сталося?

- Ні не їздив. Це такі слизькі речі, як казав мій дідусь про політику: ви бачили як комар до вітру ходить? Ні, не бачили. Так політика – це ще тонше, розумієте. Тому не будемо чіпати цю тему.

- А, взагалі, важко бути онуком такого геніального актора? Як у дитинстві це вами сприймалося – чи як даність? Ви ж, коли малим хлопчиком були, напевно, не розуміли таку відмінність свою від інших дітей?

Я виріс у театрі, був закулісною дитиною – тож фах сам затягнув

- Раніше я на це, взагалі, не звертав уваги. Зараз, звичайно я розумію це – більше розмов, більше уваги, більше порівнюють: а той хороший, а той поганий, батько поганий – син кращий, син гірший – батько кращий, або – дідусь геній, а ці два взагалі обидва не мають нічого (сміється). Говорять багато, раніше я щось там читав, звертав увагу, а потім зрозумів, що не треба собі псувати нерви, треба робити свою справу – і все – собаки брешуть, караван іде.

- А вибір професії? Не було якоїсь іншої думки кудись піти, не так, як батько, не так, як дід.

- Та ні, у мене такого не було, тому що я виріс у театрі. Я був закулісною дитиною, дивився всі вистави. Воно само собою затягувало. Бабусі й дідусеві на кухні відігравав майже всю виставу, за всіх знав текст. 

У молодших класах я вчився у звичайній школі, 117-й гімназії, а потім дідусь сказав, що є така Київська дитяча академія мистецтв і там є різні факультети: образотворчий, музичний, театральний, хореографічний, і з шостого класу мене туди віддали. Далі я потрапив до університету імені Карпенка-Карого. Ми їздили до Польщі, до Кшиштофа Зануссі, нас водили до різних театрів, їздили до Москви, зустрічалися з Табаковим, Хабенським, грали уривки «Чайки» на малій сцені МХАТу, їздили на театральні фестивалі молодих акторів-студентів до Санкт-Петербурга, і воно так само собою затягнуло. 

- Тобто, інших варіантів не було?

- Не було. Тому що бабуся – балерина, дідусь – актор, мама – актриса, тато – актор. Я постійно на репетиціях, на знімальному майданчику. І потім, так сталося, що я з дитинства почав зніматися в різних рекламних роликах, кліпах, чи якусь масовку грав. А потім мені вже почали давати ролі, я грав «Сни за Кобзарем» із дідусем, у ролі малого Тараса Шевченка, потім у мене була роль у постановці «Майстер і Маргарита», грав маленького хлопчика, потім мені дали головну роль Андреса у виставі «Сміх і сльози Дон Кіхота". От так воно все закрутилося. 

Потім, як я казав, мене затвердили на роль в повнометражному фільмі «Ми з майбутнього - 2». Це була моя мрія – потрапити у велике кіно. Я знявся, фільм вийшов у 2010 році, а згодом почалося: о, все – зрадники знялися в антиукраїнському фільмі. Хоча я навіть не думав, що так може бути. Вже потім подивився і побачив, як насправді вони це все змонтували. А під час зйомок – я такого і подумати не міг. Мене затвердили, і я пішов зніматися. Після цих всіх подій – просто якась тиша – що у батька, що в мене. Дідусь помер, політика помінялася. У мене було раніше одночасно по 4-5 проектів, а потім – просто глухота, взагалі нічого немає. Я був здивований. Ну, а зараз вже, врешті-решт, починають більше знімати фільмів, більше виділяється бюджет, і це не може не тішити. Я живу в Україні й хочу зніматися в українському кіно в першу чергу. 

- Я думаю, що це тимчасове затишшя. Це вам так доля дає час налаштуватися на потужну роботу. 

- Та, дай Боже. Проекти є. Нещодавно грав Раскольнікова. Мені подзвонили з Харкова і запропонували антрепризну роль. Я за три тижні вивчив роль, сидячи вдома без репетицій. Вона російською мовою і там: "намедни", "давеча", "облагодетельствовано". Там такі слова, що я дивився і думав: Боже мій, як це прочитати, а ще треба вивчити. Але нічого, досить гарно вийшло, ми з'їздили по Україні, й люди класно сприймали, плакали. Реально – виходили, витирали сльози. І я гадаю, якщо ми вже якесь співчуття, якусь емоцію у публіки дістали, це вже значить робота була зроблена недарма. Тому, робота є. Якщо не зйомка, то якісь театральні проекти, антрепризні. Слава Богу, потихеньку рухаємося. 

- А є якась така омріяна роль, яку хочеться зіграти? 

- Я б зіграв із задоволенням Ромео. Я розумію, що вже трішки застарий, але я грав її у театрі Франка – і була досить непогана емоційна робота. І втілити в кіно – було б непогано. Але це так, мрія. Я не знаю – хто там що зніме, але такі у мене думки були. 

- 1 квітня в ЗМІ був жарт, ніби ви зіграєте роль у продовженні «Гри престолів». Цікаво, а кого б ви зіграли там насправді? Хто ваш улюблений герой у цьому серіалі? 

- Я теж цей жарт читав. Але, чесно, я просто не дивився «Гру престолів». 

- Таке питання, де натхнення шукаєте? Читаєте, музику слухаєте, подорожуєте? 

- Я дуже люблю подорожувати. Якщо маю нагоду і є гроші, нічого собі не купую, а кудись мандрую. Квартиру вже міг би придбати на ті кошти, але враження, які я отримав, не купиш. Я багато де був, і багато де хочу ще побувати. Але все ж, це теж упирається в кошти. 

- Більше теплі краї подобаються чи сніги, як зараз модно? 

- Ні, більше теплі. З нашою професією, сніг або лижі – небезпечно, можна поламати ногу, не дай Боже, і потім дуже довго лежати, поки вона зростеться. Тому мені більше подобаються теплі країни або Європа. 

Я дуже багато малим їздив зі школою в автобусні поїздки по всій Європі. Дивилися Люксембург, Бельгію, Францію, багато чого. Як чорнобильську дитину мене ще відправляли на Кубу та до Іспанії. Тому пристрасть до подорожей у мене з дитинства. Я постійно кудись їздив, щось нове бачив – і це мене заряджає. 

- Чи вистачає часу на спілкування з дитиною? Знаходите час, чи, все-таки, на дружині все. Як взагалі розподілені ролі у вашій сім'ї? 

- Ми з Поліною все ділимо на двох. Поліна також працює. Зараз трохи легше, бо приїхала її мама, з нами живе і допомагає доглядати нашу донечку. Я теж завжди знаходжу час для дитини – коли є будь-яка можливість, одразу їду додому і проводжу час із сім'єю.  

Любов Базів. Київ

Фото: Євген Любімов, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-