Оксана Забужко, письменниця
Кращої реформи людини, аніж християнство, запропоновано не було
02.02.2018 12:29 7308

Події кінця січня в Римі, у храмі святої Софії Української греко-католицької церкви, стали чудовою можливістю поговорити про релігію і не бути звинуваченим читачами у клерикалізмі.

Нагадаємо, що цього року в апостольській столиці відбулося щорічне нагородження лауреатів відзнакою священомученика Омеляна Ковча – греко-католицького священика, відомого як пароха концтабору Майданек, який відмовився виходити звідти. Відмовився, бо навіть на дні цього земного пекла хотів підтримувати літургію, хрестити, відспівувати, причащати в'язнів.

Письменниця Оксана Забужко стала однією з лауреаток відзнаки. Історію про отця Омеляна вона чула з дитинства від батька-дисидента, який привіз її з радянського табору Забайкалля, де товаришував із репресованим священством УГКЦ. Вона розповіла про це під час церемонії нагородження. І не знаю, чи здалося мені, але у всіх, черниць, священиків були вологі очі, коли вона неголосно повторила, що рада, що цей нібито апокриф дитинства, цей святий повернувся до неї ось у такий спосіб, такою нагородою, і що її ім'я буде пов'язане з цією відзнакою імені Омеляна Ковча. Після всіх урочистостей нам удалося поговорити з письменницею.

 - Пані Оксано, таке незвичне питання про священомученика Омеляна. Як вам здається, наше суспільство не збайдужіло до таких святих? Я маю на увазі не лише вірян, носіїв віри, а чи здатні оцінити таку самопожертву критичні, невіруючі люди?

В мільйонів людей склалося абсолютно перверсивне уявлення про те, що таке священик

- Ви знаєте, ви не перша, хто у мене питає про таке. Через те у мене виникають якісь нехороші підозри, що, скажімо так, деструктивний вплив на мізки супермаркету ритуальних послуг «100 шагов от дома Московского патриархата» якось значно нищівніший, аніж можна було припустити, бо я просто бачу, до якої міри, у якої кількості людей відклався оцей образ священика, як даруйте, попидла в мерседесі, котрий по-воєнному – як ця потвора з Запоріжжя зреагувала, коли дитину відмовилися відспівувати, що «у нас военная организация». (Слова щодо церкви УПЦ МП – що вона «воєнна організація» – були сказані кліриком УПЦ МП Іваном Рябком на захист іншого священика Запорізької єпархії УПЦ МП, який відмовився відспівувати померлу дитину через те, що вона була хрещена в Київському патріархаті. – Л.С.). І десь відклалася оця модель воєнної організації й попидла, як чувака в рясі, котрий транслює якісь загадкові казки, десь виписані якісь там правила і закони, ніби виписує і призначає, як лікар рецептуру, – і його треба слухатися теж «по воєнному образцу».

Тобто, елементарно, в мільйонів людей склалося абсолютно перверсивне уявлення про те, що таке священик, що таке релігія і що таке взагалі духовне служіння.

Я думаю, що оці урочистості й інформація про отця Омеляна показує контраст.  Бо одна потвора заявляє, що вона не буде дитину відспівувати, тобто, реально плює на Христа, бо, даруйте, це навіть проти Євангелія. Як у Матвія, коли Христос каже – хто приймає дитину в моє ім'я, той приймає мене. Це отакий ніби загальник абсолютний: служачи дітям – ти служиш Христу, а тут, даруйте, мертву дитину не відспівати – це просто наруга...

І зовсім інше. Кілька тижнів ми вшановуємо пам'ять Омеляна Ковча. Це справді прекрасна нагорода, і я дійсно безмежно зворушена тим, і якось заскочена, що вшановується священик, який спеціально лишився в концтаборі. Міг зіскочити з того Майданека, міг врятуватися, його хотіли врятувати, були там зв'язки, можливості, контакти тощо. А він каже – це єдине місце, окрім раю, де я хотів би бути, бо ми тут всі рівні, ми тут всі єдині, тут кожного дня.

Цей лист до рідних – просто, де він пише, що німці вбили п'ятдесят людей і запитує: як вони пройшли б через цей Перехід без мене? – просто потрясає.

- Пані Оксано, ви знаєте історію Української церкви, ваша лексика насичена словами релігійних людей. Як це у вас поєднується постмодернізм та Христос?

Ліпшої, глибшої й суттєвішої реформи людини за останні дві тисячі років, аніж християнство, запропоновано не було

- Я б не назвала себе носієм релігійної свідомості. Коли треба ідентифікувати себе в деяких міжнародних анкетах – з якою церквою ти себе пов'язуєш – я скромно пишу «агностик».  Хоча це не зовсім так, складно визначати свої релігійні погляди й переконання. В загальних рисах я скромно, вронивши очі долу, можу сказати, що я вірю в розумність Всесвіту, але цього недостатньо для того, щоб називати себе носієм релігійної свідомості.

Я не асоціюю себе спеціально з якоюсь церквою, я кажу, я в цьому сенсі якраз, от я абсолютно екуменічна християнка, але я культурна християнка. Це дійсно так і я можу пояснити – чому. Кажучи словами народного Малахія, Кулішевого героя – ліпшої, глибшої й суттєвішої реформи людини за останні дві тисячі років запропоновано не було. І оце дуже і дуже серйозно.

Те, що зробив Христос – це така найбільша і найглибша гуманітарна революція. Я всім активно рекомендую почитати листування Лесі Українки. При тому, що вона дуже не любила церковного християнства, у неї були теж свої стосунки з віровизнанням, із релігійністю і з розумністю Всесвіту й потойбіччям – значно складніші, заплутаніші, ніж у мене. Але у неї є абсолютно чудовий лист, який можна назвати десь так: критика християнства з позицій, скажімо, цієї історичної ідеології. Вона, працюючи над «В катакомбах», чи над якоюсь зі своїх апокрифних драм, простудіювала цілу гору літератури. Вона тоді працювала з Кримським, він її консультував, рекомендував та присилав книги, починає полемізувати.

Вона любила античність і каже, що в теорію ніби християнство не внесло нічого нового. Але внесло нове у сфері почуття, оте всепрощенство, яке так красило відносини Христа до його зрадливих учнів – ні один античний філософ у такому становищі не простив би своїм друзям.

Що таке реформа людини? Ось це відпускання та трактування зла, трактування гріха як хвороби, як віруса, а не чогось такого, що персоніфіковано на людині й потребує відплати, мщення. Це те, за що можна помолитися, як за чиюсь хвору душу, і справді можна відпустити.

Це абсолютно новаторський підхід, нічого подібного й близько не було в жодній з дохристиянських культур. Це  дає один єдиний шанс людству не перерізатися навзаєм, і це справді була велика реформа Христова. Нагорна проповідь є найбільшою гуманітарною реформою за останні три тисячі років.

Плюс, що вона ще зауважує, вона була дуже чутка на ці речі, каже, що жони-мироносиці, жіноче начало, Христова революція – вона ще й феміністична революція. Притча про Марфу і Марію, коли рекомендується жінці освіта і вона ставиться пріоритетом над домашніми обов'язками, – це абсолютно потрясаючий революційний акт, а ще уявити його собі тоді, в цій затурканій, зачуханій Юдеї.

Коротше, це я тільки цитую Лесю Українку, ми погано вчимося, ми погано читаємо і погано знаємо й розуміємо навіть власних класиків. Леся Українка, маючи отой поступовий продвинутий світогляд європейського інтелігента початку ХХ століття, от ніби чистий агностицизм, постулює, фіксує дуже точно і яскраво якраз цю чуттєву революцію.

А йдеться нам сьогодні саме про сферу чуття, тому що нинішня сучасна цивілізація бомбить нас якраз по точках чутливості, вона нас знечулює, вона викликає апатію, оця нова оруелівщина, так би мовити, перетворює людей на стадо, де Homo homini lupus est (Переклад з латини: «Людина людині вовк» – ред.).

Ви можете скільки завгодно обурюватися історією церкви, бо історія церкви – це історія людей, це історія соціального інституту, утвореного людьми: там, де люди, – там завжди обман, підступ, маніпуляції, все, що завгодно, але це зовсім інший сюжет, не йдеться про те. А йдеться про концепцію, про те, що нового внесло християнство.

Звідки ж виникла ідея ХХ століття, ідея християнського соціалізму, бо христову реформу теж прочитували як соціалізм?

Установка, на відміну від поганства, де рулить сильніший, де чия сила – того і правда, християнство – релігія слабких, і всі ці античні критики якраз християнства, вони глузували з ранньохристиянських громад саме тому, що це релігія рабів і жінок. Оця установка, тобто, релігія, в центрі якої – слабка людина, не комісар з випнутими грудьми – «стреляй, сука, всех не перестреляешь» – а слабка, квола людина, яка перемагає, власне, свою слабкість, яка не соромиться своєї слабкості, всевизнання слабкості, що потребує вирозуміння в ближньому, і що кладеться в основу християнської антропології і антропософії. Це дуже людяні речі.

Тобто, весь цей самий ніби ренесансний гуманізм, яким ми так захоплюємося, – весь він звідти, з християнської культури, ідеї соціалізму як соціальної держави, котра захищає сиріт, котра опікується слабкими, кволими і тими, хто не може за себе постояти, бо се брат твій, це твій ближній тощо. Ось ця ідея також звідти. 

Одним словом, тут можна прочитати цілу лекцію, не кажучи вже про те, що Євангеліє – це прекрасна література, розкішна сторі, яку можна аналізувати – я це часом роблю, коли читаю майстер-класи молодим літераторам – як таку абсолютну модельну і взірцеву за всіма канонами геніально складену історію. Скажімо так, мої симпатії до християнства, вони є абсолютно, я би сказала так, раціонально мотивовані, багатолітніми якимось роздумами, коротше, нічого ліпшого людство не придумало.

- Скажіть, ваша фраза, вимовлена на початку війни, що «я не уявляла, що в моєму суспільстві стільки праведників», ви не розчаровані?

У нас уся духовна екологія дуже скалічена інформаційно задимленим полем. Про зло насправді легше розповідати, аніж про добро

- Це дійсно так, вони ж нікуди не ділися. Інша справа, що, як сказати, є така штука як разовий порив, коли воно оприявнюється, і коли люди в цих умовах демонструють свої найкращі якості в умовах виклику, в умовах загрози життю, бо триматися постійно на цій висоті – це вже інша справа, це вже інша історія, вже інший сюжет, але той факт, що стільки всього в нашій реальності, котра інформаційно страшенно забруднена.

У нас уся духовна екологія дуже скалічена оцим самим інформаційно задимленим полем, тому що на нас постійно вивергають лайно. Це вже на рівні анекдоту. Сьогоднішні новини: вбили, зарізали, пограбували, жахливе ДТП, але є хороші новини – в зоопарку народилася пандочка. Зрозуміло, що це певна технологія, але це до питання про спокуси і виклики, про зло насправді легше розповідати, аніж про добро.

До речі, зайве свідчення того, що добро ми сприймаємо ніби за норму, ми все ще не подичавіли настільки, щоб не сприймати добро як виняток. Все-таки підсвідомо якась закладка і прожилка є, де добро сприймається за стандарт, а девіації, порушення, відхилення – убили, зарізали тощо, вони як норма не сприймаються. І це добра новина, значно краща, аніж та, що в зоопарку народилася пандочка.

Але це є постійне бомбардування якраз от нашої чутливості та нашої здатності сприймати зло як девіацію, вони нам постійно товчуть, валять суцільним потоком, щоб ми до нього звикли. І відбувається оце звикання до маніпуляцій, звикання до брехні, звикання до зла, постійно в кадрі негативні герої сучасності – ті, котрі брешуть і крадуть, і нахабно й цинічно розвалившись на екранах, демонструють типу: ну, і що ти мені зробиш – так, я брешу і краду, так, я ось такий – і дивись, як мені добре.

- Уособники занепаду і зради просто деформують інформаційний простір.

Суспільство представлено в кривому дзеркалі інформаційного поля. Постійно здійснюється реклама антилюдяності

- Тобто, оця нібито така, я би сказала, реклама антилюдяності постійно здійснюється. Суспільство представлено в кривому дзеркалі інформаційного поля.  Якби воно справді було адекватним, воно б дійсно відображало загальний стан українського суспільства. Якби ми були такими, як показують нас часом медіа, то ми би справді – всі одне одного перерізали, ми б не кидались на допомогу на вулиці, коли людина впала, і не відбились би в 2014 році.

Але тоді, в 2014-му хруснуло це криве дзеркало, і вийшли на якийсь час оті не прорекламовані, ніби не запотребовані медіями оці кращі ресурси суспільства, нації. Тому я думаю, що за умовчанням оцей самий потенціал добра у нас більший, що ми кращі потенційно, аніж ми про себе думаємо, аніж нас привчають думати.

І тому оця відзнака Омеляна Ковча і заходи важливі для того, щоб якось періодично нагадувати, що є інші цінності, що вони є тут, вони поруч із нами й нікуди не зникали.

- Оксано, письменники та націоналісти часом передбачають майбутнє. Як вам здається, ми перемагаємо?

Це загальноцивілізаційне перезавантаження, дуже серйозна тектоніка, яка в масштабах цілої цивілізації до середини ХХІ століття точно триватиме

- Ви хочете якихось прогнозів?

- Відчуттів.

- Це ж не локальний конфлікт. Тривають масштабні процеси, в яких Україна виявилася на передньому краї, і на занадто довгу дистанцію ці процеси закручені.

Цей вибух – результат дуже довгих процесів, але ми вже принаймні сьогодні навчилися бачити на столітні дистанції, уже порівнюємо з тим, як воно було 100 років тому, бачимо вже якось столітній цикл. Він насправді може бути більш ніж столітній, і це стосується не тільки України – це загальноцивілізаційне перезавантаження, дуже серйозна тектоніка, яка в масштабах цілої цивілізації до середини ХХІ століття точно триватиме.

Ясно, що перемогти, виграти, відігратись і відбитись ми маємо раніше, і взагалі – наступна декада, оці самі 20-ті роки ХХІ століття – оце буде дуже, скажімо, дуже цікавий період. Буде струс, як шторм на кораблі, де багато буде мінятися, переформатовуватися. Цей час вимагатиме лабільності, гнучкості й здатності швидко орієнтуватися і прораховувати бажану стратегему наперед для того, щоб вже сьогодні думати про речі, про які в нас не думається, бо ми звикли до життя в стабільному світі.

Ні й ще раз ні, найближчі десять років світ буде дуже і дуже нестабільним, поки не відбудеться перекроювання мапи світу, буде зміна цих силових ліній, кордонів, міждержавних зв'язків тощо, словом – буде дуже цікавий період, до якого треба бути дуже і дуже готовим. 

Лана Самохвалова, Київ-Рим

Фото: Сергій Гудак , Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-