Олександр Панченко, в.о. директора Державного архіву міста Києва - 09.12.2017 09:00 — Новини Укрінформ
Олександр Панченко, в.о. директора Державного архіву міста Києва
У нас можна «побачити» київську історію
09.12.2017 09:00 2518

Не без хвилювання відкривали ми в стінах Державного архіву міста Києва папку з дозвільними документами на будівництво готелю «Гладинюк». Адже в цьому приміщенні нині працює рідне для нас агентство Укрінформ. Тоді, у вісімдесяті роки XIX століття, це був ріг вулиць Фундуклеївської та Ново-Єлизаветинської. Нині у вулиць інші назви – Богдана Хмельницького й Пушкінська. А от конструкція будівлі не змінилася – вона така ж, як і була в ескізах і проектах її автора – відомого київського архітектора Володимира Ніколаєва.

Ось ці креслення перед нами, і ми легко їх «читаємо», бо кожного робочого дня ходимо коридорами, працюємо в кабінетах колишнього готелю, що належав на рубежі позаминулого й минулого століть до першокласних у Києві. В ньому, зокрема, приїжджаючи зі Львова, завжди зупинявся і тривалі періоди жив видатний український вчений-історик Михайло Грушевський. Назва цього популярного колись готелю – від прізвища людини, яка профінансувала його будівництво, – відомого українського підприємця, благодійника, громадського діяча Григорія Гладинюка.

Його подвижницьке життя – це окрема історія, і ми ще розповімо про неї у зв’язку з відзначенням весною наступного року 100-річчя з дня створення Укрінформу. А нині наша розповідь про тих, хто відкрив для нас документи, пов’язані з будівлею, де з середини вісімдесятих років минулого століття «прописане» наше агентство. Наш співрозмовник – виконуючий обов’язки директора Державного архіву м. Києва Олександр Якович Панченко.

– На прикладі приміщення, де нині працює наше агентство, можна судити, наскільки цінними, важливими, пізнавальними й цікавими з погляду дослідження історії Києва є документи, які зберігає ваш архів. А скільки загалом у його сховищах таких справ, як наша?

– Їх дуже багато. Майже мільйон. Цю цифру складають 981 445 справ  із паперовою основою, 1553 одиниці зберігання фотодокументів і 431 одиниць обліку (40 од. зб.)  фонодокументів. Хочу підкреслити, що йдеться переважно не про копії, а про оригінали. У них – сторінки історії нашої столиці й загалом України.

Від яких часів?

– Найдавніші документи належать до середини XVII століття, тобто до часів національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Це найрізноманітніші документи, у тому числі – копії грамот запорізьких гетьманів, польських королів, російських імператорів про надання і підтвердження прав та привілеїв місту Києву та його жителям, циркуляри Київського, Волинського, Подільського генерал-губернаторів і Київського цивільного губернатора.

Російська імперія відводила Києву роль суто провінційного міста – усього лиш губернського центру

Зберігаються в нас і протоколи засідань та рішень Київського магістрату, журнали обліку рішень міської думи та управи. Є й виборчі документи: відомості про кількість виборців за станом та майновим цензом, результати перепису міського населення, що належать до різних періодів. У нас ви можете познайомитися і з тими, хто в різні роки керував містом. Нині їх називають головами, мерами, а тоді це були війти.

Слід мати на увазі, що з часів Древньокиївської держави Київ пережив різні періоди, зокрема, й занепаду. У Російській імперії це було провінційне місто, всього лиш губернський центр. Але зусиллями киян, передусім, найбільш підприємливих із них (як той же Григорій Гладинюк), місто розвивалося. Це, до речі, добре видно на планах Києва різних часів, котрі є в архіві. Територія забудов постійно розширювалась. У наших сховищах – чимало справ, що стосуються відведення земельних ділянок під проектування і будівництво різних будівель. Скажімо, Військового госпіталю (1807), Гостинного двору (1811), Університету святого Володимира (1834), вокзалу Києво-Балтської залізниці (1869), Київського політехнічного інституту (1897).

Архівні документи дають можливість простежити, як розвивалася промисловість та інфраструктура міста. З циркулярів, листувань, рішень міської влади видно, коли і де споруджувалися в Києві млини, цегляні, цукрові, пивоварні, тютюнові, сірникові  заводи і фабрики, як укріплювалися дніпровські схили і прокладалися трамвайні лінії, будувався фунікулер, велися археологічні розкопки, здійснювалась реставрація Золотих воріт, збиралися пожертвування на пам’ятник Богданові Хмельницькому тощо.

Встановлювати київські родоводи надзвичайно важко. Українська нація століттями не мала своєї держави, і на нашій землі верховодили загарбники

– А які документи може представити архів про людей міста. Відомо, що останнім часом зросло зацікавлення українців своїми родоводами. На жаль, ми дуже мало знаємо про своїх предків. Ці знання сягають у кращому разі прапрадідів. Тоді як у багатьох країнах світу родовід простежується до п’ятого, десятого коліна й далі.

– Ви маєте рацію. Встановлювати родоводи кожному з нас надзвичайно важко. І через обмеженість документальних джерел. І через те, що українська нація століттями не мала своєї держави, і на нашій землі верховодили загарбники. І все ж. Що з цього погляду можемо представити ми? Передусім – церковні книги. Православні церкви й собори і римо-католицькі костьоли Києва сумлінно вели записи – хто, коли і в кого народився.

До цих матеріалів справді нині підвищений інтерес. І що цікаво: не тільки киян, а й громадян інших країн, чиї предки жили в Києві. Багато з тих, чиї корені в українській землі, приїздять до нас, шукають хоча б якісь свідчення про їхніх близьких і далеких родичів. Свого часу, з 1919-го і до 1936 року, ми прийняли на зберігання документи реєстрації актів цивільного стану майже про всіх, хто народжувався, одружувався, розлучався і відходив за вічну межу в Києві. Згодом наші попередники в архіві й ми змушені були відмовитися від прийняття таких матеріалів. Причина проста: катастрофічно не вистачає місця. Але це вже інша тема.

– Якщо ви не проти, ми до неї ще повернемося. А зараз хотілося б запитати про інші особисті документи – ті, що стосуються життя і діяльності відомих мешканців Києва. Про кого з них зберігають сховища архіву відомості? І які? Приміром, у вестибюлі архіву представлена експозиція з його історії, де ми побачили, зокрема, невідомий нам портрет Олександра Довженка з його юнацьких років.

– Ось ви самі й почали відповідати на своє питання. Дійсно, Олександр Довженко – один із тих видатних українців, про яких є матеріали у наших фондах. Але які? Вони пов’язані з періодом його навчання у Київському комерційному інституті. Як відомо з біографії Олександра Петровича, він у 1911 році закінчив Глухівський вчительський інститут. За його зізнанням, не тому, що хотів стати вчителем, а через те, що мав право скласти туди іспити, до того ж міг отримувати там стипендію – 120 карбованців на рік: для хлопчини з багатодітної бідної селянської сім’ї це була значна підмога. У 1917 році Довженко переїхав на роботу до Києва і вирішив здобути ще одну освіту – економічну. Саме документи про його навчання на економічному факультеті Київського комерційного інституту і зберігає наш архів, у тому числі й особисто заповнену Довженком анкету та згадану вами його фотографію. Додамо, що це навчання, судячи з Довженкових оцінок, не приносило йому задоволення. У 1918 році, будучи вже головою громади комерційного інституту, Довженко організував загальностудентський мітинг протесту проти призову до лав гетьманської армії. Учасників демонстрації було розігнано, близько двадцяти молодих людей убито, багатьох поранено. Того ж року Олександр Довженко став слухачем Української академії мистецтв, і це вже був початок його великого і славного шляху в світ кіномистецтва.

Це лише один приклад. Насправді їх дуже багато. У наших фондах зберігаються документи колишніх учнів, студентів, викладачів, таких як Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, Михайло Булгаков, Костянтин Паустовський, Анна (Горенко) Ахматова, Євген Патон, Олександр Богомолець, Максим Рильський, Олена Теліга, Сергій Корольов, Олександр Вертинський, чия доля в ті чи інші часи була пов’язана з Києвом. Слід сказати, що наш архів має дуже багато документів з минулого і сучасного навчальних закладів міста – Шевченкового університету, консерваторії, політехнічного інституту, кадетського корпусу, вищих жіночих курсів, юридичного, шляхетних дівчат, художнього, музичного, реальних училищ, приватних гімназій, професійних шкіл і т. ін. Ми збираємо і зберігаємо особові справи професорів і викладачів, керівників освітніх установ. Не беремо тільки справи студентів – з уже названої вище причини – нестача місця для зберігання документів.

Щоб завершити цю коротку відповідь на ваше запитання, додам, що в особових фондах архіву також представлені цікаві колекції документів про життєдіяльність таких видатних киян, як авіаконструктор Олег Антонов, ректор Університету імені Тараса Шевченка Михайло Білий, засновник української наукознавчої школи Геннадій Добров, вчений-історик Володимир Замлинський та цілий ряд інших. На наше переконання, неоціненне значення для біографічних досліджень мають архівні документи Києво-Подільського і Києво-Печерського духовних правлінь, Київської управи благочинія, Києво-Васильківського римо-католицького деканату, Володимирського собору, багатьох київських церков.

Ми не маємо колекцій документів про майстрів слова, художників, діячів культури. Все це зберігається в інших архівах, зокрема, в Центральному державному архіві – музеї літератури і мистецтва України.

У цьому зв’язку запитання: як поділене «архівне поле» України, в тому числі й Києва, і як позиціонується на ньому ваш архів?

Наша архівна галузь – ровесниця Української Народної Республіки. Цього року виповнилося 100 років державним архівним установам України

– Почну з того, що в цьому році відзначаємо сторіччя державних архівних установ України. Отже, наша архівна галузь – ровесниця Української Народної Республіки. Нині вона складає розгалужену систему архівних закладів. Назву лише найбільші з них: Центральний  державний архів вищих органів влади та управління України, Центральний державний історичний архів України у місті Києві, Центральний  державний історичний архів України у місті Львові, уже згаданий Центральний державний  архів-музей літератури і мистецтва України, Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г.С. Пшеничного, Центральний державний науково-технічний архів України, Центральний державний архів громадських об’єднань України. Центральний державний електронний архів України, Центральний державний архів зарубіжної україніки. Крім, того, є багато галузевих та місцевих (регіональних) архівів.

Сфера діяльності нашого архіву випливає з його назви. Ми збираємо і зберігаємо документи про столицю України. Державний архів міста Києва було відкрито у травні 1932 року. Його завданням було і залишається концентрація архівних матеріалів з історії Києва і тих, що надходять з міських і районних органів влади, підприємств, установ і організацій, які є на території міста.

Отже, нашому архіву – 85 років. Він має подвійне підпорядкування: є структурним підрозділом виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації ) та підзвітний і підконтрольний не лише їй, а й Державній архівній службі України. Крім того, він здійснює контроль за діяльністю архівних  відділів районних у місті Києві державних адміністрацій та надає їм науково-методичну допомогу. На жаль, займатися наукою так, як нам би цього хотілося, бракує часу. Все поглинає поточна робота. Обсяги її величезні й із року в рік зростають. А в штаті архіву – тільки 46 співробітників. Навантаження на кожного з них – колосальні.

– А як щодо приміщення, про яке ви з зітханням вже згадували?

– Можливо, ви звернули увагу, зайшовши у вестибюль архіву, що під його стелею проходить обідрана труба з теплою водою. За кілька днів до нашої з вами зустрічі її прорвало. На щастя, воду вдалося вчасно перекрити. І це вже третє затоплення. Ми ж не маємо окремого спеціалізованого приміщення: більша частина наших фондів, як і кабінети працівників архіву, як і скромний зал для його відвідувачів, знаходяться на першому поверсі й у підвалі житлового п’ятиповерхового будинку по вулиці Олени Теліги, неподалік від станції метро Дорогожичі. На сьогодні всі архівосховища переповнені, тому ми змушені відмовлятися від багатьох документів про сучасне життя підприємств, установ, навчальних закладів, громадських організацій міста. Їх ніде розміщувати.

Нам дуже важко в цих умовах розвивати архів, розширювати його матеріальну базу. Візьмімо, наприклад, такий напрям, як переведення документів на електронні носії, здійснення їх оцифровки. Потрібне обладнання для вибудови інформаційно-комунікаційної системи архіву (сервери, серверні шафи, сховища даних, сканери формату А3 з можливістю сканувати нерозшиті справи тощо), та ще більш потужний, аніж нинішній, сайт. Всім цим доводиться займатися самотужки, викроюючи час і шукаючи джерела фінансування цієї вкрай важливої й необхідної для сучасного архіву та його перспектив роботі.

Але ж ви – архів Києва, і кому, як не міській владі, допомогти вам. Адже йдеться про збереження для майбутніх поколінь не просто документів, а самої історії нашої славної столиці, в тому числі й діянь її нинішньої влади.

– Можу з цього приводу сказати, що керівництво міста від проблем архіву не відвертається. Минулого року міський голова Віталій Кличко дав доручення підготувати проект сучасного, європейського зразка приміщення Державного архіву м. Києва. Нині ідуть пошуки земельної ділянки для нього. Це має бути багатоповерхова будівля, обладнана всім необхідним для комплектування, систематизації й зберігання документів, цінність яких має не тільки історичний, а й духовний і людський виміри.

Зрозуміло, що на проектування і будівництво нового приміщення потрібен час. А наші проблеми гостро даються взнаки вже сьогодні. Ними й займається повсякденно наш невеликий, але дружний колектив самовідданих працівників, справжніх ентузіастів архівної справи. Повірте, не так легко знайти нині, особливо враховуючи скромні зарплати архівістів, молодих фахівців для цієї справи. Щоб по-справжньому займатися нею, її потрібно любити. І тут справді без ентузіастів не обійтися. Мені це відомо не з чужих слів, а з власного багаторічного досвіду.

Михайло Сорока. Київ

Фото: Вікторія Козак, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>