Готуємось до Великодня: Субота – час для сповіді та великодніх вогнів

Готуємось до Великодня: Субота – час для сповіді та великодніх вогнів

Блоги
4792
Ukrinform
На Закарпатті зранку майже всі люди йдуть до церкви сповідатися, аби чистими душею паску з’їсти, а вночі молодь палить шини на пагорбах

Цей останній передвеликодній день проходить в активних приготуваннях до свята. Майже усі вони тривають на кухні та біля печі. Про те, як ґаздиня із ґаздом печуть паски, ми вже розповідали, але окрім випікання святкового хліба є ще й маса інших приготувань.

На кухні усе шкварчить, вариться, смажиться, тушкується й париться. Запахи по хаті – неймовірні, це при тому, що триває строгий піст. У нашій сім’ї – нецерковній – нема строгих, як загалом по селі засторог щодо їжі (нагадаю, у пятницю та суботу – строгий піст, є жінки, що зарікаються, через хворобу, наприклад, зовсім не їсти до розговин ще від вечора четверга). Якщо ми з мамою постимося, то куштують усе, що вариться-париться-смажиться в казанках батько з чоловіком. Вони це не вважають за гріх. Якщо постять усі – то господині, які мусять куштувати те, що готують (чи досолене-доперчене), беруть на язик й одразу випльовують. Це теж не вважається, як мені пояснили знайомі жінки, порушенням посту. Але погодьтеся – їсти пісну кашу чи картоплю з квашеною капустою, тоді як хатою ширяться оці неймовірні запахи, – верх стриманості. 

НЕДАРМА У РЕЦЕПТАХ СИРНИХ ПАСОК – ПО 30 ЯЄЦЬ

За сорокаденний піст у ґаздинь назбиралося чимало яєць, сметани й молока – для того, аби витворити з них можливе й неможливе. Багато хто ділиться яйцями та молоком із біднішими сусідами та з родичами. Нині ці продукти легко зберігати – у холодильниках і морозильниках. А от цікаво, як було раніше?

- Раніше, поки люди постили – жирували поросята, – розповідає мій інформатор – довгожителька пані Марія Герц. – Та й зараз на початку посту, коли зазвичай теляться корови, а люди перестають вживати молоко, прийнято купувати порося – молока йому не жаліють, як самим не можна. А за часів «до холодильника» пам’ятаю, що молоко, яке було під забороною навіть для дітей (хіба добра баба давала нам горня перед школою, бо мама забороняла), зливали у велику діжку. На ньому збирався півметровий шар сметани. Її носили на базар, а щоб не кисла – зливали у глечики, які чіпляли за мотузку й опускали до колодязя, там було прохолодно й сметана довго не псувалася.

Ну, а до великодня із назбираного молока відігрівали гори сиру, з них робили смачнючі сирні паски – там недарма такі «щедрі» рецепти – де йде по 20-30 яєць. Зі сметани збивали масло, його ще потім довго використовували. Частину “заборонених” яєць та молочних продуктів жінки спродували на ринку в місті, а ще завжди давали неімущим. Раніше це було більше поширено, ніж зараз. Нині й люди багатші, але про бідних не думають, егоїсти усі, – каже пані Марія.

ДЕНЬ, ЩО ПОЧИНАЄТЬСЯ І ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ЦЕРКВОЮ

Зранку в суботу в церкві правиться велика служба, під час якої церкву переоблачають у святкову одіж – міняють хоругви, скатерки та рушники на біленькі. Адже уже ввечері священик скаже вірним, що Христос Воскрес – і настане свято. А тут кожен має нагоду спостерігати, як церква готується зустрічати його.

Хоча в суботу багато роботи, але на ранковій службі, яка починається по восьмій і триває майже до обіду, багато людей. На Закарпатті всі знають, що паску треба з’їсти чистим, духовно чистим – себто, висповідатися й причаститися. А щоб відмолити гріхи і якнайдовше лишитися чистим, вважають закарпатці, краще це робити в останній день перед Великоднем: тоді точно менше встигнеш нагрішити, ніж якби пішов до сповіді раніше – за тиждень-два-три до того. У цей день мають звичку сповідатися вдруге навіть ті, хто вже робив це під час Великого посту. Ну, а найбільше тут чоловіків і дітей, навіть священик на проповіді каже жіночій частині пастви, мовляв, женіть їх із дому до церкви в суботу, най вам під ногами на кухні не плутаються та під руку не говорять. 

Майже у всіх закарпатців, які, мушу сказати, здебільшого – люди віруючі, великодня субота як починається, так і закінчується у церкві – близько 23-ї години розпочинається служба з обходу церкви, після якого священик виголошує: «Христос Воскрес!». Відправа триває недовго, трохи по 12-ій ночі люди розходяться по домівках. Паску в селах не святять уночі – але на цій нічній службі священик каже усім, о котрій саме годині завтра відбудеться пасхальна літургія. То зазвичай, хто не був на всеношній, зранку біжить до сусідів перепитати – о котрій же точно паску святитимуть.

ІЗ МАСЛА РОБЛЯТЬ МИЛОГО БАРАНЧИКА

Що ж готують на Закарпатті – у краї, що славиться добрими наїдками та напитками, до Великодня? Король великоднього столу – шовдарь. Копчений окіст, який чекав свого часу до Великодня, на ніч замочують, тоді шкребуть ножем, і варять кілька годин. Деколи, розповідають старожили, у кошику несли до церкви цілий шовдарь, зараз від нього відрізають частину без кістки. Смажать також домашню ковбасу – пікницю. Обов’язково відігрівають грудку сиру і збивають зі сметани домашнє масло. У кого нема корови, домовляються із сусідами, аби купити домашню “молочку” на свячення. Із масла вправні господині роблять баранчика з очицями-маслинками.

Окрім цього, готують ще багато м’ясних домашніх страв – із птиці (з молодого півня варять курячу поливку, а м'ясо потім подають до голубців), зі свинини роблять відбивні та котлети, тушкують кролика чи качку з чорносливом. На холодні закуски крутять м’ясні рулети з різними начинками, або нашпиговують морквою та часником і обсмажують вирізку. Печуть пироги з м’ясом і лівером… Варіантів м’ясних страв багато, сказано ж – розговини!

НІЧ ВЕЛИКОДНІХ ВОГНІВ

А завершується цей день на Закарпатті архаїчним звичаєм: у ніч із суботи на неділю у селах масово палять Великодні вогні (детальніше про символіку та значення цієї традиції читайте у нашій розвідці). Місцеві цей звичай бережуть, навіть у часи "совєтів", коли такі заходи були заборонені, як власне, й освячення паски, поливанки водою, молодь по селах збиралася й у Великодню суботу розпалювала величезну ватру. Раніше для цього заздалегідь готували дрова - кожен ґазда мав щось дати з двору "на огинь": наприклад, непотрібний домашній реманент, що добре горить, чи дрова, також тягали з лісу сушняк… А в останні десятиліття замість цього спалюють автомобільні шини.

Парубоцька ватага кожного села намагається зібрати до суботи якнайбільше шин – подекуди за ніч спалюють по 250 штук! Аби видно було здалеку. Водночас, така традиція бентежить екологів, а священики щоразу перед святами закликають молодь не палити шини.

У нас починає горіти після 23-ї, відразу після того, як священик у церкві скаже перше «Христос Воскрес!», а дзвонар задзвонить у дзвони – це сигнал підпалювати викладені стовпом шини (раніше вогонь горів біля церкви, але останні десять років хлопців із шинами переселили вище, на гребінь пагорба).

Ватра має горіти яскраво всю ніч – так велить звичай, за цим і стежать усі присутні хлопці. Для цього й збирають заздалегідь матеріал – автошини. Їх дістають у знайомих далекобійників, ті привозять зі своїх гаражів, також купують на шиномонтажах і СТО.

В останні тижні посту за колеса на шиномонтажах іде справжня боротьба – кожна парубоцька ватага прагне назбирати якнайбільше, аби їхню ватру було видно найкраще. Існує таке собі змагання між парубками – у кого більший вогонь буде. Ватра горить до світання, а з настанням ранку хлопці розходяться по домівках: є ще змога передрімати годину-другу до початку святочної літургії у сільській церкві.

БІЖИ, ҐАЗДО, БІЖИ!

Уже за кілька годин біля церкви збереться все село – не понесе паску святити лише той, хто справді не здужає самотужки дійти та вистояти службу. А так – усі біля церкви, і в селі – тихо-тихо. Це “жнивна” пора для хатніх злодіїв, останнім часом по селах крадіжки все частіше стаються саме тоді, коли ґазди святять паски у церкві.

Переважно кошик зі свяченим до церкви несе ґазда, раніше за жінок, поки ті наводять останні штрихи перед дзеркалом – адже до церкви треба одягнути себе та дітей у нове й виглядати достойно. Жінки також окремо несуть у кружечці масло, сіль і свічку.

Як тільки посвятять паски – на Закарпатті є така традиція – ґазда швидко бере свій кошик і спішить із ним до господи. Минулого року закарпатська команда гумористів “Наша файта” зробила із цього цікавий ролик – ну, бо воно справді смішно виглядає, як ґазди наввипередки біжать із кошиками до двору. Як пояснюють старожили, хто перший прибіжить зі свяченим, тому краще вестиметься у ґаздівстві.

ТУТ ПОЛИВАЮТЬ ПАРФУМАМИ

Є і ще одна цікава Великодня традиція, яка виокремлює Закарпаття з-поміж інших регіонів, – це обливання на Великдень. Тут починали поливати водою не в понеділок, а саме після святкової вечірньої служби в неділю. Зараз ця традиція згасає, на жаль, а ще років із десять тому Великдень, власне, й називали – Поливанки. Особливо чекали цієї нагоди побризкатися водою діти.

А старші люди кажуть, що втративши цю специфічну традицію, ми втратили справжній дух свята.

– Поливанки зараз не ті, – каже Марія Герц. – Ще років 30 тому на празники у кожного за ворітьми стояло «чергове» відро з водою. Як іде хто вулицею – раз, хвіртку відчинили, й бах - на нього ту воду! Люди не сердилися. Навпаки, то був ритуал, якого чекали, елемент свята. А легіні просто йшли до дівки й витягали на подвір’я – обливали з голови до ніг! Скільки галасу й захвату було! Тепер все якось нудно. Хіба дітлашня з бризкалками бігає – та й то, дивлюся, останнім часом, рідкість! Сидять у своїх телефонах, пальцями тицяють…

Цікаво, що традиція деформувалася у дивний звичай бризкатись духами. Тобто, не відро води на Великдень – а кілька пшиків туалетною водою. Легіні та чоловіки до Великодня купують спеціально «пурфін» – себто, духи, туалетну воду, цю пляшечку носять у кишені, з нею ходять до сусідок, родичок – обов’язково тричі пшикають на груди чи шию зі словами «Христос Воскрес!» За це треба дати писанку. Ну, напевно не варто розповідати, як після гримучої суміші дешевих парфумів при такій поширеній традиції болить голова у жінок у цей день (скажу з досвіду – болить дуже, тому завжди поливальників прошу обмежитися одним пшиком). Краще б уже справді – відро води!

Тож вам усім бажаю – справжніх традицій на цей Великдень! А як будете на Закарпатті – не дивуйтеся, коли хтось із місцевого товариства на вас захоче пшикнути якимось «шанель-номер-п’ять». Такий уже звичай! 

Христос Воскрес!

Тетяна Когутич, Ужгород
Файні світлини - Сергія Гудака

Попередні Великодні випуски цього тижня:
1. Готуємось до Великодня: секрети доброго кошика
2. Готуємось до Великодня: що означає «харИти» та скільки коштує шовдарь?
3. Готуємося до Великодня: час для писанок
4. Готуємось до Великодня: Чистий четвер – день Господніх Страстей
5. Готуємось до Великодня: Страсна п’ятниця – день без їжі й тяжкої роботи

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-