Ніч палаючих шин

Ніч палаючих шин

Аналітика
2415
Ukrinform
На Закарпатті зберігся архаїчний звичай: у ніч із суботи на неділю у селах масово палять Великодні вогні

Місцеві цей звичай бережуть, навіть у часи "совєтів", коли подібні заходи були заборонені, як власне, й освячення паски, поливання водою, по селах збиралися й у Великодню суботу розпалювали величезну ватру. Раніше для цього заздалегідь готували дрова - кожен газда мав щось дати з двору "на огинь", непотрібний домашній реманент, що добре горить, чи дрова, також тягали з лісу сушняк… А в останнє десятиліття замість цього спалюють автомобільні шини. Парубоцька ватага кожного села намагається зібрати до суботи якнайбільше шин - подекуди за ніч спалюють по 250 штук! Аби видно було здалеку. Разом з тим, така традиція бентежить екологів, а священики зі свого боку щоразу перед святами закликають молодь не палити шини.

ВИКЛЮЧНО ЧОЛОВІЧА СПРАВА

Я виросла у селі на Мукачівщині, й сама щоразу чекаю Великодньої ночі, аби з балкона спостерігати за вогнем (річ у тім, що ні дівчат, ні жінок туди не допускають - це справа виключно парубоцької громади). Його розпалюють з початком великої Всеношної - як тільки священик скаже "Христос Воксрес!", а дзвонар гучно задзвонить у дзвони - на найвищому пагорбі в селі, біля цвинтаря, спалахує вогонь. Він повинен горіти яскраво всю ніч - так велить звичай, за цим і стежать усі присутні хлопці. Для цього й збирають заздалегідь матеріал - автошини. Їх дістають у знайомих далекобійників, ті привозять зі своїх гаражів, також купують на шиномонтажах і СТО. В останні тижні посту за колеса на шиномонтажах іде справжня боротьба - кожна парубоцька ватага прагне назбирати якнайбільшу кількість, аби їхню ватру було видно найкраще. Є таке собі змагання.

У моєму селі організаторами дійства є 11-класники. Юнаки збирають спеціально гроші (по 20-30 грн) на закупівлю шин, також на те, аби їх доставити на пагорб - на це винаймають трактор. Беруть участь у заході хлопчаки від малого (вік - середні класи школи), приходять також парубки, молоді чоловіки, навіть ті, кому вже під 40. Неподалік великої ватри з шин громада розводить невеликий вогонь, тут печуть картоплю, кожен несе із собою домашнє вино - сидять, гомонять аж до світання. Вогонь не гасять - просто, коли близиться ранок, перестають підкладати.

Й розходяться по домівках - є ще змога передрімати годину-другу до початку святочної літургії у сільській церкві. Адже на Закарпатті у селах паску святять саме зранку, а не вночі.

ГОРУ ШИН ЗАВВИШКИ 5 МЕТРІВ ОБЛИЛИ ПАЛЬНИМ - ЯК ГАХНУЛО!

Якщо місцеві до цих Великодніх вогнів звикли, і сприймають як належне, то гостей краю звичай вражає.

- Ми з дружиною два роки тому переїхали з Києва на Закарпаття, купили хату в селі Копинівці на Мукачівщині. Свідком великодньої ватри стали минулого року - це була напевне подія №1 за позитивними емоціями та враженнями, - розповідає фотохудожник В'ячеслав Завалій.

Про традицію дізналися випадково.

- Як завжди, порався по господарству, коли до мене заходять сільські хлопці: "Дядя Слава, дайте скати (тут так називають шини) нам на огинь". Вони знали, що у мене машина, тож вирішили спитати, чи не маю непотрібних коліс. Я зі свого боку почав допитуватися, нащо їм. Вони й розказали, що щороку перед Великоднем парубоцька громада села розпалює величезну ватру, для цього й збирають шини. Я напросився до них у громаду, познімати, натомість пообіцяв принести шини.

Пан Вячеслав хотів узяти чи купити їх на шиномонтажі для хлопців - але на подив чоловіка ніде в окрузі не знайшов жодного "ската", усе розібрали.

- Натомість приніс хлопцям пальне: вони обливають свої шини бензином та солярою, аби краще зайнялося, - продовжує розповідь пан Завалій. - Близько півночі ми з дружиною прийшли на місце події - це було найвище урочище в селі, неподалік цвинтаря. 

Ватага хлопців, тут не було жодної жінки, крім моєї Олени, закінчувала приготування до початку ватри. Ми побачили гору шин, зв'язаних докупи дротом, у вигляді піраміди. Вона мала 5 м заввишки. Використали для цього близько ста шин. Хлопці гомоніли біля піраміди, хтось заліз на саму вершину й почав обливати гору шин пальним, кидати зверху ганчірки, аби зайнялося. На це пішло понад 30 л соляри та бензину. Відзначив для себе, що це наднебезпечно: одна необережна іскра звідкись, неподалік же палять - і цей хопчак міг злетіти в повітря. Але вони такими дрібницями не переймаються.

Усі чекали урочого часу. Як тільки почали бити дзвони, в гурті почали їх рахувати. Коли пролунав останній дзвін, молодик, якому було довірено підпалити ватру (це добре знаний у селі молодий газда) відійшов метрів на 15 і підпалив шини. Як гахнуло! За мить посеред урочища стояв вогневий стовп. До нього не можна було підійти - я змушений був знімати десь за 30 м, ближче обпікало обличчя та руки.

Цікаво, каже колишній киянин, що на іншому кінці села теж палять ватру - але набагато меншу. А от у сусідньому селі Микулівці натомість запускають салют.

- Ми з дружиною пробували дізнатися корені цього звичаю, - розповідає фотохудожник. - Хлопці нашу цікавість задовольнити не змогли. Вони з великою повагою ставляться до звичаю, старші кажуть, що навіть як молодь не захоче його підтримувати, будуть робити це самі. А от нащо - сказати не можуть. "Так інші робили, так і ми робимо", - була відповідь. 

ЗВИЧАЙ ЯЗИЧНИЦЬКИЙ, АЛЕ ХРИСТИЯНСТВО ЗНАЙШЛО ЙОМУ ПОЯСНЕННЯ

Поцікавилася у закарпатських хлопців і я сенсом цього звичаю. Спитала, для чого ви палите ці вогні? І оскільки попри усі "не знаємо" отримала одне тільки пояснення: "Щоб нечиста сила не літала", - перепитала ще й у краєзнавців.

Павло Леньо, викладач Ужгородського національного університету, розповів, що звичай дуже давній, язичницький:

- У язичництві цей звичай зв'язаний із культом вогню, а також родючості - бо в деяких селах з гори, де горить великодня ватра, пускають на городи палаюче колесо (раніше, коли палили дерев'яні колеса, їх для цього обкручували сухим бадилинням). Якщо колесо докотиться до городів і не погасне, вважається, що буде вдалий рік на врожай. Ну й треба сказати, що палаюче вогняне колесо - відомий тисячолітній символ сонця.

Християнська традиція, зазначає Павло Леньо, теж має для цього звичаю своє пояснення: начебто великі вогнища, що горять у Великодню ніч, символізують воїнську варту біля гробу Господнього, а також очікування чуда та великої радості Воскресіння.

Про ці вогні згадує у своїх працях і відомий дослідник українських звичаїв Степан Килимник. У своїй праці "Український рік" він пише, що "християнська традиція забороняла ці вогні, їх вважали поганськими, як і купальські. Християнська церква оголосила їм рішучу боротьбу. Але те, що творилося тисячоліттями - трудно було зразу вивести й заборонити. Тому православна церква дозволила весняні вогні тільки біля церкви й у великодню суботу, але без співів та грищ. Вогні прийняли назву "очисні", й їм надано інше значення: вогні на спогад тих, що сторожа клала при розпятому Христі та Голготі".

Згадує про значення цих вогнів і професор Євген Онацький в "Українській малій енциклопедії":

"З інших великодніх звичаїв треба ще згадати розкладення вогнищ на всю Великодню ніч навкруги церкви. Цим огнем очищується повітря аж до неба, щоб землю звільнити від усякої нечистоти, і щоб урожай був добрий. Цей огонь - святий, нікуди не годиться його брати. Чисто навіть попіл із нього брати, сам мусить погаснути".

ПАМ'ЯТАЙТЕ ПРО ЕКОЛОГІЧНИЙ ГРІХ

Примітно, що місцеві священики цю традицію не підтримують - навіть під соусом збереження традицій. Більше того, агітують паству відмовитися від неї.

На Закарпатті представники трьох найбільших конфесій - православних, греко- та римо-католиків - чи не щороку звертаються до громади з проханням не палити шини для Великодніх вогнів. У цьому звичаї, вважають отці церкви, "не відчувається радість світлого свята Христового Воскресіння, вона затьмарюється клубами чорної кіптяви, страхітливим смородом та похідними захворюваннями".

"Ми хочемо звернути увагу наших вірників на величезну екологічну проблему краю, пов'язану зі спалюванням автомобільних шин у Великодню ніч. На щастя, цей звичай характерний не для всіх районів Закарпаття, але все-таки поширений у нашому краї, особливо в Мукачівському, Іршавському, Хустському та деяких інших районах. Це дійство приваблює багато молоді. Однак, звичай спалювання шин не має нічого спільного з пасхальними християнськими традиціями нашого краю. У Пасхальній літургії є дуже важлива присутність світла як символу нашого Господа Ісуса Христа та Його воскресіння, бо Він сказав: "Я є світло світу".

Звичай же спалювати шини, по суті своїй, має негативний вплив на довкілля. Ми ж часто, особливо не замислюючись про наслідки, спалюємо покришки автомобільних коліс заради більш ефектного вогнища. При цьому в небо піднімаються клуби чорного, з неприємним запахом, диму. Ця кіптява містить близько 20-ти отруйних для людини і довкілля речовин I-III класу токсичності, які відносяться до бензопіренів та нітрозамінів - сполук, які є доведеними канцерогенами. Відтак живі організми, що перебувають у зоні задимлення, ризикують захворіти... а на місці згаслого вогнища залишається пляма покаліченої землі, де довгий час нічого не зможе рости", - такий лист до закарпатської громади два роки тому перед Великоднем опублікували місцеві ЗМІ за підписом представників трьох найбільших християнських конфесій. 

Отці церкви у своєму листі закликали краян вдумливо підтримувати традиції, не кидати до Великоднього вогню шини, пластик, й подумати про екологічні гріхи: "Завжди потрібно мати на увазі, що Творець дарував нам природу для дбайливого використання, тому ми повинні відповідально ставитися до довкілля і відповідним чином планувати й вести свою діяльність".

ДЕ Б УЗЯТИ ДЕРЕВ'ЯНІ КОЛЕСА?

Треба зазначити, що священики таки мають рацію. З досвіду "місцевої" можу сказати, що завжди пам'ятаю, як на Великдень усі черешні стояли не в білому, а в закоптілому чорному цвіті, а біля церкви (раніше в нашому селі вогонь палили акурат біля храму, поблизу старого цвинтаря) неприємно тхнуло горілими покришками. Метрів за п'ять від місця вогнища уже стояли кошики із святочною їжею, а над ними селяни, з малими дітьми, які понад дві години, доки очікують біля церкви на освячення паски, дихають отруєним повітрям.

Та й над усією долиною Латориці, яку добре видно з наших пагорбів, до обіду стоїть густий смог - поволі ця хмара розтягується над селами. Адже в кожному з них усю ніч палили шини.

Тому не можна не погодитися із закликом зберігати звичаї - але робити це вдумливо. Адже якщо століття тому предки спромагалися назбирати хмизу та дерев'яних коліс від старих возів для Великоднього вогнища, то задля підтримання звичаю, напевно, можна спромогтися на таке й нащадкам. Зрозуміло, що використання шин у цьому ритуалі стосується саме звичаю спалювати колеса - як символ сонця. І ясно також, що їх зараз ніхто не виготовляє.

Але ж ми живемо в часи, коли нема неможливого. І якщо традиція трансформувалася у загрозливу для здоров'я людей та природи - то треба думати, що змінити, аби можна було розумно її зберегти і продовжити.

Тетяна Когутич, Ужгород

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-