У кримського спротиву – українське обличчя

Скільки в Криму тих, хто живе з Україною в серці й робить, що може, аби наблизити день, коли півострів повернеться під контроль Української держави? Таких людей тисячі, десятки чи сотні тисяч – ніхто зараз не може сказати точно. Та ми знаємо, що все частіше у різних містах, селах півострова з'являється українська символіка. Що в Криму розбивають автомобілі з літерами Z. Що на півострові лунають українські пісні, а російські силовики намагаються схопити чи не кожного, хто їх виконує. Що ті, кого незаконно затримують, мужньо проходять усі, навіть найскладніші, випробування і не схиляють голови перед окупантами. Пишаємося вами, нескорені кримчани, українці. Знаємо, що прийде час, і над Кримом майорітимуть українські прапори.

СИНЬО-ЖОВТИЙ ПРОТЕСТ БОГДАНА ЗІЗИ

«Привіт, Мамо. Мене відібрали у Тебе, запевняли, що Ти не можеш упоратися. Ти відвернулася тоді та пішла, не вимовивши й слова. Я довго сердився, був спантеличений, як Ти дозволила Їй так просто забрати мене. Мамо, мені дуже соромно за своє мовчання. Бачу, скільки болю та нещасть Тобі ним спричинив. Але я намагаюся виправитися, Мамо! Знай, я більше ніколи Тебе не покину, що б і хто не казав.
- Але ж, Богдане, ми думали, ти – сирота, твоя мама мертва.
- Моя Мама жива, як ніколи, моя Мама – безсмертна. Моя Мама – Україна!»

Так зворушливо, як до своєї матері, звернувся у листі до України митець із Криму Богдан Зіза. Свого листа він передав у вересні минулого року із сімферопольського СІЗО. Юнак потрапив у жорна російської тоталітарної машини в Криму за те, що облив фарбами кольорів українського прапора окупаційну адміністрацію у Євпаторії та кинув під двері запалену суміш. Близькі й родичі Богдана вважають, що до нього застосовували тортури та погрози, в результаті цього він записав відеозвернення, вибачившись за свій вчинок.

Богдан усе своє свідоме життя прожив у Євпаторії. Він сирота і дитинство провів із бабусею, щоби доглядати за нею, власне, й лишився в Криму після окупації. Хлопець захоплювався вуличним мистецтвом, малював, фотографував, писав вірші, вів свій ютуб-блог, мандрував Кримом. Як розповідала сестра Богдана Олександра, його емоційний стан значно погіршився, коли стало відомо про звірства росіян на Київщині. Це, ймовірно, й підштовхнуло його висловити свій гнів і протест.

Богданові – 27 років, і росія готує йому страшну долю. Хлопцеві інкримінують чотири статті кримінального кодексу рф, три з яких – тероризм. Тобто юнака хочуть кинути за ґрати на 15 років. Нині Богдан Зіза перебуває у Ростові-на-Дону (росія), куди його незаконно етапували і де мають винести незаконний вирок.

АНТИВОЄННІ ЛИСТІВКИ ОЛЕКСАНДРА ТАРАПОНА

Олександр Тарапон – перший, кого притягли до кримінальної відповідальності за статтею кримінального кодексу рф «про дискредитацію збройних сил рф», за якою доти відкривали лише адміністративні провадження. Олександра ж відправили до колонії – за поширення листівок.

Олександр Тарапон разом із дружиною Адель ще до псевдореферендуму в 20214-му році в Криму та впродовж усіх років окупації протистояли російській пропаганді. Після повномасштабного вторгнення вони дізналися, що родич дружини служить у росармії. Олександр розклеїв у селі, де мешкає той родич, листівки із написом “Тут живе Vоєнний злочинець, вбивця дітей”. Дружина Олександра після початку повномасштабного вторгнення надавала психологічну підтримку українцям, які перебували в зоні бойових дій.

Олександра Тарапона затримали у ніч на 31 березня 2022 року. Тоді ж силовики погрожували і його дружині, яка перебувала в іншій квартирі.

У вересні алуштинський «суд» виніс «вирок» стосовно Олександра – 2,5 року колонії суворого режиму.

«До такого результату призвела ваша позиція у справі, відомо яка», – сказав під час оголошення «вироку» окупаційний суддя, який дав Олександрові на пів року більший термін, аніж вимагав «прокурор».

У грудні Тарапона етапували до колонії в Махачкалі (Дагестан, рф).

Його родина повідомляє, що з ним важко зв’язатися, половина листів не надходить. Також чоловікові не надають медичної допомоги, якої він потребує.

ВИРОК, ЯКИЙ ВИ ВИНЕСЕТЕ, – НЕ НАМ, ЦЕ ВАШ ВИРОК: СПРАВА НАРІМАНА ДЖЕЛЯЛА

Він народився в Узбекистані, куди були депортовані його батьки. До Криму Наріман Джелял повернувся разом із родиною у дев'ятирічному віці. Навчався в Одеському університеті, працював телеведучим на каналі "ATR", журналістом газети "Авдет", викладачем історії та правознавства у Сімферопольській міжнародній школі. У листопаді 2013-го року став заступником голови Меджлісу кримськотатарського народу.

«З початку окупації Криму і до мого арешту минуло сім із половиною років. Весь цей час я був у Криму. Хоча про те, залишитися чи виїхати, думав не раз.

Уперше ми обговорили це з дружиною на початку окупації. Вона тоді спитала мене, чи не краще нам виїхати. Я нагадав їй, як ми плакали, коли у Києві, на Інститутській снайпери розстрілювали хлопців. У них стріляли, а вони йшли вперед, витягаючи поранених та вбитих з-під обстрілу.

Нам не можна їхати, сказав я, і дружина погодилася», – писав Наріман в одному зі своїх листів.

Джелял став єдиним учасником саміту Кримської платформи від 23 серпня 2021 року, який весь час проживав у тимчасово окупованому Криму. Після саміту він знову повернувся на півострів. 4 вересня на світанку до його будинку в Первомайську вдерлися 13 силовиків.

«Після обшуку в моєму будинку та затримання я сидів на стільці у наручниках з мішком на голові в якомусь напівпідвальному приміщенні. І чекав, коли пролунає головне.

- Хіба тебе не попереджали? – запитав грубий голос.
- Про що?
- Що не треба було їхати на Кримську платформу», – переповідав Джелял розмову з одним із силовиків.

За пів року після цього, коли Нарімана тримали у кримському СІЗО, помер його батько. Чоловікові не дозволили з ним попрощатися. Нарімана, а також Азіза й Асана Ахтемових звинуватили в нібито «диверсії» на газопроводі в селі Перевальне. Чоловік заявляв, що на нього і свідків по справі тиснули, а покази так званих засекречених свідків, на яких базувалося обвинувачення, є хибними. Вирок у цій справі «Верховний суд Криму», підконтрольний російським окупантам, виніс 21 вересня минулого року. Наріману Джелялу дали 17 років колонії суворого режиму, Асану Ахтемову – 15, Азізу Ахтемову – 13 років.

«Вирок ви винесете не нам. Це ваш вирок. Бо в судний день вам не допоможуть жодні фальсифікації та лжесвідчення. І коли справедлива кара за вашу несправедливість вас наздожене, можливо, ви згадаєте наші імена. А швидше, набагато більше імен», – казав Джелял у своєму останньому слові.

Нарімана Джеляла та братів Ахтемових нині продовжують утримувати у сімферопольському СІЗО. Наріман веде щоденник, пише листи. Його дружина Левізе каже, що він тримається добре, рішуче налаштований у своїй боротьбі. Вдома Нарімана очікують четверо дітей.

FREEDOM IS OUR RELIGION: СПРОТИВ ІРИНИ ДАНИЛОВИЧ

Наріман Джелял писав, що минулої осені з жіночого корпусу сімферопольського СІЗО лунала пісня «Я вільний». Виконувала її незаконно затримана Ірина Данилович, якій загарбники створювали нестерпні умови утримання, не надавали медичної допомоги, коли жінка майже втратила слух через хворобу вуха.

Ірина до 2014-го року працювала медсестрою, а після окупації Криму, коли росіяни зачистили його медіапростір від незалежних ЗМІ, почала паралельно займатися громадянською журналістикою. Вона висвітлювала суди щодо кримськотатарських активістів, розповідала про проблеми з охороною здоров'я у Криму. Зокрема, висвітлювала махінації з преміями феодосійського “міськздоров’я”, проводила розслідування про фальсифікації окупантів щодо кількості померлих від коронавірусу тощо.

Така діяльність не залишилася поза увагою загарбників. Ірину кілька разів затримували на адмінкордоні материкової України з Кримом, викликали до фсб на «бесіди», жінка заявляла, що за нею стежать. А 29 квітня минулого року її викрали на вулиці.

Упродовж двох тижнів про її місце перебування нічого не було відомо, та пізніше вона розповіла, що впродовж цього часу її утримували у підвалі фсб у Сімферополі. Там до неї застосовували погрози і тортури, змусили під тиском підписати якісь документи, порожні бланки. Після цього їй повідомили, що її підозрюють у виготовленні та зберіганні саморобного вибухового пристрою, а в її сумочці нібито знайшли вибухівку. «Суд» одразу ж обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Над Іриною Данилович окупанти провели відверто сфальшований «судовий процес», із відмовами у допиті всіх свідків захисту, лжесвідченнями понятих тощо. Як результат – жінку «засудили» до 7 років в'язниці.

У Ірини на шиї є татуювання – надпис «Freedom is our religion». Банер із цими словами свого часу закривав згорілий фасад Будинку Профспілок на Майдані Незалежності в Києві. Ірина розповідала, що ця фраза мотивує на боротьбу її та всіх, хто лишився в Криму і протистоїть окупантам.

СОЛІДАРНІСТЬ СЕРВЕРА МУСТАФАЄВА

«Пригноблення, які продовжуються, нас іще більше зміцнюють, підносять нашу віру та дають високий і правильний урок поколінням. І я сподіваюся, що незабаром ми побачимося на волі", – сказав Сервер Мустафаєв у своєму зверненні до співгромадян під час судилища, яке влаштували над ним окупанти 29 листопада 2021 року.

Російські окупанти засудили його до 14 років колонії суворого режиму «за участь у діяльності терористичної організації». Сервер Мустафаєв був одним із координаторів громадського об'єднання «Кримська солідарність». Після окупації півострова він надавав юридичну, матеріальну, інформаційну допомогу сім’ям політв’язнів Криму, а також сім’ям безвісти зниклих і викрадених. Також Сервер був громадянським журналістом.

Силовики увірвалися в його дім у Бахчисараї вранці 21 травня 2018-го року. Провели незаконний обшук та одразу арештували чоловіка. У Сервера та його дружини Майє – четверо дітей, на момент обшуку найменшому було два місяці.

«Він завжди казав: роби красиво – красиво буде», – розповідала його дружина.

«Чесність, порядність – ось за які риси його дуже поважали. І це не те, що ми кажемо. Це нам кажуть люди, які з ним працювали», – говорила мати Сервера Венера.

Робоча група Ради ООН з прав людини встановила, що позбавлення волі Сервера Мустафаєва є необґрунтованим та порушує міжнародне право. Робоча група Ради ООН з прав людини закликала росію скасувати незаконне покарання й виплатити політв’язню компенсацію.

ПРОТЕСТ АНДРІЯ БІЛОЗЕРОВА

У вересні минулого року розпочалася історія спротиву викладача Білогірського технікуму Андрія Білозерова. У стінах навчального закладу чоловік увімкнув пісню «Байрактар», за що його звільнили й арештували на 13 діб. У Білозерова також забрали документи, він відтоді так і не зміг влаштуватися на роботу.

Наприкінці листопада окупанти знову склали протокол на Білозерова – «за використання нацистської символіки». Приводом стала публікація в соцмережі з піснею «Червона калина». У публікації йшлося: «Невинних дітей і жінок України на Донбасі 8 років бомбили зс рф, повертаючи гармати з передової у бік Донецька, а останні пів року знову ж таки зс рф бомблять українські міста і вбивають українських мешканців».

Білозеров розповідав, що російські силовики приходили в гуртожиток, де він мешкає. «Мене поклали обличчям на підлогу, фактично без одягу, одягнули кайдани і почали бити ногами по нирках, по животу, грудях. Куди потрапили, туди потрапили», – описав Білозеров своє затримання.

Чоловік зазначав, що окупанти ініціюють стосовно нього кримінальну справу. «У Криму склалась нездорова ситуація, коли того, хто підтримує війну, поважають, а того, хто не підтримує обстріли міст і сіл України та вбивства мирних мешканців, жорстко пресує «влада», силовики», – казав він.

Нині Білозеров – під домашнім арештом, який загарбники вже вкотре продовжують.

ДЖЕМІЛЬ ГАФАРОВ: «НІКОЛИ НЕ СМІЙТЕ ПАДАТИ НА КОЛІНА»

Він народився у депортації в Узбекистані 31 травня 1962 року. Із родиною повернувся до Криму в 1997 році. Довгий час доглядав батьків. Одружився, разом із дружиною Разіє виховував трьох дітей. «Ми з дружиною взяли опіку над сиротою, виховали та виростили його», – розповідав Джеміль Гафаров.

Його близькі кажуть, що чоловік мріяв вільно жити і творити в Криму. І впродовж останніх років боровся за це право.

Джеміля Гафарова разом із 23 кримськотатарськими активістами незаконно затримали у березні 2019 року. Його звинуватили у причетності до ісламської політичної партії «Хізб-ут-Тахрір». Ще до затримання Гафаров мав третю групу інвалідності, у в'язниці проблеми зі здоров'ям загострилися. Він переніс інфаркт, мав хворобу нирок, потребував діалізу. Натомість у СІЗО йому давали лише валідол. 11 січня його та ще чотирьох кримськотатарських в'язнів суд у Ростові-на-Дону (рф) засудив до 13 років ув'язнення. Після цього адвокат Еміль Курбедінов казав, що політв'язень не може піднятися на ноги, скаржиться на біль у грудях. Попри це, його етапували до СІЗО в м. Новочеркаськ (рф).

Джеміль Гафаров помер у російському слідчому ізоляторі 10 лютого. У день його смерті начальник російського СІЗО надіслав відмову надати політв'язню медичне обстеження.

У своїх останніх листах Джеміль Гафаров писав: «Усе моє життя минуло в прагненні досягнути хорошого, важливого, потрібного. Я хотів бути корисним суспільству, рідним, односельчанам, простим людям». Перед смертю він сказав своїм дітям: «Живіть так, ніби я поруч із вами. І ніколи не смійте падати на коліна».

Джеміля Гафарова поховали 15 лютого у селі Строганівка під Сімферополем. На його похорон з усього Криму з'їхалися сотні людей.

P.S. Історій спротиву загарбникам у Криму – набагато більше. Ми розповіли лише деякі з них.

Валентина Рингель