Рідні та активісти вперто нагадують про ув’язнених Росією українців

«Тато в Україні. Ми дочекалися!» – така радість прийшла в родину Олексюків 5 лютого, коли відбувся 61-й з початку повномасштабної російсько-української війни обмін військовополоненими і на рідну землю повернулися 150  українців: переважно військовослужбовці, також медики.

Від першого обміну 24 березня 2022 року великими спільними зусиллями з ворожого полону вдалося витягнути 4 131 людину. Кожного разу це щемлива історія дієвого очікування синів, батьків, чоловіків, рідше – мам, доньок, дружин, коли рідні й активісти постійно виважено нагадують про полонених. З іншого боку – жорстокі умови для українських бранців та знущання з них у місцях утримання росіянами. 

Крок за кроком, отримуючи менше підтримки від міжнародної спільноти, аніж гарантує міжнародне право, – Україна бореться за кожного полоненого Росією. Минулого року Україна здійснила 11 обмінів і повернула 1358 своїх людей – як військових, так і цивільних. 

ЯК МАМА З ДВОМА МАЛЮКАМИ ДОЛУЧАЄТЬСЯ ДО АКЦІЙ ПІДТРИМКИ ПОЛОНЕНИХ

За повідомленням Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, серед звільнених під час останнього обміну 108 воїнів Збройних сил України: з територіальної оборони – семеро, з  Військово-морських сил – 26,  ще троє – з Повітряних сил. Також звільнені 22 нацгвардійці, 19 прикордонників і один представник Нацполіції.

Додому повернулися також 22 наші медики. Тому 5 лютого великим днем називають у громадській організації  «Військові медики України».

ГО «Військові медики України» зароджувалася, коли об’єдналися у травні 2022 року сім сімей, чиї рідні мали лікарський фах, виконували свій обов’язок рятувати поранених і потрапили у російський полон у Маріуполі. Про них спочатку рідні нічого не знали: де вони та в якому стані, в яких умовах полонених утримують та чи вони взагалі живі.

«Наразі повернуто більше сотні медиків, – коментує Укрінформу заступниця голови ГО «Військові медики України» Вікторія Івчук. – Після обміну 5 лютого залишилося 17 людей, якими ми опікуємося за зверненням родин.

Ще приблизно півтора десятка медиків є, про яких ми знаємо, але не маємо звернення від їх родин. Активно і відкрито можемо працювати лише після дозволу родичів».

Громадські активісти постійно доносять до міжнародних організацій факти невиконання Російською Федерацією Женевських конвенцій і домагаються звільнення некомбатантів, які входили до складу оборонних сил та надавали медичну допомогу. Медики безпосередньої участі у воєнних діях не беруть, тому юридично захищені нормами міжнародного права. Але країна-агресор демонструє в Україні, починаючи з 2014 року, що ніякі правила їй не писані.

Довгоочікувану радість приніс обмін 5 лютого Марині Олексюк – повернувся з полону її батько, медик Анатолій Пляшник, який перебував у російській неволі з квітня 2022 року. А ще на початку лютого мама двох малолітніх дітей була дочкою і невісткою двох військовополонених.

Жінка з малюками у дитячому візочку і плакатами «Медики в полоні», «Мій дідусь в полоні», «Медики – некомбатанти» понад рік ходила на акції підтримки українських полонених у Житомирі, куди сім’я переїхала після початку повномасштабної війни. І вона продовжуватиме це робити – оскільки свекор все ще в полоні.

«Наше життя сильно змінилося від початку повномасштабної агресії, – розповідає Марина. – На той момент мій батько був військовослужбовцем 36-ї бригади, у Маріуполі. Свекор служив по шостій хвилі АТО, яка розпочиналася у 2015 році, тож був в оперативному резерві першої черги, тому вже 24 лютого 2022 повернувся на службу».

До початку Великої війни вони жили поблизу Києва. З їхнього помешкання було видно заграви боїв у Бучі. Тож зрозуміло, чому змінили місце проживання.

ПІСЛЯ 2 РОКІВ І 9 МІСЯЦІВ ПОЛОНУ – СХУД НА 40 КГ

Марина Олексюк дуже дозовано поширювала інформацію про полон найближчих людей, щоби їм не нашкодити. Розповідає: «Коли стало зрозуміло, що в Маріуполі з 36 бригадою сталася якась катастрофа, я ще 12 квітня 2022 року закрила fb-сторінку. Щоб інформація з неї не нашкодила батькові. Щоб у разі чого було важче дізнатися інформацію про нашу сім'ю, де і чим ми живемо».

Медик Анатолій Пляшник, який перебував у полоні понад 2 роки і 9 місяців, майже 34 місяці, повернувся з вагою менше від тої, що була на 40 кг... Є наслідки травм –  отриманих у Маріуполі і від катувань у полоні. З огляду на тяжкий фізичний стан не можливо й прогнозувати, скільки триватиме реабілітація пана Анатолія.

Жорстокість поводження з полоненими українцями у місцях позбавлення волі у Росії та на підконтрольних РФ територіях вражає. Раніше на форумі «Геноцидальні практики РФ в Україні: від Голодомору до російсько-української війни», повідомлялося: згідно з дослідженням експертів ООН, понад 95% звільнених з російського полону військовослужбовців піддавались тортурам або зазнали наслідків інших порушень Міжнародного гуманітарного права та Женевських конвенцій. У більшості випадків полонених цілеспрямовано катують, щоб зламати опір, принизити гідність і змусити відмовитись від всього, що цінне для українців, або зламати того, хто утримується у камері поруч.

Про тортури, побої, катування електрошокером і голодом у російському полоні  розповідав кікбоксер із Чернігова 30-річний Олексій Ануля, якого повернули 31 грудня 2022 року разом з іншими 139 українськими військовими. За дев’ять місяців у неволі, щоб вижити, йому довелося їсти черв’яків і навіть живого гризуна.

Два з половиною роки – від 12 квітня 2022-го до 13 вересня 2024 року – провів у російській неволі морпіх Юрій Гульчук. Фото і відео 22-річного молодого українця, звільненого 14 вересня 2024 року, облетіли світові медіа. Юрій майже рік у полоні мовчав. Після звільнення йому знадобилося кілька днів, щоб знову заговорити.

Першими слова сина до мами були: «Чому люди такі жорстокі один до одного? Чому стільки болю? Чому стільки брехні?» Юрія Гульчука утримували в Оленівській колонії, Таганрозькому СІЗО-2 та тюрмі в Мордовії.

Невідомим лишається реальне число загиблих українських полонених у російських буцегарнях за період повномасштабної війни. Медійній ініціативі за права людини у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими повідомили, що з 24 лютого 2022 по кінець жовтня 2024 року в Україну повернули 184 тіла загиблих у полоні українців. Серед них 169 військових і 15 цивільних. Скільки таких? Дуже мала ймовірність, що колись ми знатимемо всі прізвища...

Офіс Генпрокурора України веде розслідування кримінальних проваджень, пов’язаних із розстрілами 177 українських військовополонених, 109 з яких були страчені у 2024 році (станом на 22.11.2024). Ці є кричущим порушенням Женевських конвенцій та кваліфікується як міжнародний злочин. Після кожного відомого випадку страт, омбудсман України Дмитро Лубінець направляє листи до ООН та МКЧХ, аби вони хоча б фіксували ці порушення.

ЧЕРВОНИЙ ХРЕСТ ВСЕ ЩЕ НЕ ВИОКРЕМЛЮЄ ЗБРОЙНИЙ НАПАД РОСІЇ

Уже скоро три роки повномасштабної війни, але загалом – із 2014 року дуже млявою є реакція міжнародних організацій на злочинне захоплення цивільних українців у полон росіянами і жорстоке поводження з усіма категоріями заґратованих.

Показовим є те, що наприкінці минулого року делегації українських об'єднань родин зниклих і полонених захисників довелося їхати у Центральний офіс Міжнародного комітету Червоного Хреста у Женеві, щоб нагадати, що нинішня російсько-українська війна є найбільшим в Європі міжнародним збройним конфліктом з часів Другої світової. А перед тим організатори Міжнародної конференції Руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця відмовилися ставити окремо на розгляд українське питання – а саме: кричущу проблему відсутності доступу МКЧХ до місць утримань українських вояків у РФ.

Міжнародна організація обґрунтувала своє рішення тим, що у світі зараз відбувається 120 міжнародних збройних конфліктів, тому не варто виділяти серед них лише Україну, повідомляє ГО «Вояцький визвіл». Впливу на безпекову ситуацію у світі російсько-української війни у МКЧХ чомусь воліють не помічати.

«Сподіваємось, що уряди країн-підписантів Женевських конвенцій, які уповноважили МКЧХ і видали йому особливий мандат, не будуть стояти осторонь, а будуть діяти. У них є інструменти впливати на злочинців, один із них – універсальна юрисдикція. Це означає, що кожна країна, яка визнала принципи міжнародного права, а саме універсальної юрисдикції, може переслідувати злочинців незалежно від території вчинення злочину і громадянства злочинця», – коментує Укрінформу юристка, голова ГО «Вояцький визвіл» Наталія Єпіфанова.

Ця громадська організація консультує родини зниклих і полонених захисників України незалежно від підрозділу і військового формування, підтримують жінок з таких родин. «Вже другий рік наша організація намагається переконати державні органи ініціювати процес розслідування порушень Женевських конвенцій Комісією, яка існує і є спеціальним колективним органом, що згідно з Женевськими конвенціями має розслідувати такі порушення», – додає Наталія Єпіфанова. 

І зауважує, що на жодних інформаційних ресурсах не бачили, щоб посол України в Швейцарії намагалася порушити питання розслідування порушень Женевських конвенцій. Тоді як «Вояцький визвіл» вже третій рік наполегливо пропонує міністерству закордонних справ України ініціювати Спеціальну Сесію Ради ООН з прав людини стосовно поводження Росії з українськими військовополоненими і цивільними заручниками.

«На сьогодні у Комітеті ООН проти катувань відсутнє розслідування за ст. 20 Конвенції проти катувань щодо українських військовополонених і цивільних. Закрадається думка, що наші державні органи навіть не знають, що таке розслідування має бути порушено», – каже Наталія Єпіфанова.

Тим часом у багатьох українських містах та закордоном щотижня відбуваються акції підтримки полонених Росією наших громадян. На процеси звільнення вони не впливають миттєво, констатує Марина Олексюк. Утім підтверджують українську народну мудрість: вода камінь точить.

Публічні масові зібрання активістів виконують дві основні функції. Перша – це зустрічі з однодумцями і взаємна підтримка у тривалому чеканні найрідніших людей, які перебувають у страшних умовах російського полону. А ще рідні розуміють, наскільки важливо тим, хто опинився у місцях неволі країни-агресора, знати, що про них не забувають. 

«Всі знайомі, хто звільнявся з полону, були вражені рівнем підтримки в суспільстві полонених», – каже Марина Олексюк, яка мала поки що лише коротку зустріч з батьком, якого вдалося повернути 5 лютого. Медик Анатолій Пляшник, як і решта звільнених, був одразу направлений у спеціалізований   центр для медичного обстеження і реабілітації.

 Валентина Самченко, Київ

Фото Укрінформу і надані співрозмовницями.