Стамбульський раунд перемовин – початок більш змістовного, але й складнішого етапу переговорного процесу

Стамбульський раунд перемовин – початок більш змістовного, але й складнішого етапу переговорного процесу

Укрінформ
Чи варто очікувати швидких результатів?

Перемовини між російською і українською делегаціями, які відбулися 29 березня у Стамбулі, викликали бурю емоцій і дуже неоднозначні оцінки. Як завжди у нас, хто про зраду, хтось про перемогу. Давайте розбиратись.

Почну із загальної (історико-політичної) рамки аналізу: коли і чому ведуть переговори про завершення війни і підписують угоди про мир (чи перемир’я)? Якщо не вдаватися у детальну класифікацію різноманітних ситуацій, то в абсолютній більшості випадків діють два сценарії: 1) одна з сторін конфлікту перемагає, інша змушена визнати свою поразку і погоджується (хоча б частково) на вимоги переможця; 2) війна виснажує обидві сторони конфлікту, у яких з’являється усвідомлення, що треба виходити з війни на певних компромісних умовах (щоб ніхто не виглядав переможеним).

Якщо з такої точки зору оцінити і нинішню військову і переговорну ситуацію, то поки що ми не бачимо відповідності цим двом сценаріям.

Росії не вдався бліцкриг, вона все більше в’язне у війні в Україні. У росіян є перевага у чисельності військ, у зброї (особливо у повітрі), боєприпасах, матеріальних ресурсах, але відчувається слабка мотивація, і купа різноманітних помилок і слабкостей, а головне – стійкість і хоробрість українців, які захищають свою країну, не дають Росії можливості перемогти Україну. Потужні економічні санкції також послаблюють і військовий, і соціально-економічний потенціал Росії. І якщо на початку перемовин з Україною Росія розглядала переговорний майданчик виключно як інструмент для фіксації беззастережної капітуляції України, то зараз росіяни вже готові розглядати і українські пропозиції, але все ще сподіваються військовим шляхом примусити Україну до виконання більшості своїх вимог, хоча, можливо, і у відносно поміркованих формах.

Україна вистояла у перший місяць війни і точно не збирається капітулювати перед Росією. Українці мають величезну мотивацію захищати свою країну, а те, що роблять загарбники на нашій землі, лише посилює ненависть до ворога. Але у нашої країни значно менше ресурсів (і військових, і фінансових, і матеріальних), ніж у Росії. Чимала частина цих ресурсів вже витрачена, до того ж зруйнована значна частка нашої інфраструктури і економічного потенціалу. І Росія зараз почала використовувати тактику поступового цілеспрямованого знищення ресурсної бази для української армії і народного господарства. Допомога міжнародних партнерів дає нам можливість ефективно захищатися, але є недостатньою для того, щоб перейти у контрнаступ і перемогти агресора. З цієї точки зору в української сторони є більша мотивація для того, щоб вийти з війни переговорним шляхом, однак є і чіткі червоні лінії, за які ми не можемо заступати в процесі перемовин (зокрема, ми не можемо погодитись на відмову від частини нашої території: на визнання Криму російським, а також «незалежності» сепаратистських «республік» на Донбасі).

Виходячи з цієї логіки, на даний момент поки не має прямих і явних передумов для якихось реальних мирних домовленостей між Росією і Україною. Проте для України кожен новий день війни – це величезні втрати – і життя людей, і руйнування нашої економіки. Думаю, саме тому українська сторона спробувала в Стамбулі прискорити переговорний процес і запропонувала свій варіант мирної угоди (або її частини) у вигляді угоди про міжнародні гарантії безпеки для України. Образно кажучи, це була така собі дипломатична контратака української делегації, намагання перехопити ініціативу в переговорному процесі.

Дуже показово, що російська делегація взяла ці пропозиції на розгляд. Нема вже ультимативних вимог з їх боку. Вже починається якась умовно «конструктивна дискусія». І в цьому контексті ще більш цікаво, як відреагували в Росії на перемовини в Стамбулі. Ви здивуєтесь, але там теж кажуть про «зраду», лунають заяви про «капітуляцію перед Україною», про дипломатичну поразку Росії. Керівник російської делегації В.Мединський після повернення до Москви навіть змушений був виправдовуватись, хоча точно можна сказати, що він діяв в межах директив Кремля.

І якщо в Росії кажуть (хай навіть дехто) про дипломатичну поразку своєї делегації, то, значить, не все так погано було зроблено нашими переговорниками в Стамбулі, як пишуть деякі українські коментатори в соціальних мережах. Оскільки окремі ініціативи української сторони викликали неоднозначну, в тому числі і гострокритичну реакцію, коротко проаналізую найбільш дискусійні питання.

Найбільше критики і дискусій – навколо теми відмови від членства в НАТО в обмін на міжнародні гарантії нашої безпеки на рівні як для країн НАТО (від країн-гарантів). Як на мій суб’єктивний погляд, то це була б найменша жертва з нашого боку. Справа в тому, що чіткої і реалістичної перспективи членства України в НАТО як не було, так і немає. Ефективність дій НАТО по допомозі Україні в перший місяць війни, м’яко кажучи, не вражала. Такі держави, як Угорщина можуть заблокувати і принципи взаємної допомоги всередині НАТО. І якщо вибирати між виживанням і збереженням України, з одного боку, і примарним членством в НАТО, з іншого, то зрозуміло, що має бути пріоритетним. Тим більше, якщо вийде з такими гарантіями безпеки, як пропонується українською стороною (військова допомога нашій країні у разі зовнішньої агресії), то яка різниця, хто це здійснює – НАТО чи країни-гаранти нашої безпеки.

Але і з переможними реляціями не варто поспішати. З потенційними країнами-гарантами нашої безпеки ще треба домовитись. Можливо, це потребує окремих перемовин або розширення формату нинішніх переговорів. І головне питання – чи погодяться потенційні країни-гаранти нашої безпеки на те, щоб допомагати нам військовим шляхом у разі зовнішньої агресії? Особливо якщо таким агресором знов стане Росія, що цілком ймовірно. В перший місяць війни Росії проти України ми не побачили ентузіазму щодо прямого військового протистояння Росії з боку жодної західної країни. Крім того, як свідчить історичний досвід, гарантії безпеки на папері (навіть про взаємну допомогу) не завжди працюють на практиці (до речі, потенційно це стосується і 5-ої статті договору про НАТО). Я вже не кажу про те, що не можна вірити жодним гарантіям безпеки з боку Росії. Тому про гарантії безпеки для України треба домовлятися, але одночасно не варто перебільшувати їх значення, вони не стануть абсолютним запобіжником проти відновлення ризиків нової війни Росії проти України.

Ще одна дискусійна тема – статус Криму. Оскільки позиції України і Росії в цьому питанні є прямо протилежними, то знайти компроміс на даний момент неможливо. Тому пропонується 15-річний термін для перемовин на цю тему. Сам термін в цьому контексті не дуже важливий, може бути і 10 і 20 років. Очевидно, що швидко цю проблему не вирішити, якщо взагалі її можливо розв’язати. В принципі в даному випадку не має нічого нового. Зберігається неофіційне статус-кво, кожна з сторін залишається при своїй позиції. Але якщо Росія погодиться на цю пропозицію (в чому я не впевнений), то вперше після 2014 р. розпочнуться переговори про статус Криму. Нагадаю, що раніше Росія категорично відмовлялася від будь-якого обговорення цієї теми за своєю участю. Так що і в даному випадку немає жодної зради, хоча, чесно кажучи, немає і особливої перспективи домовитися з цього питання. Щодо відкладання спірного питання на певний час – це є традиційним компромісом в історії дипломатії.

Якщо узагальнювати, то стамбульський раунд перемовин між Росією і Україною не став для нас ні зрадою, ні перемогою. Це початок нового, більш змістовного, але і складного етапу переговорного процесу. Проте не варто очікувати швидких результатів. Цілком вірогідно, що російська сторона відкине значну частину українських ініціатив і може висунути свої контрпропозиції. Якщо йдеться про раціональний компроміс заради завершення війни, то для цього ще треба дозріти, в першу чергу російській стороні.

Щодо закликів не йти на жодні поступки росіянам і вимагати від них повного звільнення всіх наших територій, включно з Кримом і ОРДЛО, то це буде можливим у разі нашої повної перемоги. Поки що не зовсім така ситуація. У ході війни виникла певна і хитка рівновага.

Ну і на останок найбільш принципове питання – чи взагалі можна і варто домовлятися з Путіним (чи з путінською Росією)? Враховуючи маніакальні антиукраїнські установки Володимира Путіна, я і сам сумніваюсь в готовності російського диктатора до раціональних компромісів заради припинення війни в Україні. Якщо він вперто вимагатиме «денацифікації» і «демілітарізації» та інших своїх вимог до України, то мирний компроміс не буде можливим. Але якщо і до російської верхівки, і до самого Путіна поступово прийде розуміння, що перемогти Україну не вдасться, а продовження війни буде створювати катастрофічні ризики для самої Росії, то, може, у керівництва Росії і з’явиться готовність до пошуку мирного виходу з глухого кута війни. Не виключається в цьому контексті і варіант сурогатного миру (точніше перемир’я) на кшталт Мінських домовленостей. Проте такий сценарій не принесе миру, скоріше це буде пауза у військовому конфлікті. В будь якому випадку нам треба вистояти – або активним і рішучим спротивом змусити російське керівництво до взаємоприйнятного компромісу, який передбачає припинення війни і виведення російських військ з території України, або врешті-решт вибити ворога з нашої землі (але для цього нам потрібна більш масштабна і ефективна військова і економічна допомога наших партнерів).

Володимир Фесенко

Fb

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-