Укробуддизм Великої Європи: як Другий Єрусалим переможе Третій Рим в онтологічній війні

Канон укробуддизму з’явився як інструмент ведення найвищого з семи рівнів війни – онтологічної війни. Українські науковці в останній період почали використовувати термін “консцієнтальна війна” (від англійського “conscience”), однак уже описана в англомовній літературі “ontological warfare” є набагато більш всеосяжним та комплексним підходом до найвищого рівня війни, яку ми ведемо.

Причому, нашими ключовими супротивниками на рівні онтологічної війни є не тільки Російська Федерація, а й США та Китай у їх сьогоднішньому онтологічному стані та політичній парадигмі.

Українсько-угорська битва наративів та дипломатичних заяв, яка розгорнулася в останній період навколо ураження невідомими добрими безпілотниками перекачувальної станції “Унеча”, є ілюстрацією такого глобального погляду на онтологічні суперечності геополітики. Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан хоче, з одного боку, бути другом президента США Дональда Трампа, а з іншого – васалом президента РФ Володимира Путіна, що не викликає в нього дисонансу.

Це не “війна за правду”, як іноді описують напрямок “протидії дезінформації”, або й інформаційної війни. Це війна за право конструювати реальність у тій формі, яка відповідає нашому баченню реальності. А також – за право бачити та інтерпретувати реальність тими образами, емоціями та словами, які ми воліємо обирати. Це війна за свій вибір реальності. А укробуддизм є зброєю цієї війни, як “Фламінго” або “Шарки”, боротьба між якими формує політично-медійний ландшафт в Україні останнім часом.

ДАРТ ВЕЙДЕР МІГ БИ БУТИ УКРАЇНЦЕМ

Мирослава Барчук, лауреатка премії “Високі стандарти журналістики” 2020 року та премії імені Георгія Ґонґадзе 2021 року, представила нещодавно чергову серію свого документального циклу “Остання війна” на каналі “Суспільне: Документалістика”. Серія має назву “Українське прокляття: будівничі й руйнівники імперії” та представляє собою геніальну за своєю глибиною та унікальністю рефлексію та історичну розвідку.

Цей фільм про людей, які спочатку створили середньовічну імперію Київської Русі, потім витримали татаро-монгольську навалу, потім зберегли свою ідентичність від асиміляції з західними геополітичними суб’єктами. А потім побудували собі “левіафана” – Російську імперію. А зараз працюють над знищенням цього левіафана, бо він виявився негодним для ведення нормального господарства і зірвався з ціпка. Ці люди називають себе українцями.

Один зі спікерів фільму Мирослави Барчук, український історик Сергій Плохій у своїх роботах та коментарях прямо формулює, що Київська Русь – це середньовічна імперія з центром у Києві: регіон різноманітний культурно, релігійно та етнічно, та, утримуваний докупи інструментами державного насильства – воєнною силою, адмініструванням податків, вигодами від торгівлі та спільними виступами проти ворогів, як і будь-яка імперія.

До складу Київської держави входили слов’янські та фінно-угорські спільноти, а ядром (heartland) були Київ, Чернігів та Переяслав, довкола яких формувався ширший простір “Русі” та віддалені провінції Київської держави як, наприклад, Ростово-Суздальська земля (пізніше Володимиро-Суздальське князівство).

Не виключено, що саме так і почали формуватися територіальні “народні меми”: “стара Русь” або “мала Русь” – ядро земель навколо Києва, та “велика Русь” – периферія, від Тмутаракані до Новгорода і Карельських боліт.

Звичайно, такі народні назви навряд чи закріпилися в офіційних документах. Вони не дійшли до церковно-релігійних текстів, що, фактично, залишаються єдиним джерелом інформації про реальність тих часів. Або й були видалені з тих текстів навмисно. Однак, не виключено і те, що в подальшому, простонародні меми конвертувалися вже в офіційні назви “Малоросія” та “Великоросія”. Тільки вже з кардинально інакшим наративним наповненням цих мемів.

Замість сприйняття “малої Русі” як ядра імперії, культурної колиски, ближчої до візантійського і західного світу, Малоросію почали сприймати як менш важливу і другорядну, у порівнянні з Великоросією, яка, по суті, означала – “периферія, провінція”, а аж ніяк не “старша сестра”.

Адже, згідно візантійської релігійної традиції саме таке тлумачення використовувалося до інших геополітичних суб’єктів того часу – “Мала Азія” (Анатолія) і “Велика Азія”, “Мала Вірменія” та “Велика Вірменія”. Античні автори вживали Mikrá Hellás (Мала Греція) та “Велика Греція” (Megálē Hellás) на позначення ширшого комплексу колоній.

Іншими словами, “мала Русь” чи Малоросія – це серцевина імперії (heartland), а Великоросія – це периферія. Це те як природньо виглядає середньовічна імперія. В Москві та Пітері просто придумали як політтехнологічно розвернути наратив у зручний бік.

Майже так само як назва “the Great Britain” вказувала на територіальну велич Британської імперії, над якою не заходить сонце. А у 2012 році уряд розпочав масивне просування кампанії “The GREAT campaign”, яка утилізує багатостороннє тлумачення слова “great”.

Попереджаючи закиди про те, що така концепція може легітимізовувати путінський наратив про “один народ”, я нагадаю, що йдеться не про народи, а про фізичний простір та поширення окремих культурних та адміністративних практик з Києва по цьому простору. З якихось причин Путін не називає росіян та монголів одним народом, хоч і достатньо тривалий час Московія була віддаленим улусом татаро-монгольської орди.

Отже, ми з вами нащадки великої самобутньої неповторної імперії, яка увібрала в себе нордичну стійкість і безстрашність “варягів” та лагідну побожність і орієнтацію на гуманітарні цінності “греків” після хрещення Русі. Український історик Сергій Громенко називає такий формат імперського “перехресного запилення онтологіями” –  мультифронтир.

Можливо, нам слід замислитися над тим, що ми народилися як імперці, а отже і перемогти можемо виключно як імперці. Доки ми не зрозуміємо Дарта Вейдера, якому морочила голову віддалена від реальної політики “планета НАБУ”... Доки ми не усвідомимо біль геополітика кардинала Рішельє, якому, за свідченнями Александра Дюма, витріпали усі нерви чотири пияки та одна проститутка, ми не зможемо подорослішати. Бо, наслідки дитячої гри в імперця ми бачимо на прикладах Петра І-го та Володимира-останнього.

ДРУГИЙ ЄРУСАЛИМ VS. ТРЕТІЙ РИМ

Журналіска Мирослава Барчук у вищенаведеному документальному фільмі звертає увагу на представлення Москви як “третього Риму”, яке згадує у своїх інтерв’ю навіть Володимир Путін. Авторство цього мему приписують псковському монаху Філофею, який сформулював ідею про те, що після падіння Римської імперії (Першого Риму) та Константинополя (Другого Риму), Москва стала його релігійним і духовним спадкоємцем. Цей мем активно просувається Кремлем на державному рівні, хоч Рим ніколи і не був православним. Натомість, ідея про представлення Києва як вічного міста “другий Єрусалим” соромливо замовчується.

У 1037 р. Ярослав Мудрий заклав Софійський собор у Києві. За задумом він мав нагадувати Софію Константинопольську, яка, у свою чергу, символізувала Небесний Єрусалим. Деякі візантійські традиції трактували Софію як втілення Священного міста. У літописі під 1037 р. прямо говориться, що Ярослав “постави церковь святої Софії, яко же єсть в Цареграді”.

У “Слові про Закон і Благодать” митрополита Іларіона Київ постає як центр Божої благодаті для всього народу Русі, а князь Володимир порівнюється з Костянтином Великим, що можна вважати тією самою відсилкою до конструкції, де християнська столиця є образом Єрусалима. Та й у проповідях митрополитів Київської митрополії зустрічається вираз “Руська земля – новий Ізраїль”, що ідеологічно співвідносило Київ із Єрусалимом.

Дослідження істориків (О.Пріцака, М.Кучери, Б.Рибакова, сучасних архітектурознавців) вказують, що розташування деяких сакральних об’єктів Києва (Софійський собор, Золоті ворота, Десятинна церква) утворювало священний простір, подібний до Єрусалиму. Золоті ворота могли символізувати “Золоті ворота Єрусалиму”, через які за пророцтвами мав увійти Месія. Сергій Плохій (у книгах The Gates of Europe, Lost Kingdom) підкреслює, що Ярослав прагнув перетворити Київ на “сакральну столицю”, яка мала не лише політичне, а й есхатологічне значення. Це було своєрідним “імперським проектом”. Саймон Франклін і Джон Шепард (“The Emergence of Rus 750–1200”) аналізують, як релігійна символіка Єрусалиму переносилася у Київ через візантійську традицію.

Якщо прийняти цю гіпотезу, то варварська ідея захопити “Гроб Господній” (Києво-Печерську Лавру) та Святу Землю, “золоте місто” священний Сіон (Київ – матір міст руських) – не була новою у випадку Київської Русі.

Навіть хронологічно, перший хрестовий похід датується 1095 роком, коли на Клермонському соборі папа Урбан ІІ закликав християн Західної Європи здійснити похід на Святу Землю, щоб визволити її з-під влади “невірних”. А через 70 років, у 1169 році, військо Андрія Боголюбського на чолі з його сином Мстиславом захопило та розграбувало Київ. Причиною звірств очевидно був брак сімейної психотерапії у той час.

Андрію Боголюбському необхідно було самоствердитися настільки очевидно, що після захоплення своєї “землі обітованної”, яка, нібито, мала бути його спадщиною, замість сісти і царювати – він розграбував Київ і переніс центр влади до Володимира-Заліського.

Отже, “картина маслом” стає достатньо очевидною та майже традиційною для історичних подій того часу. Унікальна та напрочуд ефективна конвергенція варягів та греків, приправлена онтологічною конструкцією Константинополя, який ніс у собі духовну логіку Єрусалиму, створює центр гравітації в вічному місті Києві. Київ починає жити в цій логіці другого Єрусалиму. 

Однак, на жаль, традиційні того часу, безладні статеві стосунки Володимира Мономаха призводять до появи Юрія Долгорукого (7-й син Володимира Мономаха 1-й від його другого шлюбу з невідомою жінкою), якому теж потрібно дати якусь землю і він знічев’я засновує Москву на болотах, коли “другий Єрусалим” вже більше ста років виблискує куполами Софії Київської.

Одразу після цього Юрій Долгорукий народжує онука Володимира Мономаха, свого сина від половецької князівни, доньки хана Аепи Осеневича, яка навряд чи була православною. Ймовірно, це ще більше посилило внутрішньосімейні “непонятки” всередині кола нащадків Мономаха.

За умов відсутності сімейної терапії, чи бодай, коучинга, це начисто зламало Боголюбському “зозуленьку”. Ну, а наявність формальної влади та ресурсів змогло забезпечити ідеологічну та релігійну канву для походу на Київ. Так і починаються наративні війні “периферійних князьків” проти heartland, обгрунтовані сімейними травмами, інформаційними маніпуляціями та перекручуваннями.

Цю гіпотезу підтверджує 18 липня 2025 року на зустрічі з Володимиром Путіним губернатор Володимирської області Олександр Авдєєв, що відображено у фільмі Мирослави Барчук. Пояснюючи Путіну навіщо Боголюбський спалив Київ, Авдєєв говорить: “за то, что “град сей сеял рознь между российскими землями и семьями”.

Це абсолютно чітке і однозначне вказання на те, що конфлікт був сімейно-психологічним, а Боголюбський спаленням Києва намагався вгамувати свою дитячу травму, виплекану його батьком Юрієм Долгоруким.

Таким чином, ненависть периферійних князів до “матері міст руських” Києва була заснована здебільшого на емоційно-психологічних травмах. І бажання знищити “другий Єрусалим” було способом самоствердитися, зруйнувати чиюсь духовну опору, а не здобути політичний успіх.

Звідси і конвертація терміну “Великоросія” зі значення “периферійний” у значення “більш значущий”, яка чітко вказує на необхідність компенсувати традиційну чоловічу травму, називаючи щось “великим”. Ну, а далі вже – справа техніки та слухняності релігійних кліриків, які мали тлумачити реальність на користь князя у літописах та документах.

НАРАТИВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВЕЛИКОРОСІВ

Щоб ще раз проілюструвати інструменти наративного регулювання, які використовувала Москва в політичній боротьбі проти Києва, наведемо документально підтверджений приклад.

Вже згаданий Сергій Плохій у своїй книзі “Українська Кліо. Нариси про історію, істориків та пам'ять” описує те як політичний штаб Петра І-го використав риторику Івана Мазепи проти нього самого.

Іван Мазепа був гетьманом Війська Запорозького з 1687 року. У 1689 році він прибув до Москви підтвердити свою лояльність новому царю Петру І-му, якому щойно виповнилося 17 років. Мазепі на той момент було вже 50.

Коли Мазепа прийняв рішення перейти на бік Карла ХІІ у 1708 році, йому було 69, Карлу ХІІ-му – 26, а Петру І-му – 36. Навіть ця проста арифметика показує, хто робив та втілював політичні рішення усвідомлено та з висоти політичного досвіду.

Прийнявши рішення політично підтримати Карла ХІІ-го, у жовтні 1708 року Іван Мазепа публікує “Маніфест до народу Малоросії”, в якому формулює мотиви та підстави свого політичного рішення, обгрунтовуючи відступ від клятви російському престолу.

У Маніфесті йдеться про те, що Москва порушує права та вольності Гетьманщини, хоче знищити козацьку автономію та бажає повного поневолення, зокрема духовного — через інструменти утиску православної церкви та призначення свого лояльного духовенства у церквах і монастирях (нічого не нагадує?).

Мазепа, фактично, вперше в історії України впроваджує наратив про себе як “захисника вітчизни”, а не царського васала. І про те, що вірність вітчизні є важливішою за царя, що повністю змінює логіку легітимації влади, яка мала божествену суть та делегувалася царю, а той вже передавав її гетьману.

“Вітчизна” у дискурсі Мазепи ототожнювалася з Гетьманщиною, козацькою автономією та українською традицією. Він використовував слово patria (вітчизна), що апелювало до європейського поняття прив’язаності до землі, історії та місцевого суверенітету. В українському (козацькому) дискурсі XVII–XVIII ст. поняття “отчизна” було запозичене з польської (ojczyzna) і означало переважно рідний край, землю предків, без обов’язкової прив’язки до монарха. Це було радше етнокультурне, а не імперське поняття. Ймовірно, категорія мала відношення і до землі та майна, яка передавалася шляхтичами (дворянами) у спадок своїм дітям.

В результаті, сам Петро І змушений був взяти на озброєння наративи саме Мазепи, які, в подальшому стали фундаментом для російської імперії. Петро І-й був змушений відповідати власними указами, в яких намагається інтерпретувати наративи у своїх інтересах, та також використовує слово “отчизна”.

В указі від 6 листопада 1708 року Петро протиставляє себе Мазепі, заявляючи, що саме він — справжній оборонець вітчизни та народу, а Мазепа – зрадник, що веде країну до релігійної та культурної руйнації. Петро І-й прив’язує Мазепу до не-православної віри та її просування на схід, дискредитовуючи гетьмана перед простими людьми. Для масованого поширення цього наративу Петро використовує доступну на той час “соціальну мережу” – підконтрольну Кремлю церкву, що формулює текст “анафеми” Івана Мазепи, яку проголошують в Троїцькій церкві (нині не існує) міста Глухова.

24 липня 1709 року ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович у Софійському соборі виголошує “Слово похвальное о преславной над войсками свейскими победе”, в якому риторика Мазепи щодо “вітчизни” використовується для возвеличування Петра І, поєднання народу з державою та імперською ідентичності в одному наративі.

Іншими словами, фактично, саме Іван Мазепа створив інформаційну зброю, яку Петро І потім використав для створення “російської імперії” руками Феофана Прокоповича. І це тільки один з десятків прикладів наративного політичного регулювання, яке Москва застосовувала до інформаційного простору, формулюючи вигідне для себе пояснення реальності.

ІМПЕРІАЛІЗМ ТА СУВЕРЕНІТЕТ

В рік 1648-й, коли Богдан Хмельницький розпочав повстання проти Речі Посполитої, імперські доми та національні лідери Європи підписали у Вестфалії договори про завершення Тридцятилітньої війни – Вестфальський мир. Ці події змінили Священну Римську імперію та інституціоналізували категорію суверенітету того часу, підвівши риску під конфесіональними війнами.

Полите великою кров’ю прочитання суверенітету стало означати верховну й неподільну владу в межах політії та зовнішньо політичну автономію суверенів, що отримали здатність укладати військово-політичні союзи.

Однак, і тоді, у XVII сторіччі, і зараз – у XXI-му суверенітет на Європейському континенті є радше предметом граційного танцю та поезії дипломатичної площини, аніж залізо-бетонно визначеної математики.

Фактично суверенітет став подільним і мережевим завдяки переходу до пріоритетів захисту прав людини на міжнародному рівні та міжнародної політичної і безпекової архітектури після Другої світової війни. Інтеграції на кшталт ЄС, міжнародні суди, режимні угоди, політика Брюсселю та спільні дії європейських лідерів, по суті, сформулювали протилежність до жорсткої картинки “вестфальського суверенітету” з підручників.

Навіть стаття 116 української Конституції стверджує, що суверенітет України полягає в її інтеграції до міжнародних наднаціональних суб’єктів ЄС та НАТО, що передбачає, де-факто, передачу частини цього суверенітету до колегіальних органів цих суб’єктів. Тобто, щоб практикувати суверенітет в реальності необхідно мати змогу делегувати свій суверенітет добровільно і за бажанням народу.

Натомість, сучасна російська ідеологія використовує категорію суверенітету з маніпулятивною метою наративного регулювання, яка пояснена вище. Кремль у своїй риториці підкреслює, що економічна та безпекова інтеграція західних країн створює безпосередню загрозу для російського суверенітету. Це і є основним виправданням війни та насильства, навіть проти своїх громадян (в тому числі, через поняття “іноагентів”).

Саме тому, що російські спікери вставляють слово “суверенітет” де треба і де не треба – нам цього робити не слід. “Вестфальська конструкція” використала концепцію суверенітету для того, щоб європейські імперські сутності не проливали кров, коли випадково зачіпають одна одну своїми широкими плечима.

Росія використовує суверенітет, щоб культивувати роль жертви та продукувати ресентимент як безкінечне паливо для насильства і війни. Нещодавно вийшло цікаве розслідування про те, що Володимир Путін будує всю свою риторику на своїх образах, при тому, що сам абсолютно позбавлений емпатії.

1 вересня 2025 року гості Сі Цзіньпіна, лідери держав ШОС прийняли Тяньцзінську декларацію, в якій, зокрема, підтримали право кожної держави на регулювання інтернету та суверенне управління своїм “національним сегментом у державних кордонах”. Тобто, давно омріяний Кремлем “Чебурнет”, заснований на технологіях “Великого китайського фаєрволу” таки починає працювати.

По суті, це і є відображенням розвитку сценарію “Separate Silos” (Global Trends 2040), який передбачає поділ світу на окремі кластери, всередині яких відбуватиметься обіг товарів, сервісів, наративів та технологій.

В цих умовах українські пошуки “інформаційного суверенітету” та “культурного суверенітету”, в той час, коли ми робимо все можливе для якомога повнішої інтеграції в західний економічний, безпековий, культурний та інформаційний простір, є щонайменше стратегічно дивними та нелогічними. Адже не можна будувати власний суверенітет виключно щодо однієї-двох інших держав (Росія, Білорусь). Логіка розвитку континенту та атака на Вестфальські принципи з боку Росії, Китаю та США – чітко окреслюють вектор необхідного руху для України та її наративів.

ВЕЛИКА ЄВРОПА

18 серпня 2025 року президент Фінляндії Александр Стубб у своїй промові на зустрічі європейських лідерів з Дональдом Трампом сказав “Я вважаю, що сам факт, що ми сьогодні сидимо за цим столом, має велике символічне значення: це команда Європи та команда Сполучених Штатів, яка підтримує Україну”.

Свідомо або несвідомо Стубб своїми словами змалював реальну поточну ситуацію, яку підтверджує своїми словами відомий британський історик Тімоті Еш: ніякого “об’єднаного заходу”, яким ми його собі уявляли, більше не існує. Вся риторика кремлівських спікерів на чолі з Путіним сконцентрувалася на критиці тільки європейських країн, та повністю припинилася на адресу США.

Європа є для Дональда Трампа перепоною у досягненні певних геополітичних цілей. Так само як і для Володимира Путіна. Для України європейські держави є порятунком. Але і самі європейські лідери усвідомлюють, що без України їм гаплик.

Прем’єр-міністерка Італії Джорджія Мелоні кілька разів наголосила на тому, що ідея “надання Україні гарантій за 5-тою статтею без включення в НАТО” належить саме їй. Однак, якщо розшифрувати реальне значення гарантій всередині НАТО та поза його межами, то ключовим аспектом буде відповідь на те, хто є донором безпеки на європейському континенті та чиїми грошима за це донорство буде заплачено?

Для країн-членів НАТО донором безпеки в Європі є США. Європейці не можуть дозволити собі випустити США з цих гарантій і тому готові називати Дональда Трампа “папочкою”, аби тільки задовольнити його нарцисизм і залишити в діалозі. Однак, європейські лідери розуміють, що питання не в одному тільки Трампі, а в тектонічних політичних змінах американського суспільства. І, рано чи пізно, США перестане бути донором європейської безпеки. А тому необхідно шукати альтернативу.

Єдиним донором безпеки, який може стати альтернативою на європейському континенті, має спроможну армію, агресивні спецслужби та глибоке розуміння супротивника і його загроз – є виключно Україна. Саме тому розумниця Джорджия Мелоні і пропонує формат “5-тої статті без НАТО”, за умов якого Україна стане донором європейської безпеки.

Про безальтернативність панєвропейського шляху у зв’язку з фазовим технологічним переходом я вже писав у попередній статті. Однак, не зважаючи на конституційно закріплені аспірації щодо європейської інтеграції України, цей шлях ще недостатньо відрефлексований нами з безпекової точки зору. Для цієї рефлексії нам слід здолати ще одну перепону, яка являє собою нашу тривалу травму від постійних спроб наших “периферійних” земель задушити їхню матір – Київ.

Ідея “Великої Європи” не має зупинятися на поточній лінії бойового зіткнення і навіть не на кордонах 1991-го року. Велика Європа з її ідеями просвітництва, цінності однієї людини та її особистості, правами цієї людини, має простиратися далі на схід, щонайменше до кордонів Київської Русі, щонайбільше до Уральських гір.

Велика Європа, не зможе стати єдиним геополітичним суб’єктом за імперською чи федеративною моделлю, адже навіть у компактно впорядкованому Європейському Союзі процеси взаємної інтеграції далекі від успіху. Однак, існує інший шлях зшивання такого простору – це онтологічне лідерство, що грунтується на жорстокій реальності, але спрямоване в краще майбутнє, як і “5-та стаття без НАТО”. Онтологічним центром гравітації та неспростовною ціннісною опорою може бути “Другий Єрусалим” – вічне місто-мультифронтир Київ.

УКРОБУДДИЗМ ВЕЛИКОЇ ЄВРОПИ

Укробуддизм у Великій Європі постає як світоглядна практика, що народжується з досвіду виживання й внутрішньої свободи, перетворюючи біль і невизначеність на джерело творення нових сенсів.

Укробуддизм Великої Європи походить з Другого Єрусалиму та відкидає сакралізацію імперій, держав чи “великих проєктів”. Він ставить у центр не царя, не державу, і, навіть, не Бога, а людину з її гідністю, іронією та правом переписувати правила гри.

Укробуддист не протидіє чужим наративам і не спростовує чужі фейки, бо не витрачає сил на реактивність, а творить власний простір культури, мемів, співжиття, змінюючи саме поле битви й перетворюючи хаос на арену для дії та гри. При цьому хаос не обов’язково впорядковувати.

Для Великої Європи це означає подолання тягаря травм колоніалізму та воєн через іронію, емпатію і свободу, де людина, а не держава, стає носієм майбутнього. А для країн Глобального Півдня стає доказом того, що сучасні імперії неспроможні вистояти перед людиною.

Укробуддизм, що народився в окопі, де ходить смерть, поруч з кавою з присмаком попелу, пухнастими тваринками і жартами, чорніше за каву, у Великій Європі перетворюється на альтернативу будь-якому месіанізму, пропонуючи просту істину: найбільшою величчю є сама людина і її здатність жити, діяти та любити попри смерть і руїни.

Нова онтологічна зброя Другого Єрусалиму має створити для Великої Європи віру у своє майбутнє та необхідність єдності в умовах сценарію “Separate Silos” (за тлумаченням звіту “Global Trends 2040”). Єдність та відкритий концепт Великої Європи повинен сформулювати позитивний вихід одночасно для європейців, українців та тих росіян, які будуть готові до виходу з війни.

Онтологічна сутність Великої Європи здатна примирити страх європейців перед Росією та необхідність припинення існування Росії у формі імперії, що є передумовою для виживання України. Не усі мешканці сучасної європейської частини Російської Федерації, але певна їх кількість зможуть стати частиною онтологічного простору Великої Європи після дерашифікації.  Не виключено, що вони навіть зможуть залишити для себе історичну назву “Великоросії”, тільки вже не в її пропагандистському тлумаченні, а у справжньому – “периферія Русі”.

Київ стане центром онтологічної гравітації та безпекової конструкції континенту, залишаючись першим серед рівних в умовах екзистенційних загроз фазового переходу “Separate Silos”.

Той факт, що президент Фінляндії промовив вголос фразу “Team Europe”, а також те, що європейські політичні лідери “скинуться” своїми фінансами на американську зброю для Києва, говорить про те, що цей процес вже фактично почався. Головне – не заважати йому дріб’язковою меншовартісною провінційністю “протидії дезінформації” чи закликами “нам головне всередині себе спокійно господарювати, а на решту нам байдуже”.

Можливо ми не були цьому раді, але Бог довірив нам думати та опікуватися долями багатьох людей в цілому світі, а не займатися виключно своїм обійстям, як нас намагалася переконати “великоруська” пропаганда. Або ми будемо повторювати рефреном тези Балтійських та Скандинавських держав: “ми маленькі країни – що ми можемо протиставити левіафанам?”, або приймемо на себе цей тягар духовного лідера Великої Європи.

Дмитро Золотухін, експерт з питань інформаційних воєн та конкурентної розвідки

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства