Україна могла отримати більше: у чому головні помилки Будапештського меморандуму
Президент України Володимир Зеленський заявив, що нашій державі не варто було віддавати ядерну зброю в обмін на Будапештський меморандум, адже це було абсолютно безвідповідальне рішення. Історія із підписанням цього документу – досить складна. Є ціла низка умов та причин, які підштовхнули Україну до того, щоб погодитися на такий формат, однак наша держава могла отримати від партнерів значно більше гарантій.
Геополітичні реалії початку 1990-х були зовсім іншими, відмінними від тих реалій, від яких ми відштовхуємося зараз. Однак є питання, чи у цій ситуації Україна використала всі обставини по максимуму.
З одного боку, Будапештський меморандум став прямим наслідком геополітичної невизначеності США, які дуже злякалися розпаду Радянського Союзу. Американці хвилювалися за ядерний арсенал, який буде залишатися у пострадянських республіках.
Ці фантомні геополітичні страхи американців були головним мотиватором того, щоб застрахувати себе по максимуму і нейтралізувати, так би мовити, ці потенційні гарячі точки, які для себе американці малювали. Я не кажу, що вони мали рацію, але це факт тогочасної геополітичної реальності, з яким ми, на жаль, нічого тоді зробити не могли.
Однак, з іншого боку, Україна все-таки не використала цей страх американців. З такою подачею наша держава могла отримати набагато більше, ніж просто меморандум. Проблема у Будапештському меморандумі має кілька важливих моментів.
Насамперед меморандум як міжнародно-правовий документ – це не міжнародна угода, а лише декларація загальних намірів, яка навіть не є юридично зобов'язувальною для тих сторін, які її підписували. У документа немає обов'язкової частини про відповідальність сторін, якщо вони не дотримуються тих зобов'язань, які вони на себе взяли у контексті меморандуму.
Друга проблема полягає у тому, що справді можна було говорити про те, щоб певні види ядерної зброї Україна могла залишити. Звичайно, наявність стратегічної ядерної зброї з дальністю від 5,5 тисячі кілометрів і більше було б важко пояснити американцям. Однак можна було розглядати наявність тактичної ядерної зброї та засоби доставки з дальністю до 5,5 тисячі кілометрів.
Хоча у США дійсно було переконання, що з пострадянських республік варто максимально усунути ядерну зброю, бо в одній точці – у Росії її нібито буде легше контролювати. Але питання у тому, що цю ядерну зброю можна було обмінювати не на звичайний меморандум.
Можна було б говорити, наприклад, про членство у НАТО як гарантію безпеки, як те, що ядерна парасолька над нами залишиться, але не буде червоної кнопки.
За його словами, наявність ядерного арсеналу – це не тотожна річ гарантіям безпеки. Ядерні країни також воюють, мають між собою конфлікти. Також є питання, чи змогла б Україна правильно розіграти факт наявності ядерної зброї, використати це як вплив на ситуацію, але при цьому не скористатися «ядеркою». Проте Україна могла б спробувати «вибити» для себе набагато більше бонусів та реальних гарантій безпеки.
Парадокс, але Будапештський меморандум насправді діє, і він виконується. Просто формат його виконання дуже специфічний. Там написано, наприклад, що якщо Україні загрожує якась реальна воєнна загроза, загроза національній безпеці держави, то країни-гаранти зобов'язані проводити між собою консультації з приводу цієї загрози. Консультації ж періодично відбуваються.
Тому якщо формально підходити до оцінки цього документу, то він працює. Але чи влаштовує Україну такий механізм? Потрібно робити правильні висновки та розібратися у тому, які документи у міжнародному праві дають практичний результат, а які не дають.
Тарас Жовтенко, експерт з міжнародної безпеки Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва
