Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

Чому історики Грицак, Зінченко і Со. так і не зрозуміли найголовнішого

Чому історики Грицак, Зінченко і Со. так і не зрозуміли найголовнішого

Блоги
Укрінформ
Ідеться не про «примус» до визнання Голодомору, а про мужність і громадянську відповідальність науковців перед Україною

21 жовтня 2019 р. Петиційний комітет Бундестагу Німеччини розпочав розгляд петиції щодо визнання Голодомору геноцидом українського народу. Ще у лютому 2015 р. була створена т.зв. «Німецько-українська комісія істориків («Комісія»), яка сама поставила собі за мету поширення знань про українську та німецьку історію в обох країнах. Одним із питань, яким вирішила займатися «Комісія», є тема Голодомору. Незважаючи на це, «Комісія» проявила абсолютну пасивність як щодо наукового, так і суспільного обговорення Голодомору, у т.ч. напередодні публічних дебатів щодо його визнання у ФРН. Саме у зв’язку з цим як посол і громадянин був вимушений поставити під сумнів таку «роботу» «Комісії», адже, на жаль, її красномовне мовчання прямо використовується політичними силами у Німеччині з метою свідомо применшити значення теми Голодомору. З огляду на дещо дивну реакцію співголів «Комісії» довелося поставити питання руба. У відповідь історик Ярослав Грицак опублікував свій лист, а також заяву членів української частини «Комісії» про те, що вони таки вважають Голодомор геноцидом. Водночас, на шпальтах «Історичної правди» було опубліковано допис публіциста Олександра Зінченка із абсурдними звинуваченнями мене у дезінформації суспільства. Хоча головний редактор Вахтанг Кіпіані запевнив у готовності оприлюднити мою відповідь на викладені у цьому матеріалі звинувачення, як це відповідає усталеним у ЗМІ канонам, свою обіцянку він досі не виконав. Виглядає так, що редакція «Історичної правди» вирішила – очевидно, у знак солідарності зі своїми друзями-колегами-істориками Я.Грицаком та О.Зінченком – стати на захист дещо підмоченої репутації «Комісії» та усієї гільдії істориків, намагаючись відбілити їх імідж, замість того, щоб дати читачам змогу самим розібратися у пошуку – історичної – правди.

Насамперед хочеться висловити вдячність численним вітчизняним ЗМІ за справді безпрецедентний інтерес та надзвичайно пильну увагу до теми визнання Німеччиною Голодомору геноцидом українського народу.

Саме під час цієї бурхливої та емоційної публічної дискусії несподівано на перший план вийшло не менш значиме для нашого суспільства питання моральної і громадської відповідальності вітчизняних істориків.

Насамперед тих із них, котрі входять до складу «Німецько-української комісії істориків», яка – хоча формально і є громадською ініціативою – але, принаймні ще до останнього часу, працювала під патронатом двох колишніх глав МЗС обох країн.

Відтак, було б наївно заперечувати, як це робить її співголова, історик Ярослав Грицак, що ця «Комісія» буцімто не наділена жодним суспільно-політичним мандатом.

Адже саме за аналогічним принципом патронату функціонували і працюють практично усі подібні двосторонні комісії (напр. «Спільна комісія по дослідженню новітньої історії німецько-російських відносин»).

Тож уже сам факт входження до складу такої міждержавної комісії автоматичноipso facto – накладає на її членів дуже конкретні – щонайменше суспільно-моральні – зобов’язання.

Адже такі науковці представляють у ній не лише себе самих чи власну наукову позицію, але – перш за все – свою Батьківщину.

Подібне членство означає насправді одну дуже просту річ: такі історики не мають права нехтувати національними інтересами України, вони не можуть займати зручну позу статистів, прикриваючись академічною свободою.

Адже інакше до цієї «Комісії» з українського боку можна було б спокійно включити й іноземних експертів, того ж проф. Тімоті Снайдера (і з цього точно було б набагато більше користі).

Втім, більш детально про «історичну відповідальність істориків» – трохи згодом, а зараз про все по порядку.

ТЕЗА ПРО «ДЕЗІНФОРМАЦІЮ» ПОСЛОМ СУСПІЛЬСТВА ЯК FAKE NEWS

Історик Зінченко стверджує, що нібито «посол дезінформував українське суспільство», що дипломат намагається «перекласти відповідальність за зовнішньополітичний провал на громадську ініціативу», здійснює на неї «протиправний тиск» та інші подібні нісенітниці.

Почну із проголошеної головної «сенсації»: посол нібито увів в оману громадськість про те, що більшість т.зв. «Комісії» не визнає Голодомор геноцидом.

Адже, як констатує пан Зінченко, українська частина (хоча й із тижневою затримкою) все ж опублікувала відповідну заяву.

У цій історії є кілька важливих нюансів.

По-перше, все, що я зробив у своєму блозі для ЄП, так це дослівно процитував лист німецького співголови «Комісії» професора Мартина Шульце Весселя.

Він, до речі, дав відповідь на моє – адресоване обом співголовам – офіційне звернення від 16 вересня ц.р. вже на наступний день.

копія листа співголовам «Комісії» від 17 вересня 2019 року
Копія листа співголовам «Комісії» від 17 вересня 2019 року.

Жодної відповіді від пана Грицака на цей лист я ДОСІ – а минуло майже півроку – так і не отримав.

У згаданому вище листі М.Шульце Весселя чорним по білому написано – цитую:

«Ми обговорили це питання на нашому засіданні, яке відбулося минулого тижня у Дніпрі [6.09. – АМ], і більшість Комісії схилилася до думки, що Комісія не повинна висловлюватися [щодо Голодомору – АМ] … бо більшість Комісії радше готова говорити про «злочин проти людяності» ніж про «геноцид» згідно з дефініцією ООН» (виділення мої).

Тобто йшлося саме про ВЕСЬ склад «Комісії», включаючи і її українських членів.

Саме таку – недвозначну – інтерпретацію мені УСНО підтвердив і сам автор листа:

хоча формального голосування щодо Голодомору на засіданні Комісії і справді не було, але за підсумками обговорення пан М.Шульце Вессель зробив саме такий висновок, який і ліг в основу його цитованої вище відповіді мені від 17.9.19 р.

Чесно кажучи, менш за все хотілося б порпатися у брудній білизні істориків, але у цьому фундаментальному питанні я все ж схильний довіряти німецькій стороні.

Повторюся: нікого ніколи не звинувачував і не звинувачую. Лише констатував очевидні факти.

ЧОМУ ТАК ДОВГО «ЧУХАЛИСЯ» ІСТОРИКИ?

Натомість постає риторичне питання:

Якщо справді ВСІ члени української частини «Комісії» завжди дотримувалися думки про геноцидну природу Голодомору, то чому ж вони ДОСІ не вжили жодних кроків, аби переконати інших – принаймні своїх німецьких колег.

Натомість наші науковці вирішили красномовно відмовчатися. Так звісно легше.

По-друге, у цій доволі заплутаній, майже детективній історії разюче впадає у вічі ще один факт.

Свою – без сумніву важливу – заяву про те, що «Голодомор був актом геноциду» українські члени «Комісії» спромоглися ухвалити лише на 43-ій (!) день після мого офіційного звернення до її співголів.

І лише через тиждень (!) після офіційних слухань у Петиційному комітеті Бундестагу 21 жовтня 2019 р. та перших критичних зауважень з мого боку у цей же день стосовно неприпустимого мовчання «Комісії».

Не хотів би спекулювати, як це робить пан Зінченко, втім можу припустити:

саме протягом цього критичного тижня – насамперед завдяки НЕОЧІКУВАНОМУ тиску з боку вітчизняної громадськості і ЗМІ – наші історики були вимушені ухвалити цю заяву.

Адже ще 25 жовтня пан Грицак у коментарі Deutsche Welle (DW) відверто висловлював сумніви щодо геноцидної природи Голодомору.

Знову цитую співголову «Комісії»: "Справа у тому, що треба довести намір – що Сталін хотів винищити саме українців. Такий намір довести неможливо, тому що поки що не знайшли документів» (виділення мої).

А вже через три дні, а саме 28 жовтня, під впливом потужного медійного резонансу, українські члени «Комісії» все ж ухвалюють згадану заяву.

І хоча ця заява містить присмак нещирості, зокрема її твердження про те, що «до нас, українських членів … НІХТО НІКОЛИ НЕ ЗВЕРТАВСЯ з проханням висловити свою думку щодо характеристики Голодомору як геноциду», хотів би висловити подяку за цей важливий крок.

Проте, як на мене, то наші поважні історики могли – і ПОВИННІ БУЛИ Б – як дійсно серйозні науковці і члени «Комісії» – зробити цю заяву САМІбез жодних звернень, листів, нагадувань чи клопотань ззовні.

І – що найбільш важливо – не тільки самим визначитися, але й допомогти у цьому своїм більш критично налаштованим німецьким колегам, керуючись очевидною аксіомою:

«Комісія» просто не має морального права тихенько відсиджуватися у стороні, вона зобов’язана була сказати своє вагоме слово.

Адже це публічне «мовчання ягнят» і досі тлумачиться МЗС ФРН, а також депутатами Бундестагу, які – нагадаю – продовжують розгляд питання Голодомору, як те, що тема Голодомору нібито взагалі не заслуговує на увагу спільноти істориків України та ФРН, котру досі офіційно представляла наша «Комісія».

Тож виникає цілком риторичне питання: якщо ця тема НЕ ХВИЛЮЄ самих істориків, то чому нею повинні перейматися німецькі парламентарі?

ОДНІЄЇ ЛИШЕ ЗАЯВИ ІСТОРИКІВ – ЗАМАЛО!

Третє і ключове у цьому контексті: що робити далі із такими потугами народженою позицією української частини «Комісії»?

Нагадаю, ДОСІ так і не було жодного звернення наших істориків до Бундестагу із закликом визнати Голодомор геноцидом.

Досі «комісійні» історики так і не надали «залізобетонних» аргументів на користь схвалення петиції.

Адже коли пан Грицак (у вже згаданому інтерв’ю для DW від 25 жовтня) критикує ініціаторку петиції Наталію Ткачук за те, що петиції, бачите, "бракувало документів, які могли би дати точніше правове означення геноциду", то це вже межує із відвертим цинізмом.

Питається: а що ж заважало пану Грицаку тоді – і що заважає йому нині – допомогти більш чітко та більш переконливо відшліфувати аргументи України?

За визнанням самої пані Ткачук, ЖОДНОЇ допомоги від «Комісії» ця громадська ініціатива так і не дочекалася (5 канал. Час. Підсумки дня з Анною Мірошниченко. – 03.11.2019 р., 18 год., починаючи з 33:05 хв. ефіру). Д-О-С-І.

Після дебатів у Петиційному комітеті Бундестагу 21.10.19 разом з Наталією Ткачук і доктором Герхардом Сімоном.
Після дебатів у Петиційному комітеті Бундестагу 21.10.2019 разом з Наталією Ткачук і доктором Герхардом Сімоном.

Тож дозволю собі звернутися до пана Грицака та вітчизняних членів «Комісії» із простим проханням:

ініціюйте – бодай зараз – скликання позачергового засідання «Комісії» та винесіть питання про визнання Голодомору геноцидом на розгляд і голосування. Таку можливість цілком дозволяє її регламент (§ 1.1).

Хоча б один голос «за» з боку німецьких істориків означатиме абсолютну більшість, а відтак і ухвалення «Комісією» відповідного рішення зі зверненням до Бундестагу.

Цього, до речі, вимагаю не лише я.

Під час слухань у німецькому парламенті офіційний доповідач від МЗС ФРН, державний міністр Міхаель Рот НЕОДНОРАЗОВО наголошував – я цитую стенограму засідання Комітету від 21.10 (зроблена посольством України у Німеччині стенограма засідання Петиційного комітету Бундестагу від 21 жовтня 2019 р.; відео-трансляція засідання – на офіційній сторінці Бундестагу, початок о 2 год. 4:55 хв.):

«Саме від Німецько-української комісії істориків ми очікуємо імпульс, який спричинить розповсюдження інформації про Голодомор серед широких мас».

Агов, «Комісія», ти де? Відгукнися нарешті!

ТОЖ ЧИ МАНІПУЛЮВАВ ПОСОЛ?

Захищаючи свого колегу Грицака, історик Зінченко звинувачує мене і в інших смертних гріхах: не лише у «дезінформації суспільства» (якої не було і не могло бути), а також в «маніпуляції».

При цьому підхоплюється теза самого пана Грицака про те, що посол «переступає межу своїх компетенцій і намагається зробити з нас (тобто членів «Комісії» – АМ) цапа-відбувайла за свої дипломатичні недопрацювання».

Крім того, пан Зінченко пафосно говорить про «спробу представника державної інституції перекласти відповідальність за зовнішньополітичний провал на громадську ініціативу», «зробити (її) крайньою», «прикрити срам власної неефективності» і інші подібні речі.

Іншими словами, історикам-публіцистам більше нічого не прийшло у голову, як тріумфально констатувати корисливий мотив, яким нібито керувався посол у своєму зверненні до «Комісії».

За своєю абсурдністю ця теза навіть дає фору звинуваченням про «введення в оману» громадськості.

Тобто історикам навіть не спадає на думку те, що у своїх діях людина – у даному разі посол – може керуватися більш благородними мотивами.

Такими, як – наприклад – вболівання за національні інтереси України, за які я маю честь боротися протягом усієї понад двадцятидворічної дипломатичної кар’єри.

Особливо болюче вразив підхід істориків, які апріорі вважають визнання Німеччиною Голодомору програною справою.

Нагадаю: Бундестаг лише розпочав розгляд цього питання, а шановні історики-публіцисти вже поспішили його похоронити.

Виходить, вони вже тихенько собі змирилися із капітулянтською думкою про німецький «провал»?

Нехай цей занепадницький дух лишається на совісті панів Грицака, Зінченка та Со.

Насправді ж боротьба у Німеччині за суспільно-політичне визнання Голодомору лише розгортається.

Про те, що ж КОНКРЕТНО для цього результату вже зробила – та робитиме – дипмісія у Берліні, більш детально – дещо нижче.

Наразі ж скажу таке: не виключено, що Україна – цього разу – може програти цей непростий парламентський бій.

Адже реальні шанси на визнання Бундестагом Голодомору, слід чесно визнати, дуже

незначні.

І якщо цього не станеться, то ніхто не буде знімати з себе відповідальність чи – тим паче – перекладати її на інших.

Як на мене, програти у жорсткій боротьбі – зовсім не соромно.

Соромно – взагалі не боротися, склавши руки, одразу ж визнати поразку, як це, на жаль, роблять наші історики-публіцисти.  

Соромно – не вважати цю боротьбу за вшанування мільйонів жертв Голодомору – своєю боротьбою, своїм покликом серця і власного сумління.

А саме так, як виглядає, пан Грицак і Со. й трактують цю справу.

Мовляв, це ж нас не стосується! Якого милого до нас, як вош кожуха, причепився цей посол?

Адже ми «не одержуємо жодних зарплат чи гонорарів», «ми не є державною структурою», «не отримуємо жодної копійки від української держави» (дослівні цитати пана Грицака).

То виходить, що для більш активної праці бракує фінансового заохочення? Ви це мали на увазі?

Якщо чесно, то мене просто нудить від таких відмовок.

Тепер скажу по суті «маніпуляцій», які мені закидає публіцист Зінченко, стверджуючи – цитую, що «діяльність будь-яких громадянських ініціатив (якою є згадана «Комісія») не може замінити собою системних дій державних інституцій».

Абсолютно згоден із думкою про те, що кожен має займатися своєю справою.

У тому числі й наша «Комісія», котра – хоча формально і є громадською інституцією – втім, глави МЗС обох держав взяли її під свій патронат.

А відтак поклали на «Комісію» важливе суспільно-політичне завдання.

Тож і тут пан Зінченко лукавить.

Більш того, сама «Комісія» визначила своєю головною метою «поширення знань про німецьку та українську історію в обох країнах» (цитата з її веб-сторінки).

Тобто йдеться саме про ПОШИРЕННЯ знань, а не лише про проведення аж раз на рік конференцій у вузько науковому колі.

До речі, якщо помандрувати сайтом «Комісії», то там можна виявити лише ПРОГРАМИ аж трьох таких конференцій (2015-2017 рр.). Ну і, звичайно, численні світлини задоволених собою істориків.

Жодних доповідей, жодних статей, жодних підсумкових матеріалів марно шукати ні на сайті, ні на широких теренах інтернету. НІЧОГІСІНЬКО.

Не кажучи вже про ЖОДНІ опубліковані монографії, посібники чи бодай елементарні збірки статей.

Я вже мовчу про вихід у друк хоча б однієї праці німецькою мовою – це вже просто з царини наукової фантастики.

Тож мимоволі виникає питаннячко: у який спосіб останні 6 (!) років наша «Комісія» «поширювала» знання про історію України в Німеччині?

Хіба що силою телепатії.

Так само доводиться констатувати і повну відсутність «Комісії» у публічному – насамперед медійному – просторі Німеччини.

З початку 2015 р. не з’явилося жодного інтерв’ю чи бодай коротенького коментаря (принаймні, я нічого не знайшов) ЖОДНОГО члена її української частини, включаючи й співголову пана Грицака.

Повторю: Ж-О-Д-Н-О-Г-О.

Єдиний виняток – спільний коментар обох голів для Frankfurter Allgemeine Zeitung від 28.5.2015 р. «Що таке Майдан» та декілька публікацій самого Шульце Весселя у 2015 р., присвячених власне створенню «Комісії».

І якщо панове історики-публіцисти знову вирішать піти у наступ – посол мовляв хоче перекласти на них свої – як по-радянському висловлюється пан Грицак – «недопрацювання», то мушу вас розчарувати.

За останні роки дав понад 450 інтерв’ю про Україну – у т.ч. про її історію та Голодомор 1932-33 як геноцид – як у провідних центральних, так і регіональних чи місцевих ЗМІ Німеччини: і на телебаченні, і на радіо, і в журналах та газетах, і у подкаст-форматах.

Серед інтерв’ю, присвячених визнанню у ФРН Голодомору геноцидом, які вийшли у світ лише за останні місяці, достатньо згадати публікації в найбільш популярних німецьких газетах Frankfurter Allgemeine Zeitung (0,83 млн читачів) – (авторський коментар посла для редакції FAZ в оригіналі «Слід визнати Голодомор як геноцид!» від 22.02.2020 року), Die Welt (0,7 млн читачів) – (інтерв’ю в оригіналі, а також його переклад), головній радіостанції ФРН – Deutschlandfunk (понад 2 млн.слухачів) – (інтерв’ю в оригіналі 29.11.2019, а також його переклад), авторитетній католицькій газеті Tagespost  (інтерв’ю в оригіналі, а також його неофіційний переклад) та ін. ЗМІ.

Коментар посла А.Мельника для німецької газети Welt від 25 травня 2019 р.
Коментар посла А.Мельника для німецької газети Welt від 25 травня 2019 р.

Повертаючись до нашої «Комісії», хочу ще раз нагадати, що саме Голодомор є однією із ключових тем, над вивченням якої її члени САМІ вирішили зосередити свою увагу. 

Принаймні про це чорним по білому написано на її сайті.

Натомість нині пан Грицак виправдовує фактичне ігнорування теми Голодомору тим, що серед її членів немає відповідних фахівців.

А професор Шульце Вессель, зі свого боку, стверджує, що Голодомор – це питання «українсько-російських відносин» (!). Як усе просто.

Прикметно, що навіть у самій Німеччині наростають критичні голоси щодо абсолютної бездіяльності «Комісії», у тому числі й стосовно визнання Берліном Голодомору (неофіційний переклад гостьового допису німецького історика Штефана Плаггенборга від 5 лютого 2020 р.), на яку пан Шульце-Вессель був просто вимушений так само публічно – і не дуже вдало – реагувати.

ЯК КОМІСІЯ МОГЛА Б НАСПРАВДІ ПРАЦЮВАТИ?

Який же вихід із цього зачарованого кола?

Було б некоректно давати поради поважним історикам, як оптимізувати роботу «Комісії» та зробити її більш ефективною, а головне – публічно видимою.

Тож дозволю собі висловити лише кілька думок вголос. Не більше. І дуже сподіваюся, що пан Зінченко не вважатиме їх «протиправним тиском на громадські ініціативи».

По-перше, було б чудово, якби «Комісія» затвердила чіткий робочий план на 2-3-5 років, а також пріоритетні для обох сторін теми, щодо розгляду яких існує спільне бажання досягти конкретного результату.

Щодо методів роботи то, по-друге, вбачається ефективним такий інструмент як призначення доповідачів, в ідеалі – по одному члену «Комісії» з кожного боку, які б протягом визначеного часу готували на її розгляд та затвердження свої висновки і пропозиції з відповідної теми.

По-третє, якщо «Комісії» бракуватиме вузьких фахівців серед своїх членів, як це, за словами пана Грицака, нібито має місце у випадку з Голодомором, то було б доречним запросити зовнішніх експертів.

Слава Богу, таких стає все більше не лише в Україні, а й у Канаді, США, Польщі, інших країнах. Треба просто захотіти і зробити, а не прикриватися відмовками.

ВИЗНАННЯ ГОЛОДОМОРУ ЯК ТЕСТ НА ПРОФПРИДАТНІСТЬ ІСТОРИКІВ

Насправді ж вся епопея навколо визнання Голодомору в Німеччині є своєрідним лакмусовим папірцем та іспитом сумління для окремих наших істориків.

Вона стала останньою краплею, яка лише переповнила діжку терпіння, дозволивши розкрити масштабність і серйозність внутрішніх проблем всередині вітчизняної історичної науки.

Адже головною претензією до «Комісії» стали не сумніви у тому, чи визнають її члени Голодомор геноцидом, а їх абсолютна пасивність і байдужість до своїх громадських обов’язків.

Поряд із самоусуненням «Комісії» від свого головного завдання – ПОШИРЮВАТИ ЗНАННЯ про історію обох країн – найбільш разючим прикладом нехтування нею своєї функції стало – повторюся – повне ігнорування дебатів про історичну відповідальність Німеччини перед Україною.

На жаль, виправдовуючи своїх колег-істориків, пан Зінченко або не розуміє, або свідомо применшує значення саме цього фундаментального питання, вважаючи, що організовані партією Зелених дебати у Бундестагу 19 травня 2017 року – цитую – «не є аж настільки унікальною подією» (!).

Мовляв «насправді дебати відбулися не тільки 19 травня, а й 20 червня».

Саме це твердження публіциста Зінченка і є нічим іншим як відвертою  маніпуляцією.

Адже єдине, що є спільним для обох згаданих заходів, було те, що вони були ініційовані фракцією Зелених.

Насправді ж між ними, як кажуть одесити, «две большие разницы».

Поясню чому. Саме 19 травня 2017 р. – вперше в історії німецького парламентаризму – відбулися офіційні пленарні слухання у Бундестагу за поданням фракції Зелених «Про історичну відповідальність Німеччини перед Україною» (документ № 18/10042). (Відео-трансляцію публічних дебатів Бундестагу на тему «Історична відповідальність Німеччини перед Україною», а також інші документи разом з відповідним поданням фракції Зелених можна переглянути за цим лінком).

Пленарні слухання у Бундестагу щодо історичної відповідальності Німеччини перед Україною 19 травня 2017 р.
Пленарні слухання у Бундестагу щодо історичної відповідальності Німеччини перед Україною 19 травня 2017 р.

На жаль, саме ці ключові для України дебати – свідомо чи несвідомо – лишилися поза увагою нашої «Комісії». (Репортажі про парламентські слухання щодо історичної відповідальності Німеччини перед Україною опублікували, зокрема, DW, Укрінформ, Радіо Свобода та ін. ЗМІ).

Натомість «дебати» 20 червня, про які пише пан Зінченко, це зовсім не політичні дебати у пленарному залі за участю всіх фракцій німецького парламенту, а лише однойменна наукова конференція, організована «Зеленими» – у приміщенні Бундестагу – через місяць (репортаж про цю наукову конференцію можна знайти на сайті фракції Зелених).

Так-так, йдеться саме про конференцію, яку, до речі, разом з головою фракції К.Гьорінг-Екардт я сам мав честь відкрити, і на якій з головною доповіддю виступив проф. Т.Снайдер.

До речі, і на цьому суто науково-громадському заході чомусь не було помічено ні пана Грицака, ні інших членів нашої «Комісії».

Іншими словами, «Німецько-українська комісія істориків» просто проспала одну з найбільш важливих подій новітньої історії наших двосторонніх відносин. П-Р-О-С-П-А-Л-А.

Замість того, щоб донести до німецького парламенту свою вагому позицію – цього разу не «про Голодомор-геноцид», як саркастично зауважує публіцист Зінченко, а про те, що з огляду на криваві злочини Третього рейху проти мільйонів українських жертв офіційний Берлін МАЄ нести особливу історичну відповідальність перед Україною.

ХТО ПЛАТИТЬ, ТОЙ І ЗАМОВЛЯЄ (ІСТОРИЧНУ) МУЗИКУ?

Тепер кілька слів про фінансування «Комісії». Насправді це є дуже делікатним питанням.

На жаль, і тут пан Грицак не договорює, стверджуючи, що нібито лише німецька частина здобула фінансування «DAAD, яка частково фінансується німецькою державою, але є автономною академічною структурою».

Фактом є те, що ВСЯ «Комісія» (не тільки її німецька частина) формально фінансується DAAD – причому за кошти МЗС Німеччини (про це прямо йдеться на її німецькомовному сайті). Тобто має місце адресне фінансування.

Фактом є також і те, що німецькі члени «Комісії» так само не одержують жодних зарплат чи гонорарів, працюючи суто на громадських засадах.

За наявною інформацією, весь обсяг фінансування – незалежно від української чи німецької частини «Комісії», використовується на проведення конференцій та виділення стипендій.

Наскільки мені відомо, «Комісія» не зверталася до українського уряду з проханням про фінансову підтримку.

Думаю, що у разі такого клопотання як МЗС України, так і інші державні структури вважали б питанням честі знайти можливість і надати таку допомогу.

Наразі ж реальність виглядає дуже банально: в оцінці тих чи інших важливих питань – насамперед, щодо кваліфікації Голодомору – риторика МЗС ФРН, яке – нагадаю ще раз – СПІВФІНАНСУЄ «Комісію», а також співголови її німецької частини є ідентичною.

Звісно, «випадковий» збіг?

ЧИ СПРАВДІ ПОСОЛ НІКОЛИ НЕ ЦІКАВИВСЯ «КОМІСІЄЮ»?

Пан Грицак «не пригадує, щоб посол цікавився роботою нашої комісії, її засіданнями чи конференціями».

Мені шкода, що – крім всього іншого – шановний професор страждає також на амнезію.

Саме посольство – до речі, на прохання німецького співголови «Комісії» – напряму долучилося до забезпечення її фінансування (сьогодні про це я відверто шкодую).

Не хочеться переобтяжувати пана Грицака фактами, нагадаю лише про те, що одна із трьох співорганізованих «Комісією» наукових конференцій під назвою "Більше ніж просто блакитно-жовтий: Регіон та нація в історії України" – пройшла саме у приміщенні посольства України у Берліні 17-18 червня 2016 р.  

І саме я мав честь офіційно відкривати цю конференцію (пана Грицака і на ній чомусь помічено не було), з одного боку, запевнивши «Комісію» у повній підтримці її офіційним Києвом, а з іншого – виключивши будь-яке політичне втручання у її роботу (кому цікаво – про це можна прочитати у підсумковому звіті на сайті «Комісії»).

Саме цим принципом НЕВТРУЧАННЯ у роботу «Комісії» посольство і керувалося протягом наступних років, виходячи з того, що вона не потребує жодних – навіть дружніх порад чи підказок ззовні.

На жаль, як свідчить останній розвиток подій навколо теми Голодомору, я помилявся.

При цьому з німецьким співголовою певна взаємодія все ж складається, попри розходження у позиціях.

Зокрема, саме на моє запрошення проф. Шульце Вессель виступив під час ініційованої та організованої дипмісією конференції про історію України у Ландтагу Баварії 11 липня 2017 р. (м. Мюнхен), а також під час презентації виданої посольством книги до 100-річчя українсько-німецьких дипломатичних відносин у Фонді Конрада Аденауера 13 грудня 2018 р. (м. Берлін).

Конференція про історію України у Ландтагу Баварії 11 липня 2017 р., генеральний консул В.Костюк, посол А.Мельник, президент Ландтагу Б.Штамм, проф. М. Шульце Вессель, проф. А.Каппелер (зліва направо), фото – Рольф Посс, Bildarchiv Bayerischer Landtag.
Конференція про історію України у Ландтагу Баварії 11 липня 2017 р., генеральний консул В.Костюк, посол А.Мельник, президент Ландтагу Б.Штамм, проф. М. Шульце Вессель, проф. А.Каппелер (зліва направо), фото – Рольф Посс, Bildarchiv Bayerischer Landtag.

ХРОНІЧНА ВТОМА ПАНА ГРИЦАКА

Особливий шок викликали слова пана Грицака про те, що «позбутися цієї посади [співголови “Комісії» – АМ] для мене було би Божою благодаттю (!)»

Тобто виходить, що сам історик Грицак розглядає своє перебування на чолі «Комісії» не як подарунок долі та унікальний шанс залишити яскравий свій слід в українсько-німецькій історії, сприяти популяризації своєї Вітчизни у ФРН, а лише як другорядне додаткове «навантаження» до наукової та викладацької роботи.

І ще пан Грицак відверто мріє про те, щоб якнайшвидше «закритися у робочому кабінеті і писати книжки».

Як на мене, таке ставлення навряд чи можна розглядати як свідчення справжньої «мотивації»  активно і креативно «спрямовувати» діяльність «Комісії».

Питається: для чого ж тоді мучити себе? Та інших.

З усього написаного паном Зінченком найближчим до правди є лише те, що посол Мельник бореться із вітряками.

Ця метафора справді доволі влучно описує те, з чим доводиться буквально щодня стикатися у дипломатичній роботі в Берліні.

Не рідко ми змушені боротися із німецькими вітряками нерозуміння, часто байдужості, а також відвертого нехтування Берліном інтересів України.

До цієї безкомпромісної боротьби мені щоправда не звикати.

А те, що саме окремі вітчизняні історики відкриють внутрішній фронт (чи радше фронду), щедро позаставлявши його своїми вітряками, стало для мене – скажу відверто – дуже неприємною несподіванкою.

Тим не менше, хочу наголосити: я ніколи не збирався і не збираюся ні з ким воювати, тим більше із нашими науковцями.

Навпаки, моя мотивація у цій публічній дискусії полягає лише у тому, щоб допомогти історикам відчути та осягнути свою особисту відповідальність за захист наших національних інтересів у відносинах з Німеччиною.

Адже історики є не лише науковцями, а й громадянами своєї країни та її патріотами. І їх позиція у непростому діалозі з Берліном може мати не меншу вагу ніж позиція дипломатії.

ТАК ЧИМ ЖЕ ЗАЙМАЄТЬСЯ ПОСОЛЬСТВО?

І на завершення про те, що ж робить посольство задля поширення правди про Голодомор як геноцид українського народу.

Головна зброя дипломатії – це, як відомо, слово. Тому головні наші зусилля спрямовані на системні контакти не лише з урядом, а й із німецькими парламентарями, а це не десятки, а сотні зустрічей та бесід. І не лише з Петиційного комітету, а з усіма без винятку впливовими членами Бундестагу.

Разом з Головою Петиційного комітету Бундестагу М.Вендтом, ХДС/ХСС
Разом з Головою Петиційного комітету Бундестагу М.Вендтом, ХДС/ХСС

На підкріплення наших аргументів кожному депутату вручаємо німецькі переклади найбільш авторитетних міжнародних авторів сучасності на тему Голодомору, насамперед книги Енн Еплбом «Червоний голод» та американського проф. Нормана Наймарка «Сталін і геноцид», які дипмісія спеціально придбала для цієї мети.

За досягнутою домовленістю Голова Петиційного комітету Маріон Вендт (ХДС) здійснить ознайомчий візит до України, щоб поспілкуватися із жертвами Голодомору, вітчизняними дослідниками, журналістами, політиками та на власні очі переконатися у тому, наскільки важливою є ця тема для нашого суспільства.

Звичайно, одним із найбільш дієвих інструментів є public diplomacy. Про активну роботу з німецькими ЗМІ та численні інтерв’ю та коментарі посла вже згадував вище.

Не менш вагоме значення мають потужні заходи для громадськості. Один із прикладів: 29 листопада 2019 р. у Берліні дипмісія організувала показ для німецького політичного бомонду та журналістів унікальної, надзвичайно емоційної вистави «Червоний голод» за мотивами однойменної книги Е.Еплбом, що викликала жвавий резонанс у ЗМІ (для прикладу, Укрінформ, 5 канал, Radio Poland).

Афіша вистави «Червоний голод» за мотивами книги Е.Еплбом, Берлін, 29 листопада 2019 р.
Афіша вистави «Червоний голод» за мотивами книги Е.Еплбом, Берлін, 29 листопада 2019 р.

Більше того, якраз через пасивність наших істориків посольство у Берліні займається також і не властивою для нього функцією – а саме започаткуванням наукових досліджень та фінансуванням відповідних публікацій.

Один із показових прикладів – книга німецьких вчених М.Дорнфельдта та Е.Зеєвальда, яка вийшла у світ із нагоди 100-річчя дипломатичних відносин між Україною та Німеччиною у 2017 р.

Пана Зінченка справедливо турбує питання щодо знайомства громадськості ФРН із звітами німецьких консулів про Голодомор протягом 1932-33 рр.

Так от, саме це ІНІЦІЙОВАНЕ дипмісією дослідження – за результатами ґрунтовного аналізу архівів МЗС ФРН – чи не ВПЕРШЕ доносить до широкої аудиторії інформацію про те, що ж саме доповідали в Берлін німецькі дипломати у страшні роки Голодомору.

Ініційоване посольством історичне дослідження до 100-річчя встановлення дипломатичних відносин.
Ініційоване посольством історичне дослідження до 100-річчя встановлення дипломатичних відносин.

Іншими словами, значною мірою саме завдяки посольству вдалося довести, що Німеччина була чудово поінформована про масштаби сталінського терору голодом проти українців. І при цьому також мовчала.

Цей перелік – за бажанням – можна було б продовжувати і далі.

ВІДКРИТІ ЗАПИТАННЯ ДО «КОМІСІЇ»

Перш ніж поставити кому (ні в якому разі не крапку) в епопеї про нещасливі пригоди «Українсько-німецької комісії істориків», дуже хотілося б почути чесні відповіді принаймні на кілька простих питань:

1) чи  вважає «Комісія», що має моральне право і надалі продовжувати роботу в її нинішньому персональному складі (особисто я переконаний, що лише її повне перезавантаження – у тому числі кадрове – зможе відкрити шлях для виправлення помилок минулих шести років, цей процес має обов’язково відбуватися не кулуарно, а під якнайпильнішим оком громадськості);

2) якщо «Комісія» все ж вважає, що можна і в майбутньому зберігати добру міну при поганій грі, то чи готові її члени вже ближчими тижнями презентувати суспільству чітку програму роботи на найближчі роки з конкретними проектами, спрямованими на РЕАЛЬНЕ поширення знань про історію України у Німеччині; 

3) чи підтримує «Комісія» ідею відкликання політичного патронату з боку МЗС України для уникнення у майбутньому абсурдних звинувачень у нібито політичному втручанні в її роботу чи навіть тиску на неї;

4) безумовно,  заслуговує на підтримку прийняте лише на днях під тиском громадськості рішення Комісії присвятити свою наступну річну конференцію 24-26 вересня 2020 р. саме тематиці Голодомору (The Holodomor in Academic and Public Debates: Ukrainan and European Perspectives), а також оголосити відповідний Call for Papers, втім досі й бракує детального плану дій «Комісії» саме на наступні місяці, поки триватиме розгляд відповідної петиції в Бундестазі (публічні звернення до депутатів, публікації у німецьких ЗМІ тощо).

Андрій Мельник, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Німеччині

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-