Дві філософії: одна – пам’яті й прощення, друга – пам’яті й звинувачення

При кожній моїй поїздці в Україну та сусідні країни проявляються у мене нові та відновляються старі враження та питання. Українсько-польські відносини останнього часу постраждали, зокрема, через агресивність польської сторони настільки, що один американський профессор, якого я вважаю відносним полонофілом, недавно сказав мені приватно, що у тому відношенню поляки завинили, бо їм Україна потрібна для захисту і дружби. На Площі Ринок у Львові поляків – ціле море. На Львівському Личаківському цвинтарі великі групи польських туристів. Одначе не дивно, бо, мабуть, не менше польських тлінних останків там спочиває. Після української, напевне, польська мова друга у Львові. Російську далеко менше чути.

На польській стороні, у Перемишлі, є Український Народний Дім у руках врешті Об’єднання Українців Польщі. Запущений, але у цьому випадку –  це вина українців. Правда, є виставка у вікні про Акцію Вісла. Через ріг, за якихось 50 метрів, на вулиці Пілсудського,  знаходиться штаб владної Партії Порядок і Справедливість.  Багато українців сьогодні у Перемишлі, є кафедра, церква, українські власники домів.

Десять років тому був я у Перемишлі, сьогодні польському місті, у Костьолі Кармелітів босих святої Тереси, на найвищому пункті Пермишля. Колись це була катедра греко-католицька. У 2007 році разом з відомим українським поетом Дмитром Павличком, колишнім Послом України у Варшаві, оглядали цей костьол та були вражені негативними написами грамоти в пам’ять польських вояків, які згинули від рук українських націоналістичних банд.

Пригадую, тоді, будучи Президентом Світового Конгресу Українців, я написав у цій справі до різних установ, до Римського папи Венедиката, до нашого Патріарха Любомира, до примата польської Римо-католицької церкви та до митрополита УГКЦ у Польщі з проханням вплинути,  щоби кармеліти усунули ці написи, бо у церкві, костьолі не повинно бути обвинувачень, адже ж переважає прощення. Не було відповіді, крім від Патріарха Любомира, який єдиний  погодився з моїм зауваженням.

У п’ятницю, 21 липня ц.р. я знов прибув до Перемишля та відвідав згаданий костьол. Шукав, але не міг знайти згаданих написів. Правда, інтер’єр костьолу був частиною у риштуванні і, мабуть, якраз там, де знаходились  ці написи.

Наступного дня  поїхав я до села Павлокоми, 50 кілометрів поза Перемишлем. Від 1-3 вересня 1945 року Польська Армія Крайова (АК) замордувала у тому селі 366 невинних людей, між ними літних, жінок і дітей. У Павлокомі є старий греко-католицький цвинтар і в одному місці знаходиться спільна могила-пам’ятник цим жертвам. Виписано імена і прізвища загиблих разом з датами їх народження. Щодо історичного окреслення просто написано кількість жертв, їх національне походження та дату трагедії. Немає обвинувачення, ким вони були вбиті.

Поруч того ж українського цвинтаря стоїть костьол. Біля нього стоїть пам’ятних 38 польським полеглим у роках 1939-1945. Виразно написано, що вони згинули від рук українських націоналістів.

От подвійна мораль і філософія, а фактично політика. Мабуть, не треба нагадувати, що і Перемишль, і Павлокома сьогодні знаходяться у Польщі. Але треба додати, що при встановленні пам’ятника на українському цвинтарі у Павлокомі влада заборонила писати, що 366 жертв були з рук АК.

На українському військовому цвинтарі, на вулиці Пікулицькі у Перемишлі, спочивають тлінні останки вояків Української Галицької Армії та Української Повстанської Армії, які згинули в селах Бірча та Лішні. На могилах немає окреслення, з яких рук погинули ці українські воїни.

На цвинтарі польських  “Орлят” на Личаківському у Львові написано, що вони загинули, захищаючи Львів, – без обвинувачення, тобто від кого. Подібно із цвинтарем Української  Галицької Армії і Українських Січових Стрільців на Личаківському вони спочивають без окреслення, з яких рук згинули. Ясно, що тут відповідає українська влада.

Без сумніву, дві відмінні філософії двох християнських народів.  Котра філософія краща? Питання відносне. Пам’ять і прощання – це пасивна політична постава і християнська мораль Нового Завіту, а обвинувачення – агресивне. Кажуть, у  політиці і для самозбереження треба знати своїх ворогів. У християнстві треба натомість прощати своїм ворогам – як Христос, хоч він прощав, мовляв, їм, бо вони не знали, що робили і прощав після прохання прощення. Натомість, каже польський лідер Качинський, якого Польща з Дмовським та Пілсудським дійшла в Європу, що Україна з Бандерою до Європи не дійде. Зухвалість, безличність, але партія ПІС сьогодні при владі у Польщі. Поляки зробили фільм  при великому бюджеті та розголосі під назвою “Волинь”, у якому по-рабськи брали участь актори Театру ім. Марії Занковецької зі Львова. Головний режисер театру хвалив діло.

Мабуть, ми інші люди. Тема до призадуми. Маємо бути чемними, увічливими, пасивними чи агресивними, захищаючи свої інтереси. Я не пропоную бути поляками, а тим більше москалями. До речі, ми і не спосібні на це. Мабуть, треба  діяти по-християнськи, але з розумінням, що наші противники діють інакше.

Аскольд Лозинський

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства