Кузня Гамора: між молотом та... байдужістю

Кузня Гамора: між молотом та... байдужістю

Репортаж
Укрінформ
Чим і як живе єдина в країні водяна кузня в гірському закарпатському селі

Усі репортажі та розвідки про кузню Гамору в гірському закарпатському селі Іршавського району починаються приблизно однаково: “унікальний об'єкт”, “єдина водяна кузня Україні”, “єдина діюча водяна кузня в Європі”...

Усі автори цих епітетів праві, адже Гамора і унікальна, і єдина. Щоправда, ви ніколи про це не здогадаєтеся, просто як турист їдучи до цього об'єкту на екскурсію. По-перше, розташована кузня в туристично не розкрученому Іршавському районі, який знаходиться осторонь основних туристичних потоків Закарпаття. А по-друге, добиратися до гірського села Лисичова треба жахливою розбитою дорогою. Але, знаючи наперед, що справа того варта, ми таки рушаємо в дорогу, аби подивитися на унікальну та єдину діючу водяну кузню. І — спойлер — лишаємося задоволені, бо Гамора справді неймовірна, хоча вертаємося з кузні з болем на серці.

ЩО СПІЛЬНОГО У ПАПЕРУ ІЗ ЗАЛІЗОМ?

Насамперед, перед поїздкою скористалися давньою народною мудрістю: хочеш скоротити дорогу, каже приказка, візьми в неї цікавого співрозмовника. Скоротити таку дорогу, як до села Лисичово від з'їзду з траси Мукачево-Рогатин, не схоче хіба власник позашляховика. А оскільки у нас не джип, то ми з колегою на репортаж поїхали підготовлені: заздалегідь домовилися з істориком, краєзнавцем Андрієм Світлинцем. За його розповідями про  історію кузні і загалом цього кутка Закарпаття — Іршавщини, ми майже не помітили ям на розбитій дорозі.

Про Гамору Андрій радо розповідає — за годину з гаком ми встигаємо дізнатися з його вуст історію кузні від створення до сучасності.

- Цікаво, що задумувалася вона не як кузня. Ви здивуєтеся, але спочатку ця споруда працювала як мануфактура з виробництва паперу, якою за часів Австро-Угорщини володіли угорські графи Телекі, що мали землі на Іршавщині. Ми проїжджаємо їхній палац в селі Довгому по дорозі до кузні (там був за радянських часів туберкульозний санаторій, зараз його розформували і передали на баланс ОТГ, хочуть відновлювати як культурний центр). Побудували Гамору польські інженери на річці Лисичанці в 60-х роках 18 століття. Точної дати заснування ми не маємо, але в архівних документах 1760-х років згадується про папірню графа Ласло Телекі. Виготовляли тут папір з ганчірок з додаванням виварених копит худоби. Молоти, які приводили в рух водяні колеса, перебивали ганчірки, подрібнювали їх, а далі до суміші додавали клей з копит і потім під пресом робили папір. Очевидно, що справа не була прибутковою:  в документах згадується, що за 1772 рік на мануфактурі в Лисичово виготовили 164 зв'язки паперу,  а вже наступного року, 1773-го — лише 45 зв'язок. Цікаво, що виробляли тут папір з філігранними знаками графів Телеків —  родинним гербом та літерами «G» і «T». Це говорить про якість, рівень мануфактури. Є відомості, що як папірня ця споруда працювала до 1795 року.

Уже із 1850 го року це виробництво стало кузнею — тоді граф Телекі заснував на Іршавщині цілий закритий металургійний цикл виробництва, відомий як Довжансько-Лисичівський залізоробний завод, із видобутком та переробкою залізної руди, плавильними горнами, печами та залізницею, яка сполучала цикли виробництва між селами. Кузня Гамора була складовою частиною цього металургійного, як би тепер ми сказали, холдингу. У сусідніх селах — Довгому, Білках добували залізну руду, її дробили в тому числі і з допомогою молотів на Гаморі, а далі плавили в печах. Згодом розвинули також чавунну справу, в Довгому збудували доменну піч висотою 8,5 метрів. Із запуском домни виробництво на металургійному холдингові графа Телекі розділяється: в Довгому працює ливарський чавунний завод, де роблять вироби під замовлення, за якими замовники стоять в черзі (наприклад, виливали популярні чавунні печі), а в Лисичові на Гаморі виробляють переважно сільськогосподарську металеву продукцію: мотики, лопати, плуги тощо. Цікаво, що з тих часів на кузні в Лисичові й досі це все виробляють. Щоправда, якщо тоді працювали п'ять молотів і зо два десятки ковалів, то зараз — тільки один молот і один коваль з підмайстром. Але все рівно — кузня діє, і доки працюють ковалі, вона живе. Та що вам казати, ви зараз самі усе побачите, - каже Андрій Світлинець.

ЛІСІВНИКИ ДОПОМАГАЮТЬ, А ДОШКУЛЯЮТЬ ПАВОДКИ Й МОРОЗИ

На в'їзді село Лисичово прикрашає кований вказівник — одразу видно, що тут дбають про імідж кузні. Тут щороку проводять фестиваль ковальства, який збирає тисячі відвідувачів — звісно, що цьогоріч через пандемію ковіду його відмінили. Але правилом Гамора-фесту є щороку виготовляти знаковий виріб. Цьогоріч ковалі викували ось цей вказівник для села Лисичова.

Нині старовинною кузнею управляє приватний підприємець Віктор Петровцій. Він ґаздує тут давно, саме завдяки йому кузня досі живе (адже після паводку 1998 року вона була поруйнована, довелося відновлювати). Працює тут зараз один старий коваль — Михайло Пилипчинець з підмайстром Василем Ковалем. Кують мотики й лопати, їх розкуповують в селі та околицях, забирають для продажу на базари,  туристи, часом, купують на згадку, для них ще кують підкови. Обидва вже пенсіонери, але хоч робота і важка — все ж до пенсії людям добрий зарібок. Тому виходять на роботу справно.

Василь Коваль та Михайло
Василь Коваль та Михайло Пилипчинець

- Ковалі кують на Гаморі 6 днів на тиждень — виробництво тут не можна припиняти, бо розсихається і може вийти з ладу сам старовинний механізм, - пояснює Віктор Петровцій. - А ми вже вклали сюди стільки часу й коштів, що допустити цього не можемо!  Та й боїмося, що не знайдемо на нього майстра, як зламається. А мені дуже хочеться, аби кузня далі жила, тому запрошуємо до нас туристів, підтримуємо фестиваль. Дуже допомагають лісівники — цьогоріч укріпили жолоб на дамбі. Дошкуляє нам часом погода — під час паводків або зимою, коли замерзає вода. В цей час за спорудою треба особливо слідкувати, аби не допустити руйнацій на дамбі. Слідкуємо прискіпливо — адже дуже хочемо, аби Гамора мала майбутнє, - каже Віктор Петровцій.

ЩО НІМЦЮ — ПРОФЕСІЯ, ТО РУСНАКУ — ЗАСЬ!

Після короткого знайомства Віктор Петровцій веде на екскурсію Гаморою. Власне, ця назва кузні “Гамора” - від німецького слова Hammer, тобто, «молот» (хоча є й суперечлива українізована версія походження назви, мовляв кузня — це шумне, гамірне місце, тому й Гамора). До слова, коваль Михайло Пилипчинець, що вже 40 років працює на Гаморі, каже, що раніше місцевих русинів до роботи на кузні не допускали. Ковалями були виключно шваби (на Закарпатті так називають німців), а місцеві люди хіба підмайстрами і користувачами продукції Гамори (реманенту, який тут виробляють). Така от національна дискримінація.

Підмайстер Василь Коваль
Підмайстер Василь Коваль

Сама споруда водяної кузні — це дамба з жолобом (в деталях можна розібратися за кресленням у Вікіпедії), по якому вода подається під напором на колесо, а воно своїм рухом приводить в рух молот всередині споруди. Ну а вже молотом далі можна чи ганчірки на папір подрібнювати, чи залізо кувати.

Раніше колесо також приводило в дію ще й механізм, який в печі роздмухував вогонь для потрібної ковалю температури, але зараз для цього користуються електричним міхом.

Подвір'я біля споруди кузні засіяне зеленим газоном, тут, каже пан Петровцій, цьогоріч святкували випускний, бо на шкільному подвір'ї через карантин святкові збори дітям не дозволили.

На дворі тихо й прохолодно, а от вже за стіною кузні біля дамби шум води слова не дає почути! Зате дає вам купу щирих емоцій (аж до дитячого захвату!) від руху води, яка з відкриттям шлюзу наче оживає сама і оживляє дерев'яний механізм.

Ну а коли всередині кузні від руху води оживає ще й залізний молот і починає вистукувати-вигрюкувати, то шуму більшає й поготів. Підмічаю, що коваль тут мусить мати не тільки залізні руки, а й залізні вуха, аби все це витримати! І годі навіть уявити, що тут робилося, коли працювало 5 молотів!

До слова, потрапити на кузню як турист можна будь коли, адже тут 6 днів на тиждень кипить робота. Варто домовлятися про екскурсії з власником кузні, тоді вам все розкажуть, покажуть, ще й підкову на щастя викують. Найбільше відвідувачів тут, традиційно, під час фестивалю “Гамора”. Втім, колега-фотограф, який неодноразово цей фестиваль знімав, відмічає, що на Гаморі краще бути саме під час звичного робочого дня, спостерігати за роботою ковалів і життям старовинної кузні. Бо під час масового фесту за гамором саму Гамору годі розгледіти.

Клеймо коваля у кузні
Клеймо коваля у кузні "Гамора"

А ХТО ТАКОЇ РОБОТИ ЗАХОЧЕ?! МОЛОДИМ ТРЕБА ШВИДКІ ГРОШІ

Спостерігаєш за роботою Гамори всередині, і вже за хвилину від цього тебе проймає справжній захват! Головно — від руху молота. Він схожий на живу істоту, яка оживає, несамовито працює, а тоді вичерпує ресурс, втомлюється і затихає... Фабула людського життя, відтворена в механізмі, відмічаю собі, і мурахи по спині повзуть від цього.
 

Здається на перший погляд, що робота коваля полягає в тому, що потрібно просто нагріти залізо і його підставити цьому живому молоту, який сам усе викує.

Старий коваль Михайло Пилипчинець, втім, з мого припущення щиро сміється.

- Якби все було так просто! Ти мусиш не тільки встигнути підкласти виріб під молот, а й слідкувати, аби залізо розігрілося саме до потрібної температури, вчасно його покласти під молот і забрати, докувати самому, що де потрібно — тільки так отримаєш якісний виріб. Одна похибка на якомусь з етапів — і твоя робота йде он сюди, - показує старий коваль на відро із залізним мотлохом, який так і не став  свого часу мотиками, лопатами чи підковами.

- Чому у вас немає молодих помічників? - задаю ще одне “дитяче” питання ковалю Пилипчинцю.

- А хто такої роботи зараз захоче? - відповідає старий майстер питанням на питання. - Молодим треба грошей, швидко і багато, тому із села хлопці й чоловіки масово виїжджають — хто в великі міста, хто за кордон, разом із сім'ями. А ми от з Василем далі куємо. Я уже 40 років, він наполовину менше.

...Мені хочеться заперечити, мовляв, вам же ж уже 7-ий десяток йде, треба готувати зміну, бо хто перейме фах, вивчить роботу старого механізму, буде з ним працювати, не дасть йому зачахнути? Треба вчити молодь, можливо, гурток би якийсь в школі — це ж модно зараз, по-сучасному, крафтове виробництво — та ще й таким способом!.. Але вчасно сама себе обсмикую, згадавши, що ми зараз знаходимося в гірському селі на Іршавщині, до якого з одного боку веде розбита дорога, а з іншого — хіба ліси, гори й полонини.

І як каже Андрій Світлинець, добре, що тут є люди, як Віктор Петровцій, який орендує кузню. Не працювала б вона, не продавали б мотики й лопати — давно вже Гамори б не було.

ДАЙТЕ ГАМОРІ ЗВАННЯ, ДОРОГУ Й ТУРИСТІВ!

Власне, я розказала вам, що таке знаменита кузня Гамора на Закарпатті та що у ній є. А наостанок розкажу, чого тут нема. А має бути!

По-перше, і я цим була дуже здивована, кузня Гамора не має статусу пам'ятки історії та архітектури. Ви тільки уявіть: автентична споруда, механізм, який працює з 1760-х років і по цей день — і нема статусу пам'ятки!

Андрій Світлинець пояснює, що статус цей — пам'ятки історії та архітектури — у Гамори був, але вона його втратила за часів Януковича, коли Мінкульт почав перереєстрацію номерів історичних пам'яток в країні. Тоді старого номера в статусі пам'ятки Гамору позбавили, а нового не дали. Чи то забули, чи то руки не дійшли — не до того нашій державі, як завжди. Хоча в Європі, де на річках також є такі водяні кузні-гамори, за ними добре дбають, там музеї з фінансуванням від ЄС, інтерактивом та потоками туристів.

До речі про них. Про туристів, яких на Гаморі теж нема (якщо не говорити про фестиваль раз на рік).

Зі слів Віктора Петровція, майже ніхто з закарпатських туроператорів туристів на Гамору не водить — переважно, через особливості інфраструктури (далеко від основної траси, розбита дорога тощо) та малорозкручені об'єкти на Іршавщині. Адже потратити на відвідування кузні треба майже цілий день, а турист, який хоче за такий час побачити якнайбільше, ризикує цього всього не побачити і лишитися незадоволеним. 

Палац Телекі в Довгому
Палац Телекі в Довгому

- Хоча справа не в тому, що у нас на Іршавщині нема таких об'єктів. По дорозі на Гамору туристів можна завести до палацу Телекі в Довгому, тут же є санаторій “Боржава”, де лікують мінеральними водами, проїжджаємо ми також Броньку з руїнами замку, які цього літа розчистили волонтери з лісівниками, поруч з руїнами є чудове форельне господарство, де можна влаштувати гарний обід в лісі на гірській річці. На жаль, втрачена така атракція як Боржавська вузькоколійка, про неї треба говорити і писати окремо. Але я до того, що зайняти туриста тут є чим і його сюди треба везти, - наголошує Андрій Світлинець.

Палац Телекі в Довгому
Палац Телекі в Довгому

- Але для цього потрібно дорогу! - додаю в розпачі я. - Жоден оператор не вбиватиме автобус, а туристи — власні авта, долаючи десятки кілометрів до унікальної Гамори бездоріжжям Іршавщини!

- Частково дороги у нас роблять протягом останніх років. Ви самі бачите, що є ділянки з новим шаром асфальту. Ну але ділянок умовно непроїзних між ними надто багато, - каже Андрій.

І якогось умовного “Великого будівництва” на них не ведуть, додаю я. А шкода...

Тетяна Когутич, Ужгород - Лисичово.

Фото Сергія Гудака

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-