В гостях у болотяної гойдалки:

В гостях у болотяної гойдалки: "Ковідобезпечний" туризм Міжрічинського

Репортаж
Укрінформ
Чому повалені дерева хоч ліс і не прикрашають, але корисні для нього

Поспішайте побачити й почути! Саме такий заклик напросився на початок розповіді про регіональний ландшафтний парк "Міжрічинський", що знаходиться на Чернігівщині. Адже кліматичні зміни й господарська діяльність людини настільки стрімко змінюють довкілля, що завтра все може бути не так, як сьогодні. Особливо в цьому парку. Адже, з одного боку, це дика незаймана природа із сотнями рідкісних видів флори і фауни, з іншого – територія з чинними військовими полігонами та рубками лісу.

Побувати в Міжрічинському мені хотілося давно, бо чула про парк не просто позитивні, а просто-таки захоплені відгуки. І ось нагода нарешті випала. З гідом Чернігівського об’єднання екскурсоводів та ще десятком туристів їдемо в село Отрохи Козелецького району. В бусику, як і належить у карантин, сидимо в масках зі сподіванням невдовзі вдихнути озону та запахів соснового лісу.

Шлях пролягає старовинною дорогою Чернігів–Київ, колись – частиною великого торгового шляху. На ній, за легендами, у давньоруські часи промишляло чудовисько на ім’я Соловій-Розбійник і вершив свої подвиги богатир Ілля Муромець. Такий початок екскурсії надихає, тим паче, що вибоїнами в дорозі наш транспорт стрибає не гірше богатирського коня.

ЖИТТЯ БІЛЯ ПОЛІГОНІВ

В Отрохах, на вході до центральної садиби парку нас зустрічає фактично його засновник, а нині – голова ГО "ЕКО Міжрічинська Пуща" Андрій Сагайдак. Багато років він був тут директором і єдиним працівником, аж доки в 2019-у Чернігівська обласна рада не перетворила парк на свій комунальний заклад.

Зараз Сагайдак водить екскурсії і, схоже, саме його знання, харизма, гумор та вміння розповідати приваблюють у цей поліський куточок понад тисячу організованих відвідувачів на рік. Хоча називати "куточком" цю територію не зовсім правильно. Адже Міжрічинський – один із найбільших РЛП в Україні, у його складі – 15 об’єктів природно-заповідного фонду. При створенні в 2002 році він мав площу 102 тис. га (її й досі часто помилково вказують), та пізніше, після виключення зі складу частини лісів, скоротився до 78 тис. га. Свою назву парк отримав завдяки розташуванню між річками Дніпро та Десна. Його територія включає величезний лісовий масив, сільгоспугіддя, болота, піски, акваторії двох річок та Київського водосховища.

Взявши в руки чудернацьку дерев’яну указку з кривулею на кінці, пан Андрій підводить нас до карти й починає перше знайомство з природоохоронним об’єктом. Він пояснює, що від заповідника ландшафтний парк відрізняється тим, що тут можна ставати з наметами, збирати гриби та ягоди і вести господарську діяльність. Відтак, на території Міжрічинського мають право працювати лісгоспи. Дві великі білі плями на мапі – це військові полігони.

- Деснянський у цей бік стріляє, Гончарівський – у цей, а ми підемо гуляти якраз між ними, – жартома лякає Сагайдак, додаючи, що загалом-то легковажити з цим сусідством не можна. Бо якщо у вихідні тут цілком безпечно, то в будні, коли йдуть стрільби, ходити лісом між полігонами не варто.

Військові об’єкти, зрозуміло, в площу парку не входять, та саме їх поява свого часу сприяла природному відновленню великих площ.

- У 1950-х роках минулого століття, коли полігони організовувалися, людей звідси примусово виселили. Тут – неродючі ґрунти, і влада віднесла ці землі до безперспективних. А в 1960-х створювали Київське водосховище і теж людей виселяли. Завдяки цьому утворилися великі безлюдні території. Вони вкрилися лісами й рідкісними рослинами і стали домом для багатьох видів тварин і птахів. Зараз у нас тут мешкають представники понад 100 червонокнижних видів дикої фауни. На емблемі парку зображена рись, бо ці рідкісні тварини теж тут живуть і розмножуються. Багато вовка і найбільша в Україні популяція лося. Є олень благородний, козуля, кабан, борсук, видра – характерний для Полісся набір тварин. Із цікавих птахів – чорні лелеки, сірі журавлі, тетеруки, – розповідає гід.

Побачити крупних мешканців лісу, зазначає він, досить складно, тому що вони ведуть нічний спосіб життя й уникають зустрічі з людьми. Хоча якщо в певну пору та в сутінках проїхати машиною в місця проживання лося, то його можна сфотографувати.

Лісовий масив Міжрічинського, веде далі екскурсовод, найбільший на лівобережжі Дніпра й тягнеться від Вишгорода до Любеча. Кількома плямами на ньому виділяються великі болота. На деякі з них ми сьогодні потрапимо. Та спершу оглянемо створений в Отрохах музей традиційних лісових промислів Полісся.

ЩО ОЗНАЧАЄ "ЗАДОВБАВСЯ"

Музей знаходиться тут же, на подвір’ї центральної садиби парку, в стилізованому під старовину дерев’яному будиночку. Електрики в ньому немає, тож Сагайдак запалює лучину (соснову трісочку), а від неї – свічку на столі та піч. Видно при них небагато, але це допомагає перенестися в давнину, коли жителі Полісся так освітлювали свої оселі. Гід розповідає, що лучина горить яскравіше за свічку, але дуже коптить, бо містить багато смоли. Аби кіптява не осідала на речах, у стелі хати робили дірку, до неї підвішували обмазаний глиною мішок, у який виходив дим. Саму лучину клали на підвішену металеву решітку, під якою стояла миска з водою. В неї падали обгорілі рештки "світильника". Детально на цьому я б не зупинялася, якби не подальше усвідомлення однієї важливої речі: в ході своїх екскурсій Сагайдак надає знання зі "школи виживання" в дикій природі, які за певних обставин можуть стати у нагоді. І це був перший такий урок. Пізніше в лісі він показував, на яких деревах можна легко настругати лучини. Здається, що все так просто, але насправді це потрібно знати.

До речі, лучиною жителі Полісся освітлювали свої хати до 50-х років минулого століття. От куди довго не доходила цивілізація!

Живучи в лісі, місцеві мешканці споконвіку брали з нього все, що могли. І заробляли продажем не лише ягід та грибів, а й власних виробів із природних матеріалів: дерева, лози, кісток тварин, шкіри. Ну, як і в усі часи, не тільки чесною працею. Тим паче, що поруч пролягав торговий шлях на Київ.

- Озброївся ось такою довбнею, виходиш на дорогу і заробляєш, – веселить нас пан Андрій, демонструючи зразки давньої примітивної зброї: маслак із обточеною щелепою коня, бойову косу, кістень (бойову гирю) тощо.

Виготовляли полісяни й різний інвентар для тогочасної господарської діяльності: борті для збору дикого меду, ярма для волів, молотила й жорна для зерна, різні знаряддя для рибальства й мисливства, побутові предмети. Багато речей в музеї розповідають про заняття деревообробкою. З їх числа – човен-довбанка та інструмент, яким його робили, копил називається.

- Видовбавши копилом такий човен, ви зрозумієте значення слова "задовбався". Це дуже важка робота, – серйозно говорить наш гід. А ми сміємося.

Взагалі в цьому невеличкому музеї зібрано стільки цікавих і не бачених досі речей, що слухав би про них і слухав. Та програма екскурсії вимагає рухатися далі. Тож наостанок пропонується фотосесія з музейними експонатами.

ТАКИМ БОЛОТУ БУТИ ВЖЕ НЕДОВГО

Коли заходимо в сосновий ліс, зупиняємося біля посліду єнотоподібного собаки. Тут пан Андрій розказує, хто і як у лісі мітить свою територію. Ніколи не думала, що про це можна так цікаво розповідати. Створений екскурсантам настрій пізніше, на привалі, виллється в неймовірно дотепне обговорення важливості лосиного лайна в нашому житті. І я дуже пошкодую за вимкнений диктофон. Бо розслаблятися до такого рівня гумору людям зараз вдається не часто. І заслуга в цьому, переконана, виключно гіда, який з самого початку "запустив" гарний настрій у групу.

В лісі Сагайдак веде нас однією з екологічних стежок, показує рослини, мохи й лишайники, бачені-перебачені багатьма раніше, розказує про їх застосування та дає корисні поради. Прямуємо до Бондарівського болота – заповідної території площею 1300 га.

Дорогою дізнаємося, що найкращий вигляд це болото має ранньою весною, коли його заливає вода. Тоді стирчать окремі купини й кущики лози, цвітуть калюжниця, болотяні півники, інші рослини, й ландшафт – майже казковий. Влітку ж трава піднімається і болото має вигляд суцільних трав’яних заростей. Зайти на нього в будь-яку пору дозволяє довга дерев’яна кладка на стовпчиках.

Бондарівське болото навесні
Бондарівське болото навесні

- Отаким болото нам недовго залишилось бачити. Кліматичні зміни добралися і до нас, і тепер тут дуже багато пагонів лози. Коли болото навесні заливається водою і вона стоїть довго – всі чагарники гинуть. А тепер щороку стає сухіше, і поступово все тут заросте кущами, – прогнозує гід.

З-поміж інших рослин він звертає увагу на вербу попелясту. З неї можна плести кошики, та головне, що це – улюблена їжа лосів. Особливо багато їх тут пасеться взимку. А навесні на болоті танцюють журавлі, кричать бекаси, співають тетеруки, гудять бугаї, галасує інше птаство. Поспостерігати за ним можна з дерев’яної вишки та будиночка, спеціально зведених для цього. Особливо, якщо прийти сюди на світанку, запастися біноклем і терпінням.

Біля стенду, який розповідає про мешканців болота (плазунів, жаб, черепах), екскурсовод спростовує існуюче в народі уявлення, що від укусу гадюки можна вмерти.

- Укус гадюки для дорослої людини – не смертельний. Тому протиотрути в Україні немає. Але якщо, не дай Бог, когось укусила гадюка, звертатись до медиків треба обов’язково. Вони дають знеболювальне, знімають набряк – і людина швидше одужує. Якщо ж немає можливості звернутися до лікаря, треба просто зо три дні відлежатися. Багато пити і все минеться, – наділяє нас новими знаннями Сагайдак.

Свою розповідь про мешканців цієї місцини пан Андрій доповнює наочним матеріалом: відкриває торбинку й дістає з неї щелепу бобра (я й не знала, що зуби в нього майже червоні!), ікла вовка та дикого кабана. Про тварин та птахів, ознаки їх присутності наш гід знає стільки, що раптом починаєш розуміти: перед тобою не просто екскурсовод. Так і є! На моє запитання про фах він відповідає, що за університетським дипломом – інженер лісового господарства і мисливствознавець. До того, як почав займатись охороною природи, працював у мисливському господарстві. А пізніше шість років викладав у столичному тоді ще аграрному університеті та чотири – у Києво-Могилянській академії. Он звідки, відзначаю про себе, такий досвід прекрасної подачі матеріалу.

У лісі поруч із Бондарівським болотом знаходиться реконструйоване язичницьке капище – з дерев’яними скульптурами тогочасних богів та черепами начебто жертовних тварин на частоколі. Неподалік – макет хатки бобра в розрізі. Біля нього дізнаємося про користь від бобрів у сучасних кліматичних умовах.

- Відновлення боліт – справа складна, дорога, і тому цим займаються лише в заможних європейських країнах. А в нас – уся надія на бобра: він загачує меліоративні канали, сам контролює рівень води, і йому не треба за це платити. І багато де болота зараз відновлюються саме завдяки бобрам, – інформує Сагайдак.

І наголошує на важливості боліт в екосистемі: вони забезпечують стабільність водного режиму і мікроклімату в регіоні. А те, що колись на Поліссі висушили майже половину боліт, було великою помилкою.

Йдемо лісом екологічною стежкою. Звичайний сосновий ліс, негарний, чесно кажучи, бо, як і скрізь – погризені короїдом та повалені вітрами сосни. Та про це пан Андрій теж має що сказати оптимістичного.

- Короїд завдає великих збитків лісовому господарству, та якщо подивитися на це не з людської точки зору, а з глобальної екологічної, то побачимо абсолютно нормальне явище. Сосна всихає через те, що змінився рівень ґрунтових вод. Свого часу люди надто захоплювались цією породою, бо вона швидко росте, дає багато товарної деревини, і тому її пхали де треба й не треба. Зараз природа старається все це змінити. Вважається, що екосистеми змінюються, поки не досягнуть рівноваги. Отже, якщо пустити все на самоплив, ці дерева попадають і перегниють, а на їх місці насіються дуби й берези, сформується змішаний ліс, який буде більш стійким і пристосованим до нинішнього клімату, – розповідає Сагайдак.

А я ловлю себе на думці, що знання, які в ході екскурсії дає пан Андрій, часом перевертають наші усталені уявлення про ті чи інші речі й роблять нас мудрішими.

Повалені дерева, котрі аж ніяк не прикрашають ліс, теж, виявляється, мають свою цінність. Екологи вважають, що їх не треба прибирати, бо, перегниваючи, вони віддають у ґрунт корисні речовини. Окрім того, трухляві стовбури – середовище для розмноження комах. А ще під ними гніздяться якісь пташки та риють нори лисиці чи борсуки. В Європі зараз навіть такий слоган у моді: мертва деревина – живі ліси.

Біля лежачого стовбура Сагайдак показує нам, як із нього в будь-яку погоду настругати лучини для розпалювання вогнища. А біля вивернутого буревієм кореня сосни – з якого боку можна в разі чого облаштувати собі тимчасовий нічліг. Уроки "школи виживання" продовжуються...

Не позбавлена екскурсія й емоційної складової від зустрічі з лісовими мешканцями. Знявши з дерева рукотворний синичник та відкривши його верхню кришку, пан Андрій пропонує зазирнути всередину. З-під сухої трави, що на дні ящика, на нас позирають три пари оченят. Це родина лісових сонь – маленьких гризунів, які люблять селитися в синичниках. Туристи – у захваті!

Загалом у Міжрічинському – чотири екологічні стежки європейського рівня протяжністю до 2 км. Вони промарковані, обладнані інформаційними стендами й тематичними інсталяціями. Кожна презентує різні природні ландшафти Полісся. Екскурсії тут проводяться з весни й до пізньої осені. Найчастіші гості – жителі столиці, Київщини та Чернігівщини.

СВЯТЕ І ЧОРТОВЕ

І нарешті остання локація, подібної якій немає на жодній екостежці в Україні. Тому що справжніх трясовинних боліт у нас залишилось небагато і то лише у Житомирській, Волинській, Рівненській областях. Для Полісся вони – велика рідкість.

Багнисте мохове болото Міжрічинського парку в народі називають "Чортове топило". Воно – унікальне і є пам’яткою природи загальнодержавного значення. Офіційна назва – "Озеро Святе". За переказами, в давнину тут стояла церква, яка провалилася під землю, а на її місці утворилось озеро. Пізніше воно стало болотом. Площа Святого – 70 га, хоча водну поверхню можна побачити лише в центрі – якщо вистачить сміливості туди дійти. Тому що стежка дуже екстремальна.

Мохове болото утворене шаром торфу завтовшки 20-50 см, який лежить на воді і гойдається під ногами. Глибина озера – до 6 м! Ходити болотом треба, намацуючи шлях палицею. Бо насправді є ризик провалитися. Якщо борсатися, то можна й потонути. А щоб вибратися, треба заспокоїтись, відкинути подалі палицю, набрати побільше повітря в груди і по-тюленячому, без різких рухів, витягувати себе на поверхню. Це болото – не з тих, які засмоктують. Оті страшні, з фільмів, де людина не може вибратися, притаманні природі Білорусі, Росії, Прибалтики, Фінляндії. В Україні їх практично немає.

Про все це Сагайдак розповідає перед тим, як вивести нас на екстремальну стежку. Вона перевірена, протоптана, отож нібито безпечна. Хоча безпека тут – умовна. Адже під час зйомок відомого тревелшоу "Орел і Рєшка" його ведуча Леся Нікітюк двічі провалилася з головою. Перший раз – випадково, а коли, перелякана, вибралася, режисер попросив цей жах повторити, аби відзняти на камеру. Ми Лесі співчуваємо і сподіваємось вийти з болота сухими.

Пан Андрій роздає нам високі гумові бахіли, пояснює, як їх закріпляти, і ми швидко з цим вправляємося. Бахіли розміром – за 45-й, але на прив’язаних до джинсів ремінцях якось тримаються. Розбираємо довгі жердини й шикуємось на інструктаж. Після нього рушаємо на болото.

Дорогою до озера Сагайдак показує нам рідкісні болотяні рослини. Одна з них – хижа комахоїдна квітка росичка. Гарна, але підступна. Схожими на росу крапельками на своїх волосках вона приваблює комах, а коли вони сідають, то прилипають – і квітка їх з’їдає.

Росичка
Росичка

Цікавим є також болотяний мох сфагнум. Він – бактерицидна рослина-поролончик, і вижату з нього воду можна пити. А сам жмих прикладати до ран як антисептик.

Йдемо трясовиною обережно і трохи розгублено. Бо коли зупиняємось, ноги трохи вгрузають. Десятою дорогою обминаємо місце, де провалилася Нікітюк, і думаємо – а раптом десь іще таке є.

Сагайдак демонструє нам глибину озера: пробиває дірку в сплавині палицею і занурює її. Довга жердина заглиблюється повністю. Туристи тамують подих і йдуть ще обережніше. Дехто весело розгойдується на поверхні й знімає свій "танець" на відео. Емоції в людей різні, але більшість тупцює туди-сюди. До центру, до озера, доходять не всі. Гід каже, що водойму можна обійти навіть по колу, та зазвичай ніхто на це не наважується.

Через високу вологість на болоті душно, тому одяг прилипає до тіла. Зачувши команду повертати назад, ми підтягуємо ремінці бахіл, які постійно сповзають, витягуємо ноги з болота і радо чимчикуємо на вихід. Прогулянка вдалася: всі погойдалися і ніхто не провалився. Фух!

Прощаємося з паном Андрієм задоволені й безмежно щасливі від чудово проведеного дня. Не даремно кажуть, що Міжрічинський – парк, у який хочеться повертатися, і дехто це регулярно робить. У мене тут ще три неходжені екостежки...

Наталія Потапчук, Чернігів–Отрохи–Чернігів

Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-