Туристична Луганщина, яка сама собі невідома

Туристична Луганщина, яка сама собі невідома

Укрінформ
Трьохсотлітні дуби, чистопородні коні, степова ковила та українська культура, в якій зіяють діри

Не знаю, чи є ще в світі країни чи окремі території, на гербах яких мирно співіснують одразу два ссавці, але одну таку можу назвати вже зараз. Це – Луганська область. У центрі герба – судячи з усього, доменна піч ще царських часів (яка не збереглася до нинішнього часу), а зліва згори і справа внизу дві тварини, які Луганщина може пред’явити цікавому туристу хоч зараз. Причому якщо байбак (той, що нижче), почуває себе на наших теренах досить упевнено, то коні, за певних обставин державотворчого характеру, можуть опинитися в «Червоній книзі». От із цих симпатичних істот і почнемо огляд туристичних потенцій Луганської області.

КОНІ. ЧИСТА ПОРОДА

Деркульський кінний завод. Взагалі-то на Луганщині працюють одразу чотири заводи з вирощування чистопородних коней, причому три з них – на території Біловодського району – тепер Біловодської об’єднаної територіальної громади. Просто Деркульський – найстаріший, заснований ще в 1767 році указом Катерини ІІ, свідченням чому є одна його архітектурна особливість. На честь найвідомішої в історії імператриці комплекс приміщень заводу, де коні, власне, й мешкають, виконаний – якщо дивитися з висоти пташиного льоту або за допомогою  камери сучасного дрона – у формі літери Е (бо ж російською – Екатерина) і римської цифри ІІ.

Деркульський Кінний завод Е-ІІ
Деркульський Кінний завод Е-ІІ

Конюшні Е ІІ – не єдиний тут пам’ятник архітектури. Ще до скасування кріпацтва в Російській імперії тут звели будинок, де розмістилось правління конезаводу. А з іншого боку – унікальний манеж із японської модрини. Причому, як звели манеж у 1898 році, так з тих пір нічого в ньому й не реконструювали. Не було потреби.

Про історію заводу та найвидатніших його коней вам розкажуть у заводському музеї. Покажуть нагороди і поскаржаться на недостатню увагу з боку держави до проблем кіннозаводства.

 Манеж з японської модрини
Манеж з японської модрини

Ще цікавий туристичний об’єкт – трьохсотрічний дуб. Власне, скільки тому дубові років, точно невідомо. Відомо лише, що коли починали будувати катерининську конюшню 250 років тому, він уже тут стояв, вражаючи конярів і будівельників своїми розмірами. Справжній же вік дерева можна буде дізнатись хіба що, коли його спиляють. За річними кільцями. Дякувати Богу, поки що ніхто з такою ідеєю не виступав.

Кремінна. Дубовий гай
Кремінна. Дубовий гай

Власне, дуб можуть і не показати. А дарма – історичне місце. Скільки під ним випито горілки видатними людьми! Особисто випив келих оковитої з одним із послів Євросоюзу в Україні (не будемо його називати) під співи фольклорного ансамблю. Підозрюю, бенкетував під дубом і головний кіннотник Радянського Союзу Семен Михайлович Будьонний. Він тут бував двічі й саме він наполіг, аби на Деркульському заводі вивели нову породу коня – українську.

Таки пам’ятав легендарний маршал про свої українські корені.

ГІСТЬ ІЗ ТРЕТИННОГО ПЕРІОДУ

Байбак, який у період розвалу Радянського Союзу вважався видом ссавців зниклим, раптом з’явився у Стрільцівському степу на Міловщині. На жаль, багато про цього звіра я розповісти не можу, але пам’ятаю, уривками, як чверть століття тому тодішній директор Луганського природного заповідника розповідав про найсимпатичнішу тваринку в його «володіннях».

Пам’ятаю, що байбак затримався аж із т.зв. третинного періоду геологічної історії планети (для ясності: ми всі сьогодні живемо в періоді четвертинному), а тому він не обзавівся потовими залозами і змушений провадити терморегуляцію тіла, ховаючись у глибоких норах. А ще він казав, що прихистив одного байбака в себе на подвір’ї у якості виконувача обов’язків дворового собаки. Доволі успішно. Тільки коли треба було гавкати, сигналізуючи про небезпеку, Бобка щосили свистів. А так – захисник гідний цього звання. Пальця йому до рота класти не рекомендується – відчикрижить так, що жертва відразу й не помітить – такі гострі зуби в цього… гризуна.

Вважається, що байбаки живуть у межах Стрільцівського степу – це в Міловському районі. Степ є підрозділом Луганського природного заповідника, і природоохоронці весь час скаржаться на недостатню його площу (втім, і самого заповідника також). Але в будь-якому разі, як туристична локація – цілком може зацікавити. Окрім байбаків тут можна помилуватися незайманою степовою рослинністю. Самої ковили є декілька різновидів.

А десь поряд – поле воронців (дика степова півонія), якої мені ще бачити не доводилось. Бо цвітуть воронці десь на початку травня, і ніяк не випадало можливості тоді туди потрапити. Зате в Стрільцівському степу один раз я таки побував. Рівно п’ятнадцять років тому, разом із групою івано-франківських колег. На одну журналістку ковила справила приголомшливе враження. І поки її земляк влаштовував фотополювання на байбаків, вона намагалася розчинитись у м’якій степовій постілі…

До речі, якщо вже говорити про Міловщину, тут є ще кілька цікавих локацій. По-перше, один із чотирьох кінних заводів – стрільцівський – зовсім поруч, що видно вже з назви. По-друге, на околиці райцентру Мілове розташувався Обласний Козачий кінний театр, де гостям обов’язково покажуть виставу з життя запорожців. Може навіть за участі білої верблюдиці, яка тут мешкає разом із кіньми. Автентичну українську кухню вам теж запропонують у корчмі.

Театр заснував Юрій Гарбуз, який не так давно очолював Луганщину, а до того був народним депутатом. Тепер ним керує його рідна сестра. Не знаю, чи це якось пов’язано, але раніше поряд зі стайнями існував невеличкий зоопарк. Тобто клітки й сьогодні стоять, але в них порожньо. А от поні й віслюка ми змогли побачити.

Деркульський КЗ. Стайня
Деркульський КЗ. Стайня
Деркульський КЗ. Двір стайні
Деркульський КЗ. Двір стайні

КОЛЮЧИЙ ДРІТ НА ЗГАДКУ ПРО “ДРУЖБУ”

Але найцікавіше прибульцям із Західної, та й із Центральної України буде пройти вздовж вулиці Дружби народів у Міловому. Раніше всіх захоплювала можливість в один стрибок перескочити на територію сусідньої держави і тут же повернутись на Батьківщину. Тепер же приїжджі милуються колючим дротом паркану, який встановили, як не дивно, прикордонники країни-агресора, а не жертви агресії, як воно мало б бути.

Що ж до байбаків, то їм так тісно стало на Міловщині, що вони посунули на завоювання сусідніх місцевостей. Принаймні, мені їх не раз доводилось бачити в сусідній Біловодщині. А точніше – в заказнику Юницького. Костянтин Юницький, соратник відомого ґрунтознавця Василя Докучаєва, на ниві лісонасадження в посушливому Деркульському степу… Деркул, забув сказати, це така річка, що тече до самого Дінця.

Заказник Юницького
Заказник Юницького

У приміщенні, де жив Костянтин Іванович (і де загинув, коли місцеві «пролетарі» запали на його генеральську шинель) сьогодні діє музей лісництва, а навколо ростуть доволі екзотичні рослини, акліматизовані вченим до місцевих умов. На території заказника, до речі, можна побачити (нагадую – на початку травня) воронці й ковилу.

Один учитель із Біловодська, який два десятки років тому проводив тут заняття ботанічного гуртка, розповідав про виховний прийом. Заводив дітей у ковилу, що хиталась під вітром, а потім давав команду розвернутись на 180 градусів. І діти падали в траву. Їм здавалось, що на них накочується морська хвиля… Туристи з лісових регіонів можуть на собі випробувати цей ефект.

А ще вам тут розкажуть безліч легенд про місцеві пам’ятки природи. Як на мене, аж ніяк не гірших за карпатські.

СТРУКТУРА В КОЛЬОРАХ «ІНФРА»

На превеликий жаль, в області досі не створена потужна туристична інфраструктура. Років дванадцять тому обласна адміністрація захопилась розвитком сільського, він же «зелений», туризму, але справа далі створення кількох зразково-показових садиб якось не пішла. Утім, в Департаменті економічного розвитку мені підказали кілька непоганих варіантів для любителів степової екзотики. На території Новопсковської об’єднаної громади (першої в Україні!) є діючий санаторій «Перлина» у чарівному куточку на березі річки Айдар. Тієї самої, на честь якої створений знаменитий добровольчий батальйон.

Мілові гори Осиновго
Мілові гори Осинового

З «Перлини» відносно зручно робити «набіги» на недалекі звідси Біловодщину й Міловщину. Але й у Новопсковській ОТГ вистачає цікавих локацій. В проєкті Укрінформу “Точка на карті” вже була публікація про принади села Осинового – про тамтешню старовинну церкву XVIII-го ще століття, про сірководневе джерело «Сольонка» і про мальовничі крейдяні гори понад Айдаром. До речі, та ж «Перлина» до війни славилася – правда тільки серед луганчан – цілющими джерелами на її території.

Осинове. Храм XVIII ст.
Осинове. Храм XVIII ст.
Сольонка
Сольонка

А ще у Новопсковській громаді щороку відбувається сила-силенна різноманітних фестивалів, причому зовсім не в «совковому» стилі. Сам ще не був, але відеозвіти бачив: фольклору тут вистачає, але є й сучасна музика, і повітряні кулі – все це посеред чарівних слобожанських ландшафтів. То ж якщо підгадати під черговий фестиваль, нудьгувати точно не доведеться.

Кремінна. Прилісне
Кремінна. Прилісне

Другий варіант – інфраструктура Кремінського району. Від розкішного комплексу «Прилісне», що вмостився посеред справжнього лісу на березі озера (тут є якщо не все, чим можуть похвалитися західні колеги, то багато чого «на рівні») – до колишніх турбаз радянської доби. Є шанс, що область таки заходиться відновлювати санаторій «Озерний» – сам голова ОДА Сергій Гайдай на цю тему публічно розмірковував.

Кремінна. Прилісне
Кремінна. Прилісне
Санаторій «Озерний»
Санаторій «Озерний»

Кремінщина – край заплавних лісів уздовж Сіверського Дінця, а також сіяних соснових масивів, що здавна використовувались у рекреаційних цілях для шахтарів і металургів Луганщини. Остаточно про ті часи тут не забули, і якщо нові власники не будуть задирати ціни в тому ж «Озерному» (після реконструкції й модернізації), народ почне повертатись сюди хоча б із ностальгії. А якщо вдасться розкрутити бренд, поїдуть люди й з інших областей. Хоча б подивитись на черепах озера Підпісочне. А ще – на дубовий гай у межах самої Кремінної. Якщо в Новодеркулі росте самотній дуб, то тут їх, мабуть, із сотню набереться. Здалеку – такі стрункі, витончені. Але деякі стовбури і втрьох не охопиш.

Підпісочне
Підпісочне
Кремінна
Кремінна. Товщина дубів

БАТЬКІВЩИНА КЛАСИКІВ

А ще з Кремінної можна виїжджати для знайомства з пам’ятками сусіднього Сватівського району. Наприклад, із печерним монастирем поряд із селом Преображенним. Або познайомитися з малою батьківщиною українського кінокласика Миколи Мащенка – селом Мілуваткою. Саме тут знімалися сільські сцени фільму «Осіння дорога до мами». Фільм відносно недавній, 1981 року, тож можна відшукати старожилів, які пам’ятають, як приїжджав Микола на зйомки (він – автор сценарію до фільму), як сидів за столом із земляками – і про що вони тоді теревенили…

Преображенне. Печери
Преображенне. Печери
Мілуватка. Шкільний музей
Мілуватка. Шкільний музей

Але справжньою туристичною перлиною – без лапок – має стати Старобільськ. Колишнє повітове місто Харківської губернії вже цим суттєво відрізняється від решти міст на півночі області. Будинки багатих купців, дві гімназії (в одній з яких у Другу світову квартирував штаб Фріца Паулюса), «Кімнати Руднєва», з балкону цього будинку дивиться на місто батько Махно. Тут він лікувався від поранення, звідси вирушив у свій останній похід на Захід (в поході тому, десь під Черкасами, Нестор зарубав уродженця Луганщини Олександра Пархоменка). І місцеві ентузіасти досі не втрачають надії знайти тут махновські скарби.

Старобільськ. Тут був штаб Паулюса
Старобільськ. Тут був штаб Паулюса
Нестор Іванович у Старобільську
Нестор Іванович у Старобільську

А під балконом стереже стільці своєї тещі Іполит Матвійович Вороб’янинов. Чекає на зустріч із молодим своїм другом Остапом Бендером. А той на Чмирівському тракті затримався, спілкуючись зі спритним безпритульним…

Кіса Вороб'янинов
Кіса Вороб'янинов

Що тут роблять герої роману двох українських письменників з Одеси? Як що? Прославляють одну з «локацій» «Дванадцяти стільців»! Старобільці вчасно здогадались «приватизувати» вигаданий Ільфом та Петровим Старгород, провели потрібні паралелі (наприклад, Чмаровка, звідки заходив Остап Ібрагім Берта Марія Бендер Бей – то є підгородне село Чмирівка, і взагалі, за рік до написання двоє молодих журналістів московського «Гудка» перебували у доволі довгому відрядженні саме в Старобільському повіті). Отже…

Вулицею, якою колись виїжджали на луганську трасу, стоїть Свято-скорбященський жіночий монастир. Той самий, де тримали польських офіцерів перед розстрілом у районі харківських П’ятихаток. Але якщо когось цікавлять події більш давньої історії монастиря, то вам розкажуть про дивну історію жінки, яка називала себе чи то донькою, чи сестрою останнього російського царя. Зрештою, Старобільськ – одне з найстаріших міст Луганщини і пам’ятає ще часи Богдана Бєльського, підручного Івана IV і Бориса Годунова.

У селі Половинкиному біля Старобільська народився український класик першої величини Іван Світличний. Тут досі зберігся будинок, де жили Світличні. У 1998 році, коли в Луганщині відмічали Шевченківські дні, на його стіні прикрутили меморіальну дошку. Але коли сюди в’їхали нові господарі, дошку вони прибрали. Залишились тільки отвори від гвинтів. Вони й досі зяють, і хтозна – може, це навіть більш красномовно нагадує і про Івана Олексійовича, і про ставлення в нас до української культури.

Половинкине. Дім Світличних.
Половинкине. Дім Світличних.

*       *       *

У планах було описати й дива південної частини області. Ну, то й що, що там сьогодні панує ворог – це не назавжди. Але… Якщо підходити до справи ґрунтовно, довелося б писати текст удвічі більший. То, може, краще таки іншим разом. Головне – є про що писати. От якби ще було кому представити все належним чином, так би мовити, «в натурі»… Як там у Лесі? Contra spem spera.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк

Фото автора

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-